Версія для друку

Драматичні твори

Руфін і Прісцілла

Драма в 5 діях

Дія 1

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

Особи 1 дії

Руфін Емілій – молодий римлянин значного роду.

Прісцілла – його жінка, християнка.

Аецій Панса – її батько, значний римлянин, дідич.

Кай Летіцій – префект, Руфіновий приятель.

Парвус – християнин невідомого роду-племені.

Сервілія – римлянка, плебеянка.

Раб – в Руфіновій господі.

Драма діється в II в. по р[іздві] Х[ристовому].

Атріум в домі Руфіновім: велика гарна світлиця з квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видно багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір – перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін же і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину. Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не з бічних куліс.

В атріумі в чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.

Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу.

На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується Прісцілла, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидає, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).

Руфін

(кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду)

Прісцілло! як же можна?..

Прісцілла

(спокійно)

Що, Руфіне?

Руфін

Ти знов була сьогодні в катакомбах?

Прісцілла

(трохи помовчавши)

Якби могла промовчати – охоче

промовчала б на се твоє питання,

але ще більше, ніж оця люцерна,

мене перед тобою зрадить щирість.

(Становить люцерну на один з постаментів.)

Неправди я казать тобі не хочу,

а правду перемовчать не здолаю:

так, я була сьогодні в катакомбах

і завтра знов піду, як тільки ти

мені того не заборониш.

Руфін

Люба,

ти знаєш, я ніколи не вживаю

супроти тебе ні тієї сили,

яку мені дала сама природа,

ні того права, що дає закон.

Мені бридка слухняність поневолі, –

я ж не рабиню взяв собі за жінку.

Прісцілла

У Римі небагато чоловіків

таких, як ти, а може, ти єдиний

на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.

Бог, – всевидющий свідок почуваннів,

всю вдячність мого серця бачить ясно,

і чей же він мені колись поможе

ту вдячність виявить супроти тебе.

А поки що – коли б ти знав, як тяжко

мені невдячною здаватись…

Руфін

Годі,

лишімо се, не вдячності я хочу,

та й ні за що тут дякувать…

(Збентежено.)

Прісцілло!

дружино мого серця… я не можу

ніяким словом вимовити страху,

тривоги тої злої, що, мов яструб,

кривавить, мучить, роздирає серце

за кожним разом, як ти там буваєш.

Прісцілла

(лагідно)

Чого ж, мій друже, так уже боятись?

Руфін

Вже те одно, що ти так пізно ходиш

шляхом тим Нументанським, те вже страшно.

То шлях непевний, – всякий люд бродячий,

усяке розбишацтво там буває,

а ти смерком ідеш, самотня жінка…

Прісцілла

Нащо розбійникам мене займати?

Тепер я не подібна до багачки,

та й якби мала що, дала б охоче

усякому, хто б мав потребу в грошах, –

то що ж мені боятися розбою?

Руфін

Жінкам страшний не той розбій, що прагне

срібла чи злота…

Прісцілла

Може, се й гординя, –

нехай господь простить мені за неї! –

але мені здається, що зайняти

не зважився б мене гульвіса жаден,

коли б я тільки глянула на нього

проникливо й одважно в самі очі.

Руфін

Се виховання справжньої матрони

і прирожденна чистота натури

тобі таке говорять, та обачність

мені отак впевнятись не дає.

Я б спокійніший був, якби з тобою

був провожатий.

Прісцілла

В нас нема звичаю

ходити з слугами на сі зібрання.

Руфін

Я не про слуг кажу… я б сам ходив…

Прісцілла

Але ж, мій друже… прикро се казати…

та що ж… ти знаєш сам… ти там чужий…

Руфін

(гірко)

Я знаю, я чужий… та я б лишився

стояти за порогом катакомбів

так, як стою вже здавна за порогом

душі твоєї, тільки ж боронити

тебе хоч до порога я здолаю,

дарма, що я чужий…

Прісцілла

Прости мені,

не хтіла я тебе вразити словом.

Я знаю, ти здолаєш боронити,

а хто ж тебе самого оборонить?

Руфін

Мене? Я хтів би знати, хто посміє

напасти на Руфіна?

Прісцілла

Хто? – Закон.

Коли побачить хто й подасть до суду,

що ти вчащаєш на нічнії збори

громади потайної, – не вборонить

тебе ні зброя, ні одвага знана,

ні рід патриціанський… О Руфіне!

не можу я такого допустити!..

Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.

Раб

Там чоловік якийсь прийшов до пані.

Руфін

До мене, може?

Прісцілла

(тихо до Руфіна)

Певно, хто з братів.

Руфін

(до раба)

Веди сюди, се ти не розібрав.

Раб іде, мимрячи щось тихо про себе. Увіходить Парвус.

Парвус

Мир сьому дому!

Прісцілла

Мир тобі, мій брате!

Чом ти не був на службі божій?

Парвус

(пошепки)

Що ж се?

Хіба Руфін вже наш?

Прісцілла

Ще ні, на жаль.

Парвус

Так що ж ти так одверто?

Прісцілла

Чоловік мій

не зрадив ще нікого і не зрадить.

Як ти непевний, то й мені не вір, –

нічого я не крию від Руфіна.

Руфін

Та я піду, щоб вам не заважати.

Парвус

Ні, все одно. Гадаєш, я за себе

злякався, як спинив твою жону?

Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,

я ідолянам не вступаю з шляху,

не час тепер мовчати. В нас тепер

іде свята війна за оборону

небесної держави, і боротись

ми всі за неї мусим до загину,

хто чим здолає, – хто вогнистим словом,

хто вчинками проречистими. Горе

байдужому! Лиху полову спалить

господь своїм вогнем.

Руфін

Лиха полова,

то се, либонь, – такі, як я?

Парвус

Із Савла

бог Павла виявив, то й над тобою

ще, може, бог колись покаже чудо.

Руфін

Сказати правду, я не бачу дива

ніякого в настанні Павла з Савла.

Все, що мені доводилось читати

з листів сього тарсійського рубаки,

упевнило мене, що не змінилось

нічого в ньому після того «чуда»,

крім літери єдиної в іменні.

Прісцілла

Що ти говориш?!

Руфін

Тільки думку щиру.

Адже в його листах, у кожнім слові,

загонисту вояцьку вдачу видно:

він словом бив, немов вояк мечем,

дарма що про любов умів балакать.

Він бешкети чинив за справу віри,

немов преторіанець за образу

орла імперії, – єдина зміна,

що знак ягняти став замість орла…

Прісцілла

Се зміна не мала… ти мало знаєш

апостолові твори, щоб судити.

Парвус

Вся ваша ідолянська красномовність,

усе письменство ваше – порох, цвіль

проти писання праведників божих, –

ти їх коли читав?

Руфін

Признатись мушу:

мені не до душі писання ваших

учителів. Мене той стиль простацький,

безладдя в доказах і рабство думки

аж до живого серця порива!

Парвус

Якби ти прочитав хоч би оце,

(показує на рукопис)

то, певне б, не одваживсь так казати.

Руфін

Що ж се за твір?

Парвус

Се лист один… відповідь

філософові Цельзові од нас.

Прісцілла се переписати має.

Я їй лишу, то можеш прочитати.

Руфін

Я дуже високо ціную Цельза

і думаю, що навіть вороги

йому відмовить шани не повинні,

бо твір його не пахне ні болотом,

ні кров’ю, як здебільшого буває

у ваших супротивників. Се ж правда?

(Не завважаючи, що Прісцілла й Парвус вмисне перемовчали.)

Дозволь мені поглянуть на листа.

(Бере у Парвуса рукопис, читає кілька хвилин, потім – до Прісцілли.)

Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?

Прісцілла

Єпископ нам усім читав уголос.

Руфін

Не розумію, як могла ти взятись

сю погань переписувать.

Прісцілла

Руфіне!

Руфін

Та як же маю я назвать болото

як не болотом? Тут уже немає

і того талану, що в листах Павла

усе-таки просвічує крізь нелад,

і грубу форму, й забобони всякі.

Тут доказу ні одного. Ні факту,

ні рації поважної, все «чуда»

такі, як перегін в свиней бісів,

та ще якісь рогаті силогізми,

позичені в софістів з передмістя.

Парвус

Що з того, що у Цельза тії «факти»

нанизані на ниточку, мов перли

дешеві на торзі, – вони фальшиві!

Прісцілла

Що з тих «поважних рацій», як не можуть

вони ні одного створити дива

у людських душах так, як то створили

перекази чудові галілейські,

що цвітом невмирущим зацвіли

серед пустині людського невірства?

Руфін

(все дивлячись у рукопис)

Ти ж тільки слухай, що се за слова

(читає)

«гадючий виродку», «нащадку пекла»,

«душе смердяча»…

(Опускає рукопис.)

бридко вимовляти.

Наперчено, немов погана юшка!

То се така лагідність християнська?

То се така свята премудрість ваша?

Парвус

Ні, се такий вогонь святого гніву!

Ні, се таке святе безумство віри,

що не дає нам, християнам, бути

такими, як філософ Цельз премудрий!

Прісцілла

Він справді ні холодний, ані теплий,

як дерево, сухий, зовсім ніякий.

Парвус

Волію я мучителя Нерона

над ворога такого, що вбиває

не тіло, тільки дух, що роз’їдає

нам віру нишком, наче міль одежу.

Нерон – той був великий виноградар

в саду господнім, кетяги достиглі

давив, і з їх крові вино робилось,

насичене ферментами новими.

Руфін

Великий жаль, що стільки крові ллється

за вашу віру, бо добра не вийде,

вино ще грає, а вже оцтом чути.

Я певен, що пожар великий Риму

не християни вдіяли, та, може,

вони пожар готують нам ще більший.

Усе, що нам лишилося від славних

часів колишніх, все та віра спалить

і попіл рознесе на штири вітри.

Парвус

На пожарищі світ новий настане.

Руфін

Чи в тому світі буде й Рим новий?

Парвус

О ні, не Рим, новий Єрусалим.

Руфін

І се тебе так тішить? Хто ж такий ти?

Юдей, римлянин?

Парвус

Ні. Я християнин

і більш ніким не хочу буть.

Руфін

Се видно.

Чи й всі такі в новому світі будуть?

Парвус

Авжеж, ми всі там будем громадяни

небесної держави, а не Риму,

і не Афін, і не Александрії,

чи як там звуться ще столиці людські.

Руфін

Ну, не хотів би я дожить до сього!

Парвус

Там будуть праведні, воскреслі з мертвих,

а не такі, як ти.

Руфін

Нехай і так.

Доволі з мене, що тепер я бачу.

Як далі піде так, ми хутко станем

чужинцями у нашім ріднім краю,

вигнанцями з небесної держави,

бо їй нема на нашім світі місця,

та й ми дістатися туди не можем,

де перше треба вмерти, щоб ожити,

і втратити зовсім подобу людську,

щоб статися не людьми й не богами,

а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.

Прісцілла

Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.

Парвус

Без марних клопотів, без людських злиднів.

Не будуть там ні сіяти, ні жати…

Руфін

Поки новий Єрусалим настане,

то Рим піде в старці, бо ваша віра

зруйнує працьовитість, а жебрацтво

в честь уведе, хоч і не дасть загоди

голодній черні, тільки роздратує.

Прісцілла

Се ти говориш так, бо не збагнув,

що значить боже царство – тут настане

не цезарям свавільним панування,

а богові єдиному.

Руфін

Наступить

той бог єдиний нам усім на шию,

мов східний деспот. Ні, вже я волію

державу навіть цезарів найгірших, –

хоч я республіканець, як ти знаєш.

Волію щиро пантеон великий,

де міститься республіка весела

богів Еллади гарної, що стали

в Італії сенатом при народі

богів латинських мудрих, працьовитих.

Юпітер не цурається з’явитись

Серапісом в Єгипті чи Аммоном,

Венера подає Астарті руку

так, як сестра сестрі.

Парвус

О, сим не трудно

погодитись, бо всі вони, злі духи,

однаково злочинні та розпусні,

їм легко в згоді жить.

Руфін

Так, мир і згода,

гармонія небесна панувала

в великім пантеоні. Поки дух

юдейського народу, мстивий, заздрий,

дав невидимий меч своєму сину

Ісусу з Назарета. З того часу

порушилась гармонія всесвітня

на небі й на землі. Не видно краю

великій боротьбі, що перейшла

на землю з неба, від богів на люди.

Парвус

Їй буде край, коли той пантеон

до підмурівку знищить божа сила.

Руфін

А підмурівок?

Парвус

Стане олтарем

єдиному.

Руфін

Олтар серед руїни!..

Се ідеал небесної держави?

Парвус

Так мусить буть. Не може помиритись

вода з олією.

Руфін

Поки вогонь

олію спалить, випарить всю воду

і цілий світ оберне у пустиню.

Парвус злорадо всміхається.

Прісцілла

А звідки ж ти рятунку світу ждеш?

Таж ти не поклоняєшся віддавна

нікому з тих богів, що в пантеоні.

Руфін

(показує на бюсти філософів)

Ось постаті, яким я поклоняюсь

і поклонятимусь довіку.

Парвус

Сії?

Зникомій тіні краще поклонятись,

заблуканці-кометі, ніж таким.

Руфін

Вони блукали, правда, як і всякий

одважний, хто нових країв шукає.

Прісцілла

Де ж край блуканню мандрівної думки?

Де дно в розумуванні? Де котвиця,

куди ти кинеш і за що зачепиш

ту котву, щоб спинити корабель,

утомлений одчаєм безбережжя?

Руфін

Нам рано ще котвиці закидати.

Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,

але ж вона не так-то ще і давня,

щоб думати про край і береги.

Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,

Зеноном, Епікуром або з іншим

ловцем коштовних перел моря думки,

а відпочивши з ними, хай рушає

від них знов далі з вдячною душею.

Парвус

Ну і куди ж він припливе нарешті?

Руфін

Якби ми знали се, нащо б і плисти?

В таких мандрівках тільки невідоме

нам може стати за мету.

Парвус

А… так!

Ну то пливіть собі на бездоріжжя,

сказати просто – на погибель душ!

Ви самохіть відкинули котвицю,

подану вам небесною рукою,

свавільно поминули певну пристань,

що вам отець предвічний урядив,

і на маяк, поставлений високо,

до зору всім, заплющили ви очі, –

так варті ж ви, щоб вас розбили скелі

підводні і безодня поглинула!

(Розпалюється все більше.)

Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії

і люті чуда-юда океану!

О, як душа моя в долоні плеще,

ввижаючи погибель нечестивців !

Руфін

(до Прісцілли)

Любити ворогів по-християнськи

зовсім не так вже трудно, як я бачу.

Парвус

Христос дав не саму любов, а й меч!

Прісцілла

(значно збентежена)

Ненавидить він тільки сліпоту,

а не сліпих…

Руфін

Не поясняй, Прісцілло.

Він досить сам сказав. Я розумію.

(До Парвуса.)

Мій гостю, щоб тебе не дратувати,

волію я розмову залишити

про сі матерії.

Парвус

Та я вже йду,

мені немає часу на балачки.

Прощай, Прісцілло.

Прісцілла

Постривай, а лист?

Парвус

Ти ж переписувать, либонь, не будеш.

(Скоса поглядає на Руфіна.)

Прісцілла

Чому? я завтра все перепишу.

Парвус

(з притлумленим сарказмом)

Таж чоловік твій стилю не вподобав.

Прісцілла

(мовчки ховає рукопис під покривало)

Чи хто вже переписував?

Руфін, мовчки вклоняючись, виходить у свій таблін і засуває завіси на дверях.

Парвус

Аякже,

Рената, Пріск, Альбіна – всі по разу,

а я аж двічі.

Прісцілла

Двічі можу й я.

Парвус

От і гаразд. Сім списків. Розішлемо

церквам, та й Цельзові до рук один.

Цікавий, як то він цей «стиль» вподоба!

Ха-ха-ха-ха!.. Зостанься з богом, сестро!

Прісцілла

Хай бог провадить.

Парвус виходить через боковий вихід. Прісцілла сама його виводить.

Руфін

(виходить)

Вже пішов той «брат»?

Чи в вас в громаді всі такі?

Прісцілла

Він гострий,

та тільки на словах, в ділах він добрий,

він справжній християнин.

Руфін

Так, я вірю…

За сценою якийсь радісний гомін.

Стривай! Се що?

Ідуть обоє в перистиль.

Прісцілла

(бачить когось за сценою)

Мій татко!.. Любий тату!

От несподівано! так пізно!

Аецій Панса

(батько Прісціллин увіходить)

Шлях не близький,

я рано вибрався. Здоров, Руфіне!

Вітаються.

Руфін

Вітай, коханий тестю. Певне, день сей

щасливий надто, що тебе я бачу

уперше в себе в хаті.

Аецій Панса

Пробачай,

все досі я щадив старії кості,

а се не втерпів, мусив вас одвідать.

І так зрадів, як вас побачив поруч.

Питаю: «Де дочка?» – «Там, – кажуть, –

з мужем». Хвала богам! Од серця відлягло.

Руфін і Прісцілла переглянулись, трохи здивовані.

Прісцілла

А що ж тобі гнітило серце, тату?

Аецій Панса

Та так, були там поголоски різні…

Руфін

Які? про нас?

Аецій Панса

Та ніби так… про вас…

Руфін

Не розумію!..

Аецій Панса

Щось там гомоніли,

немовби ви розлуку мали брати.

Руфін

Розлуку? Ми?

(Глянув на Прісціллу, тая мимохіть схопила його за руку. У Руфіна гнівний вираз хутко зміняється в сміх.)

Аецій Панса

(пильно дивиться то на дочку, то на зятя, потім обличчя його роз’яснюється добродушним усміхом)

Тепер я бачу: брешуть.

Найкраще так, побачити на очі,

тоді ніяким брехням не повіриш.

А то балакали…

Руфін

Що, власне?

Аецій Панса

Різне…

що ти її мені вернути хочеш,

бо знеохотився бездітним шлюбом…

То знову, що вона тобі не вірна,

кудись по ночах ходить…

Прісцілла бентежиться.

Руфін

Ну, дарма,

не варто нам про теє говорити,

що там вигадують знічев’я люди.

Нам цікавіше знати, як живеш ти,

чи все гаразд у хаті й в господарстві?

Аецій Панса

Хвала Церері й Весті, все гаразд.

Лиш так, сказати правду, невесело

при старощах вдовцеві, ще й віддавши

від себе одиначку.

Руфін

Я б за щастя

вважав, якби ти в мене оселився.

Прісцілла

Ми ж, таточку, давно тебе просили.

Аецій Панса

Е ні, не вдався я до того зроду,

щоб тут у Римі жити. Не тепер

мені й звикати. Вам що інше, звісно,

ви молоді, – тебе, Руфіне, слава,

шаноба людська вабить, а тобі

(кладе Прісціллі руку на плече)

либонь, після сільської глушини

Рим очі осліпив. По правді, зятю,

тебе вона уборами руйнує?

Руфін

Ні, батьку. Ми обоє більше вдома,

при хатньому багатті сидимо.

Аецій Панса

Дочку за се хвалю. Вона у мене

поведена по-старосвітськи: вдома

найкраще місце жінці. А тебе

за се хвалить не можу, – ти повинен

ще послужити Римові чимало,

щоб заробити право на спочинок.

Се я тепер засів на господарстві,

а змолоду ж і я служив державі,

хоч і не в Римі.

Руфін

Та… служив і я…

вже дослужив…

Аецій Панса

Ще рано, сину, рано!

Прісцілла

В теперішні часи служити трудно.

Аецій Панса

Лінивий служби легкої шукає,

я за Руфіном лінощів не знав.

Прісцілла

Він не лінивий, тату.

Аецій Панса

(до Руфіна)

Не подоба

громадської роботи оминати,

ще хто готовий поговір пустити,

неначе ти вступив до тої секти,

що млявість прищепляє та байдужість,

недбайність про державу і громаду.

Руфін

Я не боюсь ніяких поговорів.

Аецій Панса

Даремне, сину. Дбати всяк повинен

про добру славу.

Руфін

Видно, любий тестю,

що ти давно вже в Римі не бував,

а то б ти знав, хто має славу в Римі

і що ту славу може дати.

Раб

(увіходить. До Руфіна.)

Пане,

оце прибув шляхетний Кай Летіцій,

за пізній час він просить пробачення.

Руфін

Для друзів час не пізній. Я прошу.

Кай Летіцій увіходить.

Кай Летіцій

Здоров’я й щастя вам.

Руфін і Прісцілла

Вітай нам в домі.

Кай Летіцій

(до Аеція Панси)

Панотче гідний, радий я спіткати

тебе так несподівано.

Аецій Панса

І я

випадком сим утішений немало.

Руфін

Перейдем, може, до мого табліну?

Кай Летіцій

Ні, вечір теплий, в хаті душно буде.

Сідає на мармуровім ослоні поруч з Руфіном і Аеціем Пансою. Прісцілла сідає на дзиглику окремо.

А я вже й так запаморочивсь трохи,

просидівши від самого полудня

в Кріспіна Секста на обіді.

Руфін

От як?

Ти був у Секста?

Кай Летіцій

Се тебе дивує?

Але ж я з ним давно знайомий.

Руфін

Так… я знаю се…

Кай Летіцій

Та він мені казав,

що і тебе він в гості сподівався.

Здається, він ображений чимало,

що не діждавсь тебе.

Руфін

Та й не діждеться.

Кай Летіцій

На бенкетах Кріспінових, се правда,

нема смаку правдивого; і сам я

ті бенкети терплю як обов’язок,

правдивої загоди з їх не маю.

Руфін

Та що за обов’язок їх терпіти?

Кай Летіцій

Бо треба ж якось, друже, з людьми жити.

Руфін

Волів би я вже без людей зовсім,

аніж з такими.

Кай Летіцій

В кожного знайдеться

негарне що в поводінні чи вдачі.

Кріспіна Секста я не похваляю –

за всі його, тобі відомі, вчинки,

але ж злочином їх назвать не можна,

і хоч який він є в житті осібнім,

а все ж він добрий римський громадянин.

Руфін

Такі-то «добрі римські громадяни»

колись наш Рим до згуби доведуть!

Аецій Панса

(з забобонним страхом)

Нехай боги не чують сього слова!

Загинути не може Рим ніколи.

Кай Летіцій

Хай в добрий час ти мовиш се, панотче.

(До Pуфіна.)

Чим можеш ти довести сюю думку?

Кріспін справля громадські обов’язки

республіці і цезареві – згодься –

він чесно служить.

Руфін

Цезареві – може,

але республіці – чим прислужився?

Чи тим, що він з своїм коханим другом,

нікчемним Крустою, наводить жах

на всіх погрозою своїх доносів?

Кай Летіцій

Доносів не цурався і Катон,

та й Ціцерон їх уживав в потребі.

Руфін

Невже ти не для жарту порівняв

Кріспіна й Крусту з ними?

Кай Летіцій

(усміхнувшись)

Як сказати?

Звичайне, сі дрібнішого розбору.

Аецій Панса

Тепер усе дрібніше стало в світі.

Руфін

Либонь, що так! Дрібніша стала й мірка,

якою міряють і честь, і цноту,

і гідність громадянську.

Кай Летіцій

Ти, Руфіне,

і сам чимало винен з того.

Прісцілла

Як?

Кай Летіцій

(до Прісцілли)

Не ображайся, пані, бо докір мій

хоч і тяжкий, та дружній. Чом твій муж

не стане на чолі в державній службі,

не дасть прилюдно прикладу чесноти,

якій позаздрить міг би й сам Катон?

Адже Руфін се може. Певне, мірка

всіх римських цнот побільшала б ізнову,

якби такий зразок було їй дано.

Прісцілла

Хіба чеснота більшає прилюдно?

Хіба вона у схованці дрібніє?

Кай Летіцій

Жіноча – ні, а чоловіча – певне.

Аецій Панса

Отож-то й я кажу! От саме-саме

перед твоїм приходом се казав.

Руфіне, чуєш? Може, ти подумав,

що я тут мав яку таємну думку,

що, може, я дочці своїй бажав

здобути шани більше через тебе…

Кай Летіцій

Твоя дочка й найбільшої достойна.

Аецій Панса

(до Руфіна)

Але ж дивись, от чоловік сторонній,

твій приятель, тобі те саме каже.

Руфін

Щоб ви про мене гірше не гадали,

ніж вартий я, скажу по правді вам…

(Подумавши.)

Я знаю, що і приклади Катона

та Ціцерона не одмінять вдачі

Летіція, тож вимовлю щиріше

те, що звичайне змовчувати звик…

«І цезарю, й республіці служити»…

У тебе се парується так легко,

а в мене сі слова ідуть урозтіч

і ставляться, як два мечі на герці,

одно напроти одного так гостро,

непримиренно…

Кай Летіцій

Та… я вже не вперше

у тебе помічаю тую нехіть

до цезаря, хоч я не тямлю, справді,

чим він тобі спротивився. Ти ж мусиш

признати, що калігули й нерони

давно вже стали байкою страшною,

тепера цезарі в нас не тирани,

а славні тіні стародавніх римлян

братаються у всіх стоїчних цнотах

з представником республіки єдиним.

Руфін

Єдиним, кажеш? Значить, він не може

ні з ким брататись, тільки панувати

або ворогувати. Всі навколо

підніжками стоїчним цнотам служать

того єдиного республіканця.

Ні, хто живе коло таких «єдиних»,

сподліти мусить він або страждати.

Кай Летіцій

Ніхто й не радить жити паразитом

на Палатіні! Діла є доволі

при війську, при уряді, аби хіть!

Руфін

Отрута з Палатіну скрізь доходить,

як те лихе повітря…

Кай Летіцій

Я дивую,

чому в тобі не відродився Брут

аж до кінця…

Аецій Панса

(з острахом)

Ой друже! що за жарти?

(До Руфіна.)

От бачиш, сину, до яких думок

призводити твоя упертість мусить.

(До Кая Летіція.)

Ти ж не бери всього вже так поважно,

Руфін таку звичайну здавна має,

що в нього жарт одягнений, мов правда.

Кай Летіцій

Панотче, не бентежся, ми ж бо друзі.

То я пожартував. Що ж до Руфіна –

він не жартує, се я добре тямлю, –

але в життя думки ті не перейдуть,

на те занадто наш Руфін філософ,

і цезар наш спокійно може спати.

Руфін

(гірко, думливо)

Так, так… спокійно може спати цезар,

бо забагато вже було тих Брутів,

щоб вірити в їх силу… Кожен Брут

новому цезарю дорогу простав,

та ще й не ліпшому.

Кай Летіцій

От сам ти бачиш –

даремне проти цезарства змагатись.

Чи друг йому, чи ні, – миритись мусиш, –

ти ж не одважишся йти напропаще,

то краще йти на щирий мир, як я,

та вже й служить республіці чим можеш

і як здолаєш.

Аецій Панса

От розумне слово!

Руфін

На щирий мир пристати з неминучим

смертельним вередом, що тіло їсть

і душу Римові гноїть? Не можу.

Від нього ліків я не знаю, правда,

але миритись не здолаю! Ні.

Хоч я дивлюся з невимовним болем,

як гине Рим…

Кай Летіцій

(нетерпляче)

Хто вигадав сю байку?!

Вже скільки раз я чув се «гине Рим»!

І скільки вже століттів Рим сей гине,

а сила римська й влада все росте

і хутко цілий світ собі підіб’є!

Та доки ж ми носитимем жалобу

по стародавніх цнотах? Може, й справді

плохіші стали римляни, та Рим,

проте, величніший, ніж був він здавна.

І знаєш ти, що нам дає ту велич?

То римське право, то закони наші,

яким нема на цілім світі рівних!

Ніякий «веред» їх не подолає,

вони сильніші в нас за всяку владу…

Руфін

А тільки самовладство ще сильніше!

Кай Летіцій

То тільки так здається, самовладства

ніколи в Римі не було й не буде.

Законові корився і Нерон.

Руфін

Бо сам його складав.

Кай Летіцій

І се неправда.

Якби тоді сенатори стояли

сторожею коло закону вірно…

Руфін

Якби ж!..

Кай Летіцій

Отут тебе ловлю на слові!

Якби Руфін і всі йому подібні

сторожею законові служили,

а не сиділи склавши руки дома,

то всякі вереди на тілі Риму

ізслизли б геть, як віспа вітряна.

Руфін

Ти так впевняєшся на ті закони?

Кай Летіцій

Ні, я одно хотів би знать, Руфіне,

чи довго ти збираєшся носити

оцю жалобу духу самовільну?

(До Аеція Панси.)

Се в їх тепер, панотче, наче пошесть,

у сих філософів високородних:

позамикались дома, наче в урни

замазались, іще й не спопелівши,

обличчя в них повитягались навіть,

пожовкли й попісніли – хто б подумав,

що всі вони вступили в тую секту,

в те мертводухе християнство…

Руфін

Друже,

ти справді запаливсь, мов Ціцерон.

Я хочу пал твій трохи пригасити.

Прісцілло, накажи вина принести

і ще чого, – бо й татко не вечеряв.

Прісцілла виходить. Незабаром раби вносять вино і столик з наїдками. Руфін частує гостей.

Кай Летіцій

Ох, теє християнство! Ось де веред !

І вирізать його ніяк не можна.

Аецій Панса

Чому?

Кай Летіцій

Не можна ж різати за віру,

хоч поміж людьми всякі поголоски

про тую секту ходять.

Руфін

Всякі брехні,

сказав би краще.

Кай Летіцій

Ні, се трудно зважить.

Ся віра зародилась в Палестині,

а в тих країнах варварських і східних

уже й самі стихії мов призводять

до безміру і дикості в злочинах.

Руфін

Та християнами ж не раз бувають

і люди, звісні цнотами своїми,

невже б вони терпіли мовчки нечесть?

Кай Летіцій

А пригадай Кріспінову Сабіну,

який страшний злочин вона зробила?

Вона ж була напевне християнка, –

сама призналась, і Кріспін посвідчив.

Руфін

Вона призналася до віри тільки.

Кай Летіцій

А чоловік і свідки довели,

що й решта правда і що все те сталось

якраз через ту віру.

Аецій Панса

Що ж там сталось?

Про се до мене чутка не дійшла.

Кай Летіцій

Та якось аж немило говорити.

Сабіну ту засуджено за зв’язок

нечистий з рідним братом.

Аецій Панса

Чи можливо!

Такого ж бо не чувано ще в Римі!

Кай Летіцій

Але ж і секта ся не так-то давня.

Руфін

То наклеп на Сабіну, то неправда.

Кай Летіцій

Але ж і суд признав її вину.

Руфін

Кріспін її навмисне оклепав,

щоб здихатись. Се ж гадина – Кріспін той.

Я проти нього виступив тоді

і все готовий повторить хоч зараз.

Така була поважна та Сабіна

і зроду мала добру славу…

Аецій Панса

Ба!

а все ж пішла, он кажуть, в християни,

як хоч, се ж для матрони неподоба.

Чи пак Сабіна та була матрона?

Кай Летіцій

Авжеж, і з роду чесного.

Аецій Панса

Се дивно!

Я просто й здумати собі не можу,

щоб то, наприклад, так моя дочка…

перейняла жидівське марновірство…

Се був би сміх і глум! Та ні, се просто

і бути не могло б.

Кай Летіцій

Не всі матрони

дорівнюють Руфіновій дружині,

Аецієвій доні.

Руфін

Я чував

про християнок родом ще значніших

і цнотою не гірших, і тому-то

я звик не вірити лихим чуткам

про тую секту.

Кай Летіцій

Друже, ми не знаєм,

які та секта наставля тенета

на неофітів; і того не знаєм,

яка клятьба і присяга тих в’яже,

що таємних містерій доступили

і до нічних зібраннів учащають.

Ті люди робляться мов одержимі,

тоді ні виховання, ні сумління –

ніщо від злої змори не рятує:

бери їх на тортури – перемовчать,

до серця промовляй – воно мов камінь,

загрожуй смертю – люди сі мов трупи,

чи мов безсмертні – їм усе не страшно.

Руфін

Чи й Муцій Сцевола був одержимий,

ти як гадаєш?

Кай Летіцій

Той страждав за цноту,

а сі за бузувірство. На тортурах

засвідкував недавно раб один,

що в християн підслухав під дверима

він сам слова такії: «Їжте тіло

і пийте кров».

Аецій Панса жахається.

Та я й від християн

чув поговори всякі про таких же

упертих сектярів, що називались

у них «єретиками», а проте

тому ж таки Христові поклонялись.

Аецій Панса

О, коли так, се небезпечна секта,

бо ми ж не знаєм, хто з них єретик,

а хто сектяр звичайний. Чи не краще б

усю ту секту враз з єретиками

узять та й викоренить раз назавжди?

Кай Летіцій

Закон карать повинен тільки вчинки.

Аецій Панса

Так сам же ти казав – злочинна секта.

Кай Летіцій

Але ж не кожний, хто сектяр, – злочинець,

він тільки легше може стать злочинцем,

ніж несектяр.

Руфін

Для мене се непевно.

Бо се ж відомо, що тих всіх злочинів

ніхто ще не посвідчив віри гідний,

а з нас ніхто не бачив оком власним.

Коли б я був суддею, не впевнявся б

на свідкування темного раба,

на поклепи Кріспіна або Крусти.

Кай Летіцій

По щирості, то й сам я не люблю

таких процесів. Завжди темне дно

буває в них, – його й збагнути трудно,

се хаос, лабіринт, а не процес.

Руфін

От бачиш!

Аецій Панса

Я вже щось не розумію…

(Задумується і повагом п’є вино, не вслухаючись в розмову.)

Кай Летіцій

Та секта ся не тим страшна. Ще зроду

ніхто не розвалив ладу в державі

злочинами такими. Та відомо,

що християни вороги державі;

закон, релігія і вища влада –

ніщо їм не святе. Богам не служать

і культу цезаря не визнають.

Руфін

Скажи по щирості – хіба ти справді

вважаєш цезаря за бога?

Кай Летіцій

(ухиляючись)

Власне,

не цезаря, а генія його.

Руфін

Та хоч і так. Чи думаєш ти справді,

що він, мов Юпітер, найвищий бог,

душа народу римського?..

Кай Летіцій

(сухо)

Руфіне,

мої думки нікому не відомі,

а ділом я закону не ламаю,

та й іншому ламати не дозволю,

поки того закону не скасує

в дорозі правній приналежна влада

і поки я зовусь префектом римським.

Ніякова мовчанка.

Аецій Панса

Я б так постановив: щоб цяя секта

зосталась для самих рабів.

Руфін

Се ж як?

Кай Летіцій

Чому?

Аецій Панса

Бо для рабів вона корисна.

Кай Летіцій здивовано дивиться на нього.

Ні, справді, я в своєму господарстві

се добре перевірив: кожен раб,

як тільки християнство те перейме,

стає покірним, чесним, роботящим,

хоч кия забувай! Я все купую

в послугу християн. Що ж до звичаїв,

то що з раба звичаїв вимагати? –

Аби корився та глядів роботи.

Ну, вільним громадянам – інша річ.

Чутно жіночий лемент у перистилі: «Пустіть мене, я мушу до префекта…» Сей голос перебивається турботним гомоном слуг. В атріум вбігає Сервілія, за нею Прісцілла.

Прісцілла

(утримує Сервілію, хотячи її заспокоїти)

Та не турбуйся, знайдеться синочок.

Сервілія

Де знайдеться? Як знайдеться? Вже ніч!

А я ж його шукаю від полудня!

Пропав! Пропав!

Руфін

(підходить до Сервілії)

Та що з тобою, жінко?

Сервілія

(до Прісцілли)

Чи се префект?

Кай Летіцій

(теж підходить)

Ні, я префект. А що там?

Чого се ти мене турбуєш в гостях?

Сервілія

У мене згинув син, єдиний син!

Кай Летіцій

Так що ж я тут пораджу?

Сервілія

Ох, мій пане!

Се християни… хутко їхнє свято…

Вони його взяли на кров!!

(Голосно ридає.)

Прісцілла

Вгамуйся!

Як можеш ти таке казати!

Кай Летіцій

Слухай!

Чи зопалу ти слово се сказала,

чи привід маєш щось такого думать?

Сервілія

Префекте! В нас сусіди християни,

напевне знаю. А мою дитину

вони раз в раз до себе закликали,

було й додому вже не йде від їх,

бо то ж вони причарували хлопця.

Прісцілла

Та не вигадуй.

Сервілія

Як то «не вигадуй»?

Відома річ, вони чарівники!

Я й то, дурна, не вірила… Ой лихо!

Якби ж я знала, що діжду такого!

Там був один… старий вже дідуган,

так той найбільше вабив… Отже, кажуть,

що він із ним кудись за Тібр подався

та більше й не вертався.

Кай Летіцій

Хто та з ким?

Сервілія

Мій син з тим дідом… Дід же християнин.

Кай Летіцій

А дід вернувся?

Сервілія

Не вернувся й дід.

Кай Летіцій

Де ж він?

Сервілія

Якби ж я знала!

(Раптом падає до ніг Каєві Летіцієві.)

Пане, пане!

Знайди мені, знайди мою дитину!

Служитиму тобі довіку, пане!

Я вільна жінка, та піду в рабині,

тобі служитиму!

Кай Летіцій

(дає їй знак встати. Сервілія встає)

Се не до діла.

Ти хто така? Як звешся?

Сервілія

Я зовуся

Сервілія, мій чоловік Фастідій,

в легіонерах служить він тепера,

в Паннонії.

(Плачучи.)

Життям своїм там важить

за цезаря… А тут… з його дитини

ті людоїди… будуть пити кров…

з’їдять мого синочка…

Кай Летіцій

(з урядовою повагою)

Слухай, жінко!

Я ручуся тобі законом римським,

що син твій знайдеться, як він живий,

або ж за нього правна помста буде,

коли з ним сталось так, як ти боїшся.

Я зараз же піду розпорядити

вігілам та й усім центуріонам,

щоб пильнували християнських зборів

по цілім Римі.

(До Руфіна.)

Мушу йти додому,

щасливі зоставайте.

(До Сервілії.)

Йди за мною.

Руфін

Іди здоров!

Прісцілла мовчки вклоняється.

Аецій Панса

Іди здоров!

(До Руфіна.)

Ну, що се

у вас тут в Римі діється? Страхіття!

Руфін

Та що ж там діється? Де не буває,

що трапиться дитині заблукатись?

Прісцілла

Авжеж, там, може, досі те хлоп’я

прийшло додому та й по мамі плаче.

Аецій Панса

А жінка ж ся казала: християни…

Прісцілла

То жінка темна, тату, і не знає

сама, що каже.

Аецій Панса

А почім ти знаєш,

які ті християни? Ти ж не знаєш!

Руфін

(перебиває, частуючи)

Там досі, татку, є тобі вечеря.

Аецій Панса

Та нам, старим, вечеряти не конче.

(Встає.)

Мені б оце якби вже на спочивок.

Прісцілла

Ходи, ходи, татусю, там для тебе

давно постелено.

(Веде Аеція Пансу через перистиль у дальші кімнати, незабаром вертається і сідає коло Руфіна. Який час вони мовчать.)

Руфін

А знаєш, люба,

мене таки не тішить ся пригода

з дитиною. Почнуться знов нагінки

за християнами.

Прісцілла

Що ж, воля божа,

ми мусим перебути сюю пробу

одважно й твердо, як годиться вірним.

Руфін

Прісцілло, раз ти вимовила слово,

якого я не смів промовить перший,

бо думав, – ти його не приймеш в душу.

Але я бачу, що й твоя душа

приступна ще земній тривозі людській.

«Не можу я такого допустити», –

се слово ти сказала, а не я,

подумай же тепер, чого коштує

не промовляти сього слова.

Прісцілла

(подумавши трохи)

Слухай,

і я б здолала заглушить се слово

на дні душі, якби я тільки знала,

що не за мене ти готов страждати,

але за те, що вище над людей.

Що б ти сказав, якби почув від мене

подібне слово в ті часи, як ти

збирався воювать за славу Риму?

Руфін

Сказав би, що не гідно се матрони,

дочки і жінки римських громадян.

Прісцілла

І не послухав би мене?

Руфін

Звичайне!

Прісцілла

Тепер скажи: що якби я була

уся у владі варвара лихого

і не було б для мене оборони,

як тільки смерть. Чи міг би ти сказати:

«Умри, Прісцілло, не давайсь на ганьбу»?

Руфін

(подумавши)

Я міг би се.

Прісцілла

Тепер же погадай:

те, за що я готова хоч і вмерти,

мені дорожче і від слави Риму,

і від моєї цноти.

Руфін

Й від Руфіна?

Прісцілла

Руфіне, ще ж сього ніхто не ставив

на пробу.

Руфін

Але стане незабаром,

як викриють тебе.

Прісцілла

Могла б я й вмерти,

ти мусив би й ту втрату пережити.

Руфін

Чи пережив би, се ще невідомо.

Прісцілла

(подавляє в собі зворушення)

Хіба ж ти вже, Руфіне, не римлянин,

що не стерпів би твердо втрати жінки?

Руфін

Ти більше маєш твердості, ніж я,

бо ти й мене готова утопити

для слави християнства.

Прісцілла

Я? Тебе?

Хіба ж не я сама тебе просила,

щоб ти мене не проводжав на збори?

Руфін

Чи проводжать, чи ні, се мало значить.

Тепер не про таємне товариство,

а про злочин кривавий буде справа

(коли до суду дійде сеє діло),

і чоловік палкої християнки

запевне здасться підозренним владі.

Прісцілла

Засуджено недавно християнку,

неначебто за чари, до спаління,

а чоловік її зоставсь безпечний.

Руфін

Бо чоловік її формально зрікся

і виявив, що відколи вона

до секти прилучилась, то не стала

всіх шлюбних обов’язків виповняти

супроти нього.

Прісцілла

(спустивши очі)

Ти в потребі можеш

те саме виявить про мене.

Руфін

Справді

ти думаєш, що я б се міг вчинити?

Прісцілла

Але ж ти виявив би тільки правду,

сказавши се.

Руфін

Буває часом правда,

якої виявляти не подоба.

Розлуки ми не брали.

Прісцілла

Взяти можем.

Се ж навіть не по правді, щоб я мала

вживати твого захисту й опіки,

спокій твій і безпечність наражати,

коли я справді не жона тобі.

Руфін мовчки відходить і спирається, закрившись тогою, на п’єдестал.

Прісцілла

(підходить до нього і кладе йому руку на плече)

Даремне ти вражаєшся, Руфіне,

я ж тільки те сказала, що повинна б

сказати вже давно, що й ти сказав би,

якби се про сторонніх річ зайшла

в подібній справі.

Руфін

(палко)

Ні! ніколи в світі!

Се, може, в християн такі подружжя,

що тільки й держаться, поки жага

загоду повну має.

Прісцілла

Тільки зрада

шлюб християнський розлучити може.

Руфін

А справжній – тільки смерть. Авжеж, Прісцілло,

хоч зрадила мене ти для Христа,

та я тебе не зраджу ні для кого

і ні для чого. Я тебе пустив би,

я б не держав тебе в неволі в себе,

якби ти раз мені сказала в вічі:

«Пусти мене, бо ти мені бридкий,

ненавидний душі моїй і серцю».

Ти можеш те сказати?

Прісцілла

(з поривом)

Ні, мій друже!

Хоч, може, се була б свята неправда,

але ні серце, ні язик не може

на неї зважитись. О ні, Руфіне!

Хоч би з тобою ми навік розстались,

а серцю був би ти найближчий завжди

з усіх людей.

Руфін

З усіх людей «невірних»?

Прісцілло, договорюй все до краю!

Прісцілла

(щиро)

Я все договорила. Знаю добре,

що ні до кого серце так не б’ється,

нікому так не вірить без вагання

і ні за кого не болить так тяжко…

Руфін

(перебиває з пекучим жалем)

Болить?!…

Прісцілла

Ти знаєш… не питай…

Руфін

Кохана!

(Пригортає її ніжно, дедалі щільніше.)

Прісцілла

(обережно, але твердо визволяється з його обіймів)

Не обіймай мене, Руфіне, так…

Мені ще тяжче від таких обіймів.

Руфін

(з болем, вражений, засоромлений)

А! я забув!.. Ніяк не можу звикнуть,

що ти ж мене зовсім вже не кохаєш!..

Прісцілла

Якби се правда, не було б так тяжко…

Руфін

Скажи ж мені… я не збагну… для чого,

навіщо мучиш ти себе й мене?

Чи се тобі громада наказала,

чи ваш єпископ шлюб наш розірвав?

Яка страшна сувора сяя віра,

що розлучає жінку з чоловіком!

Молох кривавий в хижих карфагенців,

і той таких жертов не вимагав!

Прісцілла

Не вимагає віра сеї жертви,

але моя душа забороняє

мені сей шлюб, поки твоя душа

не може з нею злитись без останку.

Я знаю, – хоч сумна оселя наша,

бо в ній не чутно голосків дитячих, –

сумніш було б, якби дитячу душу

щодня тут катували батько й мати.

Коли б я рано й вечір научала

дитину промовляти «Отченаш» –

я знаю, ти б мовчав, але дитина

завважила б, що все бракує батька

в нас при молитві хатній, і спитала б:

«Чи татко мій – «невірний»?» А коли б

ти перед ларами поставив сина,

як вимага традиція латинська,

що мала б я робити? Я не знаю,

чи я б себе примусила мовчати,

і, може б, син, відданий давній вірі,

«сектяркою» назвав би рідну матір.

І певно б нам прийшлося розлучитись,

коли не тілом, то душею й серцем,

і та любов солодка до дітей,

що людям навіть старощі скрашає,

для нас була б гірка, немов полин,

а для дітей отрутна.

Руфін

Може, й так…

То, значить, вже судилося бездітним

мені дожити віку… Ти – єдина

родина в мене. Так невже й тебе

я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло, –

якби я не наказував тобі,

а попросив як друг, як твій найближчий,

щоб ти на ті зібрання не ходила,

чи ти послухала б?

Прісцілла

Не можна, друже,

нам, християнам, слухати прохання,

бо то ж інакше половина вірних

одкинутися мусила б од віри.

Руфін

Я б не просив тебе покинуть віру,

лише не виставлятися прилюдно,

не наражатися на небезпечність.

Прісцілла

Чи добре ти збагнув, що ти говориш?

Здається, ні, а то б ти сам дійшов

до того слова, що сказав апостол:

«Без діла віра мертва».

Руфін

Я те знаю.

Не раджу й сам я кидати того,

що справді доброго є в християнстві:

добро чинити, вбогих наділяти

і мати милосердя над рабами.

З маєтків наших я тобі нічого

не бороню й ніколи не спитав би,

куди та на що гроші витрачаєш.

В господі нашій старшого немає

над нас самих – то хто ж би приневолив

тебе пенатам нашим поклонятись,

коли вже ти втеряла віру в них?

Була б ти «вірна», чесна і безпечна…

Прісцілла

(переймає)

Такою можна буть хіба в раю,

я ж на землі живу, та ще й у Римі.

Яка ж то «вірність» буде, що пенатам

не поклонюсь я вдома, а прилюдно

з матронами піду богам служити,

як вимагає давній римський звичай?

Хто сміє звичай той ламать прилюдно,

крім християн? По чім же й пізнають

найбільше нас? Таж тільки християни

одвагу мають виявляти щиро

свої думки.

Руфін

(сумно)

Се правда.

Прісцілла

Не одна з нас

від того починала, що ти радиш,

але служити двом богам нe можна,

а надто в ті часи, коли господь

свою пшеницю віє серед току

великого. Не можу я полинуть

легенькою половою по вітру

погожому в безпечний тихий захист

тоді, коли зерном важким, достиглим

брати мої покірно ляжуть долі

і будуть всі покладені під жорна

на муку тяжку, щоб зробитись хлібом

тим, що дає життя правдивій вірі.

З яким чолом та й як се я подам

таємну поміч, скриту під полою,

братам в той час, як на гучній арені

їх спів заглушать і затоплять кров’ю

леви та леопарди? Чи ж нe більше

було б їм помочі, якби мій голос

хоч на хвилину довше всім до слуху

слова святі й правдиві подавав?

Якби моя рука дала стискання

в остатній час замученому вкупі?

Чи можу я таку велику службу

на гроші перевести? Що всі жертви,

коли любов жива у схові скніє,

а світло правди гасне, бо накрите?

Скажи, якби твої всі друзі йшли

за рідний край вмирать на бойовиську,

щоб одвернуть од Риму наглу згубу,

а ти б сидів безпечно в себе дома,

охочого найнявши замість себе

та давши дар у військову скарбницю,

чи ти б себе за чесного вважав?

Руфін

Запевне, ні!

(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.)

Уперше зрозумів я,

що як то тяжко склавши руки ждати,

чи вернеться одважний друг додому

з такого бою, де немає місця

тому, хто стать під корогву не може…

Мов ганьба, так гнітить оця тривога

бездільна і безсила!..

Прісцілла

Ще зарані

так турбуватись. Може, вся та справа

розвіється, немов лихий туман.

От, може, завтра знайдеться дитинка, –

ми всі про се молитись будем ревне.

Руфін

І я так сподіваюсь… А молитись

не маю я кому…

(Задумується. Погляд його з глибокою тугою звертається в далечінь.)

Мовчання.

Прісцілла

(кладе руку йому на плече)

Руфіне, любий,

про що ти думаєш?

Руфін

(стенувся)

Не знаю… так…

Повіяв вітер від садів з-над Тібру,

запахло цвітом… пташка обізвалась

досвітнім співом… Я згадав той сад

на віллі в твого батька – першу весну

з тобою вкупі там перебував я…

Така була тоді весна лагідна:

в рожевому й злотистому серпанку

стояли всі мімози, анемони,

як ті метелики в траві леліли

і мов збиралися злетіти вгору…

Ти так любила їх, так обережно

віночки вміла плести з їх, а я

бажав, щоб зацвіли скоріш гранати:

«Уквітчаю тебе вогнем!» – казав я…

І не судилось, – я в похід подався,

а ти пішла тим часом в християни…

Замість гранат блиснуло межи нами

меча Христового жорстоке лезо.

І щастя, й спокій розрубало враз.

(Замовкає і низько схиляє голову на руки.)

У Прісцілли мовчазна мука на обличчі.

Завіса.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 4, с. 107 – 324.

Вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1911, т. 56, кн. 10, стор. 3 – 44, і кн. 11, стор. 193 – 241, без п’ятої дії.

Перша згадка про драму зустрічається в листі Лесі Українки до сестри Ольги від 23.02.1907 p., хоч робота над нею була розпочата ще восени 1906 р.

Сторінка автографа

В архіві поетеси збереглись: недатований чистовий рукопис, писания Лесею Українкою, К. Квіткою та невідомим переписувачем (ІЛІШ, ф. 2, № 802), чорновий автограф, датований «28.08.1908 p., Ялта» (ІЛІШ, ф. 2, № 803), підготовчі та бібліографічні матеріали, виписки іноземними мовами (ІЛІШ, ф. 2, № 804, 805) та недатований повний список драми невідомою рукою (ІЛІШ, ф. 2, № 820). Закінчивши роботу над драмою у 1908 p., Леся Українка після деякої перерви знову повертається до неї і в листі від 24.04.1910 р. до Н.К.Кибальчич з Гелуана пише: «…оце викінчую (властиве, вигладжую) торік дописану драму з перших віків християнства «Руфін і Прісцілла». Через кілька днів (29.04.1910 р.) вона надсилає драму до «Літературно-наукового вісника» з таким супроводжуючим листом:

«Ніяково мені так хутко по видрукуванню моєї чималої драматичної поеми У пущі». – ред.] посилати Вам оцю свою «драмищу», однак мушу се зробити. Посилаю саме тепер через те, що боюся, коли б вона – в разі, якби її везти на Україну, – не дістала в руки «иностранной цензуры», а звідти ще й до «духовной цензуры» (за сюжет з первохристиянських часів), а там їй легко міг би бути «амінь». По новому курсові щодо «инородцев» усього можна сподіватися. Може, се я вже й в іпохондрію вдаюся, але хворій людині се простимо. Навряд, чи я ще коли напишу таку велику (щодо об’єму) річ, бо сила моя не вертається, а ще падає, навіть переписати вдруге цю саму я вже неспроможна, в тих же сторонах, де я мешкати мушу тепера, навіть переписувач з українського навдивовижу хіба трапиться. Сим, між іншим, пояснюється і те, що «Руфіна і Прісціллу» переписано не так добре, як би я хотіла.

Хоча працювала я над сим твором багато й інтенсивно, а все ж, може, я ще попрошу Вас колись (наприклад, восени, як буду знов у Єгипті) переслати її мені назад для нових remaniements. Коли б можна було Вам до того часу її прочитати, то се було б мені дуже до мислі, бо, сподіваюсь, Ви б не відмовили вказати мені на промахи в ній щодо історії. Я дуже хотіла показати її якому спеціалістові по римському карному праву (властиве, знавцеві процесу судового в справах карних), але досі не знайшла такого, надто ж такого, що розумів би українську мову… З погляду історико-юридичного важно переглянути першу і остатню сцени 1-ї дії, остатні дві сторінки 2-ї, перші 2 – 3 стор. 3-ї, першу сцену 4-ї дії і всю 5-ту дію. Се вже так à la rigueur, якщо не схочеться читати цілої «драмищи», а для мене, звичайне, було б краще, якби ціла була прочитана. Безмірно буду вдячна Вам за всяку поміч і пораду в сій справі. Ся драма дуже лежить мені на серці, і хотілось би випустити її в світ без грубих промахів».

Редакція ЛНВ, ознайомившись з драмою, повернула її авторці для грунтовної переробки, пропонуючи звести перші дві дії в одну, вилучити останню дію й усі місця, спрямовані проти угодовства і ренегатства. Леся Українка була вражена цими вимогами, які фактично руйнували її задум. «І і II акти, – писала вона у відповідь 28.10.1910 p., – ніяк не можна злучати в один без нарушення сценічного плану, тому не сполучуйте». Заперечувала вона і проти інших втручань у текст.

«Коли нема грубих промахів історичних, то вже, може, друкуйте без змін… – зауважувала вона і, посилаючись на хворобу, додавала: – Тепер я не можу ще довго взятись до обміркування їх, а як трохи поправлюсь, то, либонь, знов кудись на довші ліки помандрую, мінятиму адреси, томитимусь, відпочиватиму і тільки гаятиму час і Вам і собі».

Вона неначе відчувала, що часу їй лишилося небагато, і, щоб хоч якось швидше надрукувати свою «драмищу», змушена була все ж піти на деякі поступки. Леся Українка погодилася, що «…І акт можна скоротити, обірвавши діалог з префектом, ледве він скаже, що був у Секста і бачив Крусту, а тоді одразу дати сцену з жінкою, що розшукує свого дитину». П’яту дію, проти друкування якої рішуче заперечувала редакція, вона просила віддати Михайлові Кривинюку «на схов», сподіваючись згодом повернутися до неї («може, колись той акт на щось мені придасться»). «Fiat voluntas Dei» над моїми святими і грішними героями, – гірко зауважує поетеса, – а я вже їм не поможу».

Одержавши рукопис з ЛНВ і не полишаючи думки в майбутньому надрукувати свій твір повністю, Леся Українка спробувала дещо пристосувати його до цензури, звернувши особливу увагу на місця, пов’язані з гострою критикою християнства і релігії. Не псуючи свого рукопису, вона поробила деякі купюри; нові варіанти написала на окремих смужках паперу і приклеїла їх до країв рукопису; автокупюри, що не мали варіантів, обережно заклеїла чистим папером, який закривав тільки попередній текст. Таким чином, текст всієї драми був збережений і став основою для повного її друкування вже в радянський час.

Леся Українка не раз поверталася думками до драми; дбаючи про історичну достовірність, вона ще в червні 1911 р. думала щось уточнити чи змінити в ній. Після опублікування «скаліченої» драми вона пише сестрі Ользі 27.10.1911 р. з Хоні: «…забери «Руфіна і Прісціллу»… колись, може, сей рукопис буде потрібний, як буде нагода видати сю річ з непопсованим текстом, на що я не трачу надії». Навіть через рік, коли чергова спроба провести п’єсу через драматичну цензуру в Петербурзі не вдалася (див. журн. «Рідний край», 1912, № 7, стор. 23), Леся Українка 5.10.1912 р. писала сестрі Ользі: «Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу».

З гірким почуттям писала Леся Українка і матері 25.12.1912 р. про «скалічену» драму, яку вона мусила підписати своїм власним іменем: «Невідомо, що тяжче, чи підписуватися ініціалами, чи підписувати своїм повним іменням річ свідомо скалічену, як це трапилося з «Руфіном і Прісціллою». Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписуватися мусив…»

Тільки через сорок років М. С. Возняк у праці «Свідомо скалічена драма Лесі Українки» опублікував за чистовим автографом вилучені з тексту драми місця та редакційні скорочення («Літературно-критичний збірник», Львів, 1951, стор. 52 – 77).

Вперше повністю за чистовим автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 802) драма була опублікована в другому томі п’ятитомного видання 1951 р.

Між чистовим і чорновим автографами є великі відмінності. Чорновий автограф являє собою текст з численними авторськими поправками, закресленнями, варіантами окремих сцен, писаними чорним чорнилом, олівцем, а потім виправлених чорним і червоним чорнилом. У чорновому автографі зберігається аркуш, на якому Леся Українка записала назву планованої дилогії – «Великі роздоріжжя. Драматична поема в двох образах». Перший образ циклу мала скласти драма «Руфін і Прісцілла». Оскільки друга частина дилогії не була написана, в чистовому автографі ця загальна назва знята. У процесі роботи значних змін зазнав образ самої героїні, була перекомпонована перша дія, скорочені окремі монологи і діалоги, змінена кількість дійових осіб, знято деякі персонажі (Арістобал, Валерія, Альбіна), змінено ім’я Амрітіс на Нофретіс та ін.

Чистовий автограф відтворює текст чорнового з врахуванням останніх поправок, зроблених у ньому червоним чорнилом. Проте і в чистовому автографі є також чимало закреслень і поправок, варіантів окремих рядків, ремарок, реплік, діалогів та ін. Зберігаються окремі сторінки, розрізані на невеликі клаптики, які засвідчують перекомпонування сцен після повернення рукопису з ЛНВ. Є також сліди роботи редактора ЛНВ – закреслення і підкреслення червоним і синім олівцями, вказівки на те, які місця необхідно зняти у п’єсі (саме ці рядки у ЛНВ не друкувались).

В чистовому автографі бракує кількох сторінок кінця четвертої дії, від слів Прісцілли: «Та хіба ж усі / такі, як той клієнт, умом убогий?..» Вони збереглись у чорновому автографі і збігаються з текстом, надрукованим у ЛНВ.

Переписуючи начисто драму, Леся Українка вносила деякі зміни, скорочувала, редагувала окремі місця, ущільнювала текст. Так, уже в чистовому автографі була закреслена частина слів Руфіна з другої дії. Закреслено також кілька діалогів з п’ятої дії, які уповільнювали розвиток сюжету. Крім того, у чистовому автографі п’ятої дії є два незакреслені варіанти, які переписані начисто, але не увійшли до остаточного тексту.

З чорнового автографа Леся Українка не переносить до остаточної редакції великі, художньо викінчені сцени. Так, в кінці другої дії вона знімає діалог між Руфіном і Люціем. (Щоб побачити ці тексти, клацайте кнопку «Автограф» у розділі «Варіанти тексту» в кінці відповідної дії).

Драма подається за чистовим автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 802), крім втрачених окремих сторінок, які подаються за чорновим автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 803).

Нументанський шлях – дорога, що йшла з Рима в напрямку міста Нументум (Номентум).

Із Савла бог Павла виявив… – За релігійними легендами апостол Павло перед тим, як стати ревним послідовником Христа, був язичником, лютим ворогом християнства і звався Савлом.

…з листів сього тарсійського рубаки… – В місті Тарсі народився і провів своє дитинство апостол Павло (Савл). Приписувані йому так звані послання – звернення до християнських громад, насправді були написані пізніше різними авторами.

відповідь / філософові Цельзові од насйдеться про трактат Орігена «Проти Цельса». Оріген (182..185 – 251..255 рр.) – відомий апологет раннього християнства, пізніше визнаний єретиком. Довідка про нього та російський переклад трактату – в бібліотеці Якова Кротова.

Трактат написано десь у 244..249 рр. Книга Цельса не збереглась, вона відома тільки з цитат Орігена. Про самого Цельса теж не збереглось ніяких відомостей, окрім тих, що подає Оріген (а він, у свою чергу, не дуже добре уявляв собі особу свого опонента). Згідно припущень, Цельс був сучасником імператора Марка Аврелія і написав свій твір у 177..178 рр.

Коли се правда, Оріген зібрався з відповіддю допіру через 70 років, коли це стало безпечним. (Так і Володимир Солоухін заходився критикувати погляди Володимира Леніна через оці 70 років).

Отже, натяк на Орігена є сильним анахронізмом у драмі, яка в цілому відноситься до 2 половини 2 ст. н.е. (умовно можна віднести її до доби гонінь на християнство за Марка Аврелія). Я витратив на читання Орігена рівно стільки ж часу, що й Руфін, але ніяких особливо лайливих виразів проти особи Цельса не знайшов.

Доносів не цурався і Катон… – Катон Молодший (95 – 47 до н. е.), римський політичний і громадський діяч, республіканець; у своїй діяльності проявляв доброчесність, боровся з розтратниками і демагогами.

Палатін – один з семи горбів, на якому було засновано Рим; символ палацу, резиденції.

Паннонія – римська провінція в південних придунайських землях.

Вігіли – вартові, сторожа в римському війську.

Центуріон – начальник сотні воїнів у римському війську.

Лари – за уявленням древніх римлян, боги, охоронці дому і сім’ї, яким у дні родинних свят приносили жертви. У римлян були також і громадські лари – покровителі міст і навіть вулиць.


Стежки

Руфін і Прісцілла

Дія 1 | Дія 2 | Дія 3 | Дія 4 | Дія 5

Драматичні твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання