Версія для друку

Поеми

Ізольда Білорука

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману "Трістан та Ізольда", що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов'янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.]

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6

1

Трістан блукав по лісі,

ловив зелений шум,

хотів йому віддати

своє кохання й сум.

Та ледве де береза

лагідно зашумить,

Ізольдин голос любий

він згадує в ту мить.

Крізь віття синє небо

погляне в вишині, –

Ізольдині він очі

спогадує ясні.

З одчаю на узлісся

іде сумний Трістан,

аж там злотистим житом

лиснить розлогий лан.

Ізольду Злотокосу

Трістан і тут згадав,

упав у борозенку

і тяжко заридав.

Прийшла дівчина жати

і постать зайняла,

почула те ридання

і ближче надійшла.

Мов доля необорна,

була її краса,

і чорна, мов те горе,

була її коса.

Хороші в неї очі

і темні, мов одчай, –

хто гляне в теє пекло,

то забуває рай.

А голос у дівчини –

мов тої скрипки спів,

що викликає мертвих

на танець із гробів.

І вивела Трістана

вона з одчаю тьми

лілейними руками

та спільними слізьми.

Спитав він: "Як ти звешся,

дівчино таємна?" –

"Ізольда Білорука", –

відмовила вона.

"Се ймення – найсвятіше

в сім світі і в раю!

Ізольдо! Ох, Ізольдо!

Прийми любов мою!"

2

"Ти пестив так ніжно мене,

коханий Трістане,

а в очі так сумно дививсь,

аж серденько в'яне.

Мені ти уста цілував

і руки біленькі,

а сльози на коси мої

котились дрібненькі.

Мені ти слова промовляв

палкої любови,

чому ж вислухати не хтів

моєї розмови?"

"Ізольдо, Ізольдо моя,

в очах твоїх темних

хотів би я бачить блакить

країв понадземних!

Ізольдо, Ізольдо моя,

коли б твої коси

мінилися золотом так,

як житні покоси!

Твій голос, Ізольдо моя,

рвачкий та жагливий,

коли б він, як шелест берез,

був тихий, пестливий…"

"Не варто журитися тим,

коханий Трістане!

Хрещеная мати моя

мені те достане.

Бо мати хрещена моя,

то фея Моргана". –

"Біжи ж ти до неї мерщій,

Ізольдо кохана!"

3

"Ой матінко-феє Моргано,

зміни мені вроду мою!

Хай буду білява та ясна,

мов ангел у божім раю".

"Ох, донечко люба Ізольдо,

се ж я тобі вроду дала,

в колиску дарунок принесла,

як ти там лежала мала.

Красі твоїй, доню Ізольдо,

ніхто ще догани не дав". –

"Журлива ся темная врода,

мій милий від неї ридав.

Дай, матінко, злота й блакиту,

нехай же я буду ясна,

хай милий мені усміхнеться,

як сяя весела весна".

"Гаразд, моя доню Ізольдо,

я золота в сонця візьму,

блакиту морського позичить

попросим русалку саму".

"Навчи мене, матінко-феє,

розмови берез у гаю,

хай буде мій милий щасливий,

як дрібна пташина в маю".

"Ще краще, ніж тії берези,

шумлять веретенечка фей,

бо все наймиліше вчуває

в тім гомоні кожен з людей.

Що схочеш, коханая доню,

тобі я зміню в одну мить,

одного не зможе Моргана –

твоєї душі одмінить".

4

У темнім лісі знов Трістан

самотну терпить муку,

і жде до себе і не жде

Ізольду Білоруку.

Коли щось шурхнуло, мов птах,

з кущів струсило росу,

і враз Трістан побачив там

Ізольду Злотокосу.

Ті самі очі і коса,

та сама тиха мова…

Душа Трістана в небеса

полинути готова!

"Се ти, єдиная моя?

Се ти, моя царице?

Сюди з-за моря приплила,

кохана чарівнице?

Та як же випустив тебе

король той недоріка?

Чи ти для лицаря свого

убила чоловіка?

А де ж твій кубок золотий

і те дання уроче?

Тепер свідомо я до дна

його доп'ю охоче!

Напій кохання нам заллє

і згадку про розлуку". –

"Трістане! Ти хіба забув

Ізольду Білоруку?"

"Вона забудеться тепер,

як ночі тінь минула!" –

"Трістане! Що коли вона

про тебе не забула?"

"Нехай вона в Єрусалим

іде на прощу боса.

Тепер до мене прибула

Ізольда Злотокоса!"

"Трістане! в тебе є гріхи,

великі, непростимі.

На їх навряд чи проща є

в святім Єрусалимі".

"З тобою, люба, я готов

іти на вічні муки!" –

"Трістане! Годі вже розмов,

поглянь мені на руки!

Згадай, кого ти посилав

сьогодні до Моргани!

Куди ж тепер мене пошлеш

загоїть в серці рани?

Хоч зникла тьма з очей моїх,

зате лягла на душу.

Ти чорний камінь там поклав, –

повік його не зрушу.

Нехай же знов моя коса

чорніє, мов жалоба!

Я сеї барви не зміню

віднині вже до гробу".

5

Трістан у недузі лежить,

ослаб, мов дитина,

не служать нічого йому

всі чари Мерліна.

А фея Урганда з-за гір

сказала лукава:

"Тут може одна помогти –

Ізольда Білява.

При тій злотокосій тебе

і смерть не поборе".

І вірного друга послав

Трістан геть за море.

І другові так наказав:

"Як згодиться мила, –

ти свій корабель наряди

у білі вітрила.

Як ні – то напни лиш одно,

велике та чорне,

хай потім у ньому мій труп

чорнява угорне…"

6

"Піди, піди на берег, Білорука,

прошу тебе, молю тебе, піди!

Там є гора висока та стрімчаста,

на неї злізь і подивись туди,

де море хвилю гонить із півночі.

Вертайся вмить і розкажи мені,

чи не леліють білії вітрила

на видноколі в сизій далині".

І мовчки йде Ізольда Білорука

на берег моря, на високий шпиль…

Ох, щось біліє здалека на морі!

Вітрила то чи тільки піна хвиль?..

Вернулася Ізольда Білорука.

Трістан питає: "Що? Яка яса?" –

"Щось мріє там далеко у просторі". –

"Щось біле?!" – "Чорне, як моя коса".

І враз душа Трістанова порвала

ждання шнурок, що здержував її,

і злинула, мов пташка вільнокрила,

далеко у незнанії краї…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!

Тебе давно Трістан твій вірний жде.

Між скелями не бійся заблудитись –

Ізольда Білорука проведе.

Іменнями посестри ми з тобою

так, як вечірня й ранішня зорі.

Чи то ж не диво, що тепер судилось

розлить нам заграву в одній порі?

Колись і я була на час-годину

такою ясною, як ти тепер". –

"Посестро, голос твій мене лякає!

Скажи по правді! Мій Трістан умер?!"

"Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,

та бути з ним аж до його сконання

дісталося-таки мені самій.

Ти не привезла чорного вітрила,

не жалібна – ясна твоя краса,

та милий в гріб не ляже непокритий, –

його покриє чорная коса".

[21.07.1912. К[утаїс]]

Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 97 – 104.

Вперше надруковано у ЛНВ, 1913, кн. 1, стор. 24 – 28.

Чорновий автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 741) має підзаголовок французькою мовою ("Iseult-aux-blanches mains").

У чорновому автографі закреслено строфи 2 і 3 в розділі 3, а також передостанню строфу в розділі 6. Чистовий автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 740) ідентичний в першодруком.

Датується за чорновим автографом.

Подається за першодруком.

Моргана, Мерлін, Урганда – герої середньовічних рицарських романів, чарівники.

Стежки

Поеми

Перша | Попередня | Перелік | Наступна | Остання

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання