Версія для друку

Метод подвійного дна у творчості Лесі Українки

Микола Жарких

Зміст

Вступ

Хрестоматійний приклад (Досвітні вогні)

Уривки з листа

Трагедія

Полярна ніч

Одержима

На руїнах

Орфеєве чудо

Оргія

Невдале застосування (Бояриня)

Найвища досконалість

Метод подвійного дна та інші способи іносказання

Метод подвійного дна і цензура

Метод подвійного дна в інших авторів

Відмінність методу подвійного дна від схоластичного методу тлумачення

Висновки

Вступ

Метод «подвійного дна» – це особливий спосіб побудови літературного твору, внаслідок якого твір можна читати в двох площинах. На першій площині (або на першому «дні») лежить безпосередня фабула твору; на другій площині (або на другому «дні») лежить інший зміст, пов’язаний з першим якимись натяками або ідейним контекстом. В найбільш досконалих творах цього методу обидві площини змісту є рівноправними, і не можна говорити, що одна з них затіняє (маскує) іншу, а просто в одному тексті записано два різних змісти.

Назва «метод подвійного дна» – алегорична, вона нагадує про спосіб влаштування сучасних корабельних корпусів, де зсередини видно тільки внутрішнє дно, а ззовні – тільки зовнішнє (а між ними є простір, в якому теж щось може знаходитись). Тому, за правилами гуманітаристики, цю назву треба брати в лапки. Але оскільки в даній статті ці слова ніякого іншого значення не матимуть, я буду їх вживати надалі без лапок.

Щоб зробити текст статті більш «гуманітарним», я свідомо відключив усі види форматування, які не є конче необхідними. Але читач має пам’ятати, що в статті є ряд елементів, винесених за межі основного тексту, таких як пояснення у спливаючих підказках (вони з’являються, коли курсор поставити на відповідний текст), сховані примітки (щоб їх побачити, треба клацнути по якірцю примітки) та посилання на зовнішні документи (по них треба клацнути, щоб відкрити їх у новому вікні).

Отже, читач може управляти елементами форматування за допомогою наступної групи вимикачів і відшукувати додаткові елементи змісту.

…У гуманітаріїв є звичай робити в наукових текстах ліричні відступи. Щоб вороги не подумали, буцімто я, фізик-теоретик, не годен такого утнути, я й собі почну з ліричного відступу.

Колись давно, може, й 25 років тому, був я в нашій Київській філармонії на симфонічному концерті. Це було так давно, що я не пам’ятаю тепер, ні який то був оркестр, ні прізвища диригента, ані солістів. Пам’ятаю – в програмі був скрипковий концерт Л. ван Батховена. Пам’ятаю, як молода дівчина-скрипачка впевнено вела свою партію, підкоряючи слухачів. Пам’ятаю, як дійшло до каденції. Каденція – кожен фізик-теоретик це знає – частина концерту, де оркестр мовчить, а соліст сам-на-сам з аудиторією показує своє мистецтво. І отут я почув справжє чудо! Я виразно чув два інструменти, дві скрипки вели кожна свою мелодію, неначе діалог. Я дивився і бачив одну солістку, одну скрипку, один смичок – і чув дві скрипки, ніби хтось невидимий грав на другому інструменті. Таку-от майстерність показала солістка.

В музичному мистецтві це зветься поліфонією, і є загалом річчю досить поширеною : в одній лінії музичного тексту (і часто для одного інструмента) записано кілька голосів, узгоджених між собою. Але одна річ – теоретично знати, що такі твори бувають, і зовсім інша – почути її на власні вуха завдяки досконалому виконанню. Так виглядає подвійно дно в музиці.

Хрестоматійний приклад (Досвітні вогні)

Спробуємо побачити друге дно у хрестоматійному вірші «Досвітні вогні», написаному в 1892 році :

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Про що ці слова ? На першому дні ми бачимо ніч, яка подана через образ істоти з чорними крилами. На другому дні темна ніч – це політична реакція, яка притлумила громадську активність.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.

А що ж іще робити вночі, як не спати ? Або принаймні лежати в ліжку і мріяти або програмувати. На другому дні той, хто спить – це той, хто призвичаївся до гніту і навіть не помічає його; той, хто не спить – це той, хто бажає кращого життя. Але обидва підкоряються гніту і ведуть себе так, як вимагає поліція.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Хіба не добре бачити приємні сни ? І чи не набридне ніч-у-ніч лежати без сна і все програмувати ? На другому дні милі сни – це офіційно стверджені ідеологічні настанови, які мають задовольняти духовні потреби людей, як-то : самодержавіє, православіє, народність, воєнна могутність, прогрес освіти, гласні суди, земське самоврядування і т.д. Лірична героїня вірша не може задовольнятись такими настановами.

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі.

Люди, яким треба дуже рано ставати до роботи, прокидаються вдосвіта і пораються при штучному світлі. На другому дні ці вогні – образ нових ідеалів, які протистоять поліцейській доброзамірності.

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Авжеж, робочі, тобто трудящі, хто сам собі на хліб заробляє. Хіба пани мають потребу прокидатись вдосвіта ? На другому дні робочі люди – це ті, хто своєю діяльністю стверджує нові ідеали, привертає до них інших.

Радянська критика розуміла слово «робочі» як «пролетаріат, робітничий клас» і на підставі одного цього слова (буквально так!) зарахувала Лесю Українку до числа «пролетарських письменників». Якщо дивитись на це з точки зору здорового глузду, це просто нісенітниця, бо вірш не дає підстав говорити про якесь спеціальне соціологічне значення цього слова. Але у такому королівстві кривих дзеркал, як небіжчик Радянський Союз, жодне слово не означало того, що воно мало б означати, і атестат «пролетарської письменниці» відкрив творам Лесі Українки дорогу не тільки до друкарського верстату, але й навіть до шкільної програми. Без такого атестату Леся Українка опинилась би там, де опинились за совітів Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Олександр Кониський, Борис Грінченко, Сергій Єфремов і Михайло Грушевський – у «таборі буржуазних авторів, ворогів українського народу», про яких не те що шкільна програма, а навіть вузькофахові довідники не згадували. Отже, вірш «Досвітні вогні» у кривому дзеркалі радянської критики перетворився на ідеологічний «паротяг» (в радянському літературному побуті це слово означало ідейно витриманий твір, який щиро прославляє комуністичну партію, і заради якого можна друкувати й інші твори даного автора, не так ідейно витримані і не так щиро прославляючі партію, які грали роль «вагонів»).

Для того, щоб не повертатись надалі до теми «Леся Українка і робітничий клас», я відступлю від стеження за подвійним дном і зазначу, що єдина літературна праця Лесі Українки, яка дає матеріал для міркувань на цю тему – це український переклад драми Г.Гауптмана «Ткачі». Це народна драма з життя пролетаріату, і в ній все обертається довкола пролетарів – звісна річ, німецьких (сілезьких). Леся Українка переклала цей твір з почуття партійного обов’язку, гадаючи, що він буде використаний для соціал-демократичної агітації.

Ніякого українського пролетаріату в часи написання вірша (1892 рік) ще не існувало, а коли він з’явився, то Леся Українка не була знайома з його представниками і в своїх творах на сучасні їй українські теми таких людей не виводила. Першим письменником, який пізнав український пролетаріат не з соціал-демократичних брошур, а з реального життя, був Володимир Винниченко.

Слід зважати, що російський переклад драми «Ткачі» Леся Українка виконала на замовлення видавництва «Донская речь» з метою заробітку, а не з ідейних міркувань. Інша справа, що замовник обрав твір такої палкої ідейності – сучасним людям, вихованим на пиві та футболі, це не легко зрозуміти.

В цілому на першому дні вірш містить картину ночі і раннього пробудження трударів, які запалюють досвітні вогні. На другому дні – картина політичної реакції і заклик до боротьби, до утвердження нових ідеалів ще до того, як вони стануть загальноприйнятими.

Уривки з листа

Цей вірш написаний в 1897 році у формі листа до Івана Стешенка, який в той час перебував під арештом у київській Лук’янівській тюрмі. Розглянемо додатковий текст чорнового автографа, опущений при публікації у збірці «Думи і мрії» :

Коли б мені сили, щоб раптом ланцюг розірвати,

Схопити човен-душогубку і легке подвійне весельце

І швидко, мов чайка морська білокрила, полинуть по хвилях

Геть за далекий обрій, звідки сонечко сходить,

В новії незнані світа,

На іншую долю й недолю!

Марнії мрії! За кожним моїм необачним, незміреним рухом

Бряжчить невидимий ланцюг і болем до кості мене протинає,

Гай-гай, не розірвеш його,

Не такий його майстер кував,

Щоб моїм недотепним рукам розірвати,

Тільки час – він усякі замки розбива! –

Сю кормигу розіб’є й мене вкупі з нею…

Про який невидимий ланцюг йдеться ? З одного боку, ці слова можна упевнено прикласти до хронічної тяжкої хвороби поетеси. Ця хвороба, як ми тепер добре бачимо з Лесиних листів, постійно заважала їй рухатись і навіть працювати, сидячи за столом. З другого боку, ці слова так само упевнено можна прикласти до стану політичної неволі. Леся Українка відчувала, що під владою Російської імперії вона неначе прикута на ланцюгу. Слова «не такий його майстер кував», мені здається, ліпше пасують до цього розуміння (я не дуже тямлю, що за майстер може скувати ланцюг хвороби).

Обидва трактування тут є рівноцінними, і не можна сказати, яке дно тут перше і яке – друге.

Попри це, Леся Українка викреслила цей фрагмент з остаточної редакції твору, призначеної для публікації. Я думаю, вона вчинила так, вважаючи недоречним жалітися перед публікою на своє погане здоров’я; тобто вона вирішила, що перший шар змісту занадто прозоро вказує на обставини життя автора, і другий шар змісту цього не врівноважує.

Трагедія

Цей вірш із циклу «Легенди» написано в 1901 році. Тема його (точніше, ключові поняття) взята з життя середньовічної (лицарської) Європи. Леся Українка присвятила цій Європі цілий ряд творів, частина з яких була написана раніше, а частина – пізніше за розглядуваний вірш.

Отже, тут ми бачимо лицаря, його даму, джуру, кривавий бій, смертельну рану, залізний панцир і замкову вежу. На цих ключових поняттях тримається досконало скомпонований заочний діалог лицаря і дами, котрий і утворює перше дно твору – гладеньке, рівненьке й абсолютно непрозоре.

Скільки не перечитуй цей вірш – з нього не можна вишкребти ніяких натяків на інший зміст, на друге дно. Оце є приклад, коли про друге дно можна довідатись тільки з ідейного контексту твору, тобто з додаткових джерел, зовнішніх по відношенню до твору.

Знаючи загальні ідеї творчості Лесі Українки, побачити друге дно в цьому вірші не важко. Смертельний бій – це революційна визвольна боротьба проти поневолювачів. Ця боротьба автоматично є боротьбою національно-визвольною, оскільки твір написано українською мовою, яку російська імперська влада вперто забороняла. Лицар – це революціонер, який офірує своє життя.

Є у нас м’які завої

і бальзам на рану гойний,

там на вежі біла постіль

вже давно для вас готова.

Якщо залишити революційну боротьбу, то можна далі жити на вежі у злагоді з начальством, визнавши справедливість і навіть корисність поневолення. Лицар відповідає без вагань :

Якби я хоч на хвилину

скинув сей залізний панцир,

кров би ринулась потоком

і життя моє порвала б.

Залізний панцир – це воля героя, яка підтримує в ньому життя і не дає зійти з обраного шляху. Не можна покинути революційну боротьбу, бо в ній весь сенс існування лицаря :

Будь проклята кров ледача,

Не за чесний стяг пролита!.. –

гукає лицар з іншого вірша Лесі Українки. Поетесі весь час хотілось писати про революційну боротьбу, але для цього треба було вигадати мистецьку форму. І цю універсальну художню форму, або творчий метод, вона винайшла і постійно застосовувала, досягнувши при цьому видатних успіхів. Цей метод я називаю методом подвійного дна (метод, як відомо – це послідовність прийомів, за допомогою яких можна виробити цілу серію речей, розв’язати цілу низку задач).

Особистий творчий стиль Лесі Українки виключав можливість зображення революційної боротьби, сучасницею й учасницею якої вона була, у формах цієї сучасності. Єдиний виняток тут становить оповідання «Помилка», котре ніяк не можна назвати творчим успіхом. Знаменно, що це оповідання лишилось не закінченим – мабуть, Леся Українка усвідомила його художню слабкість і тому втратила до нього інтерес. Будь-що будь, це оповідання ніяк не випадає порівнювати з поетичними шедеврами подвійного дна.

Полярна ніч

Цей твір, написаний десь 1908 року, становить неначе пару й противагу до раннього вірша «Досвітні вогні». І тут ми бачимо картину ночі, на цей раз – тривалої, полярної ночі. Гурт людей, імовірно, засланців, серед цілковитої темряви розмовляє про світло.

Крамола твору не в тому, що зображено засланців. Вірш не даремно має підзаголовок «фантазія», – тут слід шукати непрямого змісту, другого дна.

Темна ніч – це образ політичної реакції, яка наступила після революційних битв. Ці битви окреслені образом «бенкету», після якого лишились «плями червоного вина» та «побиті й порожні чарки». Червоне (криваве) вино – образ пролитої крові ще з часів «Слова о полку Ігоревім». Чарки – це образ паростків нового життя, що почалось за революційних часів. Ці паростки – неначе скляні, тобто дуже крихкі, до того ж ще й «порожні», тобто недостатні, нерозвинені (або такі, що втратили свою кров-вино). Але й ці паростки вже «побиті», понівечені реакцією.

Складнішим постає тут світло як образ нових ідеалів, нового вільного життя. Щодо нього учасники розмови висловлюють три точки зору. Перша вкладена в уста молодого хлопця : це непорушний оптимізм щодо майбутнього торжества свободи в образі «полярного дня». Другу висловлює старий дід : ця ніч буде тривати без просвіту, і ніхто з присутніх не доживе до настання дня. Третю висловлює жінка : справжнього дня ніхто не бачив, були в минулому тільки сполохи (полярного сяєва), тобто непевного і зникомого світла. Сполохи – це ще один образ революції, але не з точки зору боротьби, а з точки зору здобутків, які оцінюються ефемерними і нетривалими, такими, що тільки манять і одурюють людей.

З цих уявлень про світло тільки полярний день відповідає бадьорому оптимізму образу досвітних вогнів. А роздуми над підсумками революції показують, як нелегко давався Лесі Українці її оптимізм, її несхитна віра у перемогу української справи. Те, що в 1905 році розглядалось тільки як одна з можливостей (я маю на увазі вірш «Упоєні на бенкетах кривавих…», де зустрічаємо і «кривавий бенкет», і «білу ніч» як сурогат дня), тепер стало сумною дійсністю.

Примітною особливістю даного вірша є незвичний для Лесі Українки об’єктивізм – викладаючи поетичні образи можливого майбутнього, вона не стає ні на чий бік, не солідарізується з жодною точкою зору, не береться пророкувати сама, а тільки записує, що пророкують інші.

Я надаю певного значення тому факту, що Леся Українка не опублікувала цей твір за свого життя (він був опублікований в 1923 році). Можливо, виливши на папір оці невеселі міркування, поетеса вирішила не додавати суму своїм і без того засмученим товаришам і залишила твір pro domo sua. Тепер ми, маючи можливість читати вірші, які вона не призначала для публікації, можемо бачити її ідейний шлях в більших подробицях і трохи іншій перспективі, ніж бачили її сучасники з самих тільки прижиттєвих публікацій.

Одержима

Розглянемо тепер застосування методу подвійного дна у драматичних поемах. Зокрема, цим методом написана перша драматична поема Лесі Українки – «Одержима». На першому дні тут викладено історію Ісуса Христа та його поклонниці Міріам. Викладено любовно, майстерно, тут все прекрасно припасовано й узгоджено, і не диво, що є критики, які тільки цим шаром змісту і займаються. Зокрема, деякі запеклі феміністки знаходять тут навіть «жіночу теологію».

Але нас зараз цікавить друге дно твору.

Українське суспільство (або, коли вже бути занудно-точним, українська інтелігенція) на початку 20 ст., як воно виглядає в поемі, складається з 4 частин. Перша – це вірні слуги правлячого режиму (Слуга та Преторіанець). Друга – це люди, які співчувають революції, але не наважуються ризикувати (Йоганна, Старий). Третя (Месія) і четверта (Міріам) групи – це революціонери, з яких Месія представляє помірковану групу, а Міріам – радикальну. Всі розмови між ними вже перемовлені, всі слова вже висловлені, і розходження груп окреслюється буквально кількома словами :

– Кого ж ненавидиш ти?

– Ворогів.

– Своїх?

– Твоїх.

Я їх казав любити.

– А я люблю… не їх.

Відносини революційних груп між собою якраз і становлять тему твору. Програма кожної групи зведена до одного слова : «ненависть» – гасло радикалів, «любов» – гасло поміркованих. Шляхи досягнення царства божого на землі (тобто революції) вони пропонують різні. Якщо радикали бачать перед собою ворогів і збираються боротись з ними усіма доступними методами, не шкодуючи ані себе, ані тим більше ворогів, то помірковані зупиняються перед питанням : а хто ж є ворогом ? Це питання заторкується в розмові про єхидну та її властивості. Радикали заміряються її розтоптати і не розуміють, які можуть бути з цього приводу сумніви, а помірковані й єхидні не відмовляють у надії на спасіння, сподіваючись, що вона покине отруту.

Радикали вважають свою систему правильною («так я узброєна в свою ненависть, як вартовий коло царської брами»), а помірковану тактику називають «хованням по норах»; помірковані не залишаються в боргу і навіть відмовляють радикалам у званні революціонерів («Ні, для тебе я не Месія. Ти мене не знаєш»), в той же час наголошуючи на своїй жертовності (свою кров «проллєм, як буде треба»).

Від якої конкретно-історичної ситуації могла відштовхуватись Леся Українка, малюючи розходження оцих двох груп ? Найбільш виразно розходження такого плану проявилось в 1879 р., коли російська політична організація «Земля і воля» розділилась на радикальну групу «Народна воля» і помірковану групу «Чорний переділ». Безперечно, було б великою необережністю твердити, що поема зображає чи описує цей конкретний історичний факт. В поемі практично всі конкретно-історичні деталі (якщо припустити, що вони були десь в задумі) загладжені, перетворені й абстраговані до повної відповідності євангельським прототипам.

Розходження груп в поемі слід вважати не політичним, ідейним чи світоглядним, а різницею темпераментів. Дуже показово, що Міріам сама не знає, як правильно окреслити своє почуття : «Та що тобі спалило душу, жінко? – Не знаю: чи ненависть, чи любов». Почуття таке сильне, що може вважатись однаково і тим, і другим (подібно як дотик дуже гарячого тіла викликає такий самий біль, як дотик тіла дуже холодного, так що не можна розібрати, гаряче воно чи холодне). У боротьбі гинуть чільні представники обох груп, бо їх вороги ніяк не можуть побачити різниці між двома революційними системами, заснованій на такій невловимій особливості, як темперамент.

Ворожий стан, для якого Міріам не шкодує виразів («єхидни», «скорпіони», «гади»), окреслений в поемі дуже стисло : «цар, і цезар, і весь синедріон, пекельна рада». Тут варто зауважити, що на першому дні поеми, в контексті історії Палестини 1 ст. н.е., цезар – це римський імператор, синедріон – храмова рада в Єрусалимі. А хто такий цар? Царя в Іудеї на той час не було, і Леся Українка це прекрасно знала, як зрештою знає кожен, хто читав євангеліє. Ця деталь, яка суперечить реаліям першого дна поеми, натомість добре вписується в контекст другого дна, на якому «цар» означає російського імператора, а «цезар» – імператора австро-угорського. Мені цей штрих здається не випадковим, хоча в цілому конкретні реалії першого дна не можуть бути однозначно співставлені з реаліями другого дна.

Зокрема, я дуже обережно ставлюся до спроб ототожнити Месію поеми з якимось конкретним діячем рубежа 19 – 20 століть. На мою думку, слід відрізняти цей образ від одноіменного образу з віршів «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», «То, може, станеться і друге диво…», написаних трохи раніше. Ці вірші продиктовані турботою Лесі Українки за долю Сергія Мержинського, свого смертельного хворого друга. В них Леся Українка наводить евангельські історії як паралелі до своєї особистої історії, і це дає підстави для тлумачення цих віршів як автобіографічних документів.

Не так окреслений Месія в поемі. Тут він справді постає як ікона, позбавлена будь-яких натяків на конкретну особу. Всіляко підкреслюється, що він – чоловік незвичайний, вивищується над середнім людським рівнем. Міріам наголошує на цьому двічі з властивою їй екстатичністю : «того, чийого всі не варт мізинця», «він ніколи не вважав на те, що з вас ніхто його не вартий». Така висока оцінка, на мою думку, ніяк не може стосуватись Мержинського, про якого Леся завжди думала : «ви – обранець королівни», і не більше. Перебираючи діячів рубежу 19 – 20 ст., я не знаходжу особи, до якої можна було б беззаперечно прикласти наведені високі слова. Тому я думаю, що Месія поеми – це образ утопічного, вимріяного героя, якого ще не було в дійсності і який мав звершити те, що було понад силу пересічних учасників революційного руху.

Сергій Мержинський послужив дуже віддаленим прототипом для цього Месії, став, так би мовити, «стартовим майданчиком», з якого злетіла творча думка Лесі Українки. Поема становить дуже характерний для Лесі Українки зразок поезії самовираження; вона відверто співчуває Міріам і могла б, мабуть, сказати : «Міріам – це я». Оце щире самовираження часто, але помилково називають автобіографічністю. Насправді ніяких автобіографічних елементів тут нема : участь в революційному русі і ненависть до ворогів не можна вважати біографічними фактами.

Отже, ця поема – не філософська, як подекуди доводиться читати, а революційна. Хто хоче похвалити поему за її справжні, а не вигадані достоїнства, той має сказати, що це твір палкої ідейності. Він написаний заради ідеї революції, але убраний, як завжди у Лесі Українки, в досконалу мистецьку форму. Цим він відрізняється від газетної статті або книги В.І.Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» (яка трактує той самий предмет – розходження радикальної і поміркованої тактик – стосовно конкретного епізоду політичної боротьби).

На руїнах

Ця драматична поема написана в 1904 р. Вона стала третім великим твором поетеси на біблійну тематику. Біблія для Лесі Українки – улюблене джерело сюжетів для першого дна її власних творів. Осмислення сучасності в термінах біблійних (або, загальніше беручи, стародавніх) сюжетів – це синонім прийому подвійного дна.

Отже, на першому дні поеми ми бачимо руїни Єрусалиму невдовзі після того, як вавілонський цар Навуходоносор здобув місто і вивів більшість його жителів у полон (586 р. до н.е.). Люди, які залишились на руїнах міста, розорені, пригнічені й застрашені, всі громадські відносини знищені, порушені навіть сімейні зв’язки. Над усім панує вавілонський дозорець. Пророчиця Тірца намагається піднести дух своїх громадян, але вона, як і Кассандра з пізнішої поеми, робить це не так, як подобається людям, не так, як робили її попередники. Конфлікт закінчується вигнанням незручної для людей пророчиці («аби закон, пророків не потрібно»).

Чому роль організатора суспільства випала жінці ? В першій частині поеми Тірца розмовляє з трьома жінками різного віку (одна з них колише сина-немовляту), зі скаліченим воїном, який ледве очуняв від ран, зі старим. Для того, хто вміє розуміти написане, такий підбір персонажів ясно вказує на розміри катастрофи, якої зазнав Єрусалим, коли всі дорослі чоловіки загинули в боях або потрапили в неволю. Тому жінкам доводиться не тільки прясти й глядіти дітей, але й будувати хати, і направляти зусилля інших, керувати.

Так виглядає перше дно поеми – як завжди у Лесі Українки, гладеньке й переконливе. Поема не містить ніяких виразних натяків чи алюзій, які вказували б на якийсь інший зміст, вкладений в текст. Але цей другий зміст піддається відносно впевненій реконструкції на підставі зовнішніх джерел, на підставі загального спрямування творчості Лесі Українки.

Отже, на другому дні зруйнований Єрусалим є образом знищеного ворогом повноцінного національного життя України. Ворог не тільки знищив її політичну незалежність, але й зруйнував матеріальний добробут і примусив частину людей служити своїм ворожим цілям («Мій брат в Ассірії, в ворожім війську, неволячи, в неволі сам загине»). В таких умовах доводиться діяти Тірці.

Тірца – не митець, як подекуди доводиться читати в коментарях до поеми. Тірца – загальнонаціональний лідер. Вона ясно бачить мету – здобуття національної незалежності – і виробляє тактику боротьби за неї в умовах ворожого панування. Вона закликає свій народ боротись за матеріальне самозабезпечення, за опанування засобами виробництва як передумовою майбутнього політичного визволення:

Лежачим краю рідного немає.

Чий хліб і праця – того і земля.

Тут все прозоро і ясно. Навіть така буденна справа, як плетіння кошиків і спорудження куренів, здатна викликати ентузіазм, якщо люди хочуть визволення і якщо їм пояснити, як ця буденна робота наближає визволення. Складніше стоїть справа з опонентами Тірци – самарянами, левітом та іудейським співцем. Всіх їх об’єднує те, що вони вибирають в минулому якийсь один любий їм момент (відповідно царювання Саула, закон, арфу Давида) і уявляють собі майбутню перемогу у формі точного відновлення того, що було раніше. Тірца ж наполягає на пошуку нових шляхів і нових форм цього майбутнього.

Тобто в поемі ставиться питання про національні святині і їх роль у боротьбі за незалежність. Співець – це людина, яка завчила святі пророчі слова і вміє механічно їх повторювати. Кожна прогалина в пам’яті спиняє його спів : «То й не пригадуй! вигадай своє!» – говорить співцю Тірца й закидає його арфу, що лишилась від царя Давида, в ріку. З її погляду, поклоніння словам, в яких немає давнього вогню, лише шкодить.

Левіт – людина, яка задовольняється збереженням зовнішніх ознак національної ідентичності, головною з яких є дотримання закону : «Берегти святині. Щоб жертов не давалось поза храмом, щоб не зміняв ніхто в законі й слова». Ідея будування нового храму, тобто відновлення повноцінного національного життя у нових формах, відповідних до нових обставин і вимог, яку висловлює Тірца, лякає його до глибини.

Ще однією проблемою на шляху до визволення є застаріле ворогування двох груп поневоленого народу (на першому дні ці групи окреслені іменами іудеїв та ізраїльтян). Тірца закликає їх полишити давню зваду, але не має в цьому ніякого успіху.

Побачивши, що час для реалізації її програми ще не наспів, вона полишає людей і йде в пустелю :

Дух божий знайде сам мене в пустині,

а вам ще довгий шлях лежить до нього!

На думку Лесі Українки, найважливіший складник успіху – ірраціональна воля до боротьби, названа в поемі відповідно до правил першого дна «божим духом». Той, хто має волю до боротьби, ніколи не питає в царя, ані в дозорця, чи можна будувати новий храм («Дуже добре, що ви про це запитали, – звісна річ, не можна!»), а починає стягати каміння на підмурівок. Він не думає, чи буде цей храм святим без стародавніх реліквій, чи ні – він знає, що храм освятиться як точка прикладання координованих зусиль цілого народу. Він упевнений, що в новому храмі залунають нові гімни, і вони стануть живим продовженням давніх традицій – в нових формах постане дух давнини, а не самі зотлілі давні форми.

Розглядаючи національні програми Тірци та її опонентів, можна дуже обережно припустити, що дві ворогуючі групи є образом двох частин українського народу, розділеного між Російською та Австро-Угорською імперіями. Кожна з цих груп має свої особливі національні святощі, абсолютизація яких тільки консервує розчленування і заважає об’єднанню зусиль для досягнення загальнонаціональної мети. Левіт і співець є представниками різних варіантів формального націоналізму, ідеал якого – щоб усі українці пили горілку, а не «водку», їли галушки, а не «клёцки» й носили шаровари, а не «штани». А коли до того ж усі вболіватимуть за київське «Динамо», а не за московський «Спартак», то якої ж іще України треба ?

Тірца є представницею нового покоління, для якого патріотизм вареників і сала є недостатнім. Поема дуже м’яко й обережно засуджує український національний консерватизм : на руїнах національного життя цей консерватизм тільки підтримує стан руїни, вигідний ворогу. Якщо я правильно розумію, провідна думка поеми полягає в тому, що для українців консерватизм є шкідливим, бо він освячує руїни і заважає боротьбі за нове, всеохопне національне життя (новий храм).

Орфеєве чудо

Ця драматична поема написана в 1913 році. Тема її – роль митця у боротьбі за повноцінне національне життя. Образом цього життя виступає місто, яке будують Орфей, Зет і Амфіон :

Як буде мур готовий, прийдуть люди

і докінчать хати, палати й храми,

то буде впорядкована громада,

народ не гірший від своїх сусідів.

Під гнітом ворога люди бояться приступати до будівництва міста, тобто до участі в національному житті; починають цю роботу справжні герої :

Бо до такого, брате, мурування,

як ми оце розпочали, не досить

звичайних людських сил.

Герої в цій поемі – це досить нечисленні люди, які, незважаючи на поліцейській гніт, працюють на користь української справи. Але виломів у стіні міста, тобто точок, де треба прикласти зусилля, аж надто багато. Постає питання – що має робити в такій ситуації герой-митець ? Чи стати до роботи каменяра, нарівні з іншими, занедбавши свій хист, чи творити мистецтво ?

Тут слід згадати про розмову Лесі Українки з І.Трушем та М.Ганкевичем, яка відбулась в листопаді 1901 року. Поетеса розповіла про неї І.Франку в листі з 13.01.1903 р. :

Я кинула Трушеві: «А якби вас примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам – «голову скрутити»?» – «То зовсім що іншого!» – образився артист. «А вам би казали плаци для мітинга замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?…» – вдалась я до Ганкевича. Той мав одвагу відповісти: «Що ж, якби треба…» – «То мені було б вас дуже шкода!» – вирвалась я.

Варто звернути увагу, що лист був написаний, коли з часу тієї розмови минуло більше року. Отже, ця розмова мала великий вплив на Лесю Українку.

Висловлюючись в термінах «Орфеєва чуда», можна сказати, що Труш і Ганкевич обстоювали першу позицію – митець в умовах великої нестачі національно свідомих працівників мусить робити чорнову роботу; Леся Українка в цій розмові й потім в поемі вважала, що головна праця національно свідомого митця – творчість, в якій його не можуть заступити інші герої.

З певною обережністю можна припустити, що ця розмова стала зерном, ядром конденсації, з якого виник задум написати художній твір на цю тему; і далеко пізніше цей задум було реалізовано в поемі «Орфеєве чудо». Не знаю, чи слід надавати ваги тій обставині, що поема була призначена для збірника на честь 40-ліття творчої діяльності того ж таки Івана Франка. Але факти склались так, що Леся Українка в своїй поемі продовжила розмову з Іваном Франком про задачі митця, розпочату в 1903 році.

Відволікаючись трохи від теми подвійного дна, зауважу, що в тому ж листі до Івана Франка Леся Українка переповіла легенду про велета – визволителя народу. І цей сюжет ліг в основу поеми «Про велета», написаної через десять роів після цього листа і через три дні після «Орфеєва чуда». Ця поема також призначалась для ювілейного збірника на честь І.Франка. Видно якусь дивну паралель у творчій історії обох поем, але видобути мораль з цієї паралелі я не вмію. Хіба що маємо тут виразний приклад, як довго виношувались творчі задуми Лесі Українки (ще можна сумніватись, чи справді розмова з Трушем і Ганкевичем була зародком поеми «Орфеєве чудо», але з поемою про велета справа цілком прозора й очевидна).

Але повернемось до Орфея. Він починає грати на цівниці (митець повертається до своєї сродної праці – творчості). І мистецтво творить диво – люди виходять з лісу і беруться за будівництво (тобто приєднуються до національної роботи). Це вже не герої, а пересічні люди :

От і не видно, як кінець роботі!

Не так воно вже й тяжко!

Ба, не тяжко,

як підмурівок є, кутки й остої!

Задача героїв-будівничих – вивести підмурівок і кути, тобто створити форми й напрямки роботи; задача звичайних людей – виводити далі стіни (кількісно нарощувати обсяги роботи відповідно до заданих напрямків). Роль митця зовсім «скромна» : створити чудо. Не більше, але й не менше. Чудо полягає в тому, щоб люди повірили у справу будівничих, у можливість спорудити місто й оборонятись в ньому від ворога (повірили у перемогу національної справи).

Чудо в розумінні Лесі Українки – не в тому, щоб каміння, всупереч закону збереження енергії, само уляглося в стіни під дією звукових хвиль, а в тому, що мистецтво (в поемі – музика) спрямовує реальну мускульну енергію людей, єднає її в колективному зусиллі, котре – у повній відповідності до закону збереження енергії – укладає каміння в мури. Не можу сказати, чи знала Леся Українка про закон збереження енергії (позитивних вказівок на це я не бачив), але вона мислила занадто реалістично, щоб припускати матеріальні чудеса (події, які порушують закони збереження).

Мистецтво, за поемою, мусить зіграти ту роль, яку зазвичай відіграє релігія – воно мусить стати символом єднання всіх членів національного організму. По суті, це роль нової, секулярної релігії, не обтяженої стародавніми забобонами. Натомість традиційна (релігійна) релігія як інструмент єднання, на думку Лесі Українки, не варта була й шеляга (основна причина – та, що ніхто в цю релігію не вірив).

Ясна річ, не кожне мистецтво і не в кожній історичній ситуації може відіграти таку роль. Для цього потрібно, щоб у суспільстві назріла потреба нових форм самовияву, потреба нових символів і нових прапорів. Відповідь на цю потребу може дати тільки великий митець, митець-герой як Орфей. І таким героїчним мистецтвом, яке творило нові форми національного буття, була творчість Лесі Українки. В цьому, на мою думку, полягає друге дно поеми «Орфеєве чудо».

Оргія

Леся Українка в своїй творчості двічі зверталась до теми «митець в умовах національного поневолення» : в 1903 році написана драматична поема «У полоні», а в 1913 р. – поема «Оргія». В задачу моєї статті не входить вичерпний аналіз всіх творів Лесі Українки, написаних із застосуванням подвійного дна, тому докладний аналіз поеми «У полоні» я залишаю читачам в якості домашнього завдання.

Так само, як у випадку з поемою «Орфеєве чудо», задум поеми «Оргія» можна упевнено віднести до 1903 року. Передісторія тут така : останніми роками 19 ст. Наукове товариство ім.Шевченка у Львові ухвалило замовити серію портретів видатних українських письменників і прикрасити ними залу засідань. До числа цих письменників товариство внесло й Лесю Українку як автора двох збірок поезій і ряду окремих публікацій. Звичаї тоді були такі, що письменники не бігали по інстанціях і не нагадували : «Відзначте мене, я видатний», а сама комісія пильнувала, щоб не пропустити когось гідного. Портрет Лесі Українки був замовлений Івану Трушу, який і написав його, перебуваючи в Києві, в кінці березня – на початку квітня 1900 року.

Труш повіз цей портрет до Львова, і Леся Українка не чула про нього до 1903 року. У жовтні 1902 року, їдучи до Сан-Ремо, вона заїхала до Львова і була прикро здивована, що її портрета в Товаристві нема: І.Труш продав його Л.Пінінському. В червні 1903 р. Леся Українка, повертаючись із Сан-Ремо до Києва, знову заїхала до Львова і вимагала від І.Труша пояснень. Той виправдовувався, що не віддав портрет до Товариства, тому що він ще був не закінчений; тим не менше він таки продав його Пінінському, а для Товариства збирався написати копію. Ця прикра історія висвітлена в листі Лесі Українки до М.В.Кривинюка з 19.06.1903 р.; наслідком її був повний розрив Лесі Українки з І.Трушем та Аріадною Драгомановою.

Для повного розуміння ситуації слід нагадати, що граф Леон Пінінський (1857 – 1938) був польським політичним діячем у Галичині. Юрист за фахом, він цікавався мистецтвом. В 1898 – 1903 роках він був намісником Галичини, і якраз перебуваючи на цій посаді, він купив портрет.

Так утворилось ядро конденсації нового твору. З цієї дуже неприємної колізії Леся Українка, своїм мистецьким звичаєм, зробила драму :

– Ти продав Нерісу?!

– Ні, статую богині Терпсіхори.

(варто зауважити, що Федон на звинувачення Антея виправдовується зокрема тим, що зробить іншу статую замість проданої Меценату – і тут прочитується риса конфлікту 1903 р.).

Ситуація, в якій розгортається трагедія Антея, обрисована з великою відвертістю, незвичною для інших романтичних творів Лесі Українки. Можна впевнено говорити, що Греція в поемі – це пригноблена Україна, а Рим – пануюча Росія. Така відвертість дозволяє зблизити метод поеми з методом маскування, про який ми ще будемо говорити.

З яких саме місць поеми це видно ? Антей звинувачує Рим такими словами :

Хто ж то перейшов

по нас, як по містках, до храму слави

всесвітньої? Кого ми на собі

з безодні варварства на гору несли?

Чи ж не лягли ми каменем наріжним

до мавзолею нашим переможцям?

Все це, звичайно, повною мірою стосується відносин Греції до Риму, який її завоював, і такою ж повною мірою – до відносин України й Російської імперії в 17 – 18 ст. Оце й є текст з подвійним дном – кожен може вибирати той зміст, який йому подобається, або слухати їх паралельно, поліфонічно.

Римляни зі свого боку характеризують Грецію так :

Такі ж і їх поети:

на грецький лад Горація спартачить,

і вже вінець на чолі – лавреат!

Тут важко не побачити натяку на І.Котляревського: «Енеїду» українці вважають визначним твором, а україножери – партацтвом.

Рим Греції дав спокій і закон,

чого вона не мала споконвіку.

І тут важко не побачити зближення між добою Руїни 17 ст. в Україні і безкінечними війнами грецьких полісів у 5 – 2 ст. до н.е. Ці війни припинились, коли всі їх учасники були завойовані Римом; українська руїна скінчилась на тому, що Україною опанувала Москва і завела свою адміністрацію.

А Греція в своїй преславній школі

навчила Рим лиш бабських теревенів,

що тільки нам релігію зганьбили.

Конфлікт в російському православії в середині 17 ст. стався через те, що київські вчені (випускники Києво-Могилянської школи) переконали патріарха Нікона виправити богослужбові книги. Це виправлення було доречним з точки зору наближення до грецьких оригіналів, але частина російського суспільства цих новацій не сприйняла, і закипіла жахлива релігійна війна, відома під назвою розколу.

В їх навіть мови не було ніколи!

Авжеж, був іонійський діалект,

аттічний, ще не знаю там який, –

що не письменник, то й балачка інша.

Ці закиди, слушність яким визнає навіть філелін Меценат, нагадують закиди україножерів початку 20 ст. на адресу української літератури, яка на той час справді писалась на двох основних діалектах (наддніпрянському та галицькому).

На підставі цих фрагментів я роблю висновок, що в поемі другим дном Греції є Україна, а другим дном Риму – Російська імперія. Разом з тим основні герої та ситуації поеми досить узагальнені й абстраговані від реалій початку 20 ст.; розшукувати, хто з сучасників Лесі Українки ховався під іменем Антея, а хто – Мецената, є справою марною, бо темою поеми є зіткнення двох непримиренних ліній поведінки, а не зображення конкретних осіб. Тому в цілому метод поеми є методом подвійного дна, а не методом маскування (алюзій).

Отже, як має поводитись український митець в умовах ворожого іноземного панування ?

Панівні кола пропонують йому капітуляцію :

Я покажу Корінфові, що треба

римлянина для цінування хисту,

інакше хист лишиться неужитком.

Так чинять учні Антея (Хілон) та його друзі (Федон), цього ж прагне його дружина Неріса – але всі їх умовляння і пропозиції розбиваються об тверду волю Антея – не схилятись перед ворогом. Це несхиляння Антей розуміє надзвичайно широко, навіть фанатично, так що для нього не залишається ніяких можливостей для примирення з дійсністю. Можна сказати, що Антей – це друге, виправлене й доповнене видання Міріам, так би мовити Міріам++.

На думку Антея, капітулювати – це поїхати до Риму (імперського центру), щоб розвивати там мистецтво імперії; це пристосовувати свою творчість до смаків і вимог панів-переможців; це продавати свої твори ворогам або працювати на їх замовлення. Такі означення капітуляції можна вважати загальновизнаними, але Антей іде значно далі : він бачить капітуляцію навіть у виконанні своїх творів для ворогів, навіть у відвідинах парадного обіду (оргії), урядженої ворогами для своїх, тобто ворогів Антея.

Кожне ухилення від накресленої лінії поведінки він рішуче й без вагань засуджує як зраду :

– Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти

без хліба і без слави?

– Се повинен

терпіти еллін, коли хліб і славу

здобути може тільки з римських рук.

Антей не хоче зважати ні на які обставини й умови, ні на матеріальну скруту, ні на товариські зв’язки, навіть на свою сім’ю. Він не хоче знати, що люди можуть бути слабкими і що той тягар простування прямою лінією, який він несе не відчуваючи, виявляється для інших нестерпно важким. Подібно до легендарного Кітовраса, який міг ходити тільки по прямій, Антей теж не хоче і не збирається вникати у переваги обхідних шляхів і кривих ліній.

Оця фанатична відданість раз обраній лінії поведінки зближає Антея з іншим митцем, створеним руками Лесі Українки – з Річардом Айроном, героєм драми «У пущі». Оскільки ця драма написана без подвійного дна, то я зараз тільки відзначаю цю подібність, залишаючи докладну розмову про Айрона до слушного часу.

Несприйняття ворогів під будь-яким соусом (як безпосередньо-їстивним, так і метафоричним) є тільки негативною стороною програми Антея. На відміну від багатьох інших героїв Лесі Українки, він має і чітку позитивну програму :

– Чого ж ти ждеш?

– Признання в ріднім краї

без помочі ласкавих переможців.

Цей афористичний висновок є підсумком роздумів Лесі Українки над завданнями українських митців, є граничним виразом того, що може й повинен бажати собі діяч української культури. Це – не тільки підсумок творчості поетеси, але й своєрідний заповіт наступним поколінням митців.

Слід визнати, що серед цих наступних поколінь виявилось значно більше Федонів та Хілонів, ніж Антеїв. Хілони 20-го століття не тільки прославляли своїх панів-гнобителів, але й ганили все українське (такого простодушні старорежимні Меценати не здогадались вимагати від своїх панегіристів). З настанням незалежності України всі оці Хілони, не змигнувши оком, оголосили себе оборонцями і хранителями національної культури в умовах тоталітарного режиму. Не знати, чому тут дивуватись більше – чи безсоромності «хранителів», чи мізерії культури, яка потребувала для своєї «оборони» таких химерних способів…

Але ж Леся Українка не винна з того, що наступні покоління зійшли зі шляху Антея.

Невдале застосування (Бояриня)

Драматична поема «Бояриня» написана в 1910 році. Це була перша й остання спроба Лесі Українки написати великий твір на тему з історії України. Перше дно сюжету стосується подій 3 чверті 17 ст.; тут сплетено дві лінії – боротьба гетьмана Дорошенка за незалежність України і служба українця Степана в Москві при царі. Дія поеми відбувається в родині Степана та його дружини Оксани; про Дорошенка ми дізнаємось тільки у відбитті, у розповідях і сприйнятті інших героїв поеми; так само тільки з оповідань Степана (та трохи – його матері) ми дізнаємось про його службу.

Коментувати перше дно сюжету поеми – це чисте горе. Історична неможливість постаті Степана – українця в московській службі в дуже високому чині – приводить до маси суперечностей, помилок та натяжок в тексті. Тому я не буду чіплятись за кожен дріб’язок (я ліпше знаю історію України і Росії, ніж Леся Українка, і міг би накидати цілу купу зауважень). Вкажу тільки найістотніше.

По-перше, Леся Українка (аж дивно !) геть не знала і не розуміла, що боярин – це найвищий чин в Росії, на теперішню мірку – міністр або фельдмаршал. У поемі навіть думний дяк зветься «боярин»; думний дяк – це теж високий чин, але до боярина йому далеко. Отже, слово «боярин» вживається замість слова «дворянин» або «служилий чоловік», і через це і автор, і персонажі поеми постійно попадають «впросак».

По-друге, для часів Петра Дорошенка ми не можемо назвати жодного українця в московській державній службі (єдиним українцем на Москві був на той час Єпіфаній Славинецький, але він був ченцем; на той час це не вважалось державною службою). Першим українцем, який міг зайти до царя і про щось з ним говорити, був Олексій Розумовський (фельдмаршал, тобто боярин). Але це було на 70 років пізніше.

Якщо за українцем Яхненком у поемі шпиги ходять (і в це можна повірити), то як же можна українців допускати до державних таємниць ? В це не можна повірити, та їх і не допускали. Тому я й кажу, що постать Степана історично неможлива.

Але поема написана не для того, щоб показати кривди українцям від московських воєвод часів царя Олексія Михайловича (була вже на той час написана талановита повість М.Костомарова «Чернігівка», спеціально присвячена тим кривдам; ця повість є неначе текстом супліки, яку не названий на ім’я гість Степана привіз йому з України). Не є метою поеми й опис різниці побутових звичаїв росіян та українців 17 ст. (в одязі, розвагах, сватанні, сімейному побуті) – для цього були книги М.І.Костомарова «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях» (1860 р.) та І.Є.Забеліна «Домашний быт русских царей и цариц XVI и XVII столетий» (1869 р.).

Поема, як мені здається, написана задля розкриття образу сучасника – свідомого українця в ролі службовця імперської державної машини. Цей службовець – невисокого рангу, він почуває себе залежним від кожного начальника, всіляко запобігає їхньої ласки і пильно стережеться кожного кроку, який начальники могли б розцінити як симпатію до України. Він намагається слідувати пануючому стилю життя і в одязі, і у вірі, і в сімейному побуті, але в результаті йому все ж таки не довіряють ні на гріш і він не певен, що не опиниться на дибі чи на засланні. Не дивлячись на те, що за текстом поеми Степан «на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ», поведінкою він скоріше нагадує гоголівського Акакія Акакієвича Башмачкіна, ніж царського сатрапа, впевненого у своїй силі і владі сановника.

Друге дно змісту поеми можна окреслити як долю українця в добу чорносотенного полювання на «мазепинців».

Разом з тим поема зветься «Бояриня», а не, припустімо, «Боярин». Щось ця назва мала б означати, але що саме ? Оксана – діяльна натура, але не героїчна. Вона хоче жити громадським життям, вона не може замкнутись у своїй сім’ї :

– Кому потрібне те моє здоров’я,

та й я сама?

– Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю !

– і ця відповідь Степана, яка б задовольнила пересічну жінку, не задовольняє Оксану. Вона все мусить або вишивати прапор для Дорошенка, або збирати гроші на визвольну боротьбу, хоча б носити корогву («Я перша братчиця в дівочім братстві») – аби тільки не сидіти без діла («насіння я лузати не люблю»).

Коли ж виявляється, що поліційний режим перекрив їй буквально всі можливості для самовияву, вона згасає, не в силі ані виступити на боротьбу проти гніту, ані вигадати для себе нові форми самовияву, ані навіть примиритись з непереможною поліцією :

– Я гину, в’яну, жити так не можу!

Вона порівнює долі Степана і свою із заіржавілими шаблями, зброєю, яка не знайшла ужитку :

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати…

Під першим дном звинувачень на адресу Москви, яка гнобить Україну, ховається друге дно – зображення долі українців, які змушені жити під чуждою і навіть ворожою їм владою. Залишається неясним – що то за скарб ховається на другому дні, для укривання якого довелось перше дно вимостити такими гострими і дражливими епізодами, котрими рясніє «Бояриня» ?

Леся Українка поставила собі цікаве завдання – проникнути в душу українця, щиро відданого московській службі – але вибрала для цього невідповідну фабулу. Тому поема вийшла непереконливою. Метод подвійного дна не приніс на цей раз творчого успіху.

Написавши оцей коментар, я все ж таки не вмію відповісти на запитання : навіщо Леся Українка написала «Бояриню» ? Була ж якась пекуча потреба, щоб отак залпом, за три дні написати велику поему, але я не можу її назвати. Можна хіба що припустити, що під другим дном, яке тут проаналізовано, ховається ще якесь третє дно, якийсь третій зміст, але який саме – не можу нічого припустити. Читаючи цю поему, ми опиняємось у стані гоголівського Петрушки, для якого читання зводилось до уміння розбирати слова, які бог вість що значать. Отак і тут : нібито по-українськи все написано, всі слова і речення зрозумілі, а що воно й до чого – неясно. Леся Українка цієї поемою розкривала ще якийсь куточок свого внутрішнього світу, але мені не вистачає кмітливості туди зазирнути. Тому до висновку «поема здається невдалою» варто, мабуть, додати застереження : «через те, що ніхто ще не зміг її прочитати».

Загадка поеми залишається…

Найвища досконалість

Вірш «Єврейська мелодія» написано в 1896 році. Вірш короткий, і його краще на аналізувати, а перечитувати й насолоджуватись.

На першому дні – дівчина сумує, що її коханий її покинув, оженившись з іншою.

На другому дні – євреї у вавілонському полоні сумують за зруйнованим Єрусалимом.

На третьому дні єрусалимський храм – це Україна, в якій панують чужоземці. Дівчина – лірична героїня вірша – клянеться зберігати вірність Україні і служити їй навіть в умовах руїни національного життя :

Милий мій! ти для мене зруйнований храм,

Чи я зрадити маю святині

Через те, що віддана вона ворогам

І чужій, неправдивій богині?

Три змісти вільно й рівноправно живуть в одному невеликому вірші. Оце і є найвища досконалість. Оце і є література, тобто мистецтво слова.

Метод подвійного дна та інші способи іносказання

Наведеними прикладами не вичерпується застосування методу подвійного дна у творах Лесі Українки. Його існування можна вважати об’єктивно доведеним, і немає сумніву, що Леся Українка користувалась ним повністю свідомо, хоча й не залишила щодо нього ніяких автокоментарів. Вона користувалась цим методом протягом всього творчого життя, більше двадцяти років.

Разом з тим цей метод не був для Лесі Українки єдиним і виключним методом; вона користувалася й іншими методами. В загальному плані метод подвійного дна є частинним випадком більш загального методу іносказання. Іносказання виникає завжди, коли автор хоче донести до читача якийсь інший зміст, окрім буквального. Іносказання – абстрактне поняття, яке не має своєї власної форми виразу; воно завжди реалізується через якісь конкретні форми, конкретні творчі методи, такі як зоофорія, алегорія, алюзія, маскування та інші прийоми.

Зоофорією я називаю прийом, коли відносини між людьми трансформуються у відносини між тваринами. Цей метод є настільки поширеним, що породив навіть спеціальні жанри – байку та казку про тварин. Ті слова, які ризиковано прикладати до людей, можна досить сміливо прикладати до тварин, які заступають людей :

Осёл останется ослом,

Хотя осыпь его звездами :

Где должно действовать умом,

Он только хлопает ушами.

Якщо сказати «министр останется ослом», то міністр може образитись і наробити капостей; а на «осла» нема чого ображатись, і коли хто образиться – значить, сам і розписався в тому, що це його стосується.

Леся Українка використала цей метод тільки один раз, у дитячій казці «Біда навчить».

Алегорія – це зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу; буквальний зміст алегоричного твору підпорядковано розкриттю співвідношень між певними абстракціями. В творчості Лесі Українки цей метод в повному обсязі застосовано тільки один раз – у незакінченій драматичній поемі «Осіння казка». Лицар у цій поемі є персоніфікацією ліберальної інтелігенції, яка бореться з царизмом; Принцеса є персоніфікацією політичної свободи, і так далі.

Алюзія – це натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Найчастіше це оцінка факту сучасності шляхом уподібнення до загальновідомого (референтного) образу з минулого. Наприклад, називаючи високопосадовця «сатрапом», автор апелює до загальновідомого комплексу понять : необмеженої сваволі, жорстокості, марнославія. Метод алюзії відрізняється від інших способів іносказання тим, що його метою завжди є розкриття конкретних фактів сучасності. Якщо немає цієї конкретності – алюзія зникає, розчиняючись серед інших прийомів іносказання.

У творчості Лесі Українки цей метод не знайшов виразного застосування; з певною обережністю можна сказати, що алюзію використано у сатиричній «Легенді». Сучасникам Лесі Українки було ясно, проти кого виміряна оця сатирична стріла (редактору журналу «Шершень» це було настільки ясно, що він навіть скоротив занадто гострі строфи). Але тепер не легко здогадатись, кого персонально мала на увазі поетеса під іменем «працьовитих людей».

Отже, Леся Українка могла користуватись різними способами іносказання, але метод подвійного дна був її улюбленим прийомом, давши найбільше творів (як загальним числом, так і художнім значенням).

Метод подвійного дна і цензура

Слід чітко розуміти, що цензурні перешкоди не були причиною звернення Лесі Українки до іносказання (зокрема, до методу подвійного дна).

Російський письменник міг використовувати іносказання для обходу цензурних перепон, оскільки цензурні закони 1860-х років зобов’язували цензорів слідкувати тільки за буквальним змістом творів і забороняли їм дошукуватись потаємного змісту. І російські письменники цим реально користувались.

Наприклад, М.Є.Салтиков широко скористався методом зоофорії в циклі «Сказки для детей изрядкого возраста»; в «Современной идиллии» поліцейські чини мають посади не вище квартального наглядача, але складають статут про благопристойну поведінку, тобто виконують обов’язки міністрів (алюзія); цензурними правилами було заборонено прямо писати про губернаторів – і тому в циклі «Помпадуры и помпадурши» губернатори маскуються прозорим титулом «помпадурів», які щодня спілкуються з віце-губернаторами, начальниками палат, прокурорами (згадувати цих останніх цензурні правила не забороняли).

Є у Салтикова і блискучий зразок методу подвійного дна – це «Проект о переформировании де сиянс академии» (у складі «Дневника провинциала в Петербурге»). На першому, буквальному дні змісту – це справді солдафонський проект реформування наукової установи, призначення фельдфебеля у Вольтери; на другому дні – це проект загальнодержавної системи поліційного нагляду, дуже схожий на тоталітарні поліцейські системи пізнішого часу.

І в усіх цих випадках іносказання рятувало твори російської літератури від цензурних заборон; є певна правда у тому, що «езопова мова» Салтикова була продуктом російського цензурного законодавства.

Разом з тим цензурні закони Російської імперії забороняли українську літературу оптом, на підставі самої тільки мови, і ніякі іносказання зарадити цьому не могли. В цьому полягала кардинальна відмінність у становищі української літератури проти російської. Тому українські автори вдавались до методу подвійного дна не з цензурних міркувань.

Метод подвійного дна в інших авторів

На прикладі творів М.Є.Салтикова ми вже бачили, що метод подвійного дна не становить приватної власності Лесі Українки; його вживали інші автори як до, так і після неї.

Класичний приклад з української літератури – пісня С.Руданського «Гей, гей, воли, чого ви стали». На першому дні – плугатар звертається до своїх волів, поганяючи їх на оранці. На другому дні воли – це активісти української національної справи; ліричний герой вірша закликає їх енергійніше взятись до роботи. Заросле поле, яке треба зорати – це український народ, який потребує всілякої просвіти. Яре зерно, яке треба насіяти – то власне заходи для народної освіти (образ ще євангельський) :

І верне нам за піт кривавий

Із лишкою свята земля

– це картина майбутнього розквіту України.

В російській літературі прекрасний зразок твору з подвійним дном являє «Пісня про буревісника» Максима Горького. На першому дні твору – величава картина грози десь біля берегів Антарктиди; на другому дні буря – це революція, а буревісник – це революційний діяч. Це добре розуміли не тільки читачі, але й царська поліція : через публікацію цієї пісні у квітні 1901 року було заборонено журнал «Жизнь». Це було проти цензурних правил (не могла ж поліція не знати, що в океані бувають бурі), але лібералізм російських законів, як відомо, завджи коригувався адміністративними розпорядженнями…

Через цю пригоду Леся Українка втратила заробіток, який вона одержувала за критичні статті для журналу «Жизнь». Так дивно переплітаються долі людей і літературних творів.

В задачу даної статті не входить складання переліку творів, написаних з використанням методу подвійного дна. Керуючись розібраними прикладами і здоровим глуздом, читач зможе й сам відшукувати такі твори і визначати друге дно їх змісту.

Відмінність методу подвійного дна
від схоластичного методу тлумачення

Під час тлумачення іносказань можна дуже легко збитися на манівці, представляючі власні фантазії як схований у творі зміст. Як говорив бравий вояка Швейк, людина взагалі часто помиляється, але якщо почне розважувати щось дуже пильно, то помилиться напевно. Слід розуміти, що подвійне дно як метод написання художніх творів не має нічого спільного з чисто умоглядними, схоластичними прийомами тлумачення текстів, які предписують відшукувати в кожному реченні по чотири змісти. Одні схоласти вважають, що то мають бути буквальний, алегоричний, моральний та анагогічний змісти; другі зась вважають, що це мають бути містичний, духовний, типологічний та есхатологічний змісти; треті рішуче заперечують першим і другим, вважаючи, що змісти мають бути безпосередній, іманентний, схований та похований.

Я зі свого боку, не будучи схоластом і не бажаючи ні з ким сваритись, вважаю, що при належній організації праці можна відшукати в кожному тексті всі дванадцять, а то й більше змістів. Що їх більше, то серцю спокійніше, як говорив Вінні-Пух. Такі схоластичні вправи нічого (або майже нічого) не додають до розуміння коментованого тексту, натомість слугують першокласними джерелами для судження про внутрішній світ коментатора-схоласта.

Гуманітарна наука (тобто об’єктивне верифіковане знання, не залежне від особи гуманітарія) закінчується там, де закінчується очевидність. Тому в тлумаченні творів з подвійним дном я намагався триматись цього берега очевидності.

Основним джерелом інтерпретації твору літератури є текст твору. Для прочитання іносказання потрібні позатекстові джерела, знання літературного і суспільного контексту твору. Там, де такий контекст невідомий (як то майже завжди буває з дуже давніми творами), тлумачення іносказання неодмінно стає схоластичним. У випадку Лесі Українки ми маємо досить даних для пізнання контексту, тому її іносказання можуть бути розтлумачені досить упевнено.

Висновки

Леся Українка писала свої твори за допомогою різних методів, але іносказання у формі методу подвійного дна було її улюбленим прийомом. Вона опанувала цей метод на початку своєї творчості й залюбки користувалась ним понад двадцять років.

Основною темою творчості Лесі Українки була боротьба українського народу за повноцінне національне життя, тобто революційна боротьба. Але ця боротьба майже ніколи не виступає в її творах у конкретно-історичних формах, у формах самої революційної боротьби; натомість вона майже скрізь становить друге дно її творів. Такий спосіб писання давав поетесі цілковиту свободу у виборі сюжетів для першого дна, і вона охоче користувалась такою можливістю.

Чому Леся Українка старанно уникала творів на теми з українського життя ? З наведеного аналізу, мені здається, можна виснувати, що в таких темах перше і друге дно сюжету знаходились занадто близько, зливались між собою.

Розкриття другого дна змісту у тих творах, де таке дно з певністю присутнє, збагачує наше розуміння творів Лесі Українки.

Київ. Закінчено 5 вересня 2009 р.