Версія для друку

Жарких М.І. Життя і творчість Льва Гумільова

1. Біографічні відомості про Л.М.Гумільова

"Освободят его или окончательно упекут ?"

М.Е.Салтыков-Щедрин

В 1903 році молодий петербурзький поет Микола Гумільов (1886 – 1921 рр.) познайомився з початкуючою поетесою Анною Ахматовою (1889 – 1966 рр.) [1]. В їхньому короткому й не дуже щасливому шлюбі в 1912 році народився син Лев [2]. Він не став поетом-акмеїстом [3], як його батько та мати, натомість зумів стати дуже визначним природознавцем, творцем нової моделі всесвітньої історії.

Малюнок 1. Микола Гумільов, Анна Ахматова та Лев. 1915 р.

Чому "зумів стати", а не просто "став" ? Це там, на Гнилому Заході, все просто : схотів стати науковцем – і став. А в колишньому Советському Союзі все було непросто. По-перше, в 1921 році петроградська ЧК [4] розстріляла його батька – звісна річ, без будь-якої провини з боку останнього. Що значить бути сином репресованого – ніхто, окрім колишніх радянських людей, не може собі уявити. Це щось на кшталт природженого гріха, який не можна нічим спокутувати і який назавжди відкидав людину в другий сорт. Якщо таким людям таланило отримати вищу освіту, то це виключно через більшовицьку безгосподарність : дітей благонадійних батьків було так мало, що ними не можна було заповнити всі посади, і тому доводилось допускати туди дітей неблагонадійних і навіть самих неблагонадійних.

До 1929 р. він жив разом з бабусею Анною Іванівною Гумільовою (до 1918 р. – в селі Слепнево біля Бежецька, в 1918 – 1929 рр. – у Бежецьку), навчався в школі у Бежецьку :

"Вони не голодували, хліб був. Але вже картопля із лляною олією здавалась ласощами" [Варустин Л., с. 7; ЭС, с. 12].

Мати відвідувала його двічі, у 1921 і 1925 роках. Під час приїздів до Ленінграда він зупинявся у родичів А.І.Гумільової [Варустин Л., с. 6 – 7; Лукницкий П.Н. Из дневников и писем. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 147].

Влітку 1929 р., закінчивши дев'ять класів школи у Бежецьку, він переїздить до матері в Ленінград :

"Обставини загибелі його батька створювали ускладнення для продовження навчання. За допомогою брата [Миколи] Пуніна, Олександра, Льва Гумільова влаштували до школи, де той був директором" [5].

Десятий клас школи він закінчив у Ленінграді в 1930 р. Спробував поступити на німецьке відділення педагогічного інституту, але до іспитів його не допустили за класовим принципом : дворянське походження та відсутність трудової біографії [6]. І от перші чотири роки після закінчення школи Лев Гумільов працює чорноробочим – заробляє "пролетарську біографію". В цей час його більше захоплювала поезія. П.М.Лукницький записував у своєму щоденнику (21.06.1926 р.) :

"Я наводив такі приклади з моїх розмов з Льовою, що проти них не можна було заперечувати, що в 15-річному віці так відчувати вірші, як Льова – незвичайно !

АА розмірковувала – потім : 'Невже буде поет ?'

АА хотілося, щоб Льова знайшов достойними своєї фантазії предмети, що його оточують, і Росію. Щоб не пірати, не давні греки фантастичними образами приходили до нього… Щоб він міг знайти фантастику в плакучій вербі, в березі…" [7]

- тобто мати не хотіла, щоб син повторив поетичний шлях його батька. В листі до М.Л.Лозинського 19.10.1933 р. вона пише :

"Син Лев переклав вірші і мріє показати Вам свій переклад. Дозвольте Льву приїхати до Вас у зручний для Вас час і поговорити з Вами".

З цих коротких свідчень я виводжу, що на той час вправи з поезії розглядались як цілком поважне заняття, як майбутня професія. Однак Лев не став поетом. Можливо, він зрозумів, що на цьому шляху він завжди перебуватиме в тіні батьків. До своїх власних віршів він ставився дуже суворо й ніколи – наскільки мені відомо – сам їх не публікував [8]. Один з них, написаний 1936 р., носить дуже характерну назву "Історія" [текст : Р, с. 342]. Свої віршовані переклади давніх поетів він уміщував у своїх наукових працях, подекуди навіть не зазначаючи, що переклад виконано ним самим. Так чи інакше, саме на початку 1930-х років відбувалось самовизначення Льва як історика.

Етапи свого пролетарського життя Гумільов докладно розповів у бесідах з Варустіним : спочатку він працював сторожем у трамвайному депо. Навесні 1931 р. він поступив в геологічну партію і влітку того року працював в експедиції на хребті Хамар-Дабан, що біля Байкалу. В 1932 р. він поїхав до Таджикистану як лаборант загону паразитологів у комплексній експедиції Академії наук; приїхавши до Таджикистану, він посварився з начальством і влаштувався малярійним розвідником в Дангарі [9]. У Таджикистані він познайомився з цікавою й високоосвіченою людиною – Аліфбеком Хийшаловим,

"вченим ефталітом-памирцем, який одержав подвійну освіту : він пройшов навчання в ісмаїлітського 'пира'-старця, а потім курс в Сталінабадському педагогічному інституті" [ЭС, с. 14; Р, с. 369].

Це знайомство справило сильне враження на Гумільова, причому не тільки як поштовх до вирішення ефталітської проблеми [ЭС, с. 14]. Мені здається, що внаслідок цього знайомства Гумільов зацікавився питанням про роль ісмаїлізму в житті мусульманського суперетносу (він вважав цю роль дуже визначною), а через приклад ісмаїлізму він прийшов до поняття антисистеми, яке відіграє важливу роль в його етногенетичній концепції.

Малюнок 2. Л.М.Гумільов. Фото 1930-х років

Влітку 1933 р. він працює в археологічній експедиції Г.А.Бонч-Осмоловського, яка досліджувала палеолітичну стоянку Аджи-Коба у Криму, а після її закінчення (тобто восени 1933 р.) влаштувався на роботу в Геологічний інститут АН СССР. У грудні 1933 р. Гумільова вперше заарештували. Це сталось на квартирі арабіста Ебермана, з яким Гумільов обговорював свої переклади арабських віршів. Чекісти прийшли по господаря, а заодно прихопили й гостя. Гумільова відпустили через 10 днів.

В 1934 р. він поступає на щойно відкритий історичний факультет Ленінградського університету – у віці, коли інші студенти його закінчували [Варустин Л., с. 11, 14].

Влітку 1935 р. він бере участь в археологічних розкопках М.І.Артамонова на хозарській фортеці Саркел на Дону [ОХ, с. 166]. З цього часу розпочалась його довга дружба та співпраця з М.І.Артамоновим, його зацікавлення хозарською проблематикою.

27.10.1935 р. Льва Гумільова заарештували вдруге [10]. Притокою для арешту було те, що Лев не доніс про характер розмов у колі сім'ї [Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 33]. Ахматова активно піклувалась його долею, написала навіть листа до Сталіна [11] :

"А.А. почала клопоти про звільнення, поїхала до Москви, прийшла до Сейфуліної, та відправилась до Поскребишева, секретаря Сталіна, й дізналась, як треба віддати листа, щоб він потрапив до рук Сталіна. Поскребишев сказав : 'Під Кутафьєю баштою Кремля біля 10-ї години, тоді я передам'. Наступного дня А.А. з Пильняком під'їхали туди машиною, і Пильняк віддав листа" [12].

Льва звільнили через два тижні після арешту (3.11.1935 р.), згідно спогадів Ахматової – наступного дня після передачі листа. Але з університету його усеж-таки встигли виключити (скоро після цього він добився зарахування знову) [13]. 5 грудня 1935 р. він розпочав роботу над книгою "Давні тюрки" [ДТ, с. 3]. Оскільки основні джерела до неї були надруковані значно пізніше (див. екскурс "Час написання книг Л.М.Гумільова"), то цю дату можна розуміти тільки як формування задуму чи головної теми праці, а не як дату початку написання тексту книги.

В 1937 р. Гумільов виступив з науковою доповіддю "Удільно-ліствична система тюрків у 6 – 8 ст." у Ленінградському відділенні Інституту сходознавства АН СССР [Куркчи А. Комментарии. – П94, с. 451]. Це свідчило про серйозність його намірів дослідника. Стаття Гумільова під такою назвою була надрукована в 1959 р.

Малюнок 3. Тюрма "Крести" в Ленінграді, куди комуністи часто вкидали Л.М.Гумільова з метою створити йому якнайкращі умови для наукової роботи

10 березня 1938 року Л.М.Гумільова заарештували втретє [14]. Згідно спогадів Гумільова, притокою для арешту була його сварка з професором російської літератури Пумпянським відносно біографії Миколи Гумільова [15]. А у червоних професорів звичай був такий : якщо вони не могли переконати студентів словами, то вони подавали на них доноси, і студентів, незгодних з професорами, заарештовували. Щоб надати справі солідності, були заарештовані ще 2 студенти, і з них слідчі сформували "антисовєтську групу". Те, що ця група є витвором слідчих – видно хоча б з того, що М.П.Єреховича і Т.А.Шумовського заарештували 10 лютого 1938 р., а Гумільова, якого призначили "керівником", – лише через місяць. Якби ідея групи визріла у слідчих раніше, послідовність арештів була б інакшою.

Слідчі тяжко гарували, щоб зробити з підслідних совєтських людей; зокрема, Гумільова били цілих вісім днів [16]. Звинувачення було висунуте за статтями 58-8, 58-10 і 58-11, тобто "терористична діяльність", "антирадянська агітація" і "утворення організації". Машина будівництва соціалізму працювала на повну потужність : Гумільов як "керівник організації" одержав присуд – 10 років виправних таборів + конфіскація його особистого майна + 4 роки позбавлення політичних прав [17].

Деталі функціонування цієї машини і досі незрозумілі. Всі члени групи – цивільні особи, але судив їх військовий трибунал Ленінградського округу (чому ?). Касаційну скаргу Гумільова відхилили, але справу вирішили повернути на додаткове розслідування (чому ?). Хоча було призначене додаткове слідство, 3.12.1938 р. Гумільова відправили у табір біля Медвежогірська і зарахували в лісоруби на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу [18] – так, неначе вирок вступив у дію. Простою мовою, радянська бюрократична машина дала збій, і оце етапування Гумільова до табору і назад було зайвим; але воно могло коштувати йому життя, тому що за зиму 1938 – 1939 років, проведену в таборі, Гумільов дуже охляв.

На щастя, досить скоро (десь між 3.02 і 15.03.1939 р.) його повернули до Ленінграда для повторного розслідування. Це додаткове розслідування підтвердило висновки першого розслідування (ну, це ще можна зрозуміти), всі статті звинувачення залишені в силі, але судила тепер особлива нарада НКВД СССР (чому ?). Вона присудила всім учасникам однакове покарання – 5 років таборів + 5 років заслання [19].

Хоча цей вирок був неначе остаточним, бюрокатична машина продовжувала обмолочувати його справу до жовтня 1940 р. Десятки людей у погонах надсилали один одному запити, довідки, заяви, пояснення, справки, екстракти, витяги, реляції і знову екстракти, запити, довідки, і знову заяви, скарги, апеляції та касації. Будівництво соціалізму просувалось нечуваними темпами ! Ахматова теж вставила свої п'ять копійок, написавши другого листа до Сталіна (6 квітня 1939 р.) [20].

30 липня 1940 р. було видано на гора висновок у справі Гумільова. В ньому написано, що у відношенні Гумільова "чужде соціальне походження і зв'язок з родичами, які притягались до відповідальності за контрреволюційну діяльність, не встановлені", а звинувачений він на підставі свідчень осіб, які проходили в інших справах і були виправдані. Цей висновок був абсолютно безпідставним і фальсифікаторським (і дворянське походження і батько, розстріляний за участь у Таганцевській справі, тепер неначе не існували), і він був відхилений заступником головного прокурора Червоної Армії 28 вересня 1940 р. (це якраз логічно).

Головникова і Тархова вважають ці коливання у відношенні до Гумільова відлунням коливань товариша Сталіна у відношенні до Ахматової та її віршів. Я думаю, що корисний для Гумільова висновок був результатом чієїсь спроби обдурити бюрократичного монстра, але вона не вдалася.

Ці події відкарбувалися в ахматовському "Реквіємі" :

"Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел"

та в короткій згадці Л.М.Гумільова :

"В 1938 – 1939 роках автор, маючи доволі незайнятого часу, почав обмірковувати історичні процеси різних держав," і т.д. [ЭС, с. 16].

В той час, коли Арнольд Тойнбі випускав томи своєї "Всесвітньої історії", його російський колега і автор альтернативної концепції тієї-таки історії перебував в ув'язненні. Як нестерпно гірко тепер читати такі слова Ахматової про сина :

"Він дуже витривалий, тому що завжди звик жити у поганих умовах, не зманіжений. Звик спати на полу, мало їсти" [Чуковская Л.К., с. 7].

Десь 15 – 18 серпня 1939 р. Гумільова відправили з Ленінграда : поїздом до Красноярська, потім на баржі по Єнисею до Дудинки. В норільських таборах він працював землекопом, геотехніком, лаборантом-хіміком [Варустин Л., с. 23]. Він був твердо ізольований від "великої зони", так що в травні 1942 р. Ахматова не знала, чи він живий [Хейт А., с. 142]. Термін його ув'язнення закінчився 10.03.1943 р. [21], після табору він перебував на засланні в Туруханському краї [22]. Влітку 1943 р. він працював у геологічній експедиції на Хантайському озері [23]. З весни 1944 р. він працював техніком у магнітометричній експедиції Норільського комбінату на р.Нижня Тунгуска [24].

В кінці 1944 р. він домігся, щоб його мобілізували до армії; він воював у складі 1386-го зенітно-артилерійського полка, з яким у складі 1-го Білоруського фронту дійшов до Берліна [25]. Восени 1945 р. він повернувся до Ленінграда і оселився разом з матір'ю [Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой, с. 268]. В січні 1946 році він закінчив Ленінградський університет. Таким чином, навчання в університеті розтягнулось для Гумільова більш ніж на 10 років. Після закінчення університету він поступив в аспірантуру Інституту сходознавства АН СССР (навесні 1946 р.), за один рік склав усі іспити та підготував дисертацію [Красильников В.Н. Л.Н.Гумилёв и Петербургский университет. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 37]. В 1946 – 1947 рр. брав участь в археологічній експедиції під керівництвом М.І.Артамонова на Поділлі [ДР, с. 346]. Здається, це був перший і останній випадок в житті Гумільова, коли наукові інтереси привели його в Україну; але ніякого сліду в його творчості цей візит не зробив.

В грудні 1947 р. його відраховують з аспірантури, і тільки в березні 1948 р. він зумів влаштуватись на надзвичайно почесну, вигідну та високооплачувану роботу бібліотекаря у психотерапевтичній лікарні ім.І.М.Балинського, що на П'ятій лінії Василівського острова у Ленінграді [26]. В 1948 р. він проводить археологічні розвідки на Алтаї [ДТ, с. 70], під керівництвом С.І.Руденка веде розкопки третього Пазирицького кургану [ОХ, с. 53]. 28.12.1948 р. він захистив на історичному факультеті Ленінградського університету кандидатську дисертацію на тему "Політична історія першого тюркського каганату : 546 – 659 рр." [Чуковская Л.К., с. 63; Р, с. 550; Варустин Л., с. 27] В лютому 1949 року він посів першу в своєму житті наукову посаду – старшого наукового співробітника Музею антропології та етнографії. В тому ж році в збірнику праць музею була надрукована його перша наукова праця (див. бібліографію його праць).

В 1949 р. Гумільов був заарештований втретє :

"Льову заарештували 6.11 [1949 р.], коли він зайшов додому під час обідньої перерви. Обшук закінчили швидко. Анна Андріївна лежала непритомна. Я допомогла Льові зібрати речі, дістала його полушубок. Він попрощався з мамою, вийшов на кухню попрощатись зі мною, його увели" [Пунина И.Н. Сорок шестой год… – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 471].

"В приступі відчаю Ахматова наважилась на такий крок, до якого вона не вдавалась ще ніколи, ні за яких обставин. Вона написала віршовий цикл 'Слава миру'. В нього було включено вірш, який прославляє Сталіна. Ці вірші були переслані нею з Ленінграда до Ніни Антонівни Ардової. А вона зв'язалась з О.О.Фадеєвим, генеральним секретарем Союза писателів [… Цикл надрукували в журналі 'Огонёк' в 1950 р.] [27]

Анна Андріївна стала їздити до Москви, щоб передавати кожен місяць суворо визначену адміністрацією суму до Лефортовської тюрми. Так вона довідувалась, що син живий. Слідство тривало довго. А Льва Гумільова все-таки засудили на 10 років у таборі особливого режиму. Він повернувся тільки в 1956 р., реабілітований за відсутністю складу злочину" [Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой, с. 272].

"Коли 30 вересня 1949 року був заарештований Микола Пунін, а 6 листопада – Лев Гумільов, ані в [Ахматової], ані у близьких до неї людей не лишалось сумніву, що всі ці події викликані однією обставиною – її зустріччю в 1945 р. з Ісайєю Берліним" [Хейт А., с. 172].

Хоча у присутніх "не лишалось сумніву", я твердо переконаний, що тут причинного зв'язку нема. І.Берлін – перший секретар британського посольства в Москві. Його зустрічі з Ахматовою відбулись 26 і 27.11.1945 р. [28] Якщо треба було покарати советську ревізську душу за нелегальну зустріч з іноземцем, для цього, по-перше, були всі законні підстави (такі зустрічі були заборонені, не треба ховатися з мотивами репресій); по-друге, не треба й не можна чекати чотири роки, на протязі яких отруєна зустріччю совєтська душа могла безперешкодно отруювати інших – треба й необхідно було ізолювати її негайно. Розплата за цю зустріч прийшла у вигляді постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звєзда" і "Ленінград" (14.08.1946 р.) : цілком можливо, що під час її розробки факт нелегальної зустрічі Ахматової використовувався як ілюстрація морального занепаду інтелігенції й обґрунтування необхідності жорстоких адміністративних заходів. Деяку фактичну опору цьому припущенню можна знайти знову-таки в оповіданнях Ахматової; І.Берлін під час зустрічі з нею в 1965 р. записав, нібито Сталін сказав : "Наша черниця тепер приймає візити іноземних шпигунів" – про це їй оповів хтось із свідків [спогади І.Берліна (Найман А.Г., с. 283)]. Коли це справді так було, то цим свідком мав би бути Фадеєв; але для даного епізоду якнайкраще підходить оцінка Наймана : "Репліки Ахматової були не енциклопедичною інформацією, а анекдотом" [Найман А.Г., с. 76].

Але арешти 1949 року, на мій погляд, ніякого відношення до цієї зустрічі й постанови не мали, а йшли зовсім по іншій лінії : і Пуніна, й Гумільова заарештували як "повторників", тобто таких осіб, які вже один раз були заарештовані. Механізм цієї найбездушнішої репресивної кампанії з усіх радянських кампаній добре розкрила Євгенія Гінзбург ("Крутий маршрут").

Тим не менше під час слідства від Льва Гумільова вимагали свідчень про шпигунську діяльність Ахматової на користь Англії, вимагали подробиць розмов Ахматової з Берліним [29]. Я вважаю цей бік слідства чистою формальністю, оскільки саму шпигунку Ахматову комуністи так і не знайшли часу ані заарештувати, ані допитати. І під час цього слідства його знову катували. Доводиться тільки шкодувати, що цей прекрасний метод підвищення продуктивності наукової праці не був застосований ані до Альберта Ейнштейна, ані до Арнольда Тойнбі.

На цей раз Гумільов був засуджений до 10 років таборів [30], але за яким "звинуваченням" – мені невідомо. В 1951 р. перебував у таборі в Караганді [31]; потім його перевели до Междуреченська, ще пізніше – до Омська [32].

Малюнок 4. Лев Гумільов в ув'язненні. 1951 р.

Малюнок 5. Лев Гумільов в ув'язненні. 1953 р.

Починаючи з 1953 р., він отримує від табірного начальства дозвіл писати, – звісна річ, не вірші, але наукову працю про хуннів [33]. Приємно бачити, як прогресує російська державність ! У 1847 році, щоб заборонити Тарасові Шевченку писати, потрібен був спеціальний царський указ – а тепер заборона писати стала просто загальною нормою. Цей рукопис обсягом 20 аркушів він у жовтні 1955 р. переслав до Емми Герштейн. Та передрукувала його на машинці й передала славному сходознавцю Миколі Конраду [34]. Це був перший варіант книги Гумільова про хуннів (нижче ми побачимо, що книга активно поповнювалась новим матеріалом аж до 1958 р.).

Гумільов пригадував, що він повернувся з Омська до Москви з двома чемоданами рукописів наукових статей та двох монографій ("Хунну" та "Давні тюрки") [35].

В той же час А.А.Ахматова не шкодувала зусиль для звільнення сина. Л.К.Чуковська згадувала, що 27.01.1954 р. вона під диктовку АА писала листа до голови Верховної ради СРСР К.Є.Ворошилова з клопотанням про Л.М.Гумільова. Наступну згадку про цей лист занотовано під 5.02.1954 р.; до нього був доданий лист архітектора Льва Володимировича Руднева на ім'я того ж Ворошилова. Руднев на той час займався будівництвом Московського університету і був близьким знайомим Ворошилова [36]. Це звернення лишилось без наслідків.

25 березня 1955 р. Лев Гумільов пише відчайдушного листа до Емми Герштейн. Цей лист часто цитують дослідники, тому і я скажу про нього кілька слів.

"Ви праві, у мами старечий маразм і розпад особистості, але мені від цього не легше […] рятувати мене, доводити мою невинність – це її обов'язок; нехтувати цим обов'язком – злочин […]

Врятувати мене можна тільки одним шляхом : добитись того, щоб член уряду чи ЦК звернув на мене увагу і переглянув справу без упередженої думки […]

Мама, як натура поетична, страшенно лінива та егоїстична. Їй лінь думати про прикрі речі і про те, що треба зробити якесь зусилля […] Для неї моя загибель буде тільки притокою для надгробного вірша про те, яка вона бідна – синочка втратила […]

Максимум через півроку я втрачу працездатність і мені буде ще гірше – я не зможу займатись історією, яка одна мене тримає […] Що буде далі ? Мабуть, я тихо скочусь в інвалідність і смерть, яка мене не лякає. Шкода тільки, що мій науковий талант вже розвинувся і тепер мені б давати й давати нашій науці якраз те, що найбільш актуально […]" [37]

Перше, що впадає у вічі – це знайомство Льва Гумільова з "Реквіємом" (натяк на надгробний вірш не можна зрозуміти інакше). Другий очевидний момент – що лист писався у стані крайнього душевного пригнічення; не буде перебільшенням сказати, що випробування перевищили міру терпіння і автор виглядає з листа духовно зламаним. Третій теж очевидний момент – що в той момент (а може, і весь час перебування у таборі) Лев Гумільов справді був прикро невдоволений з поведінки матері.

Але при цьому не можна брати цього листа за якусь скрижаль, що містить абсолютну істину, і на підставі його одного роздавати подяки і догани, як роблять деякі біографи. Тут слід мати на увазі, по-перше, що кінець листа є першою спробою автонекролога (у 1988 р. буде ще друга спроба), і жанр зобов'язує до трагічного пафосу. По-друге, безпосередня мета листа – підштовхнути адресата до якихось дій, і тут перебільшення страждань автора і байдужості оточуючих цілком виправдані [38].

А третє і головне – це наївний план звернення до якоїсь "впливової особи" із ЦК. Минулися часи, коли начальство могло творити чудеса, коли в ЦК були такі справді впливові особи, як товариш Сталін. Тепер в ЦК сиділа така дрібнота як Ворошилови та Фадеєви, яка й мріяти про впливове становище не могла. Все, що вона могла вигадати – це "колективне керівництво", тобто систему, при якій ніхто персонально не міг віддати навіть поганого розпорядження, не кажучи вже про добре.

Одне слово, я не погоджуюсь з тими біографами Льва Гумільова, які засуджують Ахматову за буцімто недостатні зусилля.

В березні 1956 р. за клопотанням Ахматової партійний функціонер Олександр Фадеєв [39] написав листа до Генеральної військової прокуратури з проханням переглянути справу Льва Гумільова, де він, зокрема, писав :

"При розгляді справи Л.М.Гумільова слід також врахувати, що він, Лев Гумільов, як син М.Гумільова й А.Ахматової, завжди міг представити 'зручний' матеріал для всіх кар'єристських та ворожих елементів для возведення на нього будь-яких звинувачень" [Хейт А., с. 177. Текст листа : Новый мир, 1961 г., № 12].

В перекладі з комуністичного новоязу виходить, що походження Гумільова було його провиною, але тепер часи вже не ті, й це не мусить розглядатись як провина; також це походження надавало більшої ваги безпідставним доносам. Рука Ахматової відчувається в тому, що в листі нема нічого про те, в чому конкретно звинувачували Гумільова, але є її погляд, що його провина – бути сином своїх батьків.

Лист Фадеєва був відправлений 2.03.1956 р., перегляд справи було призначено на 12.03 [40] (ось з якою швидкістю вміли совєтські органи виконувати вказівки, якщо вони виходили від найвищого начальства і якщо це начальство дійсно хотіло, щоб ці вказівки виконувались). Гумільова звільнили згідно Указу Верховного Совєта СССР від 24.03.1956 р. (конкретне рішення щодо звільнення Гумільова винесено 18.05.1956 р., а звільнили його 11.06.1956 р.) [41], і 15 травня 1956 р. Лев Гумільов повернувся до Москви, де зустрівся з матір'ю.

Підводячи підсумок заходам радянської влади щодо виправлення Льва Гумільова, можна сказати, що із 15 присуджених йому років таборів він відбув 11.5 років (тобто 76.5 %), а з 5 років заслання – 1.5 роки (тобто 30 %). Як бачимо, по обох позиціях має місце недовиконання плану.

З 1956 р. Лев Гумільов працює – спочатку на посаді двірника в Етнографічному музеї [42] (невже його біографія все ще не здавалась досить пролетарською ?), потім – бібліотекарем в Державному Ермітажі, зокрема, продовжувалась співпраця з М.І.Артамоновим по хозарській проблемі. В 1959 – 1963 рр. Л.М.Гумільов проводив археологічні пошуки на нижній Волзі та на Тереку, пов'язані з проблемою хозарських пам'яток [Р, с. 286, 513 – 514; ОХ]. В рамках цього циклу польових досліджень ним була організована одна з перших підводних археологічних експедицій. П'ятидесятирічний вчений опановує підводне плавання з аквалангом і влітку 1961 р. обстежує затоплені оборонні споруди Дербента [ОХ, с. 72 – 89].

В 1960 р. він починає читати лекції на історичному факультеті Ленінградського університету про кочівників Центральної Азії [Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124]. Це був, очевидно, спецкурс; я не маю відомостей, щоб Гумільов колись читав якісь базові курси лекцій. З 1966 р. він викладав спецкурс "народознавство" на географічному факультеті [Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 37].

Малюнок 6. Лев Гумільов і Анна Ахматова. 1960 р.

Десь на кінець 1961 року припадає якийсь прикрий конфлікт між Львом Миколайовичем та його матір'ю. У викладі Ахматової це виглядало так :

"Цей великий вчений не був у мене в лікарні три місяці. Він прийшов до мене додому в самий момент інфаркту, образився на щось і пішов […] Він хвора людина. Йому там сплюндрували душу. Йому там втовкмачували : твоя мати така знаменита, що варто їй тільки слово сказати, і ти будеш вдома" [43].

В листі до брата (Віктора Андрійовича Горенка), датованому 20.07.1963 р., А.А. пише :

"Передати вітання Льву не можу – він не був у мене вже два роки, але за переказами захистив докторську дисертацію і успішно веде наукову роботу" [Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М. : Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 237].

Це напруження у стосунках тривало до самого кінця життя Анни Андріївни. За спогадами М.Алігер, восени 1965 р. під час перебування в Москві А.А. захворіла і потрапила до Боткінської лікарні. Друзі склали графіка, хто коли мав її відвідувати, щоб її не перевантажувати. Лев Миколайович після довгої розлуки приїхав до Москви, щоб побачити матір, але його не допустили, тому що його не було в списку (не так тії вороги, як добрії люди…). А.А. дуже обурювались цим випадком [Алигер М. В последний раз. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 367]. Звичайно, такого не могло трапитись за нормальних відносин.

З 1959 р. розпочався безперервний та рясний потік наукових публікацій Л.М.Гумільова. В 1961 р. він оборонив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук. Тема її – "Давні тюрки 6 – 7 ст." [Чуковская Л.К., с. 63] З 1962 р. він знову посідає посаду старшого наукового співробітника (це найвище його місце в табелі рангів), на цей раз – в науково-дослідному інституті географії при географічному факультеті Ленінградського університету. На цій посаді він працював 28 років [Красильников В.Н., с. 38]. В 1962 році виходить велика книга М.І.Артамонова "Історія хозар". Гумільов був науковим редактором цієї книги (не часте для нього заняття) і цілком справедливо пишався своєю причетністю до цієї визначної публікації [44].

Малюнок 7. Мандри Л.М.Гумільова

– місця, де Л.М.Гумільов працював у експедиціях;

– місця, де Л.М.Гумільов перебував в ув'язненні;

– інші місця, пов'язані з життям Л.М.Гумільова.

Числами позначено :

1 – Царське Село і Санктпетербург (Ленінград), де ЛМГ народився, довгий час жив і помер;

2 – Слепнево і Бежецьк (1913 – 1929 рр.);

3 – хребет Хамар-Дабан (1931 р.);

4 – Дангара (1932 р.);

5 – ур.Аджи-Коба (1933 р.);

6 – Саркел (1935 р.);

7 – Медвежогірськ (1938 – 1939 рр.);

8 – Норільськ (1939 – 1943 рр.);

9 – Хантайське озеро (1943 р.);

10 – р.Нижня Тунгуска (1944 р.);

11 – Берлін (1945 р.);

12 – Поділля (1946 – 1947 рр.);

13 – ур.Пазирик (1948 р.);

14 – Караганда (1950 ? – 1951 ? рр.);

15 – Междуреченськ (1952 ? – 1953 ? рр. );

16 – Омськ (1953 ? – 1956 рр.);

17 – дельта Волги (1959 – 1963 рр.);

18 – Дербент (1961 р.);

19 – Прага (1966 р.).

Але перешкоди на шляху репресованого сина репресованого не закінчились. В Совєтському Союзі, щоб займатись наукою, обов'язково треба було посідати якусь наукову посаду. Наукової самодіяльності комуністи не терпіли, цілком слушно вважаючи, що коли наука не допомагає будувати комунізм, то вона є шкідливою. Перебуваючи на науковій посаді, людина знаходилась під наглядом "компетентних органів" (ними фактично були парткоми [45], а якщо вони нездужали – їм на допомогу приходили "органи" у вузькому значенні слова, тобто таємна поліція, яка звалась КГБ). Вважалось, що в такій ситуації науковець не зможе шкодити будівництву комунізму.

Щоб піднятись на вищий щабель – наприклад, стати завідувачем кафедри, що давало значні можливості розширити дослідження – обов'язково треба було бути членом КПСС. Завідувач кафедри, який не був би членом КПСС – це річ так само нечувана, як гаряче морозиво [46]. Не вмію сказати, був чи не був у КПСС Л.М.Гумільов (здається, таки не був), але спроба його посісти кафедру етнографії (десь після 1973 р.) закінчилась нічим [ЭБЗ, с. 617]. Ясна річ, що така номенклатурна годувальниця, як Академія наук СССР, була перед ним зачинена.

В 1966 р. Гумільов відвідав Прагу і виступив з доповіддю "Коливання ступеня зволоження та міграції народів в південно-східній Європі з 2 по 4 ст." на 7-му міжнародному конгресі з передісторії [Р, с. 27] [47]. Ця поїздка не зробила великого впливу на сферу наукових контактів Гумільова, яка обмежувалась Ленінградом та Москвою. За межами цих центрів він опублікував лише 14 робіт (по 2 – в Баку, Будапешті, Парижі; по 1 – в Алма-Аті, Душанбе, Казані, Новосибірську, Пермі, Празі, Тарту, Чебоксарах). У "світовій науці" (тобто науковому співтоваристві католицького суперетносу) він залишився невідомим.

В 1967 році Л.М.Гумільов оженився з Наталею Вікторівною Симоновською. Його дружина – за фахом художник-ілюстратор книг – стала його надійною помічницею :

"Для його книги 'Пошуки вигаданого царства' я зробила оправу та чотири розвороти, для 'Хуннів у Китаї' – обкладинку з химерами" [Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 18].

В 1974 р. Л.М.Гумільов оборонив дисертацію "Етногенез та біосфера Землі" на здобуття вченого ступеня доктора географічних наук. Вчена рада географічного факультету Ленінградського університету схвалила роботу, але Вища атестаційна комісія її не затвердила. Наукові публікації Л.М.Гумільова зустрічали шалений опір – про це він сам докладно оповідає в надзвичайно цікавій записці [ЭБЗ, с. 632 – 638], в якій він вирахував, що за 11 років (1975 – 1985 рр.) йому вдалось надрукувати 16 авторських аркушів своїх праць, а відхилено праці обсягом 82 аркуші, тобто 87 %.

"До початку 80-х років в університеті у нього не було жодного помічника, бодай лаборанта, не кажучи про наукових співробітників. Його дослідження не вводились навіть у план науково-дослідних робіт […] Заробітна плата старшого наукового співробітника та єдиний на рік негласний виїзд до Москви за свій кошт – ось і все, що мав від університету вчений. Лекції, звісно, читались безкоштовно, але навіть за таких умов їх часто забороняли" [48].

Що за часи ! Що за звичаї ! Всемогутній КГБ, який ще зовсім недавно без будь-яких проблем запроторював людей на десятки років ув'язнення, не має влади ані заборонити вповні таємні мандрівки з Петербурга до Москви, ані дозволити їх ! Ось вам ознака того параліча влади, який не зовсім точно був названий "застоєм" і який не міг не закінчитись розвалом імперії зла, тобто СССР.

Малюнок 8. Лев Гумільов і Анатолій Найман. 1990 р.

Отже, в університеті Лев Гумільов працював в науковому підрозділі і не мав безпосереднього відношення до навчання студентів. Він читав тільки спецкурси, які часто забороняли на тій підставі, що вони антимарксистські [Красильников В.Н., с. 38]. Це – чи не єдиний випадок відносин Гумільова з советською владою, коли висунуте проти нього звинувачення відповідало дійсності (див. екскурс "Легенда про марксистський характер теорії етногенезу"). Але й ставши науковим працівником, Л.М.Гумільов не здолав усіх перешкод. Щоб займатись історією, знову-таки треба було бути членом КПСС; Л.М.Гумільов до громади советських істориків не належав, основні його статті надруковані з рамена Географічного товариства СССР. Необхідність маскуватись під географа, якось обґрунтовувати свою наукову службу на географічному факультеті некорисно відбилась на аргументації етногенетичної теорії Л.М.Гумільова (див. екскурс "Легенда про географічний характер теорії етногенезу").

Ще гірше було те, що він хотів займатись проблемою загальних закономірностей історичного процесу. Як окрема наукова спеціалізація вона ще не виділилась, і тому не має спеціальної назви. Інколи цю дисципліну звуть історіософією, але я волів би звати її теоретичною історією або історіологією [49]. Для того щоб займатись цією проблемою в Советському Союзі, треба було бути не просто членом КПСС, а генеральним секретарем ЦК КПСС. У комуністів існувала впевненість, що загальні закономірності історичного процесу відкриті Марксом і Енгельсом і сформульовані у "науці" під назвою "історичний матеріалізм". Виходячи з цього заложення вони вважали, що робити якісь вдосконалення у цій "науці" личить тільки генеральним секретарям, але ніяк не простим людям. Історичний матеріалізм вважався священним джерелом комуністичної влади (щось на зразок помазання на царство), і тому стороннім вхід туди було заборонено. Тим більше неприхильні були комуністи до спроб створення альтернативних щодо "історичного матеріалізму" моделей всесвітньої історії.

І не дивлячись на всі ці перешкоди, Л.М.Гумільов створив таку альтернативну модель. Тому я й кажу, що він зумів стати визначним вченим.

У 1988 р. Гумільов надрукував статтю під назвою "Біографія наукової теорії, або Автонекролог" [50], в якій з гіркотою передбачав, що як він помре, то не знайдеться кому написати некролога. Він практично не помилився : тільки "Вісник Санктпетербурзького університету" відгукнувся коротеньким, сповненим неточностей анонімним некрологом [51].

Л.М.Гумільов помер 15.06.1992 р. в Санктпетербурзі, похований на Микільському цвинтарі Олександро-Невської лаври. Географи Санктпетербурзького університету проводять читання пам'яті Л.М.Гумільова [52]. 23.05.1996 р. президент Казахстану Н.Назарбаєв видав указ про перетворення Акмолинського університету у Євразійський університет ім.Л.М.Гумільова, що й було виконано [53]. Центр етнології Санктпетербурзького університету також носить ім'я Л.М.Гумільова. 1.10.1997 р. на будинку по вул.Коломенській 1/15 у Санктпетербурзі відкрито меморіальну дошку Л.М.Гумільову [54], у цьому будинку створена квартира-музей Л.М.Гумільова.

Примітки

[1] В молодості вона була українкою і мала прізвище Горенко; Ахматова – її поетичний псевдонім, який став і її прізвищем.

[2] Біографічних праць про Л.М.Гумільова на початку моєї роботи на було; в 2000 р. вийшла цінна книга С.Лаврова – про неї нижче. Біографічні відомості про нього можна знайти в дуже скупих згадках у працях самого Л.М.Гумільова та в біографіях Анни Ахматової, з них я користувався цінною книгою англійської дослідниці Аманди Хейт (Хейт А. Анна Ахматова : поэтическое странствие; дневники, воспоминания, письма А.Ахматовой. – М. : Радуга, 1991 г. – 383 с.), щоденником Л.К.Чуковської (Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. Т. 1 : 1938 – 1941 гг. – Нева, 1989 г., № 6, с. 3 – 74; № 7, с. 99 – 153) із змістовною біографічною довідкою про Л.М.Гумільова (с. 63). В цій довідці згадується робота Е.М.Герштейн, спеціально присвячена історії звільнення Гумільова, але я нею не зміг скористатись. Дуже цінною є біографічна стаття, написана Варустіним на підставі бесід з Гумільовим ("Повода для ареста не давал…" / С Л.Н.Гумилёвым беседует Л.Э.Варустин. – Аврора, 1990 г., № 11, с. 3 – 30; далі скорочено : Варустин Л.); вона висвітлює період до 1956 р. Місцем народження Льва інколи подають Царське Село. Це неправильно : Гумільов з Ахматовою тоді жили в Царському Селі, але народився Лев у пологовому будинку в Петербурзі (Лукницкий П.Н. Acumiana. – Париж : YMCA-PRESS, 1991 г., т. 1, с. 74).

У 2000 р. була надрукована книга проф.С.Б.Лаврова "Лев Гумилев. Судьба и идеи" (М. : Сварог, 2000 г. – 406 с.). Я її не бачив і ніколи не зміг би нею скористатись, якби добрі люди не розмістили у вебі її копію (на сайті http://gumilevica.kulichki.net/). На цьому сайті взагалі є ціла маса корисних і цікавих статей про Льва Гумільова і його творчість.

Користуючись книгою Лаврова, я не ставив собі за мету вибрати звідти максимум інформації; вона для мене – тільки одне з джерел. Тим, хто хоче знати про Льва Гумільова більше, я рекомендую прочитати цю книгу повністю. Але читаючи Лаврова, слід пам'ятати, що він – російський імперіаліст, і для нього утворення незалежної України – гірше ножа гострого, тому що псує всі його "геополітичні" побудови, за якими Росії випадало б панувати над усім світом. І справді, є якась фундаментальна несправедливість у тому, що росіяни відкрили "геополітику", а користатись її плодами і панувати над усім світом випало Америці…

[3] Від грецього кореня "akme", що означає вищу ступінь чогось, походить назва поетичної течії та науковий термін Л.М.Гумільова "акматична фаза", походження якого я довго не міг зрозуміти.

[4] ЧК – "Чрезвичайная комісія", злочинна комуністична терористична організація.

[5] Хейт А., с. 96. Подана в неї дата – 1928 р. – неточна; правильна дата – літо 1929 р. (Варустин Л., с. 8).

[6] Варустин Л., с. 9. Дворянство його було мнимим (це з'ясовано в книзі С.Б.Лаврова, розділ 2) : батько його не був дворянином, а тільки любив зватись ним; і сам Лев так інколи звався, що, як бачимо, не лишилось без наслідків. У 1935 р. його виключили з університету через оце "дворянське походження"; у 1938 р. під час слідства в його анкеті проставлено – "з дворян" (Головникова О., Тархова Н. "И все-таки я буду историком!" – Звезда, 2002 г., № 8, с. 114 – 135. Я користувався веб-копією : http://magazines.russ.ru/zvezda/2002/8/gumil.html; далі скорочено – Головникова О., Тархова Н.).

[7] Лукницкий П.Н. Acumiana. – Париж : YMCA-PRESS, 1997 г., т. 2, с. 192, 196, 197 (додаткові його свідчення про ранні поетичні спроби Льва – т. 1, с. 20; т. 2, с. 188, 190, 191, 193, 240, 338; вони стосуються 1924 – 1927 рр.).

[8] А.Куркчи відзначає : "Його переклади складають дві книги; він приймав участь у більше ніж п'ятнадцяти збірниках поезії" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 42); тобто цей аспект творчості Гумільова заслуговує на окреме вивчення. Деякі матеріали для цього зібрані в моєму покажчику праць Л.М.Гумільова в розділах "Поетичні твори" та "Поетичні переклади".

[9] Варустин Л., с. 9 – 11. Дангара, якщо я правильно розумію – місто за 75 км на південний схід від Душанбе.

[10] "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 697; А.Хейт (с. 105 – 107) помилково вказує, що це трапилось на початку 1935 р. Сам Гумільов теж помилявся, коли клав цю подію на серпень 1935 р. (Варустин Л., с. 14).

[11] Хейт А., с. 112. Текст листа довгий час був невідомий; в 1939 р., коли Л.К.Чуковська запитала про його зміст, Ахматова переповідала його з пам'яті; про цей лист – Чуковская Л.К., с. 6. С.Б.Лавров наводить його у своїй книзі (гл. 4) разом з текстом аналогічного звернення Б.Пастернака і резолюцією т.Й.В.Сталіна : "т.Ягода. Звільнити з-під арешту і Пуніна і Гумільова та доповісти про виконання". Всі на світі дива від начальства відбуваються – зауважив у свій час М.Є.Салтиков-Щедрін.

[12] Найман А.Г. Рассказы об Анне Ахматовой. – М. : Художественная литература, 1989 г., с. 77. Дуже подібне свідчення Е.Герштейн : "У Сейфуліної були зв'язки в ЦК. Анна Андріївна написала листа Сталіну, дуже короткого. Вона ручалась, що її чоловік та син – не змовники і не державні злочинці. Лист закінчувався фразою : 'Допоможіть, Йосипе Вісаріоновичу !' В свою чергу Сталіну написав Пастернак […] Пильняк повіз Ахматову на своїй машині до комендатури Кремля, там вже було домовлено, що листа приймуть і передадуть до рук Сталіна" (Герштейн Э.Г. Тридцатые годы. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 256 – 257). О.С.Булгакова занотувала у своєму щоденнику, що Ахматова приїхала у цій справі до Москви 30.10.1935 р., а лист був написаний за допомогою М.А.Булгакова 31.10 (Соколов Б. Булгаковская энциклопедия. – М. : ЛОКИД, 1996 г., с. 27). Додаткові подробиці містить стаття О.Головникової і Н.Тархової (див.вище).

[13] Є свідчення (Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124; Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 33; Лавров С.Б., гл. 4), що його відновили тільки в 1937 р. Це невірно : 1. сам ЛМГ згадував, що "в березні 1938 р. мене узяли з четвертого курсу" (Варустин Л., с. 15); 2. в січні 1946 р. він складає екстерном іспити за 4-й та 5-й курси (Варустин Л., с. 25). Отже, на момент арешту в 1938 р. він мав закінчених три курси (1934/5 – 1-й; 1935/6 – 2-й; 1936/7 – 3-й).

[14] Ахматова пригадувала, що вона дізналась про це 11.03.1938 р. (Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк. : Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 285). Найповніше історія цього "слідства" висвітлена у спеціальністі статті (Головникова О., Тархова Н.).

[15] Варустин Л., с. 16; Лавров С.Б., гл. 4; Хейт А., с. 111 – 114. Дослідниця пише, що приводом до арешту було тільки те, що Лев – син М.Гумільова та А.Ахматової. Оскільки основне джерело її книги – оповідання самої Ахматової, це слід розглядати як точку зору останньої.

[16] Цей важливий факт подає у своїй книзі С.Б.Лавров (гл. 4). Якою нікчемною виглядає на цьому фоні англійська влада, яка ніколи не катувала Арнольда Тойнбі; та й гітлерівці, мавши принаймні три роки (1933 – 1936), так і не знайшли часу, щоб добряче побити Освальда Шпенглера.

[17] "Терористична діяльність" полягала у намірі убити А.О.Жданова (на той час – секретаря Ленінградського обкома ВКП(б)). Інші сюжети – донос Пумпянського, читання крамольного вірша О.Мандельштама про "кремлівського горця" – у справі не фігурували. Ця скромна, але реальна антирадянщина відступала на другий план перед блискучими вигадками чекістів. Згідно з їхніми планами, Гумільов мав вступити на шлях контрреволюційної діяльності цілком свідомо, бажаючи помститись за розстріляного батька; Ахматова ж за цими планами мала підбурювати Гумільова здійснити теракт над Ждановим (Головникова О., Тархова Н.). Тобто слідчі здобули цілком вагомі підстави для арешту Ахматової; але плани будівництва соціалізму змінились, і цей арешт так ніколи не відбувся. Сам Гумільов в кінці життя не пригадував, на кого, за задумом слідчих, він мав чинити замах (Варустин Л., с. 18).

Ахматова писала : "Мій син розповідав, що йому під час слідства читали показання Осипа Емільовича [Мандельштама] про нього і про мене і що вони були бездоганні" (Хейт А., с. 295). Це я розумію так, що слідчі не видобули з Мандельштама ніяких свідчень, які могли б зашкодити іншим. О.М.Панченко пише, що Лев Гумільов був дев'ятим з того десятка слухачів, яким Мандельштам прочитав роковий вірш про "кремлівського горця" (Панченко А.М. Идеи Л.Н.Гумилёва и Россия 20 века. – В кн. : Гумилёв Л.Н. От Руси к России. – М. : Ди Дик, 1995 г., с. 17). Лев був добре знайомий з О.Е.Мандельштамом, подовгу гостював у нього в Москві (Герштейн Э.Г. Тридцатые годы. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 253; Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой. – там само, с. 258). Е.Герштейн, а за нею М.Ардов вважають, що вірш Мандельштама, переписаний рукою Л.Гумільова, зберігався у справі Гумільова, і через це його не випускали аж до 1956 р. : "Уявімо собі працівника прокуратури (та й будь-якого радянського чиновника) : ось він відкриває теку зі справою засудженого Л.М.Гумільова…І уявімо, що мала відчувати ця людина… Який ледяний жах охоплював її, кола вона читала ці рядки. А якщо таке відбувалось за життя самого Сталіна ?.. Я так і бачу тремтячі пальці, які закривають теку зі справою…" (Ардов М. Жертва акмеизма. – газета "Время МН", 18 октября 2002 г.; я користувався веб-копією : http://www.portal-credo.ru/authors/kolokol/index.php?status=txt&id=9). Полковник держбезпеки, який тремтить від прочитаної антирадянщини, міг би прикрасити будь-який готичний роман.

[18] Медвежогірськ – місто на північному кінці Онезького озера, за 400 км на північний схід від Ленінграду; за офіційною історією, Біломорканал був відкритий у 1933 р. (Большая советская энциклопедия, 1970 р., т. 3, с. 124), тому не зовсім зрозуміла фраза "вони розчищали русло для майбутнього каналу" (Варустин Л., с. 16); скоріше, проводились якісь додаткові роботи.

[19] Про оцей доважок у вигляді заслання чітко сказано тільки у статті Юрія Панова "СибЛаг ГУЛага" (газета "Кузбасс", 21.10.1999 р., № 200; я користувався веб-копією : http://mega.kemerovo.su/WEB/HTML/10188.HTM). Головникова і Тархова про нього чомусь не пишуть.

Взагалі як на звинувачення у тероризмі – покарання відносно легке. Я думаю, що план по терористах НКВД на той час уже виконало, і тепер формально позбувалось зайвих "терористів".

[20] Мемуаристи наводять інші дати – листопад 1938 р., 1940 р. Вони помилкові, як з'ясовано у статті Головникової і Тархової, де є і повний текст листа. Відповіді на нього Ахматова не одержала, але не через недбалість людей у погонах, а навпаки – через їх пильні старання : на цьому листі проставлено не менше семи відміток розгляду листа у різних інстанціях.

[21] Лист А.А.Ахматової до І.М.Томашевської 2.06.1943 р. (Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М. : Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 219); Варустин Л., с. 23.

[22] Чуковская Л.К., с. 63; Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой. – "Воспоминания об Анне Ахматовой", М., 1991 г., с. 261. "Сьогодні одержала листа від мого Льови. Не знала про нього нічого сім місяців і божеволіла" – писала А.А.Ахматова до І.М.Томашевської 4.04.1943 р. (Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М. : Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 218).

[23] Варустин Л., с. 23. Це озеро – за 150 км на південний схід від Норільська.

[24] Варустин Л., с. 23. Повідомлення, що в магнітометричній експедиції він працював у 1943 р. (Хейт А., с. 331, 333, 378, 379; Герштейн Э.Г. Беседы с Н.А.Ольшевской-Ардовой, с. 261) – неточні.

[25] Варустин Л., с. 25; твердження, що його зарахували "у штрафний батальйон Особливої ударної армії 1-го Білоруського фронту" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 33; дослівно повторене у статті Богданов Я. От идей Льва Гумилёва к национальной идеологии России. – http://www.left.ru/2003/7/bogdanov83.html) – помилкове. У склад 1-го Білоруського фронту входили 2-га, 3-я та 5-а ударні армії, з них лише 3-я та 5-а були націлені на Берлін (Большая советская энциклопедия, 1970 г., т. 3, карта "Берлінська операція").

[26] Красильников В.Н., с. 37; Варустин Л., с. 26; Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124; Панченко А.М. Идеи Л.Н.Гумилёва и Россия 20 века. – В кн. : Гумилёв Л.Н. От Руси к России. – М. : Ди Дик, 1995 г., с. 16.

[27] Це було нестандартне поетичне звернення з проханням врятувати сина, яке потрапило на стіл впливової особи без допомоги Поскребишевих. Не знаю, що сказав на це товариш Сталін; але якби я був товариш Сталін, я подумав би так : "Усе іде як слід. Наші успіхи є незаперечними. Ми довго чекали, поки товариш Ахматова почне прославляти радянську владу, і нарешті дочекались. Це колесико машини соціалізму обертається як слід, і нічого міняти не треба", – і нічого не сказав би.

Важливу статтю на цю тему надрукували В.Шенталинський і О.Хлебников (Антитеррористическая операция против Ахматовой. – Новая газета, № 11, 20 марта 2000 г.; я користувався веб-копією : http://2000.novayagazeta.ru/nomer/2000/11n/n11n-s44.shtml). У статті надруковано повний текст доповідної записки, яку міністр держбезпеки Абакумов подав на ім'я Сталіна 14.07.1950 р. "Про необхідність арешту поетеси Ахматової". Цю необхідність міністр обґрунтовував показаннями М.М.Пуніна і Л.М.Гумільова. але товариш Сталін не дав на це згоди, як думають автори – саме через цикл віршів "Слава миру", який почав друкуватись у часописі "Огонёк" (№ 14 за 1950 р.). Тоді ж Ахматова знову написала листа до товариша Сталіна з проханням за сина (текст : Родина, 1993 г., № 2, с. 51) – вже третій з черги після листів 1935 і 1939 років.

[28] Примітка М.М.Краліна (Ахматова А. Сочинения в 2 тт. – М. : Цитадель, 1996 г., т. 2, с. 384); як не дивно, цієї точної дати нема ані в А.Хейт (можливо, Ахматова її не пам'ятала), ані в спогадах самого І.Берліна (відповідний уривок : Найман А.Г., с. 275).

[29] Панов Ю. СибЛаг ГУЛага. – (газета "Кузбасс", 21.10.1999 р., № 200; я користувався веб-копією : http://mega.kemerovo.su/WEB/HTML/10188.HTM).

[30] А.Куркчи (Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 36) твердить, що вирок було винесено Особливою нарадою Ленінграда. Це не зовсім зрозуміло з огляду на те, що слідство велось у Москві (не могла ж АА помилитись у назві тюрми, до якої вона їздила).

[31] "Славянские ль ручьи сольются в русском море ?.." : диалог Л.Н.Гумилёва, А.М.Панченко, К.П.Иванова. – Литературная учёба, 1990 г., № 6, с. 74. Є відомості, що він перебував у таборі Чурбай нора біля Караганди у 1949 – 1956 рр. (Шевченко Ю.Ю. Послесловие к интернет-изданию монографии Л.Н.Гумилева "Старобурятская живопись. Исторические сюжеты в иконографии Агинского дацана" – http://gumilevica.kulichki.net/matter/Article22a.htm). Думаю, що кінцеву дату цього перебування слід уточнити.

[32] Варустин Л., с. 30, 27. Междуреченськ – місто в передгір'ях Алтаю, 60 км на схід від Новокузнецька.

[33] На момент смерті товариша Сталіна (5.03.1953 р.) Гумільов був у таборі бібліотекарем, не ходив на загальні роботи (Панченко А.М. "Я потерял собеседника…" – Невское время, № 188 (1591), 15 октября 1997 г.; я користувався веб-копією : http://gumilevica.kulichki.net/matter/Article07.htm).

[34] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк. : Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 133, 498. За свідченням Чуковської, Конрад навіть хотів залучити ув'язненого Гумільова до роботи над "Всесвітньою історією", де Конрад був членом головної редакційної колегії. З цього, звісно, нічого не вийшло, принаймні серед авторів 2 та 3 томів (Всемирная история. – М. : Политиздат, 1956 г., т. 2; 1957 г., т. 3), де пишеться про хуннів та тюрків – Гумільова нема.

[35] Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 20; Варустин Л., с. 28. Як буде показано далі (в екскурсі "Час написання книг Л.М.Гумільова"), в книзі "Давні тюрки" активно використані джерела, надруковані в 1958 – 1959 роках. Тому рукопис, що його Гумільов писав у таборі, не міг бути дуже близьким до завершення. Скоріш за все, це треба розуміти так, що Гумільов уже опрацював якусь частину "Тюрків".

[36] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк. : Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 68 – 69. Лист Л.В.Руднева до К.Є.Ворошилова з приводу звільнення Л.М.Гумільова [01 – 02.1954 р.] надруковано : Шпион, 1994 г., № 3 (5), але я цієї публікації не бачив.

[37] Повний текст листа – у статті Ю.Панова "СибЛаг ГУЛаг-а" (газета "Кузбасс", 2.12.1999 р.; я користувався веб-копією : http://mega.kemerovo.su/WEB/HTML/11179.HTM). М.Ардов датує його роком раніше – 25.03.1954 р. (Ардов М. Жертва акмеизма. – газета "Время МН", 18 октября 2002 г.; я користувався веб-копією : http://www.portal-credo.ru/authors/kolokol/index.php?status=txt&id=9).

[38] З цим листом пов'язана ще одна обставина, якою не слід нехтувати. Хто така Емма Герштейн, окірм того, що вона – єврейка ? З її спогадів (Герштейн Э. Лишння любовь : сцены из московской жизни. – Новый мир, 1993 г., №№ 11 – 12; веб-копія : http://magazines.russ.ru/novyi_mi/1993/12/gersht.html) ми дізнаємось, що у 1934 – 1938 рр. вона була дружиною Льва Гумільова (ясна річ, неофіційною). Їхня любов була зайвою для будівництва соціалізму, і сім'ї вони так і не створили. Спогади написані десь 1985 р., хронологія подій у них сплутана, про що сама мемуаристка чесно повідомляє читачів. Цікавлять її тільки дві теми – секс і євреї. Про секс вона пише мляво (куди їй до Оксани Забужко !), а про євреїв – багато і з повним знанням справи. Для розуміння розглядуваного листа важливо, що Лев Гумільов писав до своєї коханої, і міг дозволити собі такі вислови, які не призначались для сторонніх. Цей лист – інтимний, ось що !

[39] О.Фадеєв довгий час був членом ЦК КПСС (1939 – 1956 рр.), але на 20-у з'їзді постраждав : його розжалували в кандидати в члени ЦК КПСС. Наскільки мені відомо, вперше Ахматова звернулась до нього з клопотанням про долю сина в серпні 1940 р., через рік після вироку. Клопотання було невдалим (Чуковская Л.К., с. 122, 129).

[40] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк. : Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 146, 148.

[41] Панов Ю. СибЛаг ГУЛаг-а. – газета "Кузбасс", 2.12.1999 р. (я користувався веб-копією : http://mega.kemerovo.su/WEB/HTML/11179.HTM); Гумилёва Н.В. 15 июня. – П94, с. 20. З хронології подій видно, що персональні клопоти О.Фадеєва за персону Л.Гумільова були запізнілими і зайвими (не дожену, так зігріюсь). На той час вже було прийнято загальнодержавне рішення про звільнення політв'язнів, і Гумільова звільнили в цьому загальному порядку.

[42] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк. : Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 172 (23.08.1956 р.).

[43] Чуковская Л.К. Записки об Анне Ахматовой. – Спб.-Хк. : Нева-Фолио, 1996 г., т. 2, с. 363, запис за 1.01.1962 р. (а ще 21.06.1961 р. відносини між ними були спокійними – с. 350). Чуковська прийшла до висновку, що "Льова й насправді вірить, буцімто він пробув у таборі так довго через байдужість та бездіяльність Анни Андріївни" (с. 364).

[44] А.Куркчи пише : "Гумільову належать в ній фрагменти з історії гуннів, кінця Хозарського каганату, багато історичних співставлень та хронологія" (Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 78) – тобто це вже не редагування, а співавторство. Але це питання детально не з'ясоване.

[45] Партком – "партійний комітет", низова ланка злочинної комуністичної організації, яка мала назву "Комуністична партія Советського Союзу" (далі скорочено КПСС) і контролювала всю владу в цьому союзі.

[46] КПСС для обдурювання громадськості спеціально висувала не-членів КПСС на визначні посади (наприклад, академік-мічуринець Т.Д.Лисенко, письменник М.Горький, авіаконструктор А.М.Туполєв); кожен випадок такого висування розглядався й затверджувався найвищим керівництвом КПСС, тому таких людей правильніше вважати не "безпартійними", а номенклатурою найвищого рівня, принаймні рівня ЦК КПСС.

[47] В некролозі сказано : "Він регулярно отримує запрошення на міжнародні конференції та симпозіуми, але за кордон його не пускають. Побувати йому вдалося тільки в Чехословаччині та Угорщині, та й то лише за особистим запрошенням" (Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 124). Для того, хто не знає реалій совєтського життя, поясню : якщо совєтський вчений їхав за кордон за офіційним запрошенням, то кошти на це виділялись тією установою, від якої він був відряджений, із спеціального фонду закордонних відряджень; а якщо він їхав за приватним запрошенням, то за власний кошт або коштом сторони, що приймала його. Отже, дати відрядження якомусь Гумільову – значить відібрати ласий шмат закордонної поїздки у номенклатурника чи родича номенклатурника. А хто ж собі ворог ?

С.Б.Лавров (гл. 2) вніс уточнення : в 1966 р. Гумільов відвідав Прагу та Будапешт, в 1973 р. був у Польщі (інтерв'ю Гумільова для краківської газети "Tygodnik powszechny" надруковано 11.08.1974 р.; якщо це правильно, то він був у Польщі у 1974 р.). Так чи інакше, але ці випадкові міжнародні зв'язки не вплинули істотно на його творчість.

[48] Чистобаев А.И. Первые Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 126; виділення моє – М.Ж.

[49] Кареев Н.И. Историология : теория исторического процесса. – Пг. : тип.М.М.Стасюлевича, 1915 г. – 320 с.

[50] В цьому жанрі він наслідував давньотюркському герою – мудрому Тоньюкуку (надгробний напис Тоньюкука Гумільов назвав "автонекрологом" [ДТ, с. 288]).

[51] Лев Николаевич Гумилёв. – ВСУ, сер. 7, 1992 г., № 3, с. 123 – 125. Неточності : після виключення з університету в 1935 р. він був відновлений в 1937 р. [насправді – в 1935 р.]; в 1938 р. був засуджний на 5 років, весь цей термін він відбував у Норільську [дуже спрощено].

[52] Чистобаев А.И. Первые Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 126 – 127; Чистобаев А.И. Вторые Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 4, с. 92 – 93; Чистобаев А.И. Третьи Гумилёвские чтения. – ВСУ, 1996 г., сер. 7, № 2, с. 159 – 160. Про читання 2002 р. була інформація у вебі : http://www.rangifer.org/gumilev/project3.shtml + інші статті.

В Москві також проводяться Гумільовські читання, які не треба змішувати з петербурзькими, бо вони мають окрему нумерацію (2-і – 2-4.06.1998 р.; 3-і – 8-10.06.1999 р.; 4-і – 23.09.2000 р.).

[53] http://gumilevica.kulichki.net/matter/Article13.htm. Усі держави, що утворились після розвалу СССР, успадкували параліч влади, і тому кожен випадок, коли розпорядження таки виконується, заслуговує на особливу відзнаку.

[54] Панченко А.М. "Я потерял собеседника…" – Невское время, № 188 (1591), 15 октября 1997 г.; я користувався веб-копією : http://gumilevica.kulichki.net/matter/Article07.htm.

<< Попередній розділ | Наступний розділ >>

Повний текст праці доступний також на компакт-диску.