Версія для друку

На пошану Лесі Українки

Богдан Стебельський

В Міжнародному році жінки, а зокрема в Році української жінки, відкриття пам’ятника Лесі Українці в “Гай-парку” в Торонті, що здійсниться 19 жовтня 1975 р., є найкращим відміченням Року жінки – як в українському національному, так і в міжнародному розумінні цього слова.

Із поміж трьох найбільших українських майстрів слова однією з них була жінка – Лариса Косач, чи – як вона прибрала собі літературне ім’я – Леся Українка. Була вона найбільшою українською поетесою, а рівночасно виїмковим драматургом у світовій літературі. Вона рахується одною з найбільших драматургів слов’янських народів, з яких лише кілька увійшло в історію світової літератури, але з жінок, вона найбільша у літературі усіх народів.

І чи можна було обрати кращу постать, як Лесі Українки, в цьому Році жінки – української і міжнародньої? Та й чи є краща форма вшанування людини, її вогненного мистецтва слова, як інше мистецтво, теж великої одуховленої сили, що забронзувало б монумент нашої геніяльної Лесі рисами найближчими не лише до її фізичної постати, але й того духа, що променює в її творах.

Великих відчувають найкраще великі. Перший, що побачив велич Лесі Українки, був Іван Франко. Цей геніяльний мозок українського народу, що постійно боровся зі сумнівами, оцінив найбільше силу духа Українки, що вміла “проти надій сподіватись”, що “від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте...» Україна не чула такого сильного, гарячого, поетичного слова”. Бо хоч вона була “слабосила, хвора дівчина” фізично, духом своїм була велетнем, слово якої стало твердою крицею, стало мечем, який підняли месники дужі. Ті, що зрозуміли її заповіт: “Хто визволиться сам – той вільний буде, хто визволить кого – в неволю візьме”!

Кому ж зобразити жінку титана, кволу тілом, духом нескорену, сильну і вільну, що закликала до боротьби, до жертви, до посвяти; що вимагала мужности, бо тих, що похилялися, “найбільш топтали люди й коні”!

Українські жінки Канади, що вирішили ставити пам’ятник Лесі Українці, звернулися прямо до єдиного мистця, життя якого, як і в Лесі, встелене принципами боротьби. Хто ж краще відчуває нескорену постать Лесі Українки, української Кассандри, як не скульптор, воїн УПА, Михайло Черешньовський, один з тих, що на поклик Лесиного слова-криці підняв меч, замінивши його з долота скульптора, підняв гарячу сталь автомата у грізний час, коли мовчать музи? Появився Черешньовський між нами знову, щоб підняти долото, коли відгули і замовкли останні постріли в лісах Карпат і Полісся.

Черешньовський вже пам’ятником Лесі Українці у Клівленді виявив велетенське відчуття духовости поетеси – мужнього борця. Вже там, хоч би лише тим одним твором зайняв в українському образотворчому мистецтві місце безсмертного.

Опубліковано : Михайло Черешньовський. Статті. Спогади. Матеріали (Тамара Скрипка: упорядкування і вступна стаття. Олекса Біланюк: відповідальний редактор). – Нью-Йорк, УВАН у США, 2000.