Утопія
Леся Українка
Дівчина з чорними смутними очима, жертва спадку по занадто великодушних родичах.
Артист – самовбивець (з мирних анархістів), що жив на кошт праці інших, аби творить, і творчість зрадила його.
Учений, що винаходить нові дива, щоб улегшити життя своїй любій хворій чорноокій дівчині. Він оптиміст-філософ і шанує «силу слабких», їх «пасивне двигання прогресу».
Родина: дві жінки і «їх дитина».
Дівчина і її «батько» (учитель).
Чоловік і жінка, що кохаються і нізащо не хотять жити вкупі, спробувавши того раз. Діти їх теж живуть окремо. Всі вони любляться.
– Я бачу, ти дивуєшся, та й мені трохи дивно з тебе, так наче ми зовсім чужі й незнайомі. Але ж ні, ми таки знаємо одна одну, тільки я краще знаю тебе, ніж і ти мене: я бачила тебе у мріях про минуле, – а сі мрії завжди певніші себе, – ти ж бачила мене у мріях про те прийдешнє, що завжди загорнене у ясний срібно-блакитний та мало прозорий серпанок. Але тепер ми зустрілись віч-на-віч, якась сила одслонила той серпанок перед тобою і зблизила минуле до мене, не будемо ж дивитись одна на одну з подивом недовір’я – друзі мрій завжди рідні собі, хоч би віки ділили ті мрії одна від одної. Дай мені руку! бачиш, рух сей пережив віки – і поживімо вкупі хоч одну годину, сестро моя, в людськості, може, тоді ми порозуміємось краще, може, хоч відгадаємо серцем одна в одній і в наших різних поколіннях те, чого розумом збагнути не можемо.
Я подала їй руку, й з того часу ми стали рідні перед самими собою і любо стало нам говорити одна до одної: «сестро»!
І хоч знову той мало прозорий серпанок заслонить передо мною прийдешнє, хоч, може, сумнів примусить мене зректися і забути те, що я бачила там, я, може, забуду все, але сеї дівчини з чорними лагідними очима, – такими лагідними, аж не вірилось, що вони не блакитні, – я не забуду повік. Я не відречуся ніколи, що я держала в своїй руці її вузеньку білу рученьку, ніжну і холоднувату, як пелюсток з рожі, що я бачила, як тінь від її темного волосся спадала на її широке і високе чоло і глибшала між чорними бровами. Я ж пам’ятаю її хибку походу, – вона ходила у воді і рада була спинитись якнайшвидше, – я пам’ятаю її втомлені повільні рухи. Тільки вії у неї рухались часом швидко, мов хотіла змахнути якусь болісну думку з-перед очей та уста її барви зів’ялого маку раптово тремтіли часом (але на мить одну) немов від стриманого болю, – після того вона закривала очі, зітхала, потім тихо всміхалась, і знов дивились мені в душу її великі чорні очі, очі мучениці. Як же можу я зректися її?
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 349 – 350.
Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X, стор. 232 – 233.
Чорновий незавершений недатований автограф, написаний олівцем (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 841), має кілька авторських виправлень. Так у фразі «…ти ж бачила мене у мріях про те прийдешнє, що завжди загорнене у ясний срібно-блакитний та мало прозорий серпанок, от, як у срібний газ» порівняння «от, як у срібний газ» викреслене.
Датується орієнтовно кінцем 1900-х років.
Подається за автографом.