Великдень у тюрмі
M. Р[озенбаум]
Переклад Лесі Українки
Ось і до мене заглянув промінець весняного сонця. Несміливо, крадькома, боязко продираючись крізь грубі крати, немов боячись розбитися об поржавлене залізне перехрестя, дістався він до моєї камери і тонкою сріблястою ниткою ліг на прикований до муру стіл, прорізавши тремтячою павутинкою стрічки розгорненої переді мною книжки.
Я підвела голову. Крізь високе вікно, ген аж під стелею я вгляділа цятку чистого блакитного неба. Знадвору на підвіконці сиділа біла голубка та збирала крихти хліба – я кидала їх туди для неї щодня, стаючи на підмощені стосом книжки.
Довго дивилася я на ту цятку блакитного неба і налинули на мене спогади давноминулих днів мого життя на волі. Довгою плетеницею проходили ті спогади, стискаючи серце солодкою тугою, сповняючи душу і жалем, і раюванням…
Давно то було, страх як давно!.. Здичавілий, тінистий сад,… широкий ставок з густо-зеленою ряскою, з білими водяними ліліями… стара плакуча липа… Моя бліда зажурена мати сидить поруч мене і дивиться в безкрай великими, блакитними, смутно мрійливими очима… Довгаста тонка рука так помаленьку, так ніжно гладить моє волосся… Ох, як же давно, як страшно давно то було!
Матусенько люба, єдина моя! Хоч би мені знову припасти устами до тієї руки і виплакати все, що набриніло на душі за сі довгі безкраї роки. Чи простила ти своїй Наді за те, що вона завдала тобі оте безмірне горе? О, вже ж, напевне простила! Ти ж була така добра, така чутка, така щира до любові. Ти ж сама навчила мене, що не годиться бути егоїсткою, що треба любити своїх ближніх, що треба завжди помагати нещасливим…
Звечора мені полковник казав, що прийшов лист від матері, що вона жива й здорова, але самого листа мені, як завжди, не дали…
Як тяжко прагну я побачити тебе, матінко моя, коханая моя! Либонь, ти змінилася досі! Густе ясне волосся – я було залюбки бавилась ним – вже ж воно посивіло напевне! Тонке ніжне обличчя, відай, уже зморшками вкрилось, але очі лишились ті самі, тільки, може, туга ще більша світиться в них… Чи то ж я побачу тебе ще коли?..
Довго дивилася я на цятку блакитного неба, і спогади насувались все ближче та ближче. Туман, що їх обгортав і робив подібними до давнього сну, дедалі рідшав, тоншав; час, що ділив їх від мене, ставав прозорим, як гірське повітря після дощу; роки, що минули з того часу, тонули, змінялися в хвилини, зникали…
Як недавно, як зовсім недавно те все було!..
Я підійшла під вікно. Крізь одчинену кватирку влетів до мене теплий легіт. Він бавився моїм волоссям, ніжним оксамитним подихом пестив мені чоло, лице, шию. Тихим, лагідним, ледве чутним шелестом, немов боячись, щоб не почула сторожа в сінях, він шепотів мені щось на вухо. Те шепотіння було подібне до тихого тремтячого співу скрипки, було невиразне, як лепет немовлятка. Але я розуміла його.
«Довго літав я по вільному світу. Скрізь я бував. Все оглядав. Грався з квітками на луках барвистих. Буяв в верховітті високих дерев. Ганявся за піною хвилі морської. На синім свічаді озер спочивав, любуючи хмарками в вільній безодні. Злітав я в узгір’я, здіймався на кручі високі. З пітьмою нічною бував я на тихій розмові над сонним верхів’ям гори. З привітом від гір я прилинув до тебе…» Так шепотів мені легіт…
І від того шепотіння рій нових спогадів налинув на мене зграєю легкокрилих пташок.
…Темно-зелене Тунське озеро. Велетенська й велична краса Оберлянду… Безкраїй світ нових ідей… Палкі довгі смеречки… Ночі, повні глибоко потужних дум… Молодечі пориви… Широкі надії…
Ох, ні, се було так дивно!..
…Верхів’я Дан-де-Жіман. Під ним стелиться женевське озеро, і на тім блакитнім свічаді неначе заснули човни білокрилі… Поважні чорні очі дивляться на мене з болем, немов сердито. – «Натю, але ж ти знаєш?»… Голос його бринить глухо, в ньому чутно сльози.
– Так, я знаю. І я люблю тебе…
Яке щастя невимовне, яка ніжність бездонна в його погляді! Як обпалив мою руку його поцілунок.
– «Господи, за віщо таке щастя! Чим я його заслужив? Чим я заплачу за нього?»
О, він заплатив…
Як гордо, як твердо він ступав на ешафот…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Христос воскрес!
– Воістину воскрес!
Се в сінях жандарми христосуються.
А я й забула: се ж сьогодні роковий день – великдень.
Як я любила колись ходити до всеношної до нашої сільської церковці! Як я тоді бога благала, щоб мама не була така сумна, щоб не було на сім світі убогих та нещасливих, щоб усі лихі стали добрими. Дурненьке дівчатко! Христос тебе не почув.
За стіною хтось зайшовся сухим. довгим кашлем… Він уже давно хворий і не встає з ліжка. Як ся маєте? – простукала я, сподіваючись, що, може, він на сей раз відповість. Але він не відповів. Він уже давно перестав відповідати на стук. Я притулилась вухом до стіни, наслухаючи хоч гомону якого. Але нічого не було чутно. Панувала глибока мертва тиша… Знов вибух кашлю, ще довшого, ще тяжчого; тихий жалібний стогін з наболілих, змучених грудей… І знов тиша, зловісна, могильна тиша…
Як же помалу, як нудно та сумно сунуться години. Як тісно, задушливо-тісно в сій камері. Як гнітить оце темне, важке склепіння. Як багато часу і як мало простору!..
Господи! За віщо люди так мучать один одного? Нащо, для кого то треба? На що люди обернули сей світ красний, повний чарів і краси, створений для щастя й розкоші, в страшне люте пекло, повне сліз, прокльонів, крові? Для кого, навіщо се море бездонне горя, муки, розпуки? Кому потрібні сей голод, злидні, сором мільйонів? Навіщо тисячі людей, створених на образ і подобу божу, тратять людське обличчя та обертаються в диких звірів? Навіщо ся невпинна, бридка, зажерта, немилосердна, братовбивча війна? Чого люди, мов голодні вовки, виривають один одному шматки від рота, готові перервати один одному горло? Адже ж на землі всього, всього стане на всіх! Як се все несвіцько, безглуздо! Кому, для кого се все потрібно?.. Ой, дурні, дурні люди!..
Я лягла на ліжко і заплющила очі. Все те страшне лихоліття, що панує на світі, стало передо мною у всій бридоті, у всій нелюдській жорстокості.
Діти, що з голоду мруть, чорні злидні праці, незліченне військо жіноцтва, що торгує собою за шматок хліба, тисячі величних духом людей, замучених за їх саможертовну любов до людськості; тюрми, шибениці, кров, що ллється по всіх усюдах на землі, бридка розпуста дармоїдів, що не вгадають, чим наповнити порожній час і порожні душі; величезна армія вояків, приголомшених, темних, готових повсякчас пролити річками кров своїх братів!..
Господи! коли ж се скінчиться? Та чи й скінчиться коли?!…
Страшна розпука здавила мені груди, ридання підступили до горла. Я вже не могла стриматись. Я заплакала, мов дитина, схлипуючи. З гуркотом відсунувся важкий засув, кватирка в дверях відчинилась, хтось зазирнув до мене. Але я не вважала і все плакала. Сльози котились мені по лиці і по волоссі і зрошували подушку. Здавалось, що все пережите за сі десять літ самотини, всі гіркі почування, всі чорні думи виливались в тих рясних сльозах. Я плакала, і важкий камінь розпуки, що гнітив мені серце, дедалі розтавав, розпливався. На душі стало легко, так як бувало після довгої молитви в нашій сільській церковці.
Надія знов сповнила мені душу. О, вже ж, се скінчиться, напевне скінчиться, так не може довго тривати.
…Зло навколо занадто гнітить,
Ніч навколо занадто вже темна.
Муки втомлять сей світ, як заллє його кров
І знищить сей шал боротьби;
І він зверне туди, де безкрая любов,
Погляд, повний благання й журби.
Хтозна, може се вже в нас переддень сеї хвилини. Десять літ – довгий час. Може, пригнічені, поневолені маси вже досі встигли пройнятись розумінням своєї великої історичної місії, Хтозна, чи не здійме вже хутко дужу руку робочий люд і весь оцей лад, сеє пекло, де гине все чесне, величне, одважне, обернеться внівець? Серце мені стукотіло, кров била до голови.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Далеке гудіння, наче гомін бушуючих хвиль, долетів до мене. Ось гомін ближчає, міцніє, грізнішає, ось я вже виразно чую рев незліченної юрби. Він прибиває до гранітних мурів фортеці і мов розголос грому розливається в повітрі…
«Перемога! Перемога!»
Юрба з радісним гуканням вривається в сіни. Дубові двері тремтять і стогнуть, потрясені потужно.
«Перемога! Перемога!»
Які прехороші сі чорні обличчя! Скільки вогню завзяття в сих очах!
«Воля! Воля! Воля!»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не знаю, чи довго я лежала напівнепритомна. Коли я одкрила очі, я нестямилась з дива на ту незвичайну темно-синю сутінь, що лилася вікном в камеру. Цятка блакитного неба зникла, її покрила густа синява хмара. Все причаїлось, замовкло. Дивно лунав зрідка мірний гук церковного дзвону серед зловісної тиші…
Бо-о-в… Бо-о-в…
Здається, все вигинуло, зникло, втопилось у темряві…
Темрява без краю, мов порожнеча вічності, а тісна, мов гнітюча змора.
Мертвою течією ллється голос дзвону в безкраю темряву і тоне без відгуку, зливаючись з гробовою тишиною.
Стало душно так, наче ось-ось має загомоніти хуртовина. Як бажала душа моя блискавиць, грому, зливи! З палкою тугою, з тремтячою надією я ждала, затаївши дух. Але такою ранньою весною на півночі рідко бува громова хуртовина. Синява хмара проминула. На хвилину знов виглянуло сонце. Потім насунула сива мряка, закапотів дрібнесенький дощик…
Знов потяглись марудні сірі дні…
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 527 – 531.
Вперше надруковано у журн. «Молода Україна», 1902, № 4, стор. 107 – 118, без прізвища перекладача. Переклад приписується Лесі Українці на підставі листа письменниці до М. Ганкевича від 5.06.1902 р.:
«…Посилаю Вам переклад новелки п. Розенбаума. Він просив, щоб йому потім одіслали сей переклад, як тільки буде вже манускрипт непотрібний в друкарні, бо він хоче поробити зміни в російському тексті відповідно моїм поправкам у перекладі. Його адреса: United States (Amerika), New York 171 E, Broadway (East) M. Rosenbaum. Будьте ласкаві, зробити так, як він просить. Коли б до «Волі» ся новела не надалась, то автор просить віддати її «Молодій Україні».
Автограф не знайдено.
Датується переклад орієнтовно 1902 р. на підставі вищезгаданого листа.
Розенбаум Мендель Абрамович (1872 – ?) – київський знайомий Лесі Українки, політичний емігрант.
Редактори тому віднесли цей твір до розділу Dubia, тобто творів, належність яких Лесі Українці сумнівна. Але для таких сумнівів я не бачу підстав. А те, що таки гостро актуальний твір про революційну боротьбу надруковано без підпису, то річ цілком зрозуміла.