[Сапфо]

Леся Українка

Внутрішній двір в домі Сапфо. Колонада кругом, посередині басейн з водою. Статуї межи колонами, фрески по стінах. Трохи осторонь, але на видному місці статуя музи з лірою в руках. Фаон і Сапфо сидять на сходах під колоною близько води. Сапфо щось пише на восковій табличці, Фаон недбало грається лавровим вінком.

Фаон

Сапфо!

Сапфо

Що, любий?

Фаон

Годі вже писати!

Сапфо

(не одриваючись від писання)

Чому?

Фаон

Ти втомлена. Дивись – бліда.

(Виймає у неї з-за пояса свічадо і кладе його на табличку.)

Сапфо

Дай спокій, любий!

Фаон

Ні, ти подивись.

Я заздрий вже на бога Аполлона,

він поцілунками п’є кров з твого лиця,

а бідному Фаонові лишає

безкровну тінь.

Сапфо

(смутно)

Фаон мій дуже бідний?

(Дивиться в свічадо і зітхає.)

Фаон

Я засмутив тебе? Пробач, кохана,

я не хотів того, я тільки дбаю…

Сапфо

Я знаю, знаю! Ти мій друг, мій любий,

єдиний мій!

(Палко цілує його.)

Тобою я живу!

Фаон

Тепер уже Фаон зовсім не бідний!

Сапфо

Єдиний мій! І перший, і остатній!

Фаон

(хмуриться і відсувається трохи від неї)

Остатній – може, але перший?..

Сапфо

Перший!

Фаон

А той… Дарес… Твій перший чоловік?

Сапфо

Я вірний друг і пам’яті його,

як за життя була йому самому,

а більше він не вимагав нічого

і богові не заздрив поцілунків.

Дарес поважний, бойовник народний,

не жінку взяв собі, а поетесу,

його потуга з таланом побралась,

і за дітей були – мої пісні

і славні вчинки мудрого Дареса.

Фаон

У мене, бач, таких дітей немає!

Сапфо

У тебе інше є!

(Показує на табличку.)

Ось тут одно!

(Читає просодією.)

«Геть анемони й фіалки! Дай мені квітку з гранати!

Проти кохання мого надто спокійна весна…»

Фаон

Хіба коли бува, щоб рівночасно

Цвіли весняні квіти і гранати?

Сапфо

(трохи збентежено)

Ну, се вже так… сваволя поетична…

Фаон

Ні, се не йде… І знаєш що, кохана?..

Не гнівайся, але скажу я щиро:

кохання все-таки найкраще не в піснях,

коли воно прилюдно дзвонить світу

про те, що мусить буть заховане від всіх.

Мені, сказати правду, навіть прикро,

коли я чую, як по всіх усюдах

співає хто попало ті слова,

які мені моя Сапфо так ніжно,

так тихо й соромливо шепотіла

тихесенько, щоб не почув ніхто…

Сапфо

(дає йому табличку)

Гаразд, нехай сих слів ніхто не чує,

я їх даю тобі, тобі одному.

Фаон

(бере)

Спасибі… Тільки, люба, справді шкода

для одного мене палити той вогонь,

що може всіх зогріти й освітити.

Сапфо

Віддай назад.

Фаон

Ні, нащо?

Сапфо

Дай мені,

коли тобі не треба! Се ж моє,

мій твір, моя дитина!

(Зміненим голосом.)

Не твоя!

Фаон

Сапфо, ти плачеш?

(кладе набік табличку і, потішаючи, обіймає Сапфо.)

Годі ж бо, кохана…

Сапфо

(ухиляючись від нього, бере табличку і біжить з нею до хатнього багаття, держить над ним одну хвилинку і, поки Фаон встигає догнати й одібрати, віск на табличці тане і всі літери зливаються без сліду)

Вогонь вогню я віддала!

Фаон

Сапфо!

Яка ж бо ти з досади нерозумна!

Як шкода праці для мене одного,

то гірша шкода й тую змарнувати.

Сапфо

Однаково була та праця марна,

вона ж тобі ні на що не здалася б.

Фаон

Ні, я б її зберіг, сховав як дар.

Сапфо

Що з дару, коли він не до вподоби?

Фаон

Та все ж над ним трудились любі руки.

Сапфо

Я краще дам тобі отой хітон,

що виткала недавно, – любі руки

над ним далеко довше працювали.

Фаон

Не до лиця тобі дрібна досада,

моя Сапфо! Ну, що тобі придасть

моя хвала, вподоба невігласа?

Листок до лаврів? Та ще й то навряд!

Моя хвала, моя вподоба зникне,

мов крапля в морі, у всесвітній славі.

Еллада вславила безсмертною Сапфо

і музою десятою назвала.

Всі елліни шанують, мов богиню,

всі елліни…

Сапфо

Окрім одного!

Фаон

Сором!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 6, с. 385 – 389.

Вперше надруковано в газ. «Радянське мистецтво» 18 лютого 1946 р. Назва умовна.

Автограф (ф. 2, № 806) недатований, становить початок незавершеної драми.

Датується орієнтовно 1912 – 1913 рр.

Подається за автографом.

Просодія – певним чином ритмічно організована мова.