Версія для друку

Драматичні твори

Лісова пісня

Драма-феєрія в 3 діях

Спис діячів «Лісової пісні»:

Пролог

«Той, що греблі рве».

Потерчата (двоє).

Русалка.

Водяник.

Дія 1

Дядько Лев.

Лукаш.

Русалка.

Лісовик.

Мавка.

Перелесник.

Пропасниця (без мови)

Потерчата.

Куць.

Дія 2

Мати Лукашева.

Лукаш.

Дядько Лев.

Мавка.

Русалка Польова.

Килина.

Русалка.

«Той, що в скалі сидить».

Перелесник.

Дія 3

Мавка.

Лісовик.

Куць.

Злидні.

Мати Лукашева.

Килина.

Хлопчик.

Лукаш.

Діти Килинині (без мови).

Доля.

Перелесник.

Пролог

1 | 2 | 3

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної задумливої поліської краси.

Провесна. По узліссі і на галяві зеленів перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.

«Той, що греблі рве»

З гір на долину

біжу, стрибаю, рину!

Місточки збиваю,

всі гребельки зриваю,

всі гатки, всі запруди,

що загатили люди, –

бо весняна вода,

як воля молода!

(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді.)

Потерчата

(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)

Перше

Чого ти тута блудиш?

Друге

Чого зо сну нас будиш?

Перше

Нас матуся положила

і м’якенько постелила,

бо на ріння, на каміння

настелила баговиння

і лататтям повкривала,

і тихенько заспівала:

«Люлі-люлі-люлята,

засніть, мої малята!»

Друге

Чого ж ти тут шугаєш?

Перше

Кого ти тут шукаєш?

«Той, що греблі рве»

Тую Русалку,

що покохав я змалку,

бо водяній царівні

нема на світі рівні!

Збігав я гори,

доли, яри, ізвори, –

милішої коханки

нема від озерянки.

Зіб’ю всю вашу воду,

таки знайду ту вроду!

(Бурно мутить воду.)

Потерчата

Ой леле! не нуртуй!

Хатинки не руйнуй!

Печера в нас маленька,

що збудувала ненька.

Убога наша хатка,

бо в нас немає татка…

(Чіпляються йому за руки, благаючи.)

Ми спустимось на дно,

де темно, холодно,

на дні лежить рибалка

над ним сидить Русалка…

«Той, що греблі рве»

Нехай його покине!

Нехай до мене зрине!

Потерчата поринають в озеро.

Виплинь же, мила!!

Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.

Русалка

Се ти, мій чарівниченьку?!

«Той, що греблі рве»

(грізно)

Що ти робила?

Русалка

(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)

Я марила всю ніченьку

про тебе, мій паниченьку!

Ронила сльози дрібнії,

збирала в кінви срібнії,

без любої розмовоньки

сповнила вщерть коновоньки…

(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає.)

Ось кинь на дно червінця,

поллються через вінця!

(Дзвінко сміється.)

«Той, що греблі рве»

(з’їдливо)

То се й у вас в болоті

кохаються у злоті?

Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.

Найкраще для Русалки

сидіти край рибалки,

глядіти неборака

від сома та від рака,

щоб не відгризли чуба.

Ото розмова люба!

Русалка

(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)

Вже й розгнівився?

(Лукаво.)

А я щось знаю, любчику,

хороший душогубчику!

(Тихо сміється, він бентежиться.)

Де ти барився?

Ти водяну царівну

зміняв на мельниківну!

Зимові – довгі ночі,

а в дівки гарні очі, –

недарма паничі їй носять дукачі!

(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.)

Добре я бачу

твою ледачу вдачу,

та я тобі пробачу,

бо я ж тебе люблю!

(З жартівливим пафосом.)

На цілу довгу мить тобі я буду вірна,

хвилину буду я ласкава і покірна,

а зраду потоплю!

Вода ж не держить сліду

від рана до обіду,

так, як твоя люба,

або моя журба!

«Той, що греблі рве»

(поривчасто простягає їй обидві руки)

Ну, мир-миром!

поплинем понад виром!

Русалка

(береться з ним за руки і прудко кружляє)

На виру-вирочку,

на жовтому пісочку,

в перловому віночку

зав’юся у таночку!

Ух! Ух!

Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.

Водяник

(Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий)

Хто тут бентежить наші тихі води?

Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.

Стидайся, дочко! Водяній царівні

танки заводити з чужинцем?! Сором!

Русалка

Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?

Се ж «Той, що греблі рве»!

Водяник

Та знаю, знаю!

Нерідний він, хоч водяного роду.

Зрадлива і лукава в нього вдача.

Навесні він нуртує, грає, рве,

зриває з озера вінок розкішний,

що цілий рік викохують русалки,

лякає птицю мудру, сторожку,

вербі-вдовиці корінь підриває

і бідним сиротятам-потерчатам

каганчики водою заливає,

псує мої рівненькі береги

і старощам моїм спокій руйнує.

А влітку де він? Де тоді гасає,

коли жадібне сонце воду п’є

із келиха мого, мов гриф неситий,

коли від спраги никне очерет,

зоставшися на березі сухому,

коли, вмираючи, лілеї клонять

до теплої води голівки в’ялі?

Де він тоді?

Під час сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.

«Той, що греблі рве»

(з укритою насмішкою)

Тоді я в морі, діду.

Мене на поміч кличе Океан,

щоб не спило і в нього чашу сонце.

Як цар морський покличе – треба слухать.

На те є служба, – сам здоровий знаєш.

Водяник

Еге ж, тоді ти в морі… А мені,

якби не помагав мій друг одвічний,

мій щирий приятель осінній дощик,

прийшлось би згинуть з парою!

«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.

Русалка

Татусю!

не може пара згинути, бо з пари

знов зробиться вода.

Водяник

Яка ти мудра!

Іди на дно! Доволі тут базікать!

Русалка

Та зараз, тату! Вже ж його немає.

Я розчешу поплутаний сікняг.

(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля.)

Водяник

Ну, розчеши, я сам люблю порядок.

Чеши, чеши, я тута підожду,

поки скінчиш роботу. Та поправ

латаття, щоб рівненько розстелялось,

та килим з ряски позшивай гарненько,

що той порвав пройдисвіт.

Русалка

Добре, тату.

Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.

«Той, що греблі рве»

(виринувши, стиха до Русалки)

Сховайся за вербою!

Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.

Поплинемо з тобою

ген на розтоки,

під бистрії лотоки,

зірвемо греблю рівну,

утопим мельниківну!

(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує.)

Русалка

Ой, зачепилася за дуб торішній!

Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.

Водяник

То се ти так?!. Ти, клятий баламуте,

ще знатимеш, як зводити русалок!

Поскаржуся я матері твоїй,

Метелиці Гірській, то начувайся!

«Той, що греблі рве»

(з реготом)

Поки що буде, я ще нагуляюсь!

Прощай, Русалонько, сповняй коновки!

(Кидається в лісовий струмок і зникає.)

Водяник

(до Русалки)

Іди на дно! Не смій мені зринати

три ночі місячні поверх води!

Русалка

(пручаючись)

З якого часу тут русалки стали

невільницями в озері? Я – вільна!

Я вільна, як вода!

Водяник

В моїй обладі

вода повинна знати береги.

Іди на дно!

Русалка

Не хочу!

Водяник

А, не хочеш?

Віддай сюди вінець перловий!

Русалка

Ні!

то дарував мені морський царенко.

Водяник

Тобі вінця не прийдеться носити,

бо за непослух забере тебе

«Той, що в скалі сидить».

Русалка

(з жахом)

Ні, любий тату,

я буду слухатись!

Водяник

То йди на дно.

Русалка

(поволі опускаючися в воду)

Я йду, я йду… А бавитися можна

з рибалкою?

Водяник

Та вже ж, про мене, бався.

Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.

Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.

Таж вій тебе занапастив би тільки,

потяг би по колючому ложиську

струмочка лісового, біле тіло

понівечив та й кинув би самотню

десь на безвідді.

Русалка

Але ж він вродливий!

Водяник

Ти знов своєї?!

Русалка

Ні, ні, ні! Я йду!

(Поринає.)

Водяник

(поглядаючи вгору)

Уже весняне сонце припікає…

Ху, душно як! Прохолодитись треба.

(Поринає й собі.)


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 201 – 298.

Сторінка автографа

Вперше надруковано у ЛНВ, 1912, кн. 3, стор. 401 – 448, з помилками та пропусками окремих слів та рядків. Леся Українка писала з цього приводу в листі до матері від 19.04.1912 р. «Нарешті я одержала 3 книжки «Літературно-наукового вісника» і вже маю кінець «Руфіна і Прісцілли» та «Лісову пісню». Розуміється, «огорчили» мене помилки – цілі стрічки пропущені!» В архіві письменниці зберігаються три аркуші паперу (ІЛІШ, ф. 2, № 790, 791), на яких рукою Лесі Українки та К. Квітки зазначено коректурні правки до тексту драми, друкованого в ЛНВ.

В січні 1914 р. вийшло окреме видання «Лісової пісні», здійснене за текстом, підготовленим поетесою. Нею було складено «Спис діячів» (ІЛІШ, ф. 2, № 793), виправлено друкарські помилки та інші неточності, а також вибрано народні волинські мелодії до твору.

Чистовий автограф не знайдено.

У чорновому варіанті драма була написана влітку 1911 р. в Кутаїсі протягом 10 – 12 днів. Остаточне доопрацювання та редагування твору тривало до жовтня того ж року. Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27.10.1911 р. так згадувала про напружену роботу над «Лісовою піснею»:

«Писала я її дуже недовго, 10 – 12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, – от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила».

В листуванні письменниці в згадки про те, що стало поштовхом до написання твору. В листі до матері від 20.12.1911 р. Леся Українка писала:

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабокричі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш – у дядька Лева скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».

Про «Лісову пісню» пише Леся Українка і в листі до А. Кримського від 14.10.1911 р.:

«…Я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про них, написала «драму-феєрію» на честь їм, і вона дала мені багато радощів, хоч я й відхорувала за неї (без сього вже не йде!)».

Численні переробки, закреслення та дописки в чорновому автографі свідчать про складну та наполегливу працю над твором. Автограф не становить єдиного цілого, має кілька текстових нашарувань і відбиває різні етапи роботи – від первісного до остаточного.

Цікавим є первісний начерк дії 1, що іноді скидається на розгорнутий план, де фіксувався зміст окремих сцен і де поетичний текст іде впереміж з прозою, так, як він народжувався у творчій уяві письменниці. Він поданий в окремому документі.

Суттєвих переробок зазнають в процесі написання також дії II та III. Зовсім іншу кінцівку, наприклад, мала у первісному варіанті дія II (див. варіанти до 2-ї дії).

В автографі багато правок, закреслень та дописок вторинного походження, які засвідчують процес остаточного авторедагування тексту.

Ще за життя Лесі Українки була зроблена спроба поставити «Лісову пісню» на сцені, у театрі М. Садовського [Леся Українка. Документи і матеріали. 1871 – 1970, стор. 220].

У травні 1912 р. поетеса писала з цього приводу до А. Кримського: «Чую, хотять її ставити на сцені, але що з неї там вийде?..» Сценічна доля драми-феєрії дуже хвилювала її. В листі до матері від 24.05.1912 р. Леся Українка висловлює турботу про те,

«…щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ, не заміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не «співнили», намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам в границя, яку сценічні «ретушери» часто переходять. Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все в ремарках було б незугарно, бо в сій річі і ремарки мають свій «стиль», а не тільки «служебне значення»). Якесь у мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б і хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії – в бутафорію… Ну, та се ж вічна трагедія авторів».

В архіві письменниці збереглися матеріали, які дають уявлення про участь Лесі Українки у підготовці спектаклю: текст афіши та список діячів («ролі») (ІЛІШ, ф. 2, № 790).

Обкладинка видання 1914 р.

Проте на сцені театру М. Садовського «Лісова пісня» світу не побачила. Вперше, вже після смерті поетеси, драма була поставлена 22 листопада 1918 р. в Київському драматичному театрі.

Датується за чорновим автографом: «25.07.1911 p.»

Подається за виданням: Леся Українка. Лісова пісня. К., 1914.


Стежки

Лісова пісня

Пролог | Дія 1 | Дія 2 | Дія 3

Драматичні твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання