Версія для друку

Вірші / поза збірками

Народ пророкові

Ти прокляв нас прокльоном важким

За жорстокість, упертість і зраду.

Сам судив нас, і вирок дав сам,

І ніколи не кликав на раду.

Скорпіоном язик твій був нам,

Ти нас мучив і жалив невпинно,

А тепер ще й стоїш проти нас,

Мов ображений ти безневинно.

Так, тепера здається тобі,

Що вже й світ не видав стільки муки,

Скільки ти від народу прийняв

За свої велемудрі науки.

Ох, який же це з тебе пророк,

Що твоє винозореє око

Тільки власную бачить біду,

Та й тієї не бачить глибоко?

Ти ще скарги заводиш та жаль,

Ти, єдиний безсмертний в сім тлумі!

Адже вічно твій житиме дух

Вкупі в словом в прокльонах та глумі.

Хоч побити ми можем тебе,

Каміняччя навергавши силу,

Але ж тим тільки вищу тобі

Та міцнішу насиплем могилу.

Хоч блиснеш, мов летюча зоря,

Се для твого безсмертя доволі,

Ми ж, неначе Молочная путь,

Мусим довго світити поволі…

А на кожного з нас темна ніч

Наче ворог у схові чигає,

Зимні руки – важке забуття

Із простору віків простягає.

Ти запрягся в залізне ярмо

самохіть, то й ходи в нім терпляче,

ми ж не знаємо, хто нас запріг,

і гризе нас те путо боляче.

Ти кленеш наші душі тверді

і серця наші черстві та вперті,

як їм бути м’якими, поглянь:

ми ж голодні, і босі, й обдерті.

Бігли ми за пророками вслід

до Ваала, потім до Нініба,

всім служили богам – ні один

не подав ні рятунку, ні хліба.

Де є камінь такий на шляху,

Щоб на нього не збили ми ноги?

Чи бував нам проводар коли,

Що не вів манівцем без дороги?

То ж найбільший пророк наш блукав

сорок літ вкупі з нами в пустині,

хоч із ним розмовляв сам господь

віч-на-віч з огняної купини.

А до нас не подав ще наш бог

з власних уст ні єдиного слова,

як же можемо тямити ми,

що є справжня небесная мова?

Так, зачерствіли наші серця,

Мов рілля через довгу посуху,

Та за теє не нас ти клени,

Проклинай своє браття по духу.

Чи один же такий, як і ти,

Нам казав: «Так говорить найвищий».

Інший тому брехню завдавав:

«Я від бога», – казав. Хто щиріший?

Адже тільки не хутко діла

Виявляють нещирість у слові,

Як же маєм одразу, без діл,

Пізнавать вашу душу по мові?

О, якби ж ми побачить могли

Власним оком хоч раз того бога,

Що до нього ви кличете нас!

Як стріла була б рівна дорога.

Ох, якби ж він і нам уділив

Світла мудрості з свого проміння,

Ти б не кидав прокльонів на нас,

Ми б не кидали в тебе каміння.

Та чи був би ти радий, щоб ми

Раптом стали, як ти, всевидющі?

Ох, либонь, ти б сконати волів,

Як вигнанець-пророк серед пущі…

[Ялта. 3.12.1907]


Варіанти тексту


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 351 – 352.

Вперше надруковано в журн. «Рідний край», 1908, № 2, стор. 6.

Автограф – ІЛІШ, ф. 2, № 685. В автографі закреслено строфи 9 – 11, 13 – 14 (щоб їх побачити, клацніть кнопку «Автограф»).

Датується за автографом.

Подається за першодруком.


Стежки

Поза збірками

Перший вірш | Попередній вірш | Перелік | Наступний вірш | Останній вірш

Всі вірші

Перший вірш | Попередній вірш | Перелік | Наступний вірш | Останній вірш

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання