Версія для друку

Метафора спільного дому. Заславщина багатьох культур

Національні меншини на Заславщині у 20 – 30-ті роки роки ХХ століття

Валерій Ковальчук, Юрій Корзун

[Під час написання роботи авторам передусім йшлося про висвітлення умов та обставин, в яких опинилися мешканці краю: поляки, гебреї, німці, росіяни, чехи. Вони свідомо уникають розгляду найчисленнішої «національної меншини» – українців. Суперечності, які виникають поміж корінним становищем української нації, її чисельною перевагою та колоніяльною політикою «українізації», колективізації, голодомору та репресій, становлять без сумніву окрему тему, що не може бути тут охоплена. Також слід відзначити, що автори не мали доступу до архіву СБУ у Хмельницькій області з незалежних від них причин. Хоча, як задається авторам, це могло бути корисно.]

Становище національних меншин Заславщини на початку 20-их років ХХ століття

З давніх часів територія Заславщини була заселена східнослов’янськими племенами древлян і волинян, а потім українцями. У ХІV – ХVІ століттях почали, спочатку в невеликій кількості, переселятись гебреї та поляки. Гебреї селились у містах та містечках краю, насамперед у Заславі, Білогородці, Куневі, Плужному. Особливо швидко чисельність гебрейського населення стала збільшуватися після входження реґіону до складу Російської імперії і введення зони осілости. Вищеперелічені містечка перетворилися майже на повністю гебрейські, або в них виникли значні гебрейські квартали. Займалися переселенці ремеслом, торгівлею та обслуговуванням населення, деяка частина була зайнята на будівництві.

Роки національно-визвольних змагань (1917 – 1920) привели до зменшення чисельности цієї меншини. Багато виїхали за кордон, інші стали жертвами більшовицького терору та бандитських погромів. Слід зауважити одну важливу обставину. Майже в усіх гебрейських містах краю і в більшості містечок відбувалися гебрейські погроми. Були вони в Проскурові, Фельштині, Славуті, Берездові. А ось на території Заславського району, незважаючи на значну концентрацію гебрейського населення, погромів, напевно, не було, позаяк інформації про них не вдалося виявити. Після поразки національно-визвольних змагань чисельність гебрейського населення знову почала збільшуватись. Так, у 1923 році гебреї становили 35,1 % населення Заслава. У цифрах – це понад 3,5 тисячі чоловік [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис // Зоря Надгориння. – № 28. – 1996. – 28 листопада. – С. 4.]. Близько 800 гебреїв мешкало в Куневі, близько 500 – у Білогородці і Плужному. По кілька гебрейських родин проживали у великих селах району: Клембівці, Михнові, Михлі, Білотині, Сахнівцях, Припутнях, Кропивні та інших.

Будучи другою за чисельністю національністю, гебреї значно поступались кількістю українцям. Проте в їхніх руках зосереджувався значний економічний та політичний вплив. Забезпечували вони його завдяки своїй економічній перевазі, насамперед у містах. Так, на середину 20-х років у Шепетівській окрузі заняття гебреїв становило: 35,2 % всієї меншини – торговці, 26,1 % – ремісники-кустарі, 17,4 % – члени різних спілок. І тільки 19,6 % – це біднота і люди без певних професій (станом на 1924 рік) [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 46. ]. Після втечі польських поміщиків гебреї становили верхівку заможного населення міста і містечок. Так, власником найбільшої в районі типографії і прибуткового будинку був Хаким Траxтенберґ. Довгий час його типографія обслуговувала абсолютну більшість усіх офіційних установ не тільки Заславського повіту, а й деяких інших повітів Подільської і Волинської губерній [Державний архів Хмельницької области (далі ДАХО). – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 72 – арк. 113.]. Власником іншої типографії і одночасно невеликої фабрики з виробництва зошитів був М. Удерман. Ці установи знаходилися на Старому місті по Базарній вулиці [Так само – спр. 56 – арк. 115.]. Аналіза опису промислових підприємств Заславського повіту показує, що абсолютна більшість на початок 20-х років належала особам, що носили гебрейські прізвища. Деякий час директором найбільшого промислового підприємства повіту – Клембівського цукрового заводу – був інженер Зайдмич. Більша частина власників складів, пекарень, млинів, крамниць, майстерень, ательє абощо були особи гебрейської національности. Гебреї становили значний процент серед службовців міських та районних установ та організацій, в інспектурі народньої освіти. Дуже значним був відсоток гебреїв серед службовців та фахівців у профспілках, медичних установах, промисловій та кредитовій спілках [Нестеренко В. А. Проведення «українізації» на Кам’янеччині у 20-х роках / Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 75.]. Частково це можна пояснити тим, що гебреї добре знали адміністративну роботу, мали більш високий освітній рівень, були хорошими спеціялістами в різних галузях невиробничої сфери. З іншої сторони, в часі війни гебреї, в основній масі, відмовлялися служити в армії УНР, дезертирували з неї, підтримували більшовиків. Значною була кількість гебреїв у Комуністичній спілці молоді, яку утворили більшовики. Багато гебреїв служили в міліції і така тенденція до кінця 30-х років превалювала. Звичайно, така ситуація часто породжувала незадоволення місцевих жителів, особливо сільських, існуючим становищем. Проте, в ході українізації відсоток українців у вищеназваних установах постійно зростав і це призводило до згладжування вказаних протиріч.

Третьою за чисельністю національною групою населення були поляки. Їх кількість помітно зростає у ХVІІІ столітті, коли відбувається польська колонізація на спустошеній, внаслідок національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та епідемії чуми, території Правобережжя. Саме у ХVІІІ столітті виникає або заселяється більша частина існуючих тут польських сіл: Клембівка, Гнійниця, Дорогоща, Війтівці, Добрин та інші. Їхня чисельність поступово зростає протягом ХХ століття внаслідок переселення поляків, переважно селян, з центральних районів Польщі у менш заселені реґіони Східної і Південної Волині. Місцем поселення стала північна частина Заславщини, де внаслідок вирубування великих лісових масивів звільнялися значні площі землі.

У 1920 році під час відходу польської армії частина польського населення, переважно великі землевласники та їхні слуги, покинули цю територію. У розглядуваний період населення польських сіл Плужнянського району становило близько 5 тисяч чоловік на 40 тисяч усього населення [ДАХО. – Ф. П. – 338 – оп. 5, спр. 118 – арк. 56.]. Що стосується Заславського району, то місць компактного проживання поляків було значно менше. Це села: Білогородка, Клембівка, Бейзими, Велика і Мала Гнійниця та ін. Всього тут проживало близько 2,5 тис чоловік [ДАХО. – Ф. Р. – 339 – оп. 1, спр. 57 – арк. 1 – 3. ].

У Плужнянському районі існували села з переважно польським населенням або із значною його часткою:

село Дорогоща – 130 дворів.

село Борисів – 37 дворів.

село Кам’янка – 330 дворів.

село Станіславка 43 двори (за іншими даними 63 господарства).

село Улянівка – 87 господарств.

село Стороничі – 54 господарства.

село Кустарна – 57 дворів.

село Баляри – 234 двори.

село Старе Гутисько – 86 дворів.

село Нове Гутисько – 50 дворів.

село Мала Радогощ – 112 дворів.

село Співак – 47 дворів.

село Кунів – 481 двір (переважно гебрейські).

село Гущини – 187 дворів [ДАХО. – Ф. П. – 452 – оп. 1, спр. 423 – арк. 6.].

Крім вищеназваних, існували ще кілька населених пунктів із змішаним українсько-польським населенням, такі як Дертка, Юськівці, Мартиннє та багато хуторів. Поблизу Заслава знаходилось невелике польське село Війтівці (зараз Заріччя) Сішненської сільради. Багато поляків жили в сусідньому селі Сішному, яке можна вважати українсько-польським і, частково, чеським.

Крім того, існувало десятки сіл, де проживало по кілька сімей поляків. Наприклад, у селі Припутнях – 5 сімей, в селі Мислятині – 3 сім’ї, в селі Великих Пузирках – 10 сімей, в селі Кропивні – 11 сімей. Заняття польських жителів краю були досить одноманітними. Як видно із вищеприведеного списку, проживали вони переважно в сільській місцевості і займались сільським господарством. Землі у цих краях піщані, бідні і неродючі. Люди сіяли жито, рідше ячмінь, овес, просо, гречку. Пшеницю сіяли мало, бо вона не давала врожаю. Садили картоплю. Зерна, як правило, до нового врожаю не вистачало. Займались садівництвом, вирощували яблуні, груші, сливки і вишні. Свіжі та сушені фрукти возили на базари до Заслава та Славути. Оскільки земля не давала потрібного прожитку, то населення займалося різними промислами, джерелом яких були місцеві ліси, які значною мірою збереглися й на сьогодні. Основним промислом було тесання клепки. Це спеціяльні дощечки, витесані з дуба, що йшли на виробництво діжок. Інші чоловіки часто працювали лісорубами, корчували соснові пеньки та переробляли їх на смолокурнях, випалювали деревне вугілля. Було поширене бондарське ремесло – виготовлення діжок, ступ, ночов. Виготовляли дерев’яні деталі до возів – колеса, борони, сани. У деяких селах, наприклад, у селі Кам’янці працювали так звані «ґурніки» – ремісники, що витесували надгробні пам’ятники та хрести із місцевого каменю – піщанику [Романчук О. Збережена пам’ять // Волання з Волині. – Ч. 5 (36). – 2000. – С. 40 – 41.]. В деяких селах, де є виходи високоякісних глин, було поширене гончарство. В селах Клембівка, Білогородка, Великі Пузирки багато поляків займалися вирощуванням цукрових буряків та працювали на місцевому цукровому заводі.

Перші німецькі колонії на Заславщині були засновані наприкінці ХІХ століття. Найбільша з них – село Михайлівка, виникло в Плужнянській волості на місці старого дубового лісу. Через кілька років поряд виникли ще дві німецькі колонії – села Карлсвальд (тепер Прикордонне) і Лісна [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 32.]. У Михайлівці проживало понад 37 німецьких сімей: Бішови, Биндери, Герберти, Ґрафти, Ґервальди, Герлінґи, Емелі, Еґери, Кохи, Ленци, Пінькерти, Райнерти, Шнайдери, Штайнберти та інші з такими ж типово німецькими прізвищами. Ці сім’ї теж, як і поляки, жили на бідних ґрунтах. Проте культура землеробства в них була вища, тому вони збирали високі врожаї зернових та картоплі. Поряд з землеробством колоністи старалися тримати побільше дійних корів та свиней. Молоко переробляли на масло на дрібних маслобойнях і збували переважно у Славуті. Крім землеробства німці славилися своїми ремеслами, особливо ковальством, виробництвом сільськогосподарських знарядь, бричок. Всього в цих колоніях проживало до 1000 етнічних німців. Незначні німецькі групи існували в Плужному та Заславі, а поодинокі сім’ї жили в сусідніх чеських та польських колоніях і українських селах. В Михайлівці ще з дореволюційних часів існувала власна школа. Шкільне навчання було обов’язковим незалежно від статевої належности та майнового становища.

Наприкінці 50-х років ХІХ століття почали з’являтися на території краю перші чеські переселенці. Основними причинами переселенських рухів стали: загострення національних відносин в Австро-Угорщині, посилення русофільських поглядів серед значної частини чеського суспільства в другій половині ХІХ століття та економічна криза в Чехії в третій чверті цього ж століття. Спонукальними моментами були: дешевизна землі, особливо після придушення польського повстання 1863 – 1864 років, та аґітаційна діяльність чеських аґентів, особливо Ф. Пршібила [Поліщук Д. Переселення чехів на Волинь. (Друга половина ХІХ – початок ХХ століття) // Наукові праці КПДПУ. – Т. 6 (8). – С. 517.]. На територію Заславського повіту переселилося:

Протягом 60-х років ХІХ століття – 24 чоловіка.

------------- 70-х років --------------- – 69 чоловік.

------------- 80-х років ---------------- – 88 чоловік.

------------- 90-х років ---------------- – 17 чоловік.

------------- 1900 – 1910 роки -------- – 3 чоловіка [Так само – С. 522 – 523.].

Як бачимо, на початку ХХ століття переселення майже припинилося у зв’язку з економічним піднесенням у Чехії. Переселенці заснували у Плужнянській волості 2 села: Ядвоніно (тепер Новосілка) та Антонівку. Частина чеських сімей жили у багатьох навколишніх селах. Наприклад, у вищезгадуваному польському селі Станіславка жило ще десять чеських сімей, одна німецька та одна гебрейська. Деякі чеські сім’ї жили й у німецькій колонії Михайлівка. Тут проживало і багато змішаних чесько-німецьких та чесько-польських сімей [Романчук О. Колонія Михайлівка. Роки відродження – роки занепаду // Волання з Волині. – Ч. 2 (51). – 2003. – С. 32.]. По кілька сімей жили в навколишніх селах: Лісна, Карлсвальд, Мартиннє, Дорогоща та інших. До третини населення становили поляки у великому тоді селі Білотин, де жило й кілька гебрейських сімей. Неподалік знаходилося польсько-чеське село Хоровиця. Своїми заняттями чехи нічим особливо не вирізнялися з-посеред місцевого населення: рільництво, скотарство, лісовий промисел. А ще вміли будувати найкращі в окрузі парові і водяні млини. Загальну чисельність чеських колоністів приблизно оцінюють у 800 – 850 чоловік.

Особливе місце серед населення даного багатонаціонального реґіону займає с. Ювківці, що знаходиться на відстані 8-ми кілометрів від с. Плужного. Тут ще з кінця ХVІ століття існувала колонія кримських татар. Полонені великим коронним гетьманом на Волині Костянтином Острозьким татари були поселені в цьому селі й зараховані до князя на службу. Тут вони й жили, поступово змішуючись із місцевим населенням, але зберегли свою віру й мали невелику мечеть. А на другому кінці села селились українці та поляки. Виросло справді багатонаціональне село, де мирно проживали представники трьох націй і трьох конфесій.

Взагалі край був хоч і не промисловим, але досить густо заселений, з розвинутим господарством, ремеслом, торгівлею. Тут знаходилась велика кількість млинів, маслобоєнь, сироварень, коптильних, ковбасних цехів. У Заславі була цегельня, у Михлі і Куневі – лісопильні заводи, у Клембівці – цукроварня, у Плужному – спиртовий завод, у М’якотах – маслозавод тощо. Населення мало багато коней, волів, великої рогатої худоби, овець [ДАХО. – Ф. Р. – 339 – оп. 1, спр. 57 – арк. 3. ].

На особливому становищі перебувала ще одна національна меншина – російська. Вперше росіяни появилися на території реґіону наприкінці ХVІІІ ст. після захоплення східної Волині Російською імперією. На новоприєднаних землях було утворено Заславське намісництво та Заславсько-Мінську єпархію російської православної церкви. У Заславі почали споруджувати адміністративні будинки для новопризначених чиновників та службовців, їх прислуги, переважно росіян. Тут же розмістилася значна військова залога російської армії у складі спочатку двох, а потім і трьох полків. Протягом ХІХ – початку ХХ століття кількість росіян поступово зростала, сягнувши максимуму в роки Першої світової війни. У Заславі, Білогородці, Куневі, Плужному стояли військові ґарнізони та команди, різні тилові служби, шпиталі, інтендантські частини. Адміністрація, значна частина поліції теж складалися переважно з росіян. Багато з них залишилося в місті після придушення національно-визвольних змагань українців. З’явилося багато нових осіб, присланих більшовиками для посилення свого впливу. Росіяни склали кістяк військової залоги, основу якого становив 2-й Богунський полк. Вони ж склали основу нового адміністративного апарату. У всіх адміністративних та військових установах безроздільно панує російська мова (до 1923 року). Наприклад, вся документація Заславської міліції ведеться на російській мові. Мало того, навіть рапорти рядових міліціонерів написані російською [ДАХО. – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 1 – 3, 72, спр. 56 – арк. 61 – 81, спр. 6 – арк. 66.]. Та ж сама картина відкривається при аналізі документації Заславського повітового виконкому. Серед чиновників в основному російські прізвища. Та й українці, й поляки ведуть діловодство російською [Так само – Ф. Р. – 2808 – оп. 1, спр. 1 – 18.]. Практично всі документи Білогородського волвиконкому, Плужнянського райвиконкому [Так само – Ф. Р. – 1832 – оп. 1, спр. 1 – 64.] та й багато інших російськомовні. Російською ведеться діловодство в народному суді Заславського повіту, повітовому та волосних військкоматах [Так само – Ф. Р. – 3359 – оп. 1, спр. 1 – 128.]. Така ж ситуація й на Слобідській митниці Плужнянського району (що знаходилася в Куневі) [Так само – Ф. Р. – 1504 – оп. 1, спр. 1 – 47.].

Займаючи привілейоване становище в усіх більш-менш важливих установах, росіяни поступались чисельністю не тільки українцям, але й гебреям та полякам. Найбільше росіян проживало в Заславі. На 1923 рік вони становили 18,9 % від 10-тисячного населення міста, тобто близько 1900 чоловік [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис // Зоря Надгориння. – № 28. – 1996. – 28 листопада. – С. 3. ]. Протягом 20-х – 30-х років їх чисельність поступово зростала. Змінився якісний склад цієї меншини. Колишні царські офіцери, поміщики, урядовці виїхали, а натомість з’явилися вихідці з дрібних службовців та робітників. Проте вони відігравали помітну роль тільки у значних центрах (волосних, повітових, потім районних), де їх частка була більш-менш значною. На селі їх практично не було й для місцевого населення вони мали значення лише як представники адміністративних структур. Дехто зі старожилів пригадує розповіді своїх батьків про те, що на початку ХХ століття в лісових масивах Плужнянщини існувало кілька невеликих поселень росіян-старообрядців, які дуже мало спілкувалися з місцевим населенням. Проте відшукати їхні сліди в архівах чи у науковій літературі не вдалося.

Національні меншини мали свої релігійні установи. У Заславі діяв костьол Івана Хрестителя на Старому місті, костьол Святого Йосипа при колишньому місіонерському монастиреві та Михайлівський при Бернардинському монастирі. У Куневі діяв великий костьол Успіння Пресвятої Діви Марії та Святого Михайла, збудований ще у 1838 році. Проте усі вони діяли лише до початку 30-х років. У Борисові, Станіславці, Дорогощі, Великій Гнійниці, Великій і Малій Радогощі існували каплиці. В змішаних селах існували храми на дві парафії – католицьку і православну, де почергово відбувалися різні служби. Так, наприклад, робили у Малій Радогощі, Дорогощі та в інших селах.

Ще в 20-ті чотири гебрейські синагоги діяли в Заславі та одна в Куневі. Дві синагоги діяли й у Білогородці. У німецькій колонії Михайлівка була кірха, при якій проживав пастор Бішов, який одночасно був учителем місцевої школи.

Крім російської меншини, значну політичну активність проявляли гебреї. В їхньому середовищі активно діяли різні політичні партії та групи, частково нелеґально, а частково напівлеґально. Найрадикальнішими були ліві соціялістичні об’єднання «Бунд», «Об’єднані гебрейські соціялісти». Вони льояльно ставились до більшовицького режиму, в багатьох питаннях підтримували його й вороже ставилися до українського національного руху. Проте ці відділення знаходились під постійним контролем повітового Політбюро ВУНК, а потім районних ДПУ й зазнавали постійних обмежень та переслідувань [ДАХО. – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 72 – арк. 113.]. Центристську, найбільш слабку течію, становила «Ідіш Фолькспартай,» відділення якої діяло тільки в Заславі. Праві партії (сіоністи, «Цейре Ціон», «Ахдус») були наймасовішими. Ці партії підтримували Директорію УНР, взагалі, український національний рух, хоча вимагали більш широкої автономії для гебрейської національної меншини.

Встановивши свою владу, більшовики зміцнювали її, насамперед, насильницькими, силовими методами. Вони не враховували національних відмінностей, використовуючи соціяльно-клясовий підхід, поділяючи населення на «соціяльно близьких» та чужих. Документи рясніють фактами зневажливого ставлення до поляків, гебреїв, німців, насильств з боку офіційних представників влади. Протягом 1920 – 1922 років стягувались надзвичайні податки з власників приватних будинків, майстерень, складів, власників і орендаторів млинів та інших підприємств (ними переважно були гебреї). Не менш важкими податками обкладалися так звані куркулі та заможні середняки, яких багато було в німецьких і чеських колоніях. Постійно зростала платня за торгові патенти [Так само – спр. 56 – арк. 61 – 81.]. Урядовці часто зловживали службовим становищем, що особливо стосується міліціонерів, голів сільрад, волвиконкомів [Так само – Ф. Р. – 1856 – оп. 1, спр. 2 – арк. 10, 12.]. Чекісти, дільничі міліціонери, особливі відділи військових частин, прикордонники слідкували за політичним та релігійним становищем у кожному селі, особливий інтерес у них викликала діяльність духовенства, наявність політичних партій і груп, випадки спекуляції та контрабанди, прояви незадоволення існуючим становищем. Коли врахувати, що населення національних сіл, як і все населення краю, страждало від продрозкладки, вилучення продовольства на користь голодуючих Поволжжя, зловживань продовольчих загонів Червоної армії, то ми зрозуміємо, що становище населення стало надзвичайно важким, а для багатьох нестерпним. Тому не дивно, що населення проявляло масове незадоволення. Особливо активними були поляки, які проживали поблизу польського кордону (с. Кунів, с. Дорогоща, с. Станіславка, села Велика і Мала Радогощ та й інші). Тут постійно поширюються антирадянські проклямації, циркулюють чутки про швидке повернення поляків, про необхідність допомагати їм у боротьбі за встановлення більш справедливого режиму [Так само – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 1 – 3.]. У повітове політбюро ВУНК часто потрапляє інформація про існування в цій місцевості широкої змови поляків. Доповідається, що вони ухиляються всіма можливими способами від мобілізації в Червону армію, або масово дезертирують з неї [Так само – арк. 39.]. Одна з підпільних організацій поляків діяла в с. Борисові. До її складу входили Петро Крячевський, Петро Козловський, Тадеуш Красовський, Ольга Бізюк-Степанюк [Так само – Ф. Р. – 1428 – оп. 1, спр. 107 – арк. 146.]. У районі сіл Білотин, Сивір, Хорошеве діяла озброєна група Вичевського чисельністю понад 23 чол. [Так само – Ф. Р. – 633 – оп. 2, спр.1 – арк. 65 – 69.] Селяни вдаються й до інших, перш за все, пасивних форм опору. Вони масово не сплачують податків, зменшують посіви й кількість худоби, вдаються до контрабанди своїх товарів до сусідньої Польщі і польських на Україну.

Кордон тоді був лише на папері. Наприклад, до кінця 1923 року селяни-католики з Кунева й навколишніх сіл ходили на святкування релігійних свят до Острога, який входив тоді до складу 2-ої Речі Посполитої. Багато фактів свідчать про масове переховування селянами польських сіл зброї і про масове незадоволення режимом. Цікаво, що, опинившись в таких складних умовах серед національних меншин, більшовики думали про експорт революції далі на захід і пробували використати для цього польську меншину краю. З території Заславщини, особливо з Плужнянсь-кого району, діяли створені ДПУ банди, які називались частинами Українського республіканського повстанського комітету, центр якого знаходився в Харкові. Зі столиці України в місто Славуту було делеґовано спеціяльно для організації рейдів на Польщу товариша Семьонова (справжнє прізвище Криворотін), з мандатом уповноваженого по впровадженню революційної повстанської роботи на «кресах» Польщі [Савчук О. В., Данилюк П. А. Волинь проти Волині: експорт революції із Сходу на Захід у 1920 році // Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 165.]. Кілька років з території Плужнянського, Славутського й Берездівського районів діяли диверсійні банди, однією з функцій яких було відвертати увагу від подій, що відбувались в інших реґіонах України. Формувалися вони з кримінальних елементів, дезертирів, різного роду авантюристів. Особливою активністю відзначались загони Орловського (Артем, Аршинов), які в 1924 році багаторазово здійснювали напади на різні села повіту. Крім них діяли частини Родюка, Смірнова, Бобика, Степашина, Щербача, Романчука, Вишневського, Возняка, Мухи-Мухальського та інших. Ці дії ще більше налаштували місцеве населення проти більшовицького режиму, який практично втратив масову підтримку навіть серед найбідніших верств, утримуючись тільки на багнетах армії та репресіях каральних органів. При арештах і затриманнях селян з ними поводилися надзвичайно жорстоко. П. Тимчик з села Двірця розповідає, як його в числі 66 селян, арештованих у польсько-гебрейсько-українському містечку Білогородка, гнали до Заслава. Руки в них були міцно зв’язані ремінцями, по дорозі їх били прикладами та нагаями [Голос народу // Заславський вісник. – 1942. – 19 квітня. – С. 4. ]. Більшовицьке керівництво України та Росії зрозуміло небезпеку такої ізоляції, яка в кінцевому результаті призвела б до падіння режиму. Першим кроком до виправлення становища стало впровадження нової економічної політики в 1921 році. Першими цю зміну відчули заславські гебреї. Їм було повернуто більше ста націоналізованих раніше приватних житлових будинків, а також підприємства сфери послуг, крамниці, пекарні та інші подібні заклади. Проте селяни не відчули цього року аніякого полегшення, оскільки продрозкладка спочатку не була відмінена, а пізніше стягували заборгованість за минулі роки.

Політика «коренізації» та зміни в становищі національних меншин у 1923 – 1933 роках

Початок новому курсу поклав ХІІ з’їзд РКП(б). Він висунув завдання «коренізації» партійного, радянського, профспілкового, комсомольського апарату на місцях, постановив добитися того, щоб органи влади національних республік будувалися переважно з людей місцевих, або були видані спеціяльні закони, які забезпечать вживання рідної мови в усіх державних органах і установах, що обслуговують місцеве інонаціональне населення. Ця політика була спрямована на організацію національної мережі шкіл, закладів культури (клюбів, бібліотек, лікнепів), газет і журналів, театрів, книговидавничої справи мовами корінних національностей. Одночасно проводилась робота по залученню цих меншин до партійного та державного апарату, активізацію його політичного та культурного життя.

VІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад (1924 р.) доручив уряду звернути серйозну увагу на розвиток культури національних меншин як засобу залучення всіх трудящих мас до радянського будівництва. Початок «коренізації» співпав із адміністративною реформою. За постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року у Волинській губернії було створено Шепетівську округу. Територія сучасного Заславського району ввійшла до складу Плужнянського, Заславського та до північної частини Антонінського районів. 3 червня 1925 року було ліквідовано губернії і створено області. Наш край ввійшов до складу Вінницької области [Бернацька М. Був Ізяслав губернським містом // Зоря Надгориння. – № 21. – 1998. – 21 березня. – С. 3.]. Відтак у листопаді 1923 року було створено окружну комісію з питань українізації радянського апарату. До її найближчих завдань належало створення спеціяльних курсів, гуртків з українознавства та мов нацменшин. Вивчатися мали не тільки мови, а й історія, географія, література корінних народів. Для організації та координації роботи по розгортанню державного та культурного будівництва серед національних меншин були створені польське та гебрейське бюра при Шепетівському окружкомі КП(б)У. Відповідні національні комісії були створені при Плужнянському та Заславському райкомах КП(б)У. Вже весною 1924 року польбюро Шепетівського окружкому провело ретельне обстеження польських, чеських та польсько-українських сіл з метою організації в них національних рад. Причому, було прийнято рішення організувати їхню роботу рідною мовою [ДАХО. – Ф. П. – оп. 1, спр. 80 – арк. 102.]. Але в цьому році створити нацради не вдалося. На шляху до їх організації виникли як об’єктивні, так і суб’єктивні труднощі. Найсуттєвішими з них стали такі, як опір частини службовців, активних та пасивних противників «коренізації», відсутність достатньої кількости працівників, які знають польську мову, а також технічні причини (наприклад, відсутність друкарських машинок з латинським шрифтом). До того ж ця спроба викликала ряд конфліктів між поляками та українцями, що проживали в змішаних селах, або жителями суто українських хуторів, що ввійшли до складу польських рад, через недостатнє знання організаторами місцевих умов [Так само – Ф. Р. – 339 – оп. 1, спр. 31 – арк. 111.]. У ряді місцевостей члени польбюро вдалися до штучної польонізації місцевого українського населення. Тут же виникла ще одна проблема – проблема українців-католиків. Так у більшості, як пояснює один з уповноважених, називало себе українізоване польське населення, яке втратило польську самоідентифікацію, проте зберегло католицьке віросповідання, у меншості – українці-уніяти. Члени польбюро вважали їх поляками, вони ж відмовлялися переходити на польську мову. Подібні ситуації склалися в Білогородці, Куневі, Малій Радогощі, Шекеринцях та деяких інших селах. До того ж поляки досить часто виступали проти входження до польських рад українців у змішаних селах [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 325.]. Ці та інші труднощі певним чином вдалося подолати. Проте перші вибори до складу новоутворених національних рад – польських, чеських та німецьких, відбулися аж 1926 року. Аґітаційні плякати, гасла видавались національними мовами. Пройшли вибори досить організовано та спокійно. Відмічалося, що серед польського та чеського населення не було яскраво вираженої соціяльно-клясової диференціяції, як до прикладу було серед українців. Всього в Шепетівській окрузі було створено 14 польських, 4 німецьких, 3 гебрейських та 2 чеські сільради. На Заславщині перші з них були створені в селах Старе Гутисько та Хотень ІІ, чеські – в селах Антонівка та Ядвоніно. Німецька сільрада була створена тільки одна – в с. Михайлівці. За матеріялами перепису 1924 року на червень цього року в Плужнянському районі проживало 41738 осіб, з них 77,45 % українців, 2,51 % німців, 1,89 % чехів, 0,06 % росіян [Огінський В. Г. Національні меншини на терені Шепетівської округи в 20 – 30-х роках ХХ ст. / Південно-Східна Волинь: наука, освіта, культура // Матеріали регіональної наукової краєзнавчої конференції. – Хмельницький – Шепетівка, 1995. – С. 180.].

Багатонаціональні пункти охоплювали значну частину території Заславщини – Кунівську, Білогородську, Стороничську, Дорогощанську та деякі інші сільради. Практика показала, що апарати «змішаних» сільрад використовували переважно українську мову, оскільки не вистачало працівників зі знанням інших мов. На початку періоди діяльности почасту стає просте адміністрування в діяльності національних рад. Проте на початку 1930-х років чисельність нацрад зросла, вони перейшли на національну мову. У 1934 році вони існували в таких селах, крім вищезгаданих: Кам’янка, Мала Радогощ, Стороничі. Що стосується гебрейських рад, то їх на території Заславщини не існувало.

Активно діяла єдина в районі німецька сільрада, організована в селі Михайлівка. До її складу входили ще два села: Карлсвальд та Лісна. Очолював її місцевий житель німець Ґервальд. Діловодство велося німецькою мовою. При сільській раді існувала досить значна бібліотека. Частину книг отримували з Німеччини.

Спочатку партійне керівництво досить ліберально ставилося до порушення мовного режиму, але вже наприкінці 20-х років ситуація змінилась. За порушення постанови ВУЦВК та РНК УСРР про забезпечення рівноправности мов від 6 грудня 1927 року було організовано показовий суд і притягнуто до судової відповідальности голову Городнянської сільради. За невжиття належних заходів щодо переведення роботи сільрад на мову відповідної національної меншини, було оголошено догани ряду голів польських сільрад [Огінський В. Г. Національні меншини на терені Шепетівської округи в 20 – 30-х роках ХХ ст. / Південно-Східна Волинь: наука, освіта, культура // Матеріали регіональної наукової краєзнавчої конференції. – Хмельницький – Шепетівка, 1995. – С. 180.]. Проте, незважаючи на досить суворі заходи в діловодстві польських сільрад, до самого закінчення їхнього існування широко вживалася українська мова. Прицім, від їхніх службовців вимагалося обов’язкове знання обох мов. Реґулярно проводилися конференції селян-поляків, на яких обговорювалися різноманітні місцеві та реґіональні проблеми. Місцева преса постійно вміщувала матеріяли про життя поляків. Але на початку 30-х років такі матеріяли поступово зникають. У березні 1930 року було проведено останню перевірку стану українізації в окрузі. Вона показала, що в переважній більшості установ політикою «коренізації» вже ніхто не цікавивсь. Рішення про звільнення з посад працівників, які не знають української чи відповідно національної мови, не виконувалися [Нестеренко В. А. Проведення «українізації» на Кам’янеччині у 20-х роках / Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 72.]. У цьому ж 1930 році було зліквідовано окружні комісії по справі українізації, а також припинили діяльність нацбюро при окружкомі та райкомах партії. Таким чином, партійне керування «коренізацією» було припинено. Проте в райвиконкомах ще деякий час працювали спеціяльні структури по роботі серед національних меншин там, де вони складали не менше 10 % населення. На цей час близько 80 % польських сільрад вели документацію польською мовою. Треба відзначити, що така політика мала бажані для більшовицького режиму наслідки. Так у 1928 році, за даними ДПУ, більшість польського населення більше не бажало повалення радянської влади, як то було у 1923 році [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 321. ].

У 1930 – 31 роках пройшли чергові вибори до польських рад. У них взяло участь 75 % від усього населення. Виборці проявили значно більшу активність ніж раніше. Проте ці вибори співпали з періодом суцільної колективізації і відбулися не так демократично, як попередні, а з постійним, часто брутальним втручанням районних партійних, радянських та каральних органів.

Робота серед нацменшостей знайшла відображення в діяльності судових органів. У 1924 році при Шепетівському окружному суді виникли так звані «національні камери», діловодство в яких велося мовами національних меншостей (німецькою, польською, гебрейською). А в 1925 році при окружному суді було створено інститут судових перекладачів. Були введені посади старших помічників прокурорів, які знали особливості побуту та володіли мовами нацменшин. Проте майже нічого не було зроблено в органах міліції, РАГСу та комунального господарства.

Поряд з організацією національних сільрад проводилася значна робота в культурно-освітній сфері. Всеукраїнська нарада з роботи серед національних меншин, що проходила в 1924 році, наголосила на важливості такої роботи. У кожному селі були створені курси лікнепу. Ці школи грамотности були 2 ступенів, в залежності від рівня підготовлености населення до занять. На них вчили користуватися газетою, книгою, читати, писати, елементарних дій з цифрами. До переліку основних предметів входили українська та рідна мови, аритметика, історія та краєзнавство. Це було не менше 17 навчальних годин на тиждень по 40 – 50 хвилин. Заняття проводилися щоденно в години, погоджені зі слухачами. Підручники випускалися мовами основних національностей і видавались безплатно. Дещо пізніше, з 1924 року, почали швидко організовуватись національні школи. Спочатку одна п’ятирічна, потім і одна середня гебрейські школи були створені в місті Заславі, семирічна – в Білогородці, початкова – в Куневі. Викладання велося спочатку російською мовою та ідиш, потім – українською та ідиш. Керувало цією роботою гебрейське бюро Шепетівського окружкому партії. Проте деяка частина гебрейства, особливо працівники керівних установ, неґативно поставилися до українізації [Огінський В. Вказ. Праця… – С. 180.]. Вони були переконані, що українізація – це тимчасовий політичний маневр, потрібний лише для того, щоб залучити на свій бік селянство.

Вчителі гебрейських шкіл здобували освіту у Вінниці, на гебрейських трирічних спецкурсах, створених у 1924 р, а пізніше реорганізованих у педтехнікум [Так само – С. 172.]. Справа організації гебрейської освіти проходила легше, ніж польської чи чеської тому, що гебрейські школи існували до революції, була певна кількість необхідних фахівців. На початок 1932 року на ідиш навчалось 53 % гебрейських дітей [Нестеренко В. А. Проведення «українізації» на Кам’янеччині у 20-х роках / Поділля і Волинь в контексті українського національного відродження. Науковий збірник. – Хмельницький, 1995. – С. 72.]. Всього по Шепетівській окрузі було відкрито 29 гебрейських шкіл; з них приблизно третина в Заславському та Плужнянському районах. Така активна робота дала значні результати. За даними перепису 1926 року рівень грамотности гебрейського населення досяг 78,8 %. Він був найвищий серед усіх існуючих національних груп (наприклад, серед українців – 48,9 %) [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 321.].

Успішно вирішувалися питання освіти інших національних меншин. Особливо багато було організовано польських шкіл, які виникали одночасно з польсільрадами і завдяки їхньому сприянню, при цьому влада намагалася розколоти польське населення за соціяльно-майновою ознакою. Незважаючи на це, поляки в цілому позитивно ставилися до українізації, хоч і тут були окремі винятки, особливо серед відповідальних працівників. На початках новоутворені польські школи знаходились у дуже важкому стані. Як правило, вони відкривалися по селянських хатах, часто в одній кімнаті, не вистачало освічених спеціялістів зі знанням польської мови. Польонізація освіти на початковому етапі здійснювалась адміністративними методами. У 1925 році губернська конференція учителів польських шкіл відмітила дуже низьку якість освітньої роботи серед поляків [Чирко Б. В. Національні меншини в Україні (20 – 30 роки ХХ століття). – К., 1995. – С. 302.]. Але з часом становище покращувалося. Уже в кінці 20-х років було відкрито близько 20-ти польських чотириклясних шкіл практично в усіх селах, де були значні групи польського населення. До 1935 року навчання в них велося переважно польською мовою. Проте, середніх шкіл для поляків у районі не було.

У селі Михайлівка існувала німецька початкова школа та дві чеських – у Антонівці та Ядвоніно. Переважна частина чехів та українців, що проживали в змішаних селах, змушені були ходити у польські школи. Але вже на початку 1930-х років ставлення до польських шкіл різко змінилось. Це ж стосується й чеських та німецьких. Початок цьому процесові поклав лист ЦК КП(б)У від 15 травня 1930 року «Про чистку фахівців прикордонних округ», що з’явився під ґрифом «Цілком таємно» за підписами П. Любченка та М. Хвилі. У ньому відзначалося, що в Шепетівській окрузі необхідно провести чистку від антирадянських елементів. Їй підлягали всі категорії фахівців, що мали родичів за кордоном, особливо в близькому зарубіжжі, насамперед у Польщі та Румунії. Підставою для першої значної хвилі репресій стало розгортання будівництва Шепетівського укріпленого району, що здійснювалося в місцевості, де компактно проживали поляки, чехи, німці (Білотин – М’якоти – Стороничі – Шекеринці). Жертвами чисток стали вчителі національних шкіл та службовці нацсільрад. 12 січня 1932 року з’являється постанова ЦК КП(б)У «Про зміцнення прикордонної смуги», яка ставить основним завданням посилення чисток, особливо серед поляків. Заславський, Плужнянський та Антонінський райони вважають особливо засміченими. Подібні чистки лихоманили національні установи, призводили до втрати кадрів. Одночасно з’являються спроби закриття національних шкіл. Так газета «Тшибуна Радзецкі» надрукувала лист від жителів с. Білогородка Заславського району: «В 1930 році у нас відкрили польську початкову школу, але в період 1933/34 навчальних років районний представник зібрав загальні збори батьків. На них прийшла невелика частина батьків, вони ліквідували нашу школу під приводом, що на Україні немає поляків, а лише українці-католики. Між тим більшість батьків розмовляють між собою лише польською мовою, і ми хочемо, щоб діти наші вчились польської мови» [Нестеренко В. А. Освітні заклади поляків на Поділлі / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 345.].

Потреба в кваліфікованих робітниках у зв’язку з господарським і культурним розвитком національних реґіонів визначила й таку проблему, як організація професійної освіти мовами національних меншин. Для її вирішення була утворена професійна сільськогосподарська школа в с. Баляри (нині Хотень ІІ), а пізніше й технічні профшколи.

Створювались інші культурно-освітні установи в місцях компактного проживання польської, гебрейської, чеської та німецької спільноти. Це – національні клюби, сільбуди, хати-читальні, бібліотеки, червоні кутки, театральні гуртки тощо. Їхня мережа, особливо польських, розвивалась дуже швидко, хоча матеріяльна база була недостатньою. Так пункти ліквідації неписьменности, за офіційною інформацією, були всього на 30 – 50 % забезпечені потрібною літературою. Робота клюбів та сільбудів обмежувалась, як правило, одним або двома самодіяльними гуртками. Хати-читальні відвідувалися мало.

Незважаючи на ці недоліки, зрушення в цій сфері були досить помітними. У 1926 році нараховувалося 2 польських клюби, 21 хата-читальня та інші заклади [Григорчук П. С. Польське населення на Поділлі в 20-х роках ХХ століття // Матеріали ІХ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 332.]. Почали виходити національні газети. Спочатку це були прості листи-вкладки до районної газети «За соціялістичне село». Вінницький обком КП(б)У своєю постановою від 5 березня 1933 року визнав за доцільне реорганізувати польську вкладку в Заславському районі в окреме видання. Так з’явилася газета «О весь соціялістична» за редакцією О. Водзінського, що проіснувала неповних 5 років. На сторінках газети реґулярно з’являлися цікаві та актуальні інформації з важливих питань соціяльно-економічного, політичного та культурного розвитку Заславщини. Принципова позиція газети та її позаштатних кореспондентів часто викликала конфлікти з місцевим керівництвом. Факти переслідування сількорів газети мали місце у Війтівцях (нині Заріччя), Малій Радогощі та Межилісцях [Місінкевич Л. Національно-культурне будівництво на Поділлі в 20 – 30-ті роки ХХ століття // Краєзнавство. – № 1 – 2. – 2000. – С. 210.]. Бібліотеки та хати-читальні району передплачували польські газети «Серп», «Ґлас млодзєжи», «Ґлас Радзєцкі», гебрейські видання: «Дер Ємес», «Дер Штерн». Крім того на початку 1930-х років почали виходити радіогазети різними мовами.

Періодичні огляди культурно-освітніх установ (наприклад, у 1930 році) помітно активізували національно-культурну роботу. Вже в середині 20-х років широко розгортається краєзнавчий рух по вивченню історико-культурної спадщини польської та гебрейської громад краю. Публікуються цікаві інформації на цю тему в журналі «Краєзнавство» та інших виданнях [Прокопчук В. Краєзнавство на Поділлі і історія і сучасність. – К.: Рідний край, 1995. – С. 75.]. Починають діяти національні відділи при краєзнавчих музеях. Значну роботу проводила Шепетівська історико-археографічна комісія.

У особливо суперечливому становищі з початком політики «коренізації» опинилася російська нацменшина, зосереджена в Заславі. Перепис 1926 року показав, що росіяни продовжують розмовляти російською мовою, й лише невелика частина їх українізувалася, на відміну, наприклад, від поляків, значна частина яких відрізнялася від українців лише католицьким віросповіданням. Проте російські школи в Заславі були реорганізовані в українські та гебрейські, хоча в них зберігались російські кляси. До кінця 20-х років дерусифікацію освіти було в основному завершено. У Заславі залишилась одна спільна російсько-українська школа [Нестеренко В. А. Росіяни на Поділлі в період «коренізації» в 20 роки ХХ століття / Наукові записки КПДПУ. Історичні науки. Т. 4 (6). – Кам’янець-Подільський, 2000. – С. 209.]. Невизначеним залишався статус російської меншини. Значна частина росіян вважали себе корінним народом в республіці. Інша ж вважала себе національною меншиною та вимагала надання прав і привілеїв, що ґарантувалися іншим етносоціяльним меншинам. При цьому ЦК КП(б)У розглядав як нацменшину тільки селян-росіян, а в місті росіяни-робітники та чиновники розглядались як корінна нація. Оскільки в нашому районі чисельність росіян була незначною, то й політична робота серед них велася набагато гірше, ніж серед поляків чи гебреїв. У нас не було російських рад. Можливо тому ця меншина в цілому виступила проти українізації. А можливо ще й тому, що складала найвагомішу частку в радянському апараті.

Що стосується політичного життя, то найактивнішими в цьому пляні були гебреї. Серед них продовжували діяти як нелеґальні, так і напівлеґальні угруповання. Причинами їхнього поширення були: важке матеріяльне становище гебреїв міст і містечок, масове безробіття серед них, особливо серед молоді та кустарів. Великі, часто непосильні податки, які накладалися владою на дрібних торгівців і кустарів, часто вели до їхнього розорення. Серед гебреїв було багато осіб, позбавлених виборчих прав, як нетрудові елементи. Гебрейські діти до середини 20-х років не були забезпечені школами та культурними закладами. Вище вже відзначалося, що гебреї-службовці неґативно сприйняли політику українізації, внаслідок якої вони часто втрачали роботу. Вони вважали її спеціяльною методою витіснення гебреїв з держапарату. Тому в середині 20-х років знову активізуються осередки гебрейських політичних партій, насамперед сіоністів. На Заславщині вони діяли в усіх містах та містечках, окрім Плужного: Заславі, Білогородці, Куневі. Їх основні вимоги зводилися до надання гебрейським громадам національно-персональної автономії, створення вільних гебрейських рад, окремих гебрейських профспілок, ґарантії демократичних свобод, підвищення зарплатні до рівня 1913 року, зниження цін на продукти та зменшення податків. Сіоністи організовували групи по 10 – 15 чоловік і переправляли їх через кордон, частково у Палестину. Проте, органи ДПУ пильно слідкували за діяльністю усіх біль-менш організованих об’єднань. І коли 14 червня 1924 року Подільський губком КП(б)У прийняв секретну постанову «Практічєскіє пріложенія по борьбє с сіоністскімі групіровкамі на Подоліі», Шепетівський відділ ДПУ затримав більшість керівників місцевих гебрейських організацій [Нестеренко В. А. Єврейські політичні партії та об’єднання на Поділлі 20-х роках ХХ століття // Матеріали Х Подільської історико-краєзнавчої конференції... – С. 422.]. Проте значна частина їхніх товаришів залишилася на волі. Про це свідчать сіоністські листівки, які досить реґулярно поширювалися наприкінці 20-х – першій половині 30-х років. Але до цього часу становище гебреїв дещо поліпшилося і сіоністський рух став природньо занепадати. До 1929 року їхні організації розпались, а коли на початку 30-х років, у зв’язку з колективізацією та голодомором, спробували відновити свою діяльність, то були остаточно розгромлені ДПУ [Так само – С. 426.].

Деяку політичну активність спочатку проявляли поляки, але вже в середині 1920-х років достовірних згадок про неї немає.

Незважаючи на явні успіхи «коренізації», їх не слід перебільшувати. Носили вони переважно неглибокий і непослідовний характер, до того ж вкрай недостатньо фінансувалися з місцевого та державного бюджетів. Більшість культурно-освітніх закладів мали непривабливий вигляд, були погано обладнані, слабо освітлені. Вкрай не вистачало кваліфікованих кадрів, робота велась вкрай заполітизовано і заідеологізовано. А вже наприкінці 1920 років, в умовах згортання НЕПу і проведення суцільної колективізації, увага до національно-культурної політики різко зменшується. Місцева преса все менше місця приділяє висвітленню цієї проблеми. Згортанню попередньої політики сприяла й адміністративна реформа 1930 року, в ході якої було ліквідовано округи, а разом з ними припинили роботу окружні польське та гебрейське бюра.

Дуже суперечливим навіть у відносно толерантні 20-ті роки було ставлення держави до церкви. На Заславщині діяли більше десяти синагог, 4 католицькі костьоли, 2 кірхи. Спочатку до них ставилися досить терпляче, хоча кількість церковних установ навіть у 1927 – 1929 роках невпинно скорочувалася. І вже 1929 рік став роком масового закриття релігійних установ. Приводом для таких акцій стає погіршення польсько-радянських відносин, що настає у 1926 році. Процедура закриття костьолів скрізь влаштовувалася однаково – спочатку обстежувався технічний стан будівлі працівниками місцевого комунгоспу, які отримували відповідні інструкції. Його визнавали «незадовільним» і «небезпечним» для відправ і пред’являли непосильний кошторис на обов’язковий ремонт, потім додавали ще вимоги щодо сплати податків, а пізніше здійснювався адміністративний та психологічний тиск на членів парафіяльної ради. Більшість священиків була заарештована і вислана на північ та схід Росії.

Конфлікт між владою і національними меншинами загострився з початком проведення політики колективізації. Масові заворушення в Плужнянському районі охопили 13 польських і чеських сіл. Приводом до них стало повернення церкви громаді села Плужне, на яке влада пішла під впливом народніх протестів. Підбадьорені успіхом місцеві селяни почали вимагати повернення церков громадам, ліквідації колгоспів і повернення селянам худоби і реманенту. Юрба до 400 чоловік зробила спробу перейти польський кордон. Найбільш активну роль у повстанні відігравали жінки. Для придушення Плужнянської «волинки» були введені війська ДПУ, мобілізовано партійний актив, курсантів шкіл міліції. Відбулося кілька збройних сутичок. Було вбито 15 представників владних структур, поранено 32 особи. Селяни втратили вбитими і пораненими 48 осіб [Рибак І. В. Нові документи про антиколгоспні заворушення у Шепетівській окрузі взимку 1930 року / Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття. – Стара Синява, 1998. – С. 242.]. На цьому антиколгоспні заворушення в районі не закінчилися. Пізніше повстали селяни села Ювківці, яких теж придушували за допомогою сили. Деякий час в Антонінському районі (його тодішні північні території зараз входять до складу Заславського) діяв повстанський загін чисельністю до 200 чоловік. Він громив колгоспи та радянські установи, вбивав активістів-незаможників. Практично все польське селянство краю виступило проти колективізації. Місцевим властям приходилося вдаватись до різноманітних підтасовок при підведенні підсумків голосування за організацію колгоспів. Так, коли у польському селі Гнійниця (нині Дібровка) за організацію колгоспу проголосувало лише п’ятеро осіб, як наслідок, результати голосування були сфальсифіковані, частина селян була «розкуркулена«, а колгосп був утворений всупереч волевиявленню населення [Місінкевич Л. Опір польського населення колективізації в 1930 році / Поляки на Хмельниччині... – С. 353 – 354.]. Після придушення повстань багато селян почали переселятися до міст, покидати місця постійного проживання. Починаючи з початку 30-х років селяни Заславщини здійснювали масові втечі до Польщі, особливо під час голодомору. Незважаючи на концентрацію тут величезної кількости військ, міліції, прикордонників, частин ДПУ, перешкодити усім втечам не вдавалося [ДАХО. – Ф. П. – 487 – оп. 4, спр. 437 – арк. 6.]. Аналіза значної кількости листів селян, що збереглися в архівах, свідчить про глибоке обурення політикою хлібозаготівель, колективізації, розкуркулення. Це незадоволення висловлювали навіть незаможники. У цих листах представники радянського адмінапарату часто порівнюються із старорежимними поміщиками [Дровозюк С. І. Листи, заяви та скарги селян, як фольклористичне джерело (огляд архівних документів початку ХХ століття) / Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля. Науковий збірник. – Кам’янець- Подільський, 1992. – С. 174.]. Відбулися значні заворушення проти колективізації в селах Хотень ІІ, Велика Радогощ, Війтівці. Селяни висловлювали антиколгоспні та антирадянські гасла, вбивали партійних та колгоспних активістів, забирали своє майно. І на цей раз роля ініціяторів виступів належала жінкам. Відповідальність за перекручення в колгоспному будівництві була покладена на Шепетівський окружком, керівників якого було звільнено з посад. Саме ці виступи селян змусили партійне керівництво відмовитися від політики насаджування комун і перейти до більш поміркованої форми колективного господарювання – артілей.

На завершення слід коротко охарактеризувати економічне життя національних меншин. Цей період можна вважати вершиною розвитку кустарного ремесла і дрібного підприємництва. Цікаво, що кожна національна меншина проявляла схильність до певного виду занять. У підприємництві безперечне лідерство належало гебреям. Саме їм належала значна кількість підприємств харчової промисловости, які й знаходились переважно у гебрейських містечках. Вони ж були власниками крамниць, більша частина з яких були дрібними. Часто зустрічались серед гебреїв кравці і шевці, римарі і крамарі. Були серед них будівельники, багато лікарів, інженерів, вчителів та службовців. А от сільським господарством гебреї майже не займалися. І не тільки тому, що не хотіли чи не вміли, а через антисемітську політику російського уряду, який забороняв гебреям володіти землею. Тоді як отримавши землю від радянської влади, гебреї успішно працювали в сільському господарстві. Причому їх забезпеченість землею в Шепетівській окрузі була найбільш високою – 0,9 десятин на душу (на українця припадало 0,7 десятин землі, на поляка – 0,5 десятин) [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 31.]. Вони досить легко організували один з перших колгоспів у приміському селі Мокрець, назвавши його «Четвертий вирішальний», і досягли там високих врожаїв жита і пшениці, розводили велику рогату худобу. А ось поляки славилися як спеціялісти по роботі з деревом і металом. Серед них було багато балярів, бондарів, столярів, стельмахів, колісників. У відносно невеликому селі Дорогоща, за даними дослідників, було близько 100 кузень, і вироби місцевих ковалів розходилися на десятки кілометрів довкола. Тут же вироблялися вози, фаетони, брички [Шустерук О. Село, над яким котяться хвилі // Пульс. – 2003. – 22 травня. – С. 4. ]. Багато було вмілих гончарів. А ось німці з Михайлівки, Карлсвальду, Лісної славились як умілі сільські господарі, які збирали на своїх малородючих землях високі врожаї, вирощували найкращих коней, корів, свиней. Були вони добрими слюсарями, будівельниками. Чехи ставили добрі вітряні та водяні млини. Багато було серед них килимарів, ткаль, різьбарів. Але настання періоду жорстокої централізації в усіх сферах життя країни боляче відобразилося і на ремеслі та підприємництві населення. Його поставили в гірші умови господарювання, збільшили податки, тарифи на залізничні перевезення. Підприємців, в останню чергу, забезпечували сировиною, паливом, матеріялами. А всі приватні олійні, сироварні, маслобійні, кондитерські, пекарні, ковбасні поступово позакривались чи були націоналізовані.

Згортання «коренізації» та відновлення політики репресій в середині та другій половині 30-их років ХХ століття

Процеси національного відродження народів, що відбувалися у попередній період, вступили в конфлікт із прагненням більшовицького керівництва створити жорстко централізовану державу, орієнтовану на досягнення світового панування. Своєї основної мети «коренізація» досягла – комуністичний режим міцно утвердився на нашій землі, знайшов там соціяльну опору, створив широку мережу закладів адміністративного, психологічного та духовного впливу на населення. Це дозволило владі відмовитись від політики поступок і перейти до «широкого наступу соціялізму по всьому фронту». Переломним у цьому процесі можна вважати 1933 рік. Саме тоді у Києві була сфабрикована справа так званої «Польської організації військової» (ПОВ). Після численних арештів в столиці справа почала поширюватися по реґіонах. У 1934 році в області по ній проходило понад 600 чоловік – переважно вчителі польських національних шкіл [Нестеренко В.А. Репресії проти польського населення прикордонних районів СРСР в 30-х роках // Матеріали ІХ Подільської історико-краєзнавчої конференції... – С. 351.]. Було «викрито» контрреволюційну організацію ПОВ і в Заславському повіті [Литвинчук А. І., Слободянюк П. Я. Етнокультурний геноцид на Хмельниччині у 20-х – 50-х роках // Звід пам’яток історії і культури. Духовні витоки Поділля. Ч. 2. – Хмельницький, 1994. – С. 398.]. Спочатку до її складу входило 4 особи, пізніше їхня кількість зросла до кількох десятків.

Було проведено широкомаштабне вивчення стану культосвітніх установ національних меншин. Здійснення його покладалось на спецкомісії, до складу яких входили представники ДПУ, Наркомосу і парткомів. У результаті по Заславському та Плужнянському районах було звільнено 153 працівники нацустанов. Їх було звинувачено в наступних злочинах:

33 – у зв’язках з закордоном;

49 – еміґранти з-за кордону;

19 – служили в ворожих арміях;

27 – вихідці з експлуататорських клясів

[Місінкевич Л. Національна освіта на Хмельниччині в другій половині 30-х років ХХ століття // Хмельниччина: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали науково-практичної конференції, приуроченої 65 річниці утворення Хмельницької області, 14 вересня 2002. – Кам’янець-Подільський, 2002. – С. 108.].

Тоді ж, у 1933/34 роках, пройшла перша масова акція, після початку «коренізації», по перевірці бібліотек і вилученню шкідливих книг, переважно національних авторів. Різко активізується пропаґандистська робота по дискредитації релігії, національних громадських об’єднань та партій, проповідується розкол за майновою та клясовою ознакою. Дуже широко використовується такий спосіб покарання, як позбавлення виборчих прав.

У 1933 році в Заславському районі працювала спеціяльна комісія по вивченню стану роботи з національними меншинами. Її конкретна мета – назбирати компромату на М. Скрипника, погляди та політичний курс якого суперечили тенденції згортання «коренізації». Комісія констатувала повний занепад роботи з нацменшинами. Приводилися факти, що в польських школах у деяких селах навчалися переважно українці та чехи. За висновками комісії у районі протягом наступного року були закриті всі польські школи [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 322.]. Поштовхом до посилення репресій стали явні провали політики колективізації, про які писалося у попередньому розділі. Голодомор у нашому краї теж не вдався – лісова місцевість і близькість до кордону не дозволили владі виморити усіх «неугодних«. І тоді керівництво вдалося до інших засобів. 2 січня 1935 року вийшла секретна постанова ЦК КП(б)У «Про переселення 8000 господарств із прикордонної смуги», а вже 7 січня утворено комісію з переселення на чолі з Шелехесом. Переселенців слід було попередити, що причина виселення полягає у нельояльности до влади. Під переселення потрапляли поляки та німці, які направлялись у Донецьку та Дніпропетровську області. До січня 1935 року в цю місцевість було виселено 100 родин з Заславського, 100 родин з Плужнянського і 100 родин з Антонінського районів [Калитко С. А. Політика керівництва компартії щодо польської національної меншини наприкінці 20-х – у 30-х роках (на матеріалах Вінницької області) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 341.]. Дозволялося брати домашні речі, знаряддя праці та запас їжі. У першу хвилю переселенців попали переважно люди заможні, а також хуторяни, яких важко було колективізувати. Відселяли переважно з близьких від кордону сіл (польський кордон в межах району проходив по річечці Вілія). Проте ця акція була тільки початком нової, більш маштабної хвилі переселення. Вже 26 березня 1936 року перший секретар Вінницького обкому КП(б)У наказав Шепетівському окружкому КП(Б)У подати списки людей, яких передбачалось виселити з прикордонних районів у Казахстан, 1000 господарств. Але перший секретар окружкому Горлінський, прагнучи заслужити похвалу, проявивши ініціятиву, запропонував виселити 1535 господарств антирадянського елементу, з них 30 німецькі, а інші – польські. Спеціяльні пляни встановлювалися для районних первинних організацій. Останні теж завищували континґенти переселенців (наприклад по Плужнянському – до 400 сімей, замість 200 запропонованих) [ДАХО. – Ф. П. – 452 – оп. 1, спр. 423 – арк. 6.]. Для прикладу наведемо деякі дані з доповідної записки секретаря Плужнянського райкому Волошина секретарю Шепетівського окружкому Горлінському. Плянувалося виселити із польських та німецьких сіл таку кількість сімей:

– з села Дорогощі – 35

– з села Борисова – 17

– з села Станіславки – 11

– з села Кам’янки – 48

– з села Улянівки – 11

– з села Стороничів – 27

– з села Кустарної – 21

– з села Хотеня ІІ – 150

– з села Лісної – 30

– з села Михайлівки – 25

– з села Старого Гутиська – 30

– з села Нового Гутиська – 20

– з села Малої Радогощі – 30

– з села Співака – 16

– з села Кунева – 10

– з села Турщини – 10

– з села Мартиннього – 9

Всього по району 92 німецьких і 308 польських сімей [Так само.].

Можна не сумніватися, що і ці, завищені, пляни були перевиконані. Із Заславського району до Казахстану було виселено понад 200 родин, переважно з сіл Велика Гнійниця, Мала Гнійниця, Кропивна, Білогородка, Клембівка, Мислятин, Припутні. Пізніше по Заславському району під час другого етапу депортації було виселено ще 47 польських сімей [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 148.]. У результаті частина польських сіл майже обезлюдніла. Залишки їхнього населення були переселені до сусідніх сіл у спустілі хати. Так зникли села Станіславка, Улянівка, багато хуторів. А колись квітучі містечка перетворювалися на дрібні і поступово занепадали. Акція вивезення до Казахстану була виконана НКВС з використанням армії, партійних та державних установ. В окрузі і районах діяли спеціяльно утворені комісії з виселення «польсько-німецьких контрреволюційних елементів», до складу яких входили місцевий партсекретар, голова виконкому і начальник відділу НКВС. Працівники органів НКВС визначали сім’ї і складали списки людей на виселення, та збирали компрометуючий матеріял на них, визначали час і спосіб прибуття сімей на залізничну станцію, графік від’їзду поїздів тощо.

У кожне польське, німецьке та чеське село направлявся аґітатор, який мав витлумачити для жителів рішення влади. Як правило, вони говорили, що це робиться для добра людей, переконували в необхідності укріплення прикордонної смуги й колгоспів. Тим, кого переселяли, говорили, що на новому місці їм дадуть по 25 гектарів землі на одне господарство і поселять на родючих землях. Їм повідомляли, що звільнять від різних податків на 3 роки, виділять насіння, будматеріяли та кредити. Їх обманювали, стверджуючи, що на них чекає організована торгівля, медично-санітарні та культурні державні установи, а будинки і господарські приміщення їм віддадуть в кредит на 8 років. Люди мало вірили цим словам, але виходу не було. Оголошення про виселення сім’ям повідомляли за кілька днів перед початком, щоб останні приготувалися до подорожі. У деяких селах за залишену власність давали грошову компенсацію. Цікаво, що дехто з виселених поляків, особливо молоді, зуміли втекти по дорозі, чи з місця призначення і повернулися в рідні місця ще перед війною. Та більшості цього не вдалось. Важкою була доля переселенців. Перші місяці вони жили в наметах, а іноді просто неба. Житло будували з саману, а вікна і двері часто заміняли ковдрами. Багато людей, особливо дітей, хворіли і помирали. Школи на новому місці відкривали тільки російські. На жаль, в архівах не вдалося відшукати списків переселенців та здійснити їх якісної аналізи.

Одночасно з переселенням ліквідовувалися і культурно-освітні досягнення «коренізації». Відбувається повна уніфікація як загальної, так і спеціяльної освіти. Вже 29 червня 1934 року виходить постанова РНК, затверджена Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію особливих шкіл, технікумів, Одеського німецького педінституту та особливих національних відділів і клясів у школах, технікумах та вузах УСРР», згідно якої були закриті окремі німецькі школи. Їх перевели на російську та українську мови та відповідні навчальні програми. У середині 30-х років було згорнуто діяльність наукових, краєзнавчих товариств та їхніх осередків. Кращі сили місцевих дослідників були необґрунтовано репресовані.

20 вересня 1935 року ЦК КП(б)У прийняв рішення «Про польські школи», в якому визнавалася необхідність переведення польських шкіл на українську мову, як штучно створених, та заміни учителів-націоналістів. Саме ця постанова стала підставою для масового закриття польських шкіл. До кінця 30-х років на території Заславського району залишилися тільки початкові школи в селах Стороничі, Мала Радогощ, Старе Гутисько, Кам’янка, Хотень. Всі інші були закриті або реорганізовані. Тоді ж було прийнято рішення «Про польські сільради», де пропонувалося провести чистку польських сільрад від неблагонадійних елементів та їх реорганізацію. Ще у листопаді 1934 року було реорганізовано польську національну сільраду в Кам’янці, а до кінця 30-х років на Заславщині залишилося всього 2 польські сільради – у селах Стороничі і Хотень ІІ [Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля. Опис етнічних груп районів проведений у 1926. – Київ, 2001. – С. 50.].

4 листопада 1935 року ЦК КП(б)У приймає нове рішення про переселення поляків і німців – на цей раз на територію Чернігівської, Дніпропетровської, Донецької областей. Через місяць після постанови із Заславського та Плужнянського районів було виселено по 100 сімей поляків, хоча фактично їх було значно більше [Так само – С. 153.]. Депортації продовжувалися і надалі, аж до 1941 року. Так у червні 1936 року з Плужнянського району було виселено 374 родини поляків, німців і чехів, а всього через 2 місяці – в серпні 1936, ще по 300 родин з Плужнянського, Заславського та 250 родин з Антонінського районів [Калитко С. А. Політика керівництва компартії щодо польської національної меншини наприкінці 20-х – у 30-х роках (на матеріалах Вінницької області) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 342.]. Як виявилося, і це не межа. Протягом 1939 – 1941 років проводиться масове переселення польського та чеського населення до новоствореної Ізмаїльської области. Точної кількости депортованих встановити не вдалося, відомо, що це десятки, а можливо і сотні сімей. Причому переселялися сім’ї не тільки з польських сіл, а й з українських [ДАХО. – Ф. П. – 338 – оп. 1, спр. 336 – арк. 39.]. У результаті такого переселення було ліквідовано останні польські сільради, а польське населення, як нацменшина, фактично перестало існувати на території району [Так само – спр. 368 – арк. 20.].

Водночас із переселенням серед польського та німецького населення (втім частково і серед гебрейського) з другої половини 30-х років розгортаються масові репресії, що супроводжуються фізичним знищенням його значної частини. Підставою для їх розгортання став оперативний наказ № 00485 по НКВС СРСР від 11 серпня 1937 року, підписаний М. Єжовим «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну розкольницьку та терористичну діяльність польської розвідки в СРСР».

Згідно нього з 20 серпня до 1 листопада 1937 р. підлягали арешту особи за такими ознаками:

1. Не розшукані до цього часу члени Польської організації військової.

2. Військовополонені польської армії, які залишились в СРСР.

3. Перебіжчики з Польщі незалежно від часу їх переходу до СРСР.

4. Політеміґранти та політбіженці з Польщі.

5. Колишні члени ППС та інших польських, антирадянських партій.

6. Найбільш активна частина місцевих націоналістичних антирадянських елементів польських районів та населених пунктів [Калитко С. А. Вказана праця. – С. 342.].

Точної кількости жертв репресій встановити немає можливости, але тільки серед польського населення опитування свідків дає їх в кілька сотень сімей. Особливо постраждало населення сіл: Станіславка, Михайлівка, Клембівка, Білогородка, Хотень ІІ, Війтівці. Більша частина населення, засуджена до концтаборів, не повернулася. По суті, до самого початку 40-х років тривав справжній геноцид по відношенню до польської, чеської та німецької меншин. Хоча слід зауважити, що не менше лиха випало на долю корінних жителів краю – українців. Відсоток репресованих серед росіян і гебреїв був дещо меншим, але досить значним.

Одночасно тривала ліквідація решти досягнень попередньої політики. У 1938 році на виконання постанови Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл України» було закрито польські, німецькі та чеські школи, які переводились на українську чи російську мову викладання [Нестеренко В. А. Освітні заклади поляків на Поділлі / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 347.]. Цій акції передувала скрупульозна робота комісії, яка обстежила навчальні заклади району і констатувала майже повний занепад їхньої роботи [Нестеренко В. А. Польські національні ради на Хмельниччині (20 – 30 роки ХХ століття) / Поляки на Хмельниччині. Погляд крізь віки... – С. 322.].

Закриття шкіл супроводжувалось масовим закриттям релігійних закладів. До 1939 року припинили роботу всі католицькі костьоли та монастирі в Заславі, костьол та каплиця в Куневі. Така ж доля спіткала німецькі кірхи і більшість синагог міста та містечка Білогородка. У 1934 році було закрито Бернардинський монастир. У 1935 році закрито костьол Івана Хрестителя, а його знамениті дзвони перевезено десь вглиб Росії. Саму дзвіницю перетворено на водонапірну вежу. Ще раніше, у 1934 році, був закритий костьол місіонерів, а його приміщення було перетворено на військовий склад. Розкішна синагога над Горинню перебудована на фабрику музичних інструментів [Гаусер З. Спадщина Сангушків в Ізяславі // Волання з Волині. – Ч. 6 (13). – 1996. – С. 35 – 37.]. Подібна доля спіткала й більшість православних церков краю, що належали тоді до Бердичівської церковної округи Української автокефальної церкви.

На цей час завмирають більшість промислів і ремесла, придушені непомірними податками на кустарів, закриваються майже усі дрібні мануфактурні маґазини, підприємства легкої та харчової промисловости, згортається приватна заготівля. Власники і частково працівники таких закладів були репресовані, як експлуататорські елементи. Це сприяло зростанню деклясованого елементу, зменшувало кількість робочих місць. Сільське населення починає виїжджати до міст, особливо на схід і центр України, Росії, інші республіки СРСР. Значно погіршився життєвий рівень населення. Така ситуація викликала серйозні еміґрантські настрої, особливо серед німецького та польського населення. «Радянська влада незаконно грабує селян, мучить голодом. В газетах пишуть про досягнення, а насправді нічого немає. В Німеччині звертають більше уваги на селянські маси ніж радянська влада. Що ми бачимо доброго у колгоспі, крім голоду нічого немає. Літо працюємо, а прийде розрахунок, отримаєш за трудодень кілограм, як хочеш, так і живи», – описує тогочасне становище селян житель німецької колонії Рисовата (Шепетівської округи) [Чаплинська Л. Німець не пройде. // Пульс. – 2003. – 3 квітня. – С. 2. ]. І справді, оплата праці за 1 трудодень у колгоспі імені Тельмана становила в 1933 році 32 копійки та 1150 грам зерна. Незадоволення населення стало ще однією підставою для посилення політики репресій, які мали, на думку радянського керівництва, вирішити деякі аспекти національного питання. Згортання роботи серед нацменшостей, їх національно-культурне і фізичне знищення, відбивали сталінську концепцію вирішення національного питання, якою передбачалось штучне підштовхування націй до злиття, їх прискорена асиміляція. Така політика в майбутньому привела до зникнення більшости національних меншин краю, занепаду сільського господарства, промисловости та загальної культури його жителів.

Список респондентів, спогади яких використані в роботі:

1. Баренбойм Арон, 1924 рік народження, місто Вісмар, Німеччина.

2. Береза Олександра, 1930 рік народження, село Клубівка.

3. Бондарук Андрій, 1917 рік народження, місто Заслав.

4. Бондарук Василь, 1918 року народження, село Васьківці.

5. Верещинський Тадеуш, 1924 року народження, село Білотин.

6. Верцинська Ганна, 1925 року народження, село Поліське.

7. Власюк Володимир, 1925 року народження, село Теліжинці.

8. Гомінський Станіслав, 1928 року народження, село Кунів.

9. Головчук Ганна, 1936 року народження, село Клубівка.

10. Дацюк Іван, 1930 року народження, село Добрин.

11. Дисек Ганна, 1931 року народження, село Клубівка.

12. Дукач Дмитро, 1928 року народження, село Клубівка.

13. Заєць Катерина, 1916 року народження, село Припутні.

14. Загурський Отто, 1920 року народження, село Кунів.

15. Кирилюк Василь, 1925 року народження, село Теліжинці.

16. Корзун Ганна, 1927 року народження, село Щурівці.

17. Куліченко Петро, 1908 року народження, село Клубівка.

18. Кальнюк Петро, 1924 року народження, село Мислятин.

19. Мельничук Василь, 1924 року народження, село Клубівка.

20. Поліщук Адам, 1924 року народження, село Теліжинці.

21. Павловська Софія, 1920 року народження, село Клубівка.

22. Поліщук Ганна, 1927 року народження, село Лютарка.

23. Пасічник Ніна, 1925 року народження, село Васьківці.

24. Присяжнюк Петро, 1908 року народження, село Теліжинці.

25. Сабадишин Микола, 1911 року народження, село Щурівці.

26. Стремецька Агафія, 1916 року народження, село Тернавка.

27. Тимчук Олександр, 1929 року народження, село Клубівка.

28. Хорунжа Ольга, 1926 року народження, село Васьківці.

29. Хом’ярчук Лідія, 1927 року народження, село Тишевичі.

30. Шиманський Іван, 1925 року народження, село Поліське.

31. Янчук Любов, 1929 року народження, село Клубівка.