Версія для друку

Метафора спільного дому. Заславщина багатьох культур

Заславщина в національно-визвольних змаганнях 1917 – 1922 років

Ярослав Кукуріка

У розглядуваний нами період Заславський повіт займав значну частину Південно-Східної Волині. До його складу входили території Білогірського, Славутського, Шепетівського, Красилівського, Теофіпольського й Волочиського районів. На півночі повіту знаходилися, тепер переважно понищені, великі лісові масиви, що сприяло розвитку повстанського та партизанського рухів. Заславський повіт входив до складу Волинської губернії, з центром у м. Житомирі. На півдні він межував з Подільською губернією. Повіт знаходився поблизу кордону з Австро-Угорщиною, що проходив по р. Збруч. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття тут активно діяли українські патріотичні та просвітницькі організації, що певним чином сприятливо позначилось на національній свідомості населення краю, його активній участі у боротьбі за свободу та незалежність України. Разом з тим прикордонне положення краю зумовило наявність у ньому значних військових ґарнізонів, що складалися переважно з російських солдатів та офіцерів. Значною популярністю серед військового континґенту користувалися російські демократичні партії – есерів та меншовиків, а пізніше – більшовиків. Ця обставина теж сприяла активізації політичного життя Заславщини.

Край досить віддалений від провідних економічних та політичних центрів України. На території сучасного Ізяславського району було 1 місто, повітовий центр – Заслав і 3 містечка – Білогородка, Плужне й Кунів.

Населення Заслава ледве перевищувало 10 тисяч мешканців, а містечок – усього по кілька тисяч (найбільший перепад стався між 1919 – 23 роками: у 1919 р. в Заславі налічувалося 18 тис. мешканців, коли у 1923 лише 10 тис. [Міньков І., Стецюк В. Ізяслав. Історико-краєзнавчий нарис. Матеріали для лекцій та бесід до 1000-річчя міста. Хмельницька обласна організація товариства «Знання». Рукопис. − С. 22. − Прим. ред.]). Залізниця, що перетнула повіт з північного сходу на південний захід і пройшла через Заслав та Білогородку до Тернополя та Станіслава, побудована тільки 1913 р., була одноколійною й не встигла серйозно вплинути на індустріялізацію та окультурнення краю. Ще одна залізниця, що пройшла через станцію Великі Пузирки, тільки ледь-ледь зачепила територію повіту. Потужних промислових підприємств теж не було, господарство носило яскраво виражений аґрарний характер.

Отже, на початку 1917 р. центральна частина Заславського повіту, що нині становить територію однойменного району, перебувала у прифронтовій смузі Південно-Західного фронту. Тому тут перебували значні військові залоги, штаби інших військових з’єднань, а у містечках й польові шпиталі, різні заготівельні команди. На житті населення, особливо на становищі сільського господарства, вкрай неґативно відбивались часті мобілізації на окопні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, на гужові перевезення. Проходили систематичні мобілізації коней. Значну кількість худоби було заморено. Прифронтові повіти втратили не менше 1/3 частини коней [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 200.]. Різко зменшилося виробництво сільськогосподарського інвентаря та припинився його імпорт, що зумовило різке зростання цін. Так плуг, який до війни коштував 7 крб., у 1917 р. коштував вже 40 крб. [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 19.] До армії було мобілізовано близько 50 % усього працездатного населення [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 200.].

Становище населення погіршувалося з наближенням лінії фронту в 1915 р., а потім 1917 р. Російський уряд видав розпорядження про переселення значної частини населення повіту, переважно безземельних і безробітних, на територію Полтавської губернії. Крім того, через територію повіту проходили біженці з Західної України, переважно з Холмщини. Залізничний транспорт був переобтяжений військовими вантажами, автобусного сполучення ще не існувало, коней чи волів у більшости людей не було. У розбитому взутті з маленькими дітьми на руках, біженці повинні були добиратися до Полтави, де їм надавали певну допомогу й направляли до тимчасового місця (до закінчення війни) проживання. Життя на новому місці було дуже необлаштованим, допомога, яка встановлювалася для біженців, часто розкрадалася чиновниками. Відомості про поневіряння біженців, таємне повернення частини з них додому загострювало соціяльну напругу в краї. Погіршували становище й безчинства російських солдатів, розквартированих на території повіту. Тут розмістилося три дивізії ґвардійського кавалерійського корпусу (по одній у Білогородці, Заславі, Плужному), а на півночі повіту солдати 264-го запасного полку [Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов. – К., 1958. – С. 146.]. Серед них, особливо в другій половині Першої світової війни, була значна кількість більшовиків, мобілізованих царським урядом. Вже в 1916 р. вони створили більшовицьку організацію в Заславському ґарнізоні та повели активну аґітацію серед місцевого населення, особливо серед робітників місцевих підприємств у Заславі, Клембівці та Білогородці [Там само. – С. 53.]. Не вдалося виявити інформацію про створення в місті чи містечках повіту осередку ще якої-небудь партії, крім, вірогідно, партії Бунд. Проте й ця інформація не досить достовірна. У деяких військових частинах серед солдатів-українців були досить поширеними національно-патріотичні настрої, їх пропаґанду проводили молоді офіцери-українці – Трохименко, Авраменко, Пилипенко, Уманівський та ін. Їхня діяльність протистояла більшовицькій аґітації та вберегла деякі частини від більшовицького впливу.

Звістка про скинення російського царя, перші розпорядження Тимчасового уряду не внесли спочатку великих змін у життя провінційного повіту. Волинським губернським комісаром Тимчасовий уряд призначив Андрія В’язлова, людину досить стійких українських симпатій [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 35.]. Можливо, саме ця обставина сприяла дещо більшим успіхам українізації на Волині. Призначено було й повітового комісара, який мав спиратися на існуючі в повіті та волостях земські установи та новостворені органи революційної влади. Ними стали новостворені Ради. Вже в березні 1917 р., майже одночасно з виникненням Центральної Ради, виникають губернські та повітові ради у Проскурові, Кам’янці, Житомирі, потім у Заславі, Шепетівці, Славуті, інших менших містечках повіту. Спочатку виникли окремо Ради робітничих і Ради солдатських депутатів, дещо пізніше вони об’єдналися в єдину Раду. У солдатських радах значний вплив мали більшовики [Зеленюк І. С. 1917 рік на Поділлі. – Львів, 1966. – С. 18-19.]. Одночасно у військових частинах на території повіту виникають солдатські комітети [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 267.]. На цьому етапі національних змагань вони відіграють винятково важливу ролю, активно втручаючись у цивільні справи. Так, вже в квітні 1917 р. на засіданні Заславської повітової ради й солдатського комітету ґарнізону з посади повітового комісара Тимчасового уряду було усунуто представника Тимчасового уряду й призначено відомого своїми демократичними поглядами місцевого лікаря Курбатова, прихильника Центральної Ради, який стояв за проведення невідкладних політичних реформ [Там само.]. Ця перемога засвідчила слабкість позицій російських шовіністів, зростаючий вплив українських ідей. Водночас в деяких військових частинах повіту виникають Українські Ради, які ставлять за основну мету боротьбу за підтримку політики Центральної Ради, за українізацію армії, автономію України.

Тоді ж, у березні – квітні 1917 р., активізується й селянський рух. Ним охоплені практично всі повіти губернії. Адже в Заславському, як і у більшости повітів Волинської і сусідньої Подільської губерній, аґрарне питання було особливо гострим, значна частина земель належали цукровим заводам, якими володіли польські поміщики: Потоцькі, Санґушки, Тишкевичі. Боротьба за землю була основною метою селянських виступів. Детонатором цієї боротьби став рух сільськогосподарських робітників. Так, весною 1917 р. селяни по всьому повіту, до речі як й у більшости повітів Волинської губернії, відмовилися працювати за старими розцінками, встановленими в 1916 р. Вони вимагали такі ставки поденної оплати: для підлітків – 15 коп., для жінок – 25 – 30 коп., для чоловіків – 35 – 40 коп. [Костриба П. М. Борьба трудящихся за установление Советской власти на Подолии. – Хмельницький, 1957. – С. 24.] Спочатку несміливо, з острахом, в окремих маєтках селяни починають самовільно захоплювати поміщицьку землю, ділять її між собою, обробляють та засівають. На початку літа відбирають у поміщиків луги та сіножаті, ліси та інші угіддя. Місцева влада із зростаючою тривогою повідомляє центр, що такі явища набирають масового характеру, і що наявними силами цей рух зупинити неможливо [Купратий В. І. Нарис історії Хмельницької обласної партійної організації. – Львів, 1982. – С. 35.]. Позитивний вплив на зростання селянського руху мали волосні і повітовий з’їзди, що проходили у травні – червні 1917 р. Були висунені гасла посилення боротьби за швидке вирішення земельного питання, не очікуючи Установчих зборів, а також за передачу поміщицьких лісів у розпорядження сільських земельних комітетів [Костриба П. М. Борьба трудящихся… – С. 26.]. Участь у цих з’їздах брали представники солдатських комітетів та українських рад, які у переважній більшості були вихідцями саме із селян. Певній активізації мас сприяли першотравневі події в місті. До організованої солдатами демонстрації приєдналася частина робітників, ремісників, селян. Переважали більшовицькі гасла, які у той час були гаслами майже всіх революційних партій [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 203.]. Спроба придушити солдатський і селянський рух у повіті наштовхнулася на активний опір народних мас. На початку серпня до міста прибула сотня 91-го Донського (козачого) полку, що вважався «надійним» [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 267.]. Проте солдати ґвардійської кавалерійської дивізії відмовилися виконувати накази реакційного командування. Солдатські комітети й українські ради усунули від керівництва ґарнізонами в повіті тих офіцерів, які зробили спробу виконати накази Л. Корнілова [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 205.].

У серпні 1917 р. на території губернії і повіту виникло ще одне цікаве явище, що свідчило про живучість національних та історичних традицій серед селянства. Це був рух вільного козацтва [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 374.]. Основним його завданням стали організація загонів селянської самооборони. Крім того, ці загони виконували функції громадянської міліції, підтримували порядок і спокій у краї, охороняли майно й життя громадян, боролися з дезертирством. Такий загін створили селяни с. Тернавки [Поділля в роки громадянської війни (лютий 1918 – грудень 1920 рр.). Документи і матеріали. – Вінниця, 1959. – С. 46-47.].

Козацький загін чисельністю понад 100 чол. сформували селяни с. Ріпки на чолі з А. Колоднюком [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 295.]. До цього селян підштовхнули не лише спроби поміщиків не допустити поділу землі, худоби, реманенту чи зовсім придушити селянський рух. На повіт, як і на інші, особливо прифронтові реґіони, насувалася не менш жахлива загроза. Саме селяни зазнавали найбільших нещасть від деморалізованих солдатсько-дезертирських груп, що самовільно покидали фронт. Дезертирство в військах набрало загрозливого характеру після невдалої спроби наступу на Південно-Західному фронті у червні – липні 1917 р. Російські війська, серед яких було багато українізованих частин, відступили до р. Збруч, тодішнього австро-російського кордону. Зазнавши великих втрат, армія почала розкладатися. Спочатку поодинці, а потім цілими підрозділами, солдати покидають фронтові позиції і пробираються додому. По дорозі деякі частини грабують українські села, забирають худобу, теплий одяг, їжу. Особливо страждали віддалені від значних міст села.

У боротьбі з дезертирами допомагали відділи українізованих частин, де порядок підтримували національно-свідомі солдати і офіцери. Так, на півдні й сході повіту проходила українізація частин 34-го російського стрілецького корпусу в складі двох дивізій. Поряд, на Старокостянтинівщині, проходила українізація VI корпусу, його переформували в Другий Січовий Запорізький корпус. Ці частини відправляли військові команди й до сусідніх повітів, де вони наводили порядок і деякий час не допускали грабунку місцевих жителів [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 372.]. Проте в жовтні 1917 р. нова хвиля солдатських погромів прокотилася містами Волині і Поділля. Серед великої кількости волосних та повітових міст і містечок пограбовано було навіть такі значні на той час центри як Остріг і Полонне. Комісар Лятичівського повіту повідомляв до Генерального Секретаріяту, що «перехід війська є рівнозначний з татарським наїздом, в повіті знищено все – посіви, худобу, птицю, випущено воду зі ставів, зруйновано оселі, солдати насилували жінок; де перейшло військо, остались по селах лише чорні обгорілі стовпи» [Там само. – С. 396.]. На осінь 1917 р. у повіті запанувала анархія. Майже весь державний апарат, місцеве самоврядування розпалися. Шукаючи справедливости, натовп вдавався до самосуду. Прикладом такого самосуду можуть бути події довкола князя Санґушка – найбільшого землевласника в повіті. Уже в вересні, як відзначалося в доповідній записці Волинського губернського комісара, командуючому Південно-Західним фронтом, солдати і селяни при підтримці місцевих робітників реквізували хліб та реманент і забрали посіви в Заславському й Славутському маєтках князя Санґушка [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 463.]. У відповідь князь найняв озброєну охорону для маєтків. Крім того, йому на підмогу було прислано частину драгунів. У середині жовтня селяни разом з солдатами знову почали вирубувати приватновласницькі ліси. Князівська охорона поранила одного з солдатів. Ця подія стала приводом до збройного повстання 19 жовтня. Майже весь полк взявся за зброю й рушив до князівського палацу в супроводі місцевих жителів. По дорозі їх було обстріляно. Обурений натовп ввірвався до палацу, вивів на площу князя й розстріляв його. Охорону палацу обеззброїли та взяли під арешт, а маєток, повністю розгромивши, спалили [Борьба трудящих Волыни за власть Советов (март 1917 – декабрь 1920 гг.). Сборник документов й материалов. – Житомир, 1957. – С. 65.]. Занепокоєна влада направила на придушення повстання військові частини з інших залог. Повсталих було оточено. Полк розформували й роззосередили по інших частинах. Кілька десятків чоловік було засуджено до різних строків ув’язнення, в якому вони пробули всього кілька місяців [Голуб П. Солдатские массы Юго-Западного фронта… – С. 151-152.]. Подібні події відбувалися й у інших маєтках князя, інших поміщиків повіту – Потоцького, Тишкевича, Грохольського. Так селяни Васьковецького маєтку Санґушка забрали князівські землі та реманент, прогнали місцевого управителя Бучковського, створили сільську Раду селянських депутатів, яку очолив Т. Гагун. Було розграбовано садибу поміщика й управителя, після чого селяни перейшли до поділу церковних і заводських земель. Починається масова вирубка лісів «Дубина» і «Соснина». Було спалено літній маєток князя – Климівку.

Ще раніше, у вересні, розподілили землю й реквізували маєток солдати Ґвардійського кавалерійського полку в Білогородці, волосному центрі повіту, спільно з жителями Покощівки, Мирного, Рокитного та інших навколишніх сіл, а в жовтні 1917 р. подібна операція відбулася в Плужному [Там само. – С. 146-152.]. Спільний солдатсько-селянський рух у повіті вже на осінь 1917 р. втратив цивілізовані форми, супроводжувався грабунками, розбоєм, насильствами, підпалами, руйнуванням великих матеріяльних цінностей, вбивствами і самосудами. Владні структури були безсилі зберегти порядок. Особливо непокоїла владу участь у цих подіях великих мас озброєних солдатів, до того ж іще слабо, або зовсім не організованих. Заславський повітовий комісар телеграфував Волинському губернському комісару про самовільні дії селян і солдатів у повіті: «Зупинити їх цивільним властям, комітетам, міліції не під силу» [Борьба трудящих Волыни за власть Советов… – С. 354.].

З робітників місцевих підприємств найбільш організованими були працівники харчової промисловости, особливо цукровики. У повіті було три досить великих, як на той час, цукрових заводи: Клембівський, Антонінський і Шепетівський. Два перших належали графу Потоцькому, останній – князю Санґушку. Поштовхом до боротьби цукровиків стало звернення Тимчасового Центрального комітету працівників цукрової промисловости, прийняте в червні 1917 р. Звернення націлювало цукровиків на перегляд умов трудових договорів напередодні нового сезону цукроваріння, боротьби за покращення свого матеріяльного становища [Зеленюк І. С. 1917 рік на Поділлі. – Львів, 1966. – С. 29-30.].

Отже, восени 1917 р., переділивши значну частину земель, селяни за підтримки солдатів і місцевих робітників взялися за ліси та лісові господарства. Газета «Волинь» у той час писала: «... ліси графа Потоцького в Заславському повіті розграбовуються, щоденно сотні підвід вивозять ліс і дрова...» [Волинь. – 1917. – 15 жовтня. – С. 2.]. Подібні події восени відбувалися майже в усіх волостях повіту. Крім поміщицьких, селяни захоплювали й вирубували державні ліси, розкрадали дрова, сіно, будівельні матеріяли, які належали лісовим господарствам. Все це вони робили, незважаючи на заборону місцевої влади. Місцеві військова і цивільна влади на осінь 1917 р. були повністю паралізовані. Деяка видимість порядку підтримувалася тільки у повітовому центрі.

Ще більше загострилася ситуація після звістки про збройний переворот, здійснений більшовиками у Пєтроґраді. Місцеві більшовики, отримавши відповідні вказівки від керівництва губернської парторганізації, розпочали підготовку до збройного повстання. Вже на початку листопада в Заславі було створено військово-революційний комітет на чолі з рядовим Глєбовим [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 267.], який організував масову демонстрацію. Відбувся солдатський мітинґ, у якому взяла участь значна частина місцевої залоги [Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 207.]. Вже 19 листопада в Заславі було проголошено владу більшовизованих Рад [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис // Зоря Надгориння. – № 88. – 1996. – 28 листопада. – С. 3.]. Дещо пізніше було проголошено радянську владу в Білогородці, Плужному, Куневі, Михнові та інших волосних центрах. З населених пунктів Правобережжя радянську владу проголосили раніше тільки у Кам’янці-Подільському, Проскурові, Луцьку і Коростені [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 208-209.]. Це зразу вплинуло на збільшення напруги у повіті. Адже на його території перебували частини 1-го українського корпусу під командуванням генерала П. Скоропадського й тилові частини 2-го Січового Запорізького корпусу під командуванням генерала Мандрики. Обидві сторони спочатку уникали бойових сутичок, намагалися розійтися миром. Війна зводилася лише до взаємного роззброєння. Для боротьби із збільшовизованими частинами старої російської армії було створено крайовий комітет для охорони Революції на Україні, пізніше виникли губернський і місцеві комітети. Виконуючи наказ цього органу, війська 1-го Українського корпусу бльокують залізницю Заслав – Шепетівка – Козятин і роззброюють збільшовизовані частини II ґвардійського російського корпусу, що вирушили на Київ, і відправляють їх до Москви [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 371.]. Проте ліквідувати більшовицький виступ у повіті вдалося не зразу. У грудні 1917 р. організаційно оформився Заславський більшовицький осередок. До нього ввійшли: Бойко, Борисюк, Вільчинський, Кніжний, Максімов, Шевчук, Шурпа та ін. [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис. – С. 3.] Наступною жертвою більшовицьких перетворень став Клембівський цукровий завод. Керівництво, поставлене попереднім власником графом Потоцьким, було вигнано. Директором заводу було призначено інженера В. Зейдмича. Тоді ж на заводі був створений фабзавком, який очолював Іван Єфімов, перший більшовик на селі. Клембівський фабзавком став першим органом робітничого самоуправління на Заславщині. Дещо пізніше радянську владу проголосили в Білогородці. До речі, першим кроком більшовицького волосного ревкому стало виділення землі на місці найкращого білогородецького фільварку князя Санґушка, площею кілька сотень десятин, для ведення радянського культурного господарства (чит. радгоспу). І це в умовах гострого земельного голоду, після того як більшовики проголосили гасло зрівняльного перерозподілу поміж селянами всіх поміщицьких земель. Не підлягали розподілу й землі, що належали цукровим заводам. Наприкінці грудня 1917 р. – у січні 1918 р. радянську владу було встановлено й у північних та західних волостях повіту, пізніше – в південних. Більшовикам сприяла та обставина, що більшість українських частин були перекинуті на північно-східні терени України для боротьби проти наступаючих на Київ російських більшовицьких військ.

Про те, що більшовики користувалися на території повіту чималим впливом, свідчить іще один факт − результати виборів до Установчих зборів, які відбулися наприкінці 1917 р. на території повіту. Відсоток голосів, який отримали більшовики, був удвічі більшим, ніж у сусідніх із Заславським, східних повітах Волинської губернії. І хоча найбільше голосів отримали представники партії есерів, цей відсоток менший, ніж у східних повітах губернії. Взагалі по всіх прифронтових повітах різко зростає представництво більшовиків і зменшується представництво есерів. Це можна пояснити лише впливом солдатських ґарнізонів, інших частин російської армії, що перебували у цій місцевості. Разом з тим, збільшується кількість голосів, поданих за кадетів та представників неукраїнських партій, насамперед єврейських. Проте, незважаючи на симпатії майже половини виборців до українських партій, а насамперед есерів, перевагу мав озброєний і організований армійський фактор. (Дослідники ролі міст в революції одноголосно відзначають надзвичайно великий вплив військових частин, що складалися з сільського, переважно російського елементу, розпропаґованого більшовиками. Ці висновки підтверджуються й у мемуарах безпосередніх учасників подій.)

Приблизно в цей час відбувається злам у симпатіях населення. Отримавши владу, більшовики припинили розподіл земель, почали боротися із розкраданням лісів, змушені були проводити конфіскації продовольства, для забезпечення ним військових частин. Жертвами цих реквізицій ставали не тільки багатії, але й прості ремісники, селяни-середняки. Спроба більшовицького керівництва встановити певний порядок наштовхнулася на опір анархічно настроєних солдатських мас, які виступили проти всякої влади. Повіт охопила хвиля беззаконня і мародерства.

Основні події першої більшовицько-української війни розгорнулися на території Лівобережної України та Наддніпрянщини. Заславський повіт знаходився під контролем більшовиків. На його території, для удару в спину військам Центральної Ради, зосереджувалися війська III Фінляндського корпусу, який виконував розпорядження армійського корпусного комітету. Він завдав зустрічного удару армії УНР, яка, залишивши Київ, просувалася на Волинь. 18 лютого II Запорізький курінь відбив у більшовиків Сарни, а 24 лютого – Житомир. У цей час розпочав свій наступ згаданий III Фінляндський корпус. Його головні сили йшли через Шепетівку на Звягель (тепер Новоград-Волинський) й Ушомир. Після дводенного бою під Ушомиром війська корпусу відступили назад до Звягеля і Шепетівки. На цьому бої припинилися, у межі України вступили війська австро-німецької армії, згідно підписаного раніше Берестейського договору [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 410.]. З їхнім приходом настає завершальний етап доби Центральної Ради як у повіті, так і в Україні.

Слід також згадати про слабкість позицій українських патріотів в армії, якою була наводнена територія прифронтових реґіонів України. Так, на надзвичайному з’їзді представників Південно-Західного фронту, що відбувся в Бердичеві 18 листопада 1917 р., із 650 делеґатів з вирішальним і 100 – з дорадчим голосом, було представлено всього 74 українських соціял-демократів й есерів. Решта − представники в абсолютній більшості російських революційних партій [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 208.]. Далася взнаки звичайна практика спочатку царського, а потім Тимчасового уряду, коли українців відправляли служити та воювати на інші території, подалі від Батьківщини. Українізація, що почалася на Південно-Західному фронті, не встигла суттєво щось змінити. Відсутність у керівників Центральної Ради міцної національної ідеї, бажання боротися за незалежну, міцну українську державу. Довгий час представники українських есерів і соціял-демократів, що мали більшість у Центральній Раді, підтримували ідею своєрідного інтернаціоналізму, спільного фронту усіх працюючих, ідею федерації з «братнім народом», що заважало вести рішучу боротьбу. До січня 1918 р. в архівах не вдалося виявити жодної листівки, яка б закликала вести рішучу боротьбу за повну самостійність української держави. Нарешті, значним у повіті був вплив неукраїнського фактора. У місті й містечках повіту значну частину населення становили євреї. Наприклад, їхня чисельність у Заславі становила 35,1 %, а українців – 39,9 % (дані 1922 року). Досить велика частка росіян – 18,9 % [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис // Зоря Надгориння. – № 88. – 1996. – 28 листопада. – С. 3.]. Подібне становище було в усіх, без винятку містечках краю: Плужному, Білогородці, Куневі, а також у найбільших селах – Двірці, Михнові та ін. Коли врахувати, що євреї були власниками майже всіх промислових підприємств, особливо середніх, крамниць, складів, майстерень, закладів харчування і т. п., то їхній вплив виходив за межі тієї частки, яку вони займали серед населення. Єврейство було носієм переважно російської культури й у масі своїй підтримувало більшовиків.

Німецькі війська розпочали наступ в Україні 19 лютого 1918 р., австро-угорські – 27 лютого. Наступ вівся в основному вздовж залізничних колій. Територія Волинської губернії була очищена від більшовицьких частин усього за 3 дні. Почалося швидке створення української адміністрації в краї. До зони німецької окупації ввійшли Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська і частина Волинської губерній. Австрійці зайняли Подільську, Херсонську, Катеринославську і частину Волинської. Демаркаційна лінія між німецькими та австрійськими військами пройшла через територію Красилівського й Заславського повітів. Західну частину Заславщини зайняли австрійці, а східну – німці. Першим указом нового Волинського губернського комісара стало розпорядження про вибори в кожному селі спеціяльних квартер’єрів і фуражирів, які мали забезпечувати потреби союзної армії, яка швидко перетворювалася на окупаційну [Сабадаш І. 1918 рік на Красилівщині / Українська революція 1917-1920 рр. на Хмельниччині. – Хмельницький-Красилів, 1998. – С. 49.]. Німецько-австрійська армія створила свою військову адміністрацію, паралельно цивільній, яку створювала чи відновлювала Центральна Рада. Першим розпорядженням цієї адміністрації був наказ для населення здати зброю, в т. ч. холодну. Нові господарі боялися опору народу. За невиконання розпорядження погрожували стратою без суду за законами військового часу. Боялися вони недарма. За попередній рік загальної анархії населення запаслося, вимінявши у солдат-дезертирів на харчі, самогон, чи інший селянський скарб, величезну кількість зброї. До того ж, відступаючи, більшовицькі частини робили спроби озброїти населення. Після їх відступу значна частина застарілої зброї перебувала на складах і теж була частково роздана, або розграбована населенням. Проте люди не поспішали виконувати це розпорядження [Там само.]. По всьому повіту було здано менше сотні одиниць, переважно несправних мисливських рушниць і ґвинтівок. Населення ніби передбачало, що зброя може знадобитися, і що нові порядки недовговічні. Уже з перших днів стало зрозуміло, що австрійці та німці жорстоко поставилися до місцевих жителів, особливо селян. Було заборонено з’являтися на вулицю після 23 години, заборонялися мітинґи, збори, профспілки. Спеціяльні реквізиційні частини забирали в селян худобу, птицю, яйця, м’ясо, інші продукти. Проте в перші два місяці 1918 р., а в деяких місцевостях аж до травня, ці явища ще не набрали масового характеру, були і певні позитивні моменти, особливо в сфері культурно-освітнього життя.

У березні 1918 р. в Заславі почав виходити тижневик «Нова дорога», що з перервами проіснував до початку 1919 р., коли повіт знову було тимчасово захоплено більшовиками. Спочатку це видання повітового земства, а після гетьманського перевороту – Народної ради. До редакції входили відомі діячі соціяльної і ліберальної орієнтації: А. Річинський, В. Бромський, Н. Тупіко-Олейний та ін. Усі сучасні події газета обговорювала з точки зору загальнодержавних українських інтересів без усяких партійних тенденцій, або у крайньому разі намагалася це робити [Нова дорога. – № 1, 2. – 1918. – 10 березня. – С. 1.]. У віснику спочатку переважають публікації, що стосуються загальнодержавних питань. Проте значне місце, особливо з плином часу, займають публікації-відгуки на суто місцеві події. Так у № 1 – 2 вміщено статтю «Мир і об’єднання України», в якій зроблено спробу з державницьких позицій проаналізувати позитивні моменти Берестейського миру для України в цілому й для окремих частин її населення зокрема. Політика австро-німецької адміністрації оцінюється позитивно, німці, в очах творців газети, несуть мир і спокій в Україну, захист від анархії та сваволі.

У березні 1918 р. в Заславі відбулися перші повітові демократичні збори, у яких взяли участь представники всіх станів населення і його національних верств. Збори підтримали перетворення, продовжені Центральною Радою, виступили за їхнє прискорення, особливо аґрарних і культурних [Нова дорога. – № 11, 12. – С. 3.]. Збори направили делеґацію від Заславщини у складі А. Річинського та С. Ткачука до Центральної Ради, мали ряд зустрічей з вищими її посадовцями, переконували їх у потребі більш глибоких і швидких реформ у краї.

20 – 22 квітня 1918 р. відбувся Заславський повітовий учительський з’їзд, який прийняв важливі для розвитку освіти в краї резолюції. Серед них найважливішими стали рішення: негайно і повністю відновити скрізь початкову школу та українізувати її, відкинути партійність та політиканство, впроваджувати ідею української державности, ліквідувати багатоступеневість освіти та ін. Уже з січня 1918 р. завдяки рішенню земської управи в школах перейшли на українську мову викладання, щоправда в деяких місцях, напевно, тільки формально. «...Тепер, пориваючи зі спадщиною дореволюційних часів, пора припинити старе обмосковлення наших дітей, що призводило їх тільки до жорстокого рецидиву безграмотности і занепаду нашої національної культури», – писала з цього приводу газета «Нова дорога» [Нова дорога. – № 1, 2. – 1918. – 10 березня. – С. 3.]. Відновила діяльність повітова «Просвіта», активістами якої стали, переважно, місцеві вчителі. Було відкрито просвітянські відділення у волосних центрах та великих селах. За різновидами це були бібліотеки, хати-читальні, різноманітні гуртки. Наводився порядок у медицині і ветеринарії [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 3.].

У лютому – квітні 1917 р. на території повіту і сусідніх повітів Волині з військовополонених українців, що перебували в таборах Рамштат, Вецлер, Зальцведель і Крайштадт формувалися частини української армії – 1 дивізія синьожупанників (за синім кольором форми козацьких жупанів-чумарок і штанів) та 1-ша козацько-стрілецька дивізія, яку від кольору форми називали ще дивізією сірожупанників. Проте в часи Центральної Ради встигли сформувати лише полк [Там само. – С. 389-390.].

Ще 16 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі. У нашій місцевості, під керівництвом інструктора, створено відділ для охорони краю від зовнішнього ворога. Окремі кадрові частини формувалися з інструкторів. У квітні 1918 р. прийнято нове рішення про формування територіяльних кадрових частин, відтак постав кадровий корпус на чолі з генералом-гетьманцем Дядюшею.

У цей час відбувається певна зміна в ставленні народних мас до Центральної Ради. Після анархії другої половини 1917 – початку 1918 років, пов’язаної з діяльністю більшовиків у повіті, після самосудів, арештів і конфіскацій, після масових ґвалтів і беззаконня, після засилля банд деморалізованих солдатів із гаслом «бей буржуев», Центральна Рада здавалася стабільним, демократичним і вже давно знаним органом влади, захистом від більшовиків. Та й австрійська та німецька армії не поводили себе так брутально і завойовницьки, як це стало за часів гетьманату.

Черговий етап української революції припав на 29 квітня 1918 р., коли німецькі війська розігнали Центральну Раду і сприяли становленню влади гетьмана Павла Скоропадського. Центральна Рада не хотіла проводити політики визискування селянства, прагнула виконувати умови Берестейського миру, не загострюючи вже існуючі протиріччя. Проте, вже 30 квітня з’явився гетьманський маніфест «Грамота до українського народу», яким було скасовано Центральну Раду та існуючі на місцях земельні комітети. Отже, основне питання, яке мав вирішити гетьманський переворот – це зміна аґрарної політики. У повіті цей переворот відбувся мирно, без будь-якого кровопролиття. Місцеве німецьке командування спочатку, протягом кількох днів, не визнавало гетьманську адміністрацію, але потім, після втручання вищого командування союзних військ, змінило свою позицію [Гаврощук А. П., Григоренко О. П., Бондарчук В. І. Партизанський рух на Поділлі проти німецько-австрійських окупантів (1918 р.) // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 249.].

Місцеве населення в більшості поставилося до нового режиму неприхильно. Усі вважали гетьманців ставлениками окупантів. Осередки українських національних партій, що брали участь в національно-державному будівництві за Центральної Ради, відмовилися співпрацювати з гетьманом. Тому нова влада опиралася на окупаційні й свої власні збройні сили. Повітом прокотилася хвиля обшуків та арештів серед активістів революційних партій. Їх звинувачували в більшовизмі і на перших порах висилали за межі України – спочатку в Росію, а потім утримували в спеціяльних таборах для інтернованих у Німеччині та Австрії. Гетьманський режим не робив різниці між справді більшовиками і прихильниками українських соціялістичних партій. Крім інтеліґенції й військових діячів серед тих, хто піддавався переслідуванням, було багато робітників та селян. Було встановлено сувору цензуру. Усе частіше заславський вісник «Нова дорога» виходив з білими плямами, які іноді займали мало не цілу сторінку з поміткою редактора «Вилучено цензурою». Пояснюючи ситуацію, редакція писала: «Правду цензура не пропустить, а брехати совість не давала» [Демянчук П. С. Ізяславський вісник «Нова дорога» // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 93.]. Незважаючи на введення жорстокої цензури, гетьманський уряд зробив дуже багато для розвитку місцевої і центральної преси. Тільки у квітні – травні 1918 р. в Україні стало виходити до 180 газет [Рудий Г. Я. Періодична преса як джерело вивчення національно-культурної політики Української держави // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 88-90.]. Цей уряд складався з визначних фахівців, зумів досить швидко створити Українську Академію Наук, університети та ін.

Досить несподіваною від гетьмана, відомого своїми українофільськими симпатіями, стала заборона лекцій, виступів, театральних постанов та інших масових заходів товариства «Просвіта». По суті для «Просвіти» дозволеною залишилася лише бібліотечна діяльність. Проте інша сторона культурної діяльности – освіта, користувалася пильною увагою гетьмана і була швидко українізована. Учителі були демобілізовані з війська, отримали значну матеріяльну допомогу і були досить швидко влаштовані на роботу.

Особливе незадоволення викликала серед населення аґрарна політика монархічної влади. Разом з німецькими військами повернулася значна частина місцевих поміщиків та їхніх урядників. Спочатку вони вичікували, активно співпрацюючи з німецькою адміністрацією, допомагаючи їй вилучати продовольство. Саме вони зайняли ключові пости в гетьманській повітовій та волосних адміністраціях – посади губернських, повітових і волосних старост. На службу в гетьманську поліцію, у державну варту приймалися в першу чергу колишні жандарми і поліцейські, заможні селяни, діти поміщиків [Державний архів Хмельницької области (далі ДАХО). – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 11.]. Були створені повітові і губернські відділи державної варти, які отримали надзвичайні повноваження по боротьбі за встановлення порядку, відновлення права приватної власности як основи культури і цивілізації.

Іншим указом були створені повітові ліквідаційні комісії, які вивчали скарги поміщиків на селян і повертали їм загарбану селянами і солдатами власність – земельні ділянки, худобу, реманент, запаси продовольства, фураж, інше майно. Так, на заяву управляючого Заславським маєтком князя Санґушка Бучковського [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. // Українська революція у 1917-1920 рр. – Хмельницький-Красилів, 1998. – С. 54.], було проведено масові труси й обшуки в Заславі, Васьківцях, Білогородці, Клембівці та інших селах повіту. У селян було вилучено велику кількість майна, найбільше винних у попередніх реквізиціях покарано нагайками, кількох чоловіків, насамперед членів колишніх більшовицьких ревкомів і рад, було заарештовано, інші втекли й переховувалися в лісі, або у родичів. Менш як за місяць поміщицьке землеволодіння було відновлено. Однак старі/нові власники вже не мали достатньо реманенту, робочої сили, щоб обробити поля і засіяти їх. Тому за вимогою німецької адміністрації було видано розпорядження про обов’язковий засів селянами поміщицьких полів. Проте це не задовольнило поміщиків. Вони хотіли залучати селян і до збирання врожаю, не оплачуючи їм по сучасних розцінках. Коли настали літні сільськогосподарські роботи, селяни продовжували бойкотувати поміщиків, і останні звернулися за допомогою до гетьманських і окупаційних властей з пропозицією знову ввести примусову працю для селян. Союз землевласників Заславського повіту Волинської губернії у спеціяльній постанові з цього приводу писав: «Якщо прогаяння в обробітку цукрових плантацій згубно позначиться на врожаї буряків, то нема чого казати, що таке зволікання в польових роботах в гарячий час збирання зовсім недопустимо. З оглядом на вище викладене міркування вважаємо своїм обов’язком завчасно повідомити центральні власті, що заради забезпечення своєчасного збирання хліба в поміщиків, цих головних поставщиків хліба на ринок, необхідно оголосити населенню про запровадження примусових робіт, по тодішній ціні» [Борьба трудящих Волыни за власть Советов… – С. 135-136.]. Виконуючи волю поміщиків, гетьманський уряд 8 липня 1918 р. видав спеціяльний закон, який надавав місцевим земельним комісіям право виносити постанови про обов’язкові роботи селян на користь поміщиків. Заславські поміщики дуже широко користувалися цим правом. У повіті селяни практично скрізь працювали на поміщиків тільки під загрозою силових дій, гетьманських і німецьких військових загонів [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 330.]. Населені пункти, де було вчинено опір, обкладалися хлібними й грошовими контрибуціями. По селах рейдували численні заготівельні і каральні загони окупантів, які забирали в населення продовольство, худобу, птицю, фураж, особисте майно.

Часто на одні й ті ж села здійснювалися повторні нальоти, в результаті яких вони майже повністю були спустошені. Така доля спіткала села Васьківці, Білогородку, Ямпіль деякі інші [ДАХО. – Ф. Р. – 1946 – оп. 1, спр. 11.]. Так, наприклад, у липні 1918 р. на село Ожигівці наклали контрибуцію в розмірі 600 тис. крб. Для її стягнення в село прибув загін на чолі з начальником повітової варти. Населення до вказаного терміну зібрало тільки 200 тис. крб. Тоді карателі висікли кожного п’ятого селянина. Потім стали ходити по хатах і забирати найцінніше майно, худобу [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 330.].

Контрибуція накладалася за невиконання розпоряджень влади, зберігання і невидачу зброї, приховування продовольства та фуражу, невихід на роботу, невиконання гужових робіт абощо. Стягування майже скрізь супроводжувалися репресіями. Крім того, поміщики часто стягували більше майна з селян, ніж у свою чергу останні забирали і спалили в них. Все це вже до осені 1918 р. розорило село і привело сільське господарство до занепаду. Різко скоротилися посівні площі озимих (майже в 2 рази, порівняно з попереднім періодом). У деяких селах району почався голод, насамперед у тих, з яких стягувалася контрибуція. Спалахнули перші ознаки епідемії, що пізніше стала забирати тисячі людських життів. Це насамперед висипного, а пізніше плямистого тифу, віспи, дизентерії, занесеного австро-німецькими вояками вірусного грипу «іспанки», а в деяких містечках – холери. Лікарні не мали вільних місць, хворі лежали навіть по коридорах. До того ж лікували в першу чергу військових, а потім усіх інших. Проте апогей епідемій був ще попереду, в добу Директорії і польського панування [Головко Ф. Інфекційні захворювання і допомога населенню Поділля у 1918-1920 рр. // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 284.].

З плином часу німецько-австрійська армія, в умовах ослаблення контролю з боку військових структур, починає поступово розкладатися, втрачається дисципліна. Удень й уночі все частіше відбуваються набіги німецьких солдатів, часто без командирів, які грабують населення, забираючи цінні речі, одяг, продукти, ґвалтують жінок. З літа 1918 р. почався вивіз устаткування з фабрик, заводів, рухомого складу залізниць. Залізницями, що йшли через повіт й далі, потягнулися ешельони, навантажені українським добром. Поштові відділення були завантажені тисячами посилок, які відправляли додому солдати та офіцери, чиновники цивільних відомств.

Гетьманська адміністрація заборонила проведення всіляких з’їздів, навіть звичайних ділових та оперативних зборів. Місцева в’язниця, що була створена в Бернардинському монастирі (вона там є й до сьогодні), була переповнена політичними діячами, селянами і робітниками, активістами соціялістичних партій. Насамперед ув’язнювалися члени і голови місцевих народних рад, більшовицьких рад, голови і члени місцевого самоврядування, селянських спілок, земельних комітетів. Кілька десятків місцевих інтеліґентів було вислано до таборів у Німеччині. Фактично розпуск гетьманом земельних комітетів і запровадження ліквідаційних комісій стали сиґналом до селянських повстань у повіті, губернії та й у цілому майже по всій Україні. Треба сказати, що з самого початку повстання українські партії зайняли відносно нього неґативну позицію. Найвпливовіша серед селян Українська партія соціялістів-революціонерів і нелеґальний 2-й Всеукраїнський селянський з’їзд, що теж перебував під впливом українських партій, закликали селян не чинити збройного опору, щоб не наразитися на каральні дії австро-німецьких військ. Проте втримати селян від повстання в умовах посилення репресій гетьмансько-окупаційного режиму було неможливо. Навіть не всі есери й українські соціял-демократи підкорилися партійній дисципліні. Багато з них стали зачинателями й активними учасниками антигетьманського і антинімецького повстання, що в нашій місцевості почалося в травні 1918 р. Так, у південних волостях Заславського повіту швидко організувався і почав діяльність повстансько-селянський загін під командуванням П. Вереса [Сабадаш І. 1918 рік на Красилівщині… – С. 51.]. Підтримані збройною силою місцеві селяни виступили проти розпорядження повітового старости про обов’язковий засів ними поміщицьких земель [Там само. – С. 52.].

Влітку 1918 р. підняли повстання жителі с. Юріївка. Вони вигнали з садиби місцевого поміщика разом з управителем і збройною охороною й повторно розділили землю та поміщицьке майно. Загін державної варти, гайдамацькі частини, що пробували відновити становище, були відбиті. Усі спроби гетьманців відновити владу найчастіше наражалися на рішучий опір озброєних селян, зазнавали поразки. Сміливцям вдалося протриматися аж до падіння гетьманського режиму [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 114.]. Велике значення для розгортання антигетьманського руху став Всеукраїнський страйк залізничників, що розпочався 15 липня 1918 р. на Волині (Сарни, Коростень, Здолбунів). Вже 16 – 17 липня страйкувала вся Подільська залізниця, а з 20 липня страйк охопив понад 200 тис. залізничників. У повіті страйкували залізничники Заславської, Білогородської станцій, Шепетівського депо та ін. Під час страйку проводилися збори та мітинґи, учасники яких виступали за відновлення влади Рад. Страйк переріс у політичний. Основними вимогами страйкуючих були: визнання гетьманським урядом профспілок залізничників, ґарантії недоторканости осіб, вибраних в робітничі організації, звільнення й поновлення на роботі заарештованих за революційну діяльність, узаконення восьмигодинного робочого дня, заробітної плати. Уряд спробував придушити страйк силою. Вже 19 липня гетьман видав розпорядження про покарання за участь у страйках. В цей же день командування австрійських окупаційних військ віддало наказ про заборону під загрозою воєнно-польових судів не тільки страйків, а й будь-яких робітничих зборів [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 343.]. Розпочалися арешти страйкуючих. Проте страйк тривав більше місяця, але голод і репресії зламали страйкуючих та примусили їх взятися до роботи. Страйк завдав серйозного удару по тилах окупаційних військ, затримав, а потім значно утруднив вивезення з України награбованого хліба, сировини, устаткування та іншого цінного майна. Адже через територію повіту проходили основні залізниці на захід. Страйк сприяв подальшому посиленню селянського повстанського та партизанського рухів. З сіл й волостей у повіт і губернію приходили рапорти місцевих органів гетьманської влади, повідомлення офіцерів окупаційних військ про наростання повстансько-партизанського руху. Основною його причиною визнавалася більшовицька аґітація, під якою розумілася аґітація, що проводилася усіма революційними партіями [Купратий В. І. Нарис історії Хмельницької обласної… – С. 56-68.]. На осінь 1918 р. поодинокі селянські виступи стали переростати у масові організовані повстання. Число повстанців наростало тим швидше, чим більше лютували окупанти і розкладалися їхні армії. Особливо швидко розкладалася австрійська. Уже в вересні – жовтні її частини покинули повіт й, завантажившись у ешельони, залізницею відправилися на Західну Україну і далі додому. Однак німецьке військо, хоч і піддалося певній дезорганізації, залишалося ще грізною силою. Проте повстанці все більш рішуче вступали в бій з добре озброєними окупаційними частинами і гетьманськими загонами, громлячи їх, відбираючи в них зброю і боєприпаси. Прикладом успішної боротьби з окупантами може бути діяльність найбільшого в краї Теофіпольського партизанського загону, що активно діяв на території Старокостянтинівського та Заславського повітів, особливо в західних і південних волостях. У радянській історіографії він дістав назву «контрреволюційна банда Шишка», тому що пізніше виступив на стороні Директорії [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 532.]. Повсталі селяни влітку 1918 р. вигнали місцевих поміщиків та гетьманських службовців з північних волостей Теофіпольського і західних − Заславського повітів. Вони взяли під контроль пошту, телеграф, волосні управи, перерізали залізницю Шепетівка – Ланівці, яка активно використовувалася для вивезення награбованого до Австрії та Німеччини. Чутки про ці події швидко облетіли всі навколишні села й до загону почали приходити озброєні селяни. Штаб спішно почав готуватися до активних дій проти окупаційних частин, які знаходилися в Заславському повіті, його волосних центрах. Керівники загону прийняли рішення випередити ворога і напасти на нього першими, несподівано й уночі. Спочатку було вибито німецьку піхотну частину з Ямполя. Втікаючи, ворог залишив чимало ґвинтівок, кілька кулеметів, одну гармату і багато боєприпасів [Станко І. А. Історія Теофіполя. Нарис. – Хмельницький, 2001. – С. 63.]. На ранок загін без втрат повернувся в Теофіполь. Успішна операція підняла настрій повстанцям, сприяла поповненню загону. Проте наступного дня із Заславщини вислано проти повсталих кавалерійську частину, яка після невдалого бою змушена була відступити. Через кілька годин від командира німецького полку прийшла телеграма про вреґулювання конфлікту шляхом переговорів. Через 24 години німецькі війська очистили південні волості Заславського повіту [Там само. – С. 64.]. Чисельність повстанців досягла 3 тис. чоловік, їхні дії поширилися й на сусідні повіти Подільської губернії. Заступником командира став колишній офіцер царської армії Васюк, а начальником штабу – Возний. Повстанські сотні цього загону створені в кількох десятках сіл. Виникають і діють на території Заславщини й інші повстанські загони та групи: Човгузівський, що діяв на південному заході повіту; група полковника армії УНР Висоцького – в західних волостях; група полковника Голуба і отамана Павлюка – в східних волостях та інші. Разом з тим розвивається і партизанський рух, який опиняється під контролем більшовиків, які з весни 1918 р. значно збільшили свою чисельність та вплив. У жовтні 1918 р. відбувся повітовий з’їзд партійних організацій Заславщини, на які прибули делеґати з багатьох волостей. З’їзд обрав підпільний повітовий партійний комітет і затвердив ряд заходів з підготовки повстання проти гетьманців і окупантів [Купратий В. І. Нарис історії Хмельницької обласної… – С. 56.]. Внаслідок рішення активізували свою діяльність місцеві партизанські загони. Було створено новий Шепетівський партизанський загін під командуванням А. Білоконя. Він почав здійснювати напади на склади зброї, майна, здійснював диверсії на залізницях, перешкоджаючи, насамперед, вивезенню майна до Німеччини та Австро-Угорщини [Гаврощук А. П., Григоренко О. П., Бондарчук В. І. Партизанський рух на Поділлі... – С. 244.]. У центрі повіту, в навколишніх лісах і селах діяв Заславський партизанський загін, сформований із жителів повітового центру і сіл Клембівка, Плужне та ін. У південно-східних волостях діяли бійці Старокостянтинівського і Грицівського загонів. Всі загони у жовтні – листопаді збільшили кількість диверсійних і розвідувальних груп. На початку листопада вони майже очистили повіт від німецьких окупантів і гетьманців [Там само. – С. 250.].

Одночасно активізували свою діяльність місцеві підпільні групи, в організації яких найбільшу участь взяли більшовики й українські есери. Особливих успіхів партизансько-підпільницький рух досяг у зв’язку зі зниженням боєздатности військ окупантів. У німецьких, австрійських, угорських частинах падала дисципліна, зростала недовіра солдатів до офіцерів, були випадки невиконання наказів і навіть збройних виступів. Їх посилювали звістки про революційні події в Австро-Угорщині та Німеччині. Особливо швидко процес розкладу відбувався в австро-угорських частинах, де було багато солдат-слов’ян, в т. ч. й українців. Спроби командування відновити дисципліну були невдалими. Моральний дух німецьких залог був дуже низьким, вони усе частіше ухилялися від боїв, обмежуючись пасивною обороною залізниць, повітових та волосних центрів. Були випадки, коли військовослужбовці Заславської й Білогородської залог брали участь у мітинґах разом з мешканцями. Поряд з Заславським, у сусідніх Радзівілівській і Волочиській волостях відбулися збройні повстання вояків, що супроводжувалися розстрілом офіцерів, звільненням з тюрем арештованих [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 354.]. «Австрійці, − повідомляв Волинський губернський староста, − кидаючи зброю, покидають місця своєї дисльокації. По всіх ознаках на днях наступить повне розкладання» [Борьба трудящих Волыни за власть Советов… – С. 158-159.]. Такі обставини сприяли активізації діяльности партизан і повстанців. Так, партизани Заславщини затримали ешельон на перегоні поблизу ст. Шепетівка і роззброїли німецький артдивізіон [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 267.]. Особливо велику ролю у розгортанні партизансько-підпільного руху в Заславі, Славуті, Шепетівці, Грицеві відіграв Ананій Слюсар, колишній моряк балтицької фльоти. Саме він очолив найактивніший у місцевості Шепетівський партизанський загін, який керував підготовкою антигетьманського повстання. Також до антигетьманського повстання приєднався Заславський загін під керівництвом І. Шурпи. Нічним несподіваним ударом він захопив склад зі зброєю і боєприпасами, що належав частинам Заславської залоги. Інші, згадувані вище загони, бльокували залізниці, щоб не допустити підходу у повітовий центр підкріплення з інших залог. Потім загін Шурпи при підтримці більшовицьких загонів з Білогородки, Корниці та інших містечок захопив місто Заслав. Гетьманці почали відступати вздовж залізниці на Шепетівку, проте біля с. Припутні були оточені, в короткому бою розгромлені і роззброєні [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 612.]. Проте влада в місті і повіті вже в середині листопада перейшла до новоутвореної Директорії. Більшовицькі загони виявилися в абсолютній меншості. Владу в повіті сформували представники українських партій. Більшовики відступили на південний схід повіту, де в районі Грицева сформувався партизанський загін на чолі з Грицюком, й розпочали боротьбу проти військ Української Народньої Республіки. У заяві, поширеній ще 15 листопада, нова влада обіцяла восьмигодиний робочий день, передати поміщицькі землі селянам, проголошувала основні демократичні свободи. Враховуючи помилки Центральної Ради, вона зразу ж перейшла до створення міцного державного апарату, основною фігурою якого ставав повітовий комісар. До основних завдань повітового комісара належали: виконання розпоряджень вищих органів державної влади, організація самооборони повіту, організація мобілізації до армії УНР, створення місцевих органів влади та нагляд за їх діяльністю. Йому підкорялися призначені ним волосні комісари. А внизу цієї вертикалі стояв сільський та міський комісар, який обирався громадою села чи міста і затверджувався повітовим комісаром. Відновлювалися також старі земські та міські ради. У повіті більшість органів самоврядування були створені ще в січні 1919 р. [Лозовий В.С. Місцеві органи влади УНР в кам’янецьку добу Директорії (Х – ХІ 1919 р.) // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 284.] Ці посади зайняли в основному місцеві учителі, журналісти і аґрономи, а посади сільських комісарів – селяни. Іншим кроком стала мобілізація в збройні сили УНР громадян здатних носити зброю, у віці від 20 до 55 років. У нашій місцевості вона проходила з 10 лютого до 1 березня 1919 р. й була досить успішною. Мобілізовувалася молодь 1899 року народження. Випадків неявки на призовні пункти було небагато. Особливо успішно мобілізація пройшла в селах. Щоправда цей важливий і такий необхідний в умовах нової більшовицької аґресії захід відбувався досить повільно [Комарницький О. Б. Містечка в українській революції 1917-1920 рр. // Наукові праці Кам’янець-Подільського педагогічного університету. Історичні науки. – Т. 5 (7). – Кам’янець-Подільський, 2001. – С. 138.]. На території повіту, крім багатьох військових частин, очолюваних самозваними отаманами, формувалися частини Волинської дивізії. Замість гетьманської варти була створена народна міліція, що складалася переважно з добровольців. Одним з перших кроків нової влади стало скасування ліквідаційних комісій і повернення земель і реманенту селянам при збереженні приватної власности на землю [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. – С. 54.].

8 січня 1919 р. було видано земельний закон. Максимальний розмір земельних ділянок встановлювався в розмірі 15 десятин. Проте маєтки іноземних поміщиків, а їх в повіті була абсолютна більшість, залишалися за їхніми власниками. Міністерство земельних справ розпорядилося: «взяти під охорону всі нетрудові господарства, які належали іноземним підданим, і зберегти їх недоторканими» [Життя Поділля. – 1919. – 24 січня. – С. 1.]. 24 січня 1919 р. вся територія УНР була оголошена на воєнному стані. Радянську систему було вирішено не знищувати, а вдосконалити, висунувши гасло: «Ради без комуністів». 12 – 15 січня 1919 р. було проведено вибори до Трудового конґресу, в яких перемогли представники Української партії соціялістів-революціонерів і Бунду. Більшовики закликали бойкотувати вибори, проте їхній заклик населення проіґнорувало. Більшість виборців взяло участь у голосуванні. В умовах наступу більшовиків Інформаційне Бюро при Директорії УНР поширило звернення до селян і робітників стати на захист України, боронити її волю і незалежність. Такі листівки поширювалися по всій території повіту [ДАХО. – Ф. Р. – 261 – оп. 1, спр. 11 – арк. 159.]. Сприятливо зустріли селяни й новий податок на землю. Він становив тепер 1,18 крб. з десятини землі, що було значно менше, ніж за попереднього режиму [Там само. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 5.].

Автокоманда січових стрільців. Містечко Шепетівка. Світлина 1919 року

Однак помилковою, на наш погляд, була військова політика Директорії. Прагнучи мати більш чисельне військо, керівництво вдалось до наступного порядку формування реґулярних військ. Саме про це згадував В. Винниченко: «отаманом міг стати кожний, хто цього хотів. Головний отаман видавав посвідчення, що такий-то має право формувати загін. Він одержував кілька мільйонів карбованців і починав діяти. Ані звіту, ані контролю, ані відповідальності за гроші та свої дії вони, як і сам Петлюра, не визнавали. Формально ці отамани вважались підлеглими головному отаману, але фактично Петлюра лякався їх і вибачав їм будь-які злочини, аби не втратити своєї популярності серед них» [В. Винниченко. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – С. 239.]. У повіті діяли загони таких отаманів, як Павлюк, Гордій, Голуб. Загін полковника Голуба, з якого пізніше було сформовано реґулярний полк, нараховував більше двох тисяч бійців, переважно селян. Його командир до революції був аґрономом на плянтаціях Шепетівської цукроварні, проте з приходом революції узяв до рук зброю і виявився непоганим організатором. Він зумів створити полк досить дисциплінований і боєздатний, незважаючи на його переважно селянський характер. Влада у повіті досить міцно утримувалася частинами Директорії, а ось у містечках – центрах волостей, часто переходила з рук в руки, від одного отамана до іншого, а то й до більшовиків. Думаю, дослідників не раз дивувала та увага й пунктуальність, прагнення передбачити навіть дрібниці, з якою чиновники Директорії будували українську державу. Так, у листопаді 1918 р відбувся з’їзд представників земств, які розглянули питання про розвиток страхування і перестрахування, що в умовах панування анархії було справою досить важливою для населення, але невдячною для страхувальника [ДАХО. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 2 – арк. 18.]. Було здійснено амністію для всіх арештованих за революційну діяльність (тобто за політичні злочини) в часи гетьманського режиму. Залишились у в’язниці тільки кримінальні злочинці, хоча як правило новий режим випускав усіх. Пробувала влада вжити заходів для захисту державних лісів. Адже в умовах анархії селяни прагнули запастись дармовим лісоматеріялом на все життя, а то й більше. Вони, по суті, нищили ліси, руйнували і грабували будинки лісничих, які в цей небезпечний час перебралися до родичів та свояків у місто. Жити в лісі, який ставав прихистком не тільки партизанів, але й для банд дезертирів, мародерів і просто бандитів, було небезпечно. Крім того, селяни, користуючись наявністю в них гужового транспорту, розбирали дрова, заготовлені для міст та залізниць, чинили інші дрібні злочини, такі, наприклад, як зрізання телеграфних стовпів на лісоматеріял. Директорія через своїх повітових і волосних комісарів пробувала навести порядок, встановлюючи досить суворі покарання. Але вони залишалися малоефективними [Там само. – Ф. Р. – 261 – оп. 1, спр. 11 – арк. 13.]. Не уникали урядовці й церковних справ. Церква не була відділена від держави, а продовжувала залишатися частиною державного апарату. Держава заборонила призначати на посади священиків і дияконів осіб, які не визнали підданства УНР. Ця постанова була спрямована проти тих священиків Російської православної церкви, які не приймали українського підданства, сподіваючись на відновлення Російської імперії. Це було підготовчим етапом до створення Української автокефальної православної церкви, якого завершити не вдалося [Там само. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 6 – арк. 43.]. Приділяється час для, здавалось би, зовсім дріб’язкових і малозначних в умовах наростаючої війни справ, наприклад архівних. Проводиться робота по збиранню, передачі та збереженню книжок, паперів, портретів, пов’язаних з ліквідацією різних установ, насамперед гетьманських, і тих, що залишилися від попередніх урядів [Там само. – Ф. Р. – 261 – оп. 1, спр. 11 – арк. 244.]. Створюються природно-історичні бюра, які займаються кадаструванням і взяттям на облік та охороною місцевих пам’яток природи, історії та культури. Вводилось страхування худоби [Там само. – Ф. Р. – 260 – оп. 1, спр. 5.].

Складним для Директорії, особливо на території Волині, було єврейське питання. Не завжди стосунки між євреями і корінним населенням складалися мирно. Одна з причин неґативного ставлення багатьох українців до євреїв − це їхня масова участь у більшовицькому русі. У нашій місцевості тоді часто вживався термін «жидобільшовики». Євреї ухилялися від служби в українській армії, або масово дезертирували. Тому військові частини, особливо недавно сформовані, нестійкі, де була відсутня дисципліна, часто грабували євреїв, влаштовували погроми. І хоча Директорія боролася з погромами, проте слабкість її влади не дала можливости припинити їх швидко [Лозовий В. С. Єврейсько-українські стосунки в Кам’янецьку добу Директорії УНР // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність. Науковий збірник під редакцією М. Д. Костриці. – т. 10. – Житомир, 1998. – С. 27.]. До чести заславців, слід відмітити, що погрому в місті Заславі не було. Були грабежі, реквізиції, проте масового організованого побиття населення не було, або в крайньому разі його не вдалося виявити як в архівних матеріялах і науковій літературі, так і в спогадах очевидців тих подій.

В умовах наступу більшовиків, що розпочався ще в грудні 1918 р., ситуація швидко змінювалася. Вже 5 лютого більшовики знову захопили Київ, а в березні 1919 р. фронт підійшов до території Волині. Причому, на сторону більшовиків переходила значна частина окремих загонів і загончиків партизанського типу, сформованих різноманітними отаманами, які складалися переважно з селян. Чисельність більшовицьких військ зростала, тоді як армія Директорії танула.

На початку березня відбулася повітова нарада більшовиків Заславщини. Вона приймає рішення розпочати негайну підготовку до збройного повстання в повіті для полегшення його окупації частинами Червоної Армії. Більшовики створили підпільний повітовий ревком на чолі з К. Горлинським, до складу якого входить І. Демчук. Саме останній організував мітинґ з мобілізованих, який прийняв резолюцію не вступати до загонів УНР, а розійтись по домівках і переховуватись до приходу більшовиків. Повітова міліція заарештувала І. Демчука і ще кількох більшовиків-аґітаторів. Проте учасники мітинґу оточили повітову комендатуру і почали вимагати звільнення заарештованих [ДАХО. – Ф. Р. – 3217 – оп. 1, спр. 3 – арк. 22, 23, 36.]. Військові частини, які перебували в місті, у той час вирушили на фронт. Тому, прагнучи не допустити кровопролиття, повітовий комендант наказав звільнити заарештованих. Після цього випадку в повіті різко активізується більшовицька діяльність, влаштовуються диверсії на залізницях, великих промислових підприємствах повіту, особливо на залізничному депо [Самара С. Ізяслав Волинський. Історичний нарис. – С. 3.]. Всього у виступах проти Директорії на території повіту в цей час брало участь до 6 тис. селян, які входили в 4 більшовицьких загони, що діяли в районі Заслава та Шепетівки [Костриба П. М. Борьба трудящихся… – С. 53.].

Більшу частину повіту захопили частини дивізії Червоного козацтва під командуванням В. Прімакова. До кінця квітня вони вибили війська Директорії, крім деяких західних і північних волостей [Васильчиків В. С., Дубінський І. І. Червоне козацтво. – К., 1961. – С. 59-60.]. Північні райони повіту були окуповані частинами 2-ї української радянської дивізії [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 464.]. Спроба корпусу Січових стрільців, який ще з березня 1919 р. через територію повіту розпочав наступ на Житомир, Коростень і Бердичів, щоб відкинути наступаючих більшовиків, зазнала невдачі, через спробу командуючого Північної групи війська УНР, отамана Оскілка захопити владу в УНР шляхом організації військового заколоту в Рівному [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 459-460.]. Багато повстанських отаманів, про яких писалося вище, покинули в цей час стяги української армії, багато з них переходили на сторону ворога, масовим явищем стало дезертирство. Проти Директорії були спрямовані значні селянські повстання. Армії УНР довелось воювати не тільки із зовнішнім ворогом, але й внутрішнім [Там само. – С. 458-459.].

Отже, в північних волостях повіту базувалися частини Волинської групи отамана Оскілка. Слід зауважити, що Володимир Оскілко, вчитель за фахом, очолив антигетьманське повстання на Волині, потім за наказом Директорії і за її гроші сформував одну з найбільш боєздатних Північну групу військ УНР. Проте вже 24 квітня підняв військовий заколот у Рівному. Діяв за сприяння Української партії соціялістів-самостійників та Української народно-республіканської партії. Заколот був досить швидко і безкровно ліквідований, проте він значно ускладнив ситуацію у військах УНР в період запеклої боротьби на теренах Південно-Східної Волині. Встановлення радянської влади не принесло заспокоєння в краї. Знову нечуваних розмірів досяг бандитизм, викликаний дезертирством і розкладанням Червоної армії в цей період. Російські більшовики були погано обмундировані та озброєні, переважно люмпенізовані елементи міста і села. Масове дезертирство, пияцтво, грабежі і розбій, непомірні реквізиції – ось що принесли вони на Заславщину. У Заславі та Білогородці утворено ревтрибунали, народні суди. Почалися нічим не виправдані репресії проти селян, інших категорій населення [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. – С. 56, 58.].

Селяни знову змушені були створювати загони самооборони. 15 травня 1919 р. Білогородський волосний з’їзд селян виніс рішення: «Організувати в волості і в кожному селі зокрема, з чесних і сумлінних людей, які здатні носити зброю, самооборону для боротьби з бандитизмом» [Васильчиків В. С., Дубінський І. І. Червоне козацтво. – К., 1961. – С. 303.]. Це давало можливість відбитися від окремих банд дезертирів, але не від реґулярних частин більшовиків, які знову принесли продовольчу диктатуру. Військовий комісар Волині Фудановський розпорядився брати частину населення в заручники і розстрілювати осіб, що переховували зброю. Розстрілювали і заручників, коли населення села здавало недостатню, як на розрахунок повітових воєнних комісарів, кількість зброї [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р. – С. 58.]. Грабіж селян окремими відділами військових частин, ревкомів та інших владних і озброєних структур узаконюється наказом губернського продовольчого комісара Волині Бадури, яким дозволяється навіть безоплатно конфісковувати продукти в селян і спекулянтів для забезпечення частин Червоної Армії. Дуже широке трактування категорій «куркуль і спекулянт» давало можливість піддавати конфіскаціям практично будь-кого. Тоді ж, у червні, виходить наказ Заславського повітового військового комісара про мобілізацію селян до Червоної Армії. Причому мобілізації підлягали не категорія новобранців по віку, а «найбільш віддані Радянській владі», тобто без будь-яких обмежень віку. Разом з тим, хоча нова влада проводила перерозподіл землі на користь бідних і середніх селян, найбільші її масиви в повіті – землі цукрових заводів, залишилися в державній власності після наказу робітничо-селянського уряду України від 12 лютого 1919 р. «Про націоналізацію цукрової промисловости» [ДАХО. – Ф. Р. – 3204 – оп. 1, спр. 2 – арк. 2.]. Було введено одну з найбільш обтяжливих для селян повинностей – гужову, яку селяни повинні були виконувати з власною підводою і кіньми. Затиснувши село в лещата продовольчої диктатури, більшовики швидко почали створювати нові органи влади. У селах почали організовуватися комнезами, у які входило найбідніше селянство, як правило люмпенізовані і деклясовані елементи. Перший з них виник у містечку Білогородка. За його підтримки волосним ревкомом було запроваджено продрозверстку. Було взято на облік усі хлібні запаси, насамперед заможних селян. Багато хліба через повітовий продовольчий комітет надійшло до фонду Червоної Армії. Для потреб армії здано також 92 пуди овечої шерсти [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 277.]. Крім того, комнезами сприяли організації колективного обробітку землі і об’єднанню сільської бідноти в комуни, контролю за діяльністю кооперативів, використанням поміщицького інвентаря, сприяння мобілізації в Червону Армію і тому подібне − тобто практично вся повнота влади на місцях. У них могли бути обрані тільки ті селяни, які не мали землі, або мали її не більше 5 десятин [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 422.]. Отже, влада стала належати тим, хто не вмів господарювати навіть у невеликому господарстві, часто неграмотним, деклясованим сільським пролетарям, які ненавиділи усіх господарів, ненавиділи й не любили праці, не вміли вести господарство й цілком залежали від підтримки вищих органів нової влади, що спиралася на збройну силу і терор. Директива ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціялістичний земельний устрій і заходи по переходу до соціялістичного землеробства» встановлювала, що конфісковані в поміщиків землі мали використовуватися для суспільного, насамперед колективного землекористування, а не розділятися між селянами. Було створено багато радгоспів, насамперед цукрових, які не могли навіть обробити всіх земель. Селяни відповіли масовими повстаннями. Становище в повіті стало настільки критичним, що 18 липня 1919 р. оголошено стан облоги [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 268.]. Ось як характеризував становище у цій місцевості радянський військовий і політичний діяч С. Аралов, член РВР 12-ї армії, що дисльокувалась і воювала на цій території. Він писав, що тут «...гайдамаки, петлюрівці, білополяки, козацькі і куркульські повстання, партизанщина, бандити і отамани найрізноманітніших мастей, дезертири, зелені − все перемішалось, все кричало, пропаґувало, вимагало, стріляло, билось, зраджувало, перебігало з однієї сторони на іншу, наступало, відступало» [Аралов С. Й. Ленин вел нас к победе. – М., 1962. – С. 154.].

Проте більшовики продовжували натиск. Поспішно створюють вони органи влади, здатні проводити їхню політику. З 19 квітня вся повнота влади передається Волинському губкому. А вже 20 квітня створюється губернський комітет охорони пам’яток мистецтва та старовини (губ КОПІ). Він взяв на облік колекції старовини князів Санґушків у Заславі. Пізніше подібні відділи були створені в повіті, в т. ч. у Заславському [Там само. – С. 398-401.]. Можна було порадіти за пам’ятки старовини. Проте, як виявилося пізніше, головна мета такого піклування – прагнення забрати найцінніше, вивезти в центр і вигідно продати на закордонних аукціонах, щоб виконати «ґрандіозні» пляни соціялістичного будівництва. Було приділено увагу й роботі серед молоді. У травні 1919 р. з ініціятиви повітового комітету КП(б)У створено перший комсомольський осередок. До його складу ввійшли А. Баранов, М. Вайнберґ, С. Михновецький, Б. Бергман та ін., в основному діти, молодші члени сімей більшовицьких керівників повіту. Під керівництвом комсомольців було створено збройний загін, що брав участь у придушенні селянських виступів у селах повіту [Хведась А. О. Історія охорони музейного будівництва на Волині 1919-1920 рр. // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 21-22.].

Різкий опір селянства змусив більшовиків змінити політику, особливо в аґрарній сфері. Вже 16 травня 1919 р. виходить новий декрет, що відмінив попередній, про націоналізацію цукрової промисловости і виділив для розподілу серед селян половину земель, які раніше належали цукровим заводам [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 425.]. Цей декрет дещо згладив клясові протиріччя на селі. Спроба встановити продовольчу диктатуру викликала не тільки активний, але й пасивний опір населення. З’явилося й набрало масового характеру мішочництво. Мішочники, жителі міста, пішли на села за продовольством, несучи з собою дефіцитні товари. Селяни віддавали їм хліб за безцінь: «однаково заберуть червоні». Так, заславський делеґат, виступаючи на І Волинському губернському з’їзді рад, організованому більшовицькою владою, заявив: «Продовольче питання в краї загострилося. До повіту прибувають мішочники і викачують увесь хліб. У куркулів хліб, та вони його продають тільки спекулянтам, а селяни голодують» [Поділля в роки громадянської війни… – С. 46-47.]. Більшовицький маховик набирав обертів. Вже 14 липня прийшло рішення про створення загороджувальних реквізиційних продзагонів на залізницях і водних шляхах. Заборонялося провозити продовольства більше як 20 фунтів на 1 пасажира [Історія УРСР в десяти томах. – К., 1984. – Т. 6. – С. 429.]. Незважаючи на всі суворості, продрозкладку виконати не вдалося. Хоча ніхто не облікував, скільки ж продовольства реквізували військові частини, які мали свої власні продовольчі відділи.

Активно займалися більшовики й військовим будівництвом. У повіті проведено мобілізації колишніх офіцерів, військових чиновників, яких поставили під контроль військових комісарів, а в багатьох взяли в заручники близьких родичів, членів сім’ї. Вони були включені до складу 1-ї Української Радянської армії під командуванням С. Мацилецького. Було мобілізовано кілька тисяч чоловік. До речі, служити їх відправляли за межі не тільки повіту, а й часто України. Розгадку знаходимо в телеграмі тодішнього головкома Вацетіса і члена РВР Росії Аралова до В. Лєніна і Л. Троцького від 7 травня 1919 р. У ній Україна розглядається як джерело поповнення частин Східного, Південного і Західного фронтів: «Оголосити мобілізацію на Україні... і всіх мобілізованих відправити в запасні батальйони, розташовані поза Україною, з тим, щоб після підготовки в запасних батальйонах маршові частини, сформовані з них, були взяті до складу армій Східного, Південного і Західного фронтів». Як і уряд царської Росії більшовики не покладалися на льояльність місцевого населення, особливо якщо йому доведеться воювати вдома, проти інших українців. До речі, в цей час частини 1-ї і 2-ї українських радянських дивізій (Богунської і Таращанської) складалися з українців тільки на 20 %, а полк ім. Ґонти – сформований з росіян Тамбовської губернії [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 432.].

Тим часом, керівництво Заславського повіту, сформоване за Директорії, перебувало на території Антонінської волости, очікуючи визволення краю від більшовиків. Це була єдина волость, що перебувала під контролем уряду УНР. Прагнучи встановити контроль над рештою Волині, наприкінці травня війська УНР перейшли в наступ на Проскурівському напрямку, прорвали фронт і захопили значну частину Південно-Східної Волині і Поділля. Їхнім успіхам сприяла та обставина, що Директорія УНР запропонувала нову тактику. Зміцнивши дисципліну в армії, ліквідувавши чи усунувши від влади найбільш анархічно настроєних отаманів (наприклад Балбачана, Оскілка та ін.), українці зміцнили дисципліну й військо. Військо нікого не грабувало, поводило себе коректно, не вдавалося до реквізицій [Захарчук К. Красилівщина у 1919 р – С. 56.].

Прагнучи протидіяти проскурівському прориву військ УНР, 26 травня радянські частини перейшли в контрнаступ. Розвантажившись на станції Великі Пузирки, 2-й Богунський полк розгорнув наступ на однойменне село, захопив його після короткого, але запеклого бою. Слідом за 2-м полком зі станції Пузирки розгорнув наступ 1-й полк. Йому вдалося оволодіти селами Велика і Мала Селихи. Перший полк справа мав зв’язок з Ніжинським полком, а лівий фланг залишався відкритим. Скориставшись з цього, частини Запорізького корпусу УНР перейшли в наступ і відкинули супротивника до села Пузирки. При відступі в р. Случ потонув весь 3-й батальйон 1-го полку ворожого війська [Там само. – С. 56.]. Щоб не потрапити під фланговий удар більшовиків з Красилівського пляцдарму, Симон Петлюра створив ударну групу з двох дивізій Запорізького корпусу, які збоку Старокостянтинова нанесли удар по лівому флангу Богунської бриґади червоних і затримала її просування [Гуменюк С. К. Старокостянтинівсько-Проскурівська операція радянських військ в 1919 р. // Матеріали ІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Львів, 1968. – С. 52-62.]. Тоді ж активізувалась Північна група військ УНР. Вже 1 – 2 червня вона розгорнула наступ на території повіту в районі сіл Кунів і Білогородка. До 6 червня вони зайняли західну та північну частини повіту й розгорнули наступ на південь. Занепокоєні проривом, більшовицькі керівники прислали значні підкріплення, в т. ч. 4-й Інтернаціональний полк під командуванням Р. Тардіна. Крім того 16 червня було розформовано 14-у армію і на її базі створено 44-у дивізію під командуванням М. Щорса [Леоненко А. О. Ю. Тютюнник про події на Поділлі у травні – листопаді 1920 р. // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Кам’янець-Подільський, 1995. – С. 100.]. Бої продовжувалися протягом усього червня й першої половини липня. Частини УНР залишили територію повіту, відійшовши на Поділля. Проте із заходу вже наближалися частини Української Галицької Армії, що готувалися перейти через Збруч і вступити в боротьбу з більшовиками на Наддніпрянській Україні. Першою, вже 8 липня, в районі Підволочиська перейшла Збруч 8-а бриґада Української Галицької Армії. Проте, не підтримана іншими частинами, вже 12 липня зазнала поразки в районі станції Війтівці, на підступах до Заславського повіту [Історія Українського війська. – Львів, 1936. – Т. 2, ч. 3. – С. 552-554.].

Отже, наприкінці листопада 1920 р. основна частина армії УНР залишила територію своєї держави. Вона переправилася через р. Збруч та була інтернована поляками. На території краю почала утверджуватися більшовицька влада. Більшовики повернулися переконаними в максимальній ефективності силових методів вирішення соціяльно-економічних і політичних проблем. Становище в повіті було дуже складним. Практично вся промисловість перебувала в занепаді. Серед більш-менш значних підприємств Заслава працювала тільки типографія, націоналізована на початку 1921 р. На Плужнянщині було тільки два заводи – спиртовий і цегельний, але обидва не працювали [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 7 – арк. 23.]. Подібна картина й у інших волостях повіту. Тільки одне значне підприємство – цукровий завод с. Клембівка – знаходилося в задовільному стані. Після ремонту в жовтні 1921 р. завод зміг розпочати роботу, хоча для цього довелося залучати солдатів військових частин, розквартированих в повіті – Богунського і Таращанського полків. Проте не піднесення господарства було основною турботою більшовиків, а встановлення повного контролю над населенням, ідеологічне та духовне поневолення його. Знову розпочинаються знищення ідеологічно ворожої літератури. До прикладу наведемо виписки з наказу ВУНК: «Приказываю всю имеющуюся и полученую иностранную (курсив мій – ред.) литературу: польские, украинские и др. газеты, журналы, приказы, брошуры и т. п., немедленно доставить в Политбюро заведующему информотделом» [Там само. – Арк. 22.]. Наказ було розіслано в усі органи радянської цивільної і військової влади повіту, підприємства, установи, в т. ч. й школи. Його невиконання або неналежне виконання вважалося саботажем. Так почала встановлюватись монополія на інформацію, одна з найбільш важливих частин майбутньої залізної завіси. Проте знищити «чужу» літературу недостатньо. І нова влада руками своїх сатрапів починає втановлювати режим донощицтва і взаємної недовіри. Щомісячно співробітники повітової НК (рос. ЧК – ред.) складали детальні зведення про стан справ в повіті за такою схемою:

• загальне політичне становище в повіті;

• органи радянської влади, їх соціяльний склад;

• фабрично-заводська промисловість, її стан, настрій працівників;

• політичні партії і групи, їх вплив на населення;

• духовенство, його авторитетність і популярність;

• контрреволюційна діяльність і настрої;

• антирадянські змови;

• повстання і бандитизм;

• військове становище, настрій бійців і командирів військових частин;

• дезертирство;

• спекуляція;

• транспорт і зв’язок;

• робота начальників районів і т. д. [Там само. – Спр. 11 – арк. 2.]

Такі інформації складалися на основі подібних з волостей і окремих районів і реґулярно висилалися до Житомира, керівництву губернської НК. Причому, як видно з листування між керівниками волосних, повітової і губернської установ, цей обов’язок був одним з основних і формальне ставлення до нього суворо каралося, аж до зняття з посади і передачі справи до трибуналу. Ця робота проводилася реґулярно, інколи припиняючись, але потім знову активізуючись після чергового наказу. До речі, ці інформації в основному збереглися і є одним з джерел для дослідження становища нашого краю у ті часи.

Саме за недооцінку цього виду роботи був звільнений з посади начальника Заславського повітового Політбюро НК і повітової міліції Токарєв. Новопризначений начальник 2 грудня 1920 р. видає наказ, яким прагне пожвавити господарське життя повіту. Всі власники торговельних закладів повіту були зобов’язані негайно розпочати торгівлю і без обмежень приймати радянські гроші [Там само. – Спр. 14 – арк. 152.]. З наказу видно, що обшуки та арешти громадян проводилися не тільки працівниками каральних органів, а й військовослужбовцями, працівниками цивільних радянських установ.

Прагнучи швидше опанувати ситуацію, більшовики створюють мережу нових органів влади, висуваючи на керівні посади перевірених в часи війни осіб, досить часто не місцевих. Вже 2 листопада 1920 р., за два тижні до звільнення повіту, було створено повітовий ревком на чолі з відомим партизанським командиром більшовицького Заславського загону П. Грицюком. У його складі були такі відділи:

• управління – керівник Н. Линник;

• загальний – В. Андрєнов;

• соціяльного забезпечення – В. Ячмєнь;

• народного господарства – В. Білоус;

• юридичний – І. Повчинський [Там само. – Арк. 158.].

Проте становище в повіті було складним через наявність окремих відламів армії УНР, що не встигли відступити за Збруч разом з основними частинами, й повстанських загонів, груп дезертирів та бандитів, що переховувалися в лісах і по більш віддалених селах. Це примусило нову владу ввести з 19 листопада воєнний стан в Заславі й 10-ти верстній зоні довкола міста. Тимчасово вищим керівником повіту став командир Богунського полку Г. Данілов [Там само. – Арк. 157.]. Червоноармійці та міліціонери розпочали масові обшуки й облави в місті та навколишніх селах. Всіх, у кого знаходили вогнепальну зброю, боєприпаси, військове спорядження, віддавали під трибунал і за найменшої підозри розстрілювали. Значна частина населення міста під загрозою розстрілу здала зброю або знищила її. Проте по селах багато зброї ще залишалося, незважаючи на репресії [Там само. – Ф. Р. – 3311 – оп. 1, спр. 72 – арк. 1-26.]. Причини такого прагнення селян мати зброю, знаходимо в тих же чекістських донесеннях. З них випливає, що навіть ті, хто ставиться сприятливо до радянської влади, до більшовиків ставляться вороже [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 72 – арк. 7.]. «Навіть люди, які щиро співчувають Радянській владі, ухиляються від роботи або виконують її недбало і неохоче, так як бояться переслідувань з боку якої-небудь ще влади» [Там само. – Арк. 34.], – констатує один з міліцейських чиновників. Майже протягом всього 1921 р. у повіті постійно циркулюють чутки про близьку переміну влади, селяни очікують нового приходу українців, які покінчать з продрозкладкою і терором більшовиків. І вони готові допомогти їм у цьому [Там само. – Арк. 26.]. «Селяни думають, що про їх інтереси ніхто не піклується, так як від них вимагають виконання неможливих натуральних повинностей, а взамін нічого не дають», – з гіркотою доповідає начальству керівник (пізніше звільнений) повітової міліції [Там само. – Арк. 34.].

У відповідь більшовики пробують посилити терор. Вже 23 березня 1921 р. у Заслав надходить розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР «Про надання широких прав органам губернської, повітової і районної міліції при виконанні функцій». Ухиляння населення від повинностей (гужової і трудової, продовольчої, податкової та інших) оголошується важким злочином контрреволюційного характеру. Воно стає законною підставою для проведення обшуків, затримань, конфіскацій та ув’язнень населення. Для цього створюються спеціяльні загони міліції не тільки в повіті, але й у великих районах [Там само. – Спр. 14 – арк. 1-2.]. Так усе частіше поширюється практика, коли підзаконні акти стають суперечити законам, мати більшу за них юридичну силу, використовуються з метою посилення терору проти місцевого населення. Місто Заслав, містечка Плужне, Білогородка стають місцями дисльокації частин особливого призначення, які використовуються у боротьбі з селянським рухом. Причому в Заславі знаходилося аж два загони, на Старому і Новому місті [Там само. – Спр. 72 – арк. 2.]. Не всі люди були придатні до такої роботи – частина міліціонерів, як буде показано нижче, симпатизувала селянам. Тому протягом 1920 – 1922 рр. в органах міліції досить часто змінюється персонал, в т. ч. керівний. Інша ж частина звільняється з органів за жорстокість і перевищення повноважень. Посилюючи терор, більшовицька влада ставить під свій контроль все нові й нові галузі. З 1 січня 1921 р. вступає в силу лісова монополія держави на ліс та вироби з нього. У повіті було досить багато дрібних тартаків (Заслав, Михля, Сторониче, Плужне, Радосілка та ін.). Усі вони тепер ставали власністю більшовицької влади або підпадали під її контроль. Працівники цих підприємств оголошувалися мобілізованими в Трудову армію і за спробу залишити роботу чи змінити її місце їх віддавали під суд [Там само. – Спр. 1 – арк. 45.]. Таке прикріплення робочої сили збереглося в цій галузі аж до середини 20-х років, незважаючи на впровадження нової економічної політики. З січня 1921 р. створюється повітова, районні і волосні продовольчі комісії, які розпочинають чергову реалізацію плянів продрозкладки. В її рахунок у селян забирали не тільки продовольство, але й фураж, зокрема сіно, солому, кормові коренеплоди тощо. Крім цього проводяться добровільно-примусові: «Тиждень достатку червоноармійця», «Місячники червоної казарми», «Тиждень допомоги червоноармійським родинам», збирали кошти на побудову повітряної фльоти, міноносця «Незалежник» і т. п. [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 287.] Населення примушували наповнювати кишені нової влади, використовуючи всі можливі заходи впливу.

У повіті виникла надзвичайно складна і витратна для бюджету система керівних і контрольних органів. Вона містила в собі повітовий і волосний ревкоми (пізніше замінені виконкомами Рад), повітовий і волосний комісаріяти, волосні і сільські комнезами, відділи робітничо-селянської інспекції, а пізніше робітничо-селянського контролю, повітовий і дільничі суди, відділ уповноваженого Волинського губернського прокурора по Заславському повіту, повітові, районні міліції, надзвичайні комісії, продовольчі комісії, комісії по боротьбі з дезертирством, що діяли протягом цього розглядуваного періоду, і багато інших. Всі вони ставали засобами тиску на населення, особливо селянство, й сприймалися ним як ворожі, викликаючи пасивний та активний опір. Особливо важким становище селян стало з літа 1921 р., коли в багатьох місцевостях, переважно Східної і Центральної України, розпочався голод. За свідченням документів, у нашій місцевості неврожаю не було, тому вона стала об’єктом викачування продовольства, яке, до речі, направлялося не в голодуючі райони України, а в Росію, в основному на Поволжжя.

Військові частини отримали накази сприяти хлібозаготівлі і збору інших податків. Проте це викликало посилення дезертирства з цих частин, які переставали бути надійними. Тільки бідняки і сільський пролетаріят рішуче стояли на боці радянської влади, інші верстви села і значна частина міського населення піднялася на боротьбу проти неї. Закон про заміну продрозкладки на продподаток, прийнятий весною 1921 р., не міг швидко виправити становище, оскільки продрозкладка збиралась з врожаю 1920 р. Тільки в 1922 році, з другої половини літа, продрозкладка фактично була відмінена. Мобілізацію у військові частини і трудову армію в повіті було проведено 15 грудня 1920 р. Але вже через півроку більша частина мобілізованих дезертирувала й переховувалася по селах та лісах району, іноді вступаючи в військові групи опору. Відділи по боротьбі з дезертирством при військових частинах і повітова комісія не справлялися з ними. Наприклад, 14 лютого 1921 р. комісія по боротьбі з дезертирством при 44-й дивізії провела операцію на півночі району, за допомоги прикордонних і міліцейських частин. У селах Плужне, Борисів і Добрин були проведені поголовні облави і обшуки. Тільки під час цієї (однієї) операції було затримано 87 дезертирів, яких відправили в Славуту [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 7 – арк. 24.]. Значно більше дезертирів, за допомоги селян, зуміли уникнути затримання, переховуючись у навколишніх лісах. А подібні операції проводилися на території повіту реґулярно.

У лісах, особливо на півночі району, все частіше дають про себе знати малі повстанські відділи, які здійснюють напади на невеликі групи військових і прикордонників, хлібозаготівельні пункти, радянські установи [Там само. – Спр. 72 – арк. 39.]. Селяни все більш відверто ухиляються від явки на мобілізацію, обираючи напівлеґальне існування і супротив владі. По навколишніх селах усе частіше знаходять підкинуті повстанцями проклямації із закликом готувати повстання і очікувати приходу української армії [Там само. – Арк. 46.]. Особливо частими ці знахідки стають влітку – восени 1921 р. в селах поблизу польського кордону (Плужне, Кунів, Сторониче, Дорогоща та ін.). Крім закликів до повстання в листівках ведеться аґітація за проведення Установчих зборів і зміну влади [Там само. – Спр. 7 – арк. 23.]. Можна припустити, що поширення проклямацій, виготовлених типографським способом, пов’язано з підготовкою армії УНР до Другого зимового походу (листопад 1921 р.). Це була спроба підняти повстання і відновити збройну боротьбу за незалежність України. Однак зовсім невдалою цю спробу визнати не можна. Міліцейські оперативні зведення з усіх районів Заславщини засвідчують розвиток «бандитизму», збільшення кількости збройних нападів, хвилювання серед населення, поширення масових чуток про повернення поляків й українців [Там само. – Спр. 10 – арк. 26.]. Повстанський рух поширюється, стає масовим, особливо в лісових і близьких до кордону місцевостях. Одним з керівників підпілля, що сприяло формуванню повстанських загонів, став колишній полковник Голуб. Проте у 1922 р. підпілля було викрите органами НК [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 614.].

У північно-західних волостях повіту діяла повстанська група чисельністю 25 – 30 чоловік. 14 червня вона здійснила напад на с. Жуків. Повстанці захопили місцевих активістів і працівників сільради вивели їх за село та розстріляли. Там же роззброїли групу кіннотників Червоної Армії і забрали в них 16 коней і 2 підводи, та перебазувалися в ліси поблизу с. Судилкова [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 72 – арк. 51.]. Південніше діяла повстанська група чисельністю близько 40 чоловік [Там само. – Спр. 72 – арк. 51.]. Особливу ненависть повстанців викликали місцеві радянські активісти й бійці продзагонів.

Крім місцевих повстанських груп, часто з’являються рейдуючі, з-за польського кордону. Іноді вони проводили досить значні військові операції. Наприклад, 7 листопада 1921 р. група 30 – 40 чоловік підірвала залізничне полотно, спиляла 3 телеграфних стовпи й, після бою з червоноармійцями, вирушила в сторону Звягеля [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 1 – арк. 65.].

У ніч з 24 на 25 листопада через південь повіту проходила група повстанців, яка нараховувала 150 кавалеристів і 100 піхотинців, озброєних ґвинтівками і кулеметами. По дорозі громили приміщення ревкомів і сільрад, вбивали активістів і продзагонівців. Через с. Великі Пузирки перейшли в район Антонін, а там, ймовірно, на захід, де перейшли через польський кордон. Група, очевидно, не місцева, тому що брали місцевих провідників. Співставивши з часом, можна припустити, що це якась частинка армії УНР, що поверталася з зимового походу (можливо, група полковника Палія) [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 72 – арк. 50.].

Оперативні міліцейські зведення свідчать, що наприкінці 1921 – на початку 1922 рр. у повіті, особливо його північних волостях, діють чисельні повстанські формування. Вони користуються підтримкою селянства, яке постачає їм зброю, продовольство та надає інформацію [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 1 – арк. 11, 12, 13.]. Спочатку влада бореться з ними своїми звичними заходами, збільшуючи чисельність і повноваження каральних органів. Чисельність міліції тільки в повіті сягала понад 600 чоловік (!) [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 107 – арк. 2.]. На озброєнні – сотні ґвинтівок, револьверів, кулеметів [Там само. – Спр. 72 – арк. 5.]. В короткі терміни посилюється охорона продовольчих складів та хлібних елеваторів, інших заготівельних пунктів, які часто стають об’єктами нападу повстанців. Усі подібні установи тепер під охороною посилених нарядів озброєних міліціонерів. На деякий час охорона хліба стає для місцевої міліції і військовослужбовців основним завданням, для виконання якого вживаються надзвичайні заходи і за цілісність яких місцеві керівники несуть особисту відповідальність [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 1 – арк. 60.]. У розпал початкового періоду голоду хліб вивозиться з району і, незважаючи на проголошення НЕПу, примусове вилучення продовольства у селах продовжується. Проте за хліб доводиться платити кров’ю. Посилюються перевірки населення на політичну благонадійність [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 107 – арк. 139.]. Вздовж кордону з Польщею створюється 15-ти верстна прикордонна зона, яку контролюють спеціяльні посилені прикордонні відділення з надзвичайними повноваженнями [Там само. – Спр. 56 – арк. 77.]. Проте зупинити повстанський рух ці заходи уже не можуть і тоді більшовики вдаються до жорстокого, цинічного, але ефективного в таких умовах заходу – системи заложництва. Наказ № 133 Волинського губвиконкому визначає, що жителі сіл, які знаходяться не більш як за 7 верст від пошкодження на залізниці, а також телефонного чи телеграфного зв’язку, зобов’язані відшкодувати збитки і усунути пошкодження. Якщо ж населення не могло цього зробити, то спеціяльні каральні загони стягували їх примусово. Жахливою була доля тих, хто відчув на собі дію цього наказу. Один з таких нещасних, який зумів вижити після численних екзекуцій, розповідає, як навесні 1922 р. групу з 22 селян було заарештовано в Білогородці. Їх гнали пішки колоною по дорозі на Заслав. Руки були міцно зв’язані ремінцями, конвоїри часто били їх прикладами та нагайками [Голос народу // Заславський вісник. – 1942. – 19 квітня. – С. 4.]. Кількох нещасних, які не могли більше йти, було застрелено й кинуто на узбіччі дороги. Як нагадує ця екзекуція часи німецької окупації і розправи окупантів над мирним населенням. А в місті селян очікував суд і заслання у віддалені райони Росії, хоча СРСР формально тоді ще не існувало. Картина була типовою для нашого повіту та й для інших реґіонів України. Брутальне поводження радянських міліціонерів, військовослужбовців, цивільних урядовців різних рівнів з населенням, особливо селянським, засвідчують численні документи. Наприклад, голова Кунівської сільради грубо поводився з селянами під час стягування податків, накладення гужової і трудової повинностей, бив їх, погрожував зброєю, вимагав хабарі [ДАХО. – Ф. Р. – 1856 – оп. 1, спр. 2.]. Працівник міліції П. Казимірчук погрожував арештами невинним, вимагаючи хабарів, а хто відмовлявся, попадав за ґрати як контрреволюціонер і клясовий ворог [Там само. – Спр. 10 – арк. 1-32.]. Типовим стає явище ґвалтування під час облав і арештів селянських дружин і дочок. Ці бідолашні ставали жертвами ще й судового переслідування – вони часто викидали чи топили своїх дітей, народжених від ґвалтівників, і опинялися на лаві підсудних. Особливо багато таких справ припадає на літо – осінь 1922 р., отже пік подібних безчинств відбувався в другій половині 1921 р. [Там само. – Спр. 15, 16, 35.] Одночасно охоронці нового порядку займалися грабежами селян [Там само. – Спр. 36 – арк. 55.]. Зустрічаються випадки, коли окремі посадовці ставали на захист невинних. Багато рапортів волосного начальства в повіт і повітового у губернію з гіркотою констатують ворожість населення до радянської влади, несправедливість останньої, її надмірні вимоги і жорстокість [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 72 – арк. 7-8, 10, 26, 39.]. Але випадків активного протесту було мало. Серед тих, хто активно боровся з новою владою, був житель міста Заслава Олександер Яремчук, який у 1921 – на початку 1922 рр. був начальником 3-го району Заславської повітової міліції (Плужнянський). Сумніви в льояльності Олександра Яремчука більшовицькому режимові з’являлися вже в середині 1921 р. Адже район прикордонний, місцевість багата на густі ліси, а в оперативних зведеннях ніякої інформації про бандитизм, чи контрреволюцію. Наприклад, в рапорті про діяльність свого району з 9 по 23 січня 1922 р. начальник запевняє: «Политической преступности не замечается. Бандитизма за истекший период времени не замечалось. Тайного винокурения не обнаружено. Выкачка дезертиров в настоящее время производится вместе с завволвоенотделом. Уголовной преступности нету» [Там само. – Спр. 65 – арк. 13.]. І це в той час, коли рапорти з сусідніх районів говорять про сильний опір населення, наявність контрреволюційних банд, поширення листівок антирадянського і повстанського характеру. Цікаво, що рапорти і донесення О. Яремчука відрізняються певним літературним стилем, грамотністю. Весною 1922 р. його було заарештовано і він деякий час перебував під слідством у в’язниці Волинського губчєка. Подальша доля Олександра Яремчука невідома [Там само. – Арк. 49.]. Бували випадки, коли міліціонери й червоноармійці відпускали окремих селян і повстанців. Але такі факти були поодинокими і нещадно каралися. Одночасно робляться спроби взяти під контроль економічну причину повстанського руху – наявність неконтрольованих владою запасів продовольства. Протягом 1920 – 1922 рр. стягувався надзвичайний податок з так званих куркулів, тобто заможних селян, власників та орендарів млинів, крамниць, майстерень, складів та інших «нетрудових», «експлуататорських» елементів. Це підривало економічну основу середнього клясу повіту, не давало змоги матеріяльно підтримувати повстанців. Заможне і середнє селянство крім звичайних повинностей залучається й до нововинайдених. Наприклад, зима 1921 – 1922 рр. була дуже багатосніжною, тому селян разом з підводами і кіньми часто мобілізовували для очистки залізниць та інших доріг від снігових заметів [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 16 – арк. 39.]. Було вжито надзвичайних заходів для стягування податків і недоїмок попередніх років, основний тягар яких знову ж таки падав на середні верстви населення, тому що заможних тоді вже не було. Наказ № 19 Політбюро ВУНК забороняє видавати будь-які довідки, не розглядати ніяких заяв і судових справ без пред’явлення квитанції про сплату податків. Громадян без таких квитанцій наказано знімати з підвід і затримувати, не брати на автомашини, які виконували в ті часи функції автобусів, не продавати їм квитки для проїзду на залізницях, не випускати їх з готелів чи гуртожитків [Там само. – Спр. 56 – арк. 66.]. Податкові боржники фактично оголошувалися поза законом і могли бути піддані переслідуванням на цілком «законних» підставах. У серпні 1922 р. було значно збільшено плату за дозвіл на торгівлю або за оренду торгових приміщень. Податком обкладалися як власники, так і орендарі та користувачі [Там само. – Арк. 78.]. Посилюється робота по вилученню у населення зброї. З 1 лютого 1922 р. проводиться її реєстрація. А з 7 березня цього ж року вводиться обов’язковий для всіх громадян − жителів повіту вид на проживання, прообраз майбутнього пашпорта з пропискою. Усі попередні документи цього типу оголошені недійсними. Вид необхідно отримати до 1 квітня 1922 р., інакше знову кара [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 56 – арк. 56.]. До судів направлені десятки справ про ухиляння селян від трудової гужової повинности, невиконання розпоряджень голови сільради та інших посадовців. Наприклад, у таких злочинах звинуватили Сергія Данчука, Станіслава Зарембу, Федора Самолюка (с. Кунів) [Там само. – Ф. Р. – 1856 – оп. 1, спр. 4.], Михайла Пужалова, Івана Михальчука (с. Борисів) [Там само. – Спр. 5.]. Подібні дії кваліфікуються як кримінальний злочин і караються штрафами, конфіскацією тягла, ув’язненням, хоча з матеріялів справи випливає, що й люди, й худоба були заморені постійною працею. Одночасно завдається удар і по політичній та організаційній підтримці населенням повстанського руху. Наказ № 73 по відділу управління Заславського повітвиконкому вимагає у двотижневий термін зареєструватися всім новоутвореним чи перереєструватися вже існуючим на території повіту товариствам, союзам, релігійним громадам і сектам при цьому необхідно подати списки усіх членів цих громадських і політичних об’єднань у 3-х екземплярах, плюс опис їхнього майна. За реєстрацію необхідно заплатити збір: з релігійної організації чи общини – 450 крб., а з інших – 300 крб. в грошах 1922 р. [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 56 – арк. 81.] При цьому сільськогосподарські артілі, комуни, профспілки, комуністичні чи комсомольські організації від цієї акції звільнялися. Важко повірити, але знайшлися люди, які повірили більшовикам про кардинальну зміну курсу і пройшли цю реєстрацію. Багатий матеріял отримали слідчі НКВС і ДПУ для майбутньої боротьби з ворогами революції. Пізніше він був використаний під час проведення місцевих чисток і репресій.

Одночасно з посиленням репресивно-каральних заходів щодо населення розпочинається створення системи пільг для представників, переважно керівних, радянської влади. З 11 квітня 1922 р. проводиться перереєстрація членів сімей командирів і комісарів Червоної Армії, курсантів військово-навчальних закладів для виплати їм продовольчого пайка на всіх непрацездатних членів сім’ї у розмірі половини середньої норми на кожного непрацюючого [Там само. – Арк. 61.]. Пізніше натуральні пайки замінюються грошовими виплатами, а право на них отримують службовці усіх воєнізованих формувань нового режиму. Для них боротьба проти народу ставала боротьбою за свої привілеї, своє керівне становище, можливість вивищитися над іншими.

Одночасно посилюється боротьба з дезертирством, в т. ч. трудовим. 15 травня 1922 р. всі підприємства й установи Заславського повіту отримали наказ представити списки всіх осіб, які підлягають мобілізації і відправити їх у військове відділення повітового військкомату. Цих осіб відправляли для проходження служби в інші реґіони країни [Там само. – Арк. 64.].

Голод 1921 – 1923 рр. викликав ще одне явище, небажане для окупаційної влади. На територію повіту, де урожай в голодні роки був непоганим, ринули тисячі голодуючих, переважно з південних і в меншій мірі зі східних реґіонів України. Вони почали жебрати або вимінювати в населення за речі й цінності продовольство, а деякі, заможніші, купувати. Траплялися між ними і спекулянти, які наживалися на народному горі. Селяни щедро ділилися з ними – однаково заберуть продзагони. Але це викликало напруженість у виконанні продрозкладки минулих років і стягуванні податку на нинішній. Також це підривало хлібну монополію більшовицької держави, не давало можливости вилучати коштовності в голодуючого населення. Тому наказом № 56 по відділу управління Заславського повітвиконкому від 10 червня 1922 р. було заборонено всі види торгових операцій без відповідного патента. Весь товар, проданий без наявности патента, підлягав конфіскації. Щоб заохотити донощиків, осіб, які донесуть на безпатентних продавців, нагороджували частиною конфіскованого товару [Там само. – Арк. 66.]. Звичайно, цей наказ був спрямований як проти спекуляцій продовольством, так і проти самих голодуючих і тих, хто міг їм чимось допомогти, переважно селян, адже тепер вони не могли безперешкодно розпоряджатися лишками своєї продукції, а купувати патент для епізодичної торгівлі було б безглуздо. Пізніше такий досвід у боротьбі з голодуючим населенням буде широко використовуватись під час голодомору 1932 – 33 років.

Поряд з репресивними заходами в повіті здійснюються й деякі економічно-заохочувальні. Протягом 1921 р. по всіх волостях повіту було проведено землевпорядкування. Між бідняками і малозабезпеченими середняками було розподілено близько 1/3 поміщицької та заводської землі [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 278.], яка була залишена для радгоспів чи інших подібних закладів. Значні наділи землі одержали державні установи, лікарні, школи. Тоді ж були створені комнезами по всіх волостях і багатьох селах. Комнезами, організовані з бідних і безземельних селян, стали опорою радянської влади на селі. Саме вони допомагали вилучати продовольство у населення, обслуговували сім’ї червоноармійців, вели боротьбу з торгівлею хлібом, доносили владі про появу повстанців, настрої населення тощо. Заможні, хазяйновиті і працьовиті селяни були віддані на поталу ледачих, нездатних до ведення господарства люмпенів, часто п’яниць і розумово недорозвинених, аморальних і безпринципних, зате відданих новій владі, яка дала їм шанс відомстити тим, кому заздрили все життя, і на місці яких завжди хотіли бути самі. Саме комнезами проводили збір коштів і продовольства на допомогу голодуючим Росії. Тільки жителі с. Білогородки надали притулок 50 дітям з голодуючого Поволжжя, зібрали велику кількість продовольства, одягу, полотна для допомоги цьому краю. Працівники державних установ відрахували місячну платню і пайок, церковні цінності та інші кошти [ДАХО. – Ф. Р. – 633 – оп. 1, спр. 55 – арк. 9; спр.3 – арк. 69; спр. 56 – арк. 76.].

Причини такої старанности в тому, що за існуючими законами вони не вкладали нічого, а самі використовували для своїх потреб частину вилученого майна і коштів. Нарешті, наприкінці 1922 р. в архівах державних установ Заславщини з’являються перші документи українською мовою, що свідчить про реальне впровадження українізації. Ця політика приносить більшовикам очікуваний результат. З початку 1922 року опір населення послаблюється, селянський повстанський рух йде на спад, загони стають все менш чисельними, поступово перетворюючись на групи, щоправда ще досить поширені. Продовжують діяльність і окремі народні месники. Одна з таких груп діяла в Плужнянській волості, її організатори – жителі с. Борисів: Олександер Касіянчук, Броніслав Перловський, Петро Кришевський, Петро Козловський, Олександер Красовецький, Ольга Бізюк-Степанюк та інші. Спочатку вони надавали допомогу повстанським групам, що приходили з-за польського кордону, надавали їм продовольство, одяг, зброю та боєприпаси, які купували в односельців. А пізніше самі розпочали збройну боротьбу. Об’єктами їхніх нападів ставали партійні і радянські установи, співробітники каральних органів, комнезамівці. Проте навичок повстанської боротьби, вміння конспірації було недостатньо для тривалого опору. У середині 1922 р. керівників цієї групи було заарештовано і засуджено до страти.

Невелика повстанська група діяла в с. Хотень Другий Плужнянської волости. Житель села Антон Картинський переховував під час облави двох повстанців, Шевченка і Цвяха, озброєних ґвинтівками. Під час допиту в Плужному вони зробили спробу втечі. Один з них при цій спробі загинув, а інший, Шевченко, втік. Пізніше його було затримано в Грицівській волості [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 65 – арк. 329.]. 4 червня 1922 р. червоноармійці 44 дивізії виявили в с. Сивки групу озброєних людей з трьох чоловік. За допомоги міліцейського загону двоє з них були затримані. Це були місцеві жителі – 21-річний та 18-річний. Третього – Андрія Цибулю було затримано пізніше [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 2 – арк. 1.].

Оскільки продовольчі склади посилено охоронялися, то досить частим явищем стають напади на млини, крамниці, господарські двори радгоспів та інші об’єкти, де можна було роздобути продовольство та фураж [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 65 – арк. 48.]. Продовжується, хоча в значно менших масштабах, поширення листівок. Так, 24 серпня 1922 р. в лісі поблизу с. Плужне знайдено листівки з підписом «За справу визволення України». Вони були розміщені в лісі на деревах. Про їх зміст дають поняття заголовки: «Держи язик за зубами», «Будь напоготові», «Заповідь народного повстанця» [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 2, спр. 2 – арк. 5.]. Листівки містять конкретні поради, як жити в умовах більшовицького терору й провадити боротьбу. Продовжуються дрібні акції, особливо напади на дорогах, зокрема на чиновників та військових. Зустрічаються й випадки кримінального бандитизму [Там само. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 2 – арк. 29.]. Проте це вже було швидше не правило, а виняток. З осені 1922 р. селянство припиняє масову боротьбу, ховає зброю і повертається до мирної праці. Повстанські групи або переходять кордон, або відходять далі на схід, у місцевість менш насичену військами та іншими озброєними формуваннями радянської влади.

Своєрідною формою мирного протесту населення проти радянського режиму можна вважати довге неприйняття грошових знаків. Вище було згадано, що на початку становлення радянського режиму їх примушували приймати як засіб оплати під загрозою покарань. Але навіть після грошової реформи, з появою срібної монети і забезпечених золотом і товарами асиґнацій, населення продовжує довгий час іґнорувати їх. Основним засобом обміну в повіті стає польська валюта. Нею розплачувалися повстанці з населенням, її приймали на ринках й у крамницях. Радянські гроші використовувалися тільки для сплати податків та інших обов’язкових платежів. Така ситуація знову змусила владу вдатися до надзвичайних заходів. Крім суворого покарання за відмову в прийомі радянських знаків, наказано затримувати й заарештовувати торговців, які приймають польську валюту, безоплатно вилучати її під час обшуків та затримань. Наявність польських злотих прирівнюється до приховування антирадянських листівок і знов таки карається навіть ув’язненням [ДАХО. – Ф. Р. – 1426 – оп. 1, спр. 118 – арк. 112.]. Проте, незважаючи на ці заходи, польські гроші ходили нарівні з радянськими аж до кінця 20-х років. В розглядуваний період помітним явищем стала контрабанда. Населення пробирається в Польщу й привозить звідти якісні товари, які користуються підвищеним попитом на місцевих ринках. Проте з посиленням охорони кордону і початком НЕПу, після чого запрацювала промисловість, контрабанда практично припинилася. Можна сказати, що наприкінці 1922 р. настає початок мирного життя. З міліцейських рапортів поступово зникають терміни «банда», «шайка», «вооруженная группа», а з’являються більш мирні і знайомі нам: «самогоноваріння», «крадіжка», «бійка» і т. п. З’являються все більше фактів, що свідчать про припинення селянами опору і початок примирення з більшовицьким режимом. У вересні 1922 р. в селі Велика Ведмедівка було організовано перший колгосп. Засновниками його стали демобілізовані бійці І Червонокозачого полку [Історія міст і сіл України. Хмельницька область. – К., 1971. – С. 385.]. Приблизно в цей же період в багатьох великих селах створюються партійні і комсомольські організації. Серед них – Білогородка, Михнів, Плужне, Щурівці, Шекеринці, Клембівка, Мислятин, М’якоти. І хоча чисельність, склад цих організацій був невеликим і до їхнього складу входили переважно представники сільської адміністрації, вчителі, технічний персонал місцевих підприємств, їх вплив на процеси у селі, завдяки наявності потужного карально-адміністративного ресурсу, був значним. У деяких селах виникають комуни. Так, у с. Борисів в листопаді 1922 р. місцеві незаможники створили комуну «Червоний жовтень». З’явився орган радянської пропаґанди – газета «Известия», а з початком українізації – «Соціялістичне село». Почали відкриватися дільничні лікарні, школи – початкові, семирічні, а в Заславі – середні. Поступово вдалося приборкати епідемії, які були справжнім лихом у ті роки. У с. Кунів було відкрито митницю III розряду. Через село проходила важлива ґрунтова дорога і пропускали через неї прості товари, що не потребували технічної експертизи [Літопис Хмельниччини. Краєзнавчий збірник. – Хмельницький, 2001. – С. 46.]. Відновили свою роботу багато підприємств, особливо місцевої промисловости. Люди, які переховувалися в місті від війни та бандитизму, знову повернулися на село або померли від епідемій чи були репресовані та вислані за межі України. Селяни почали створювати сільськогосподарські товариства для використання складних сільськогосподарських машин, а пізніше й інші форми реальної кооперації. Не зумівши перемогти силою, більшовики оволоділи країною