Версія для друку

Жарких М.І. Життя і творчість Льва Гумільова

3. Суспільний резонанс праць Гумільова

3.2. Відгук на загальну теорію етногенезу

3.2.1. Нерозуміння її науковцями

Спочатку була дискусія. По мірі розробки теорії етногенезу перед Гумільовим постала проблема – як оприлюднити результати своїх досліджень. Читач може не зрозуміти – як то з такої дрібниці може виникнути "проблема", і чим далі ми будемо віддалятись від злочинної імперії зла під назвою СССР, тим менше буде розуміння суті "проблеми". А полягала "проблема" в тому, що в СССР не можна було подати до друку жодної праці, що суперечила б офіційно встановленим поглядам. В природничих науках було трохи легше, бо там політбюро не поспішало висловитись щодо лазерів чи ефекту Месбауера (хоча й там мали місце наїзди комуністичного начальства на біологію, кібернетику та обчислювальну техніку, "ідеологічно шкідливий" резонанс в хімії та ін.). У суспільних же науках вважалось, що всі відкриття вже зроблені комуністичними богами Марксом, Енгельсом та Леніним, і все, що хоч трошки їм суперечило, беззастережно відкидалось.

В цих умовах Гумільов та його прихильники розробили цілий хитромудрий план – як обдурити комуністичне керівництво. План був такий :

1. статтю Гумільова треба було надрукувати в природничому журналі;

2. статтю треба надрукувати в порядку дискусії;

3. до статті Гумільова треба додати статтю-паротяг, написану кимось із начальства;

4. треба запросити деяких вчених прийняти участь в дискусії.

Дискусія в совєтській науці – річ абсолютно протиприродна і нечувана. Совєтське наукове керівництво вважало, що всі наукові праці розподіляються на правильні та неправильні; правильні можна друкувати, а неправильні треба відкидати, дискутувати ж в будь-якому разі нема потреби. Тим не менше журнал "Природа" згодився провести на своїх сторінках дискусію по статті Гумільова, і директор Інституту етнографії АН СССР Ю.В.Бромлей згодився виступити як "паротяг". Дискусія відбита в таких статтях :

Гумилёв Л.Н. Этногенез и этносфера. – Природа, 1970 г., № 1, с. 46 – 55; № 2, с. 43 – 50;

Бромлей Ю.В. К вопросу о сущности этноса. – Природа, 1970 г., № 2, с. 51 – 55;

Семевский Б.Н. Взаимодействие системы "человек-природа". – Природа, 1970 г., № 8, с. 74 – 75;

Дроздов О.А. Этнос и природная среда. – Природа, 1970 г., № 8, с. 75 – 76;

Куренной В.Н. Пассионарность и ландшафт. – Природа, 1970 г., № 8, с. 76 – 77;

Козлов В.И. Что же такое этнос ? – Природа, 1971 г., № 2, с. 71 – 74;

Кузнецов Б.И. Проверка гипотезы Гумилёва. – Природа, 1971 г., № 2, с. 74 – 75;

Артамонов М.И. Снова "герои" и "толпа" ? – Природа, 1971 г., № 2, с. 75 – 77;

Ефремов Ю.К. Важное звено в цепи связей человека с природой. – Природа, 1971 г., № 2, с. 77 – 80;

Гумилёв Л.Н. Этногенез – природный процесс. – Природа, 1971 г., № 2, с. 80 – 82;

Бромлей Ю.В. Несколько замечаний о социальных и природных факторах этногенеза. – Природа, 1971 г., № 2, с. 83 – 84.

Оскільки погляди Гумільова, викладені в чільній статті дискусії, докладніше і чіткіше повторені в його пізніших книгах, то дана стаття має для нас інтерес історіографічний; натомість відгуки на неї є дуже показовими, оскільки вони є першими враженнями (та й взагалі критичних зауважень по теорії Гумільова надруковано небагато).

Для дискусії потрібно щонайменше дві точки зору. Друга представлена в статті Бромлея :

"Відправною точкою для всіх уявлень про різні види етнічних спільнот в кінцевому рахунку є антитеза 'ми' – 'вони' [с. 51]".

До етнічних звичайно відносять такі розрізнювальні властивості [спільноти], для яких характерні стійкість та наочність" [с. 52].

До таких суттєвих властивостей слід віднести расові ознаки та групові особливості діяльності (культуру). Основа механізму стійкості та відтворення спільних рис діяльності – психічні стереотипи [с. 53]. Психічний склад етносу реально існує, але його важко уловити із зовнішніх проявів [с. 54].

"Етнос можна визначити як сукупність людей, які мають спільні, відносно стабільні особливості культури і відповідно психічного складу, а також об'єднані свідомістю своєї єдності та ендогамією" [с. 55].

Отже, Бромлей прагнув уточнити феноменологічне визначення етносу (тобто таке, що спирається на безпосередні спостереження; звідси його вимога, щоб етнічні риси були наочними). Важливою спільною точкою з поглядами Гумільова є визнання істотності протиставлення "ми – вони"; але абсолютно неприйнятним для Гумільова (і невірним по суті, як мені здається) є віднесення самосвідомості єдності до числа етнічних ознак. З цими феноменологічними визначеннями етносу Гумільов буде сперечатись весь час.

Виступ Семевського мав дуже загальний і в цілому прихильний до Гумільова характер :

"Стаття Л.М.Гумільова – нове слово в науці. Вона ставить дуже цікаве і складне запитання, яке до цього часу не досліджувалось […] Треба побажати, щоб Л.М.Гумільов продовжив свої дослідження і, зокрема, глибоко проаналізував вплив соціально-економічних факторів на етногенез і етносферу" [с. 75].

В такому ж дусі, але більш конкретно виступив Дроздов :

"Недостатньо обґрунтовано твердження Л.М.Гумільова про незалежність етногенезу від факторів економічного розвитку. Аргументи, що наводяться автором, показують відсутність жорсткої взаємної детермінованості обох груп факторів, але ніяк не відсутність зв'язку між ними.

Приклади прогресивної ролі національно-визвольного руху, поруч із реакційністю деяких груп буржуазії, добре відомі, а це промовляє за тим, що суспільні умови істотно впливають на етногенез" [с. 75].

В.Куренний в своєму виступі схвально оцінив працю Гумільова і запропонував певне доповнення :

"Постановку питання про необхідність створення етнічної історії людства можна тільки вітати.

Те, що етнос явище не соціальне – нам зрозуміло [с. 76].

Концепція пасіонарності, запропонована Гумільовим, вперше вносить ясність у питання про причини виникнення етносів та дозволяє в подальшому розробляти питання на цілком реальній та конкретній основі.

Народ пізнається й пізнає себе через символи, а не тільки через акції […] Символи – його етнічне обличчя, оскільки відбивають його етнічну сутність […] Стереотип поведінки назовні проявляється у підтриманні та зберіганні тих символів, які йому притаманні і через які він визначає сам себе як 'ми' на відміну від 'них' [с. 77]."

Мені здається, що ця пропозиція розглянути роль символів є слушною, але вона не була сприйнята Гумільовим.

Найбільш жорстке несприйняття поглядів Гумільова висловив В.І.Козлов :

Концепція Л.М.Гумільова є географо-психологічною. За Гумільовим, виникнення етносів відбувається лише у певних географічних районах. "В результаті умоглядних побудов Л.М.Гумільова сотні народів світу опиняються неначе в положенні незаконнонароджених.

Перша і основна посилка наших міркувань про етнос – що він відноситься не до біологічних, а до соціальних категорій [с. 71].

В дійсності етнічні процеси – це різновид соціальних процесів.

Друга посилка – соціальне життя людей не зводиться до етнічного; етнос є лише одним з видів соціальної спільності", Гумільов же розглядає етнос як єдиний вид спільності людей.

"Етнічні зв'язки, які грали життєво важливу роль на первісно-общинній стадії, у ранньокласових формаціях сильно послаблюються […] Етнос поступається своєю роллю державі [с. 72]. Етноси відроджуються при капіталізмі; буржуазія розвиває ідеологію націоналізму для успішної конкуренції [с. 73].

Етнос – соціальна спільнота людей, яка склалась історично". Головне в їх формуванні – спільність території та мови. Вплив природних умов не є визначальним. Національна самосвідомість – стійка ознака етнічної приналежності. Класики марксизму-лененізму пророкували злиття націй [с. 74].

Свій погляд Козлов висловив гранично чітко : етнос – це соціальне явище, і це настільки ясно, що навіть нема про що дискутувати. Його погляд є повністю марксистським : класове є важливішим за етнічне або принаймні рівним йому; можуть бути ситуації, коли начальство стає важливішим за етнос. Твердження Козлова, буцімто Гумільов вважав етнос єдиною формою спільності людей, на той час було перебільшенням. Але Гумільов сприйняв цю пораду і в подальшому розвитку своєї концепції доходив, бувало, до формулювань на кшталт "в суспільстві немає нічого, окрім етносів, що рухаються".

Кузнецов спробував розширити коло прикладів, які обговорюються в контексті концепції Гумільова. Він вважав основними дві тези : етнос – явище природи; пасіонарність – форма енергії. В історії Тибета ми бачимо спалах пасіонарності в 7 ст. Історія Тибета відповідає концепції Гумільова. У своїх пізніших працях Гумільов часто посилався на цей приклад Тибету.

Артамонов в досить рішучих виразах висловив незгоду зі своїм учнем :

"Етнос не біологічна, а соціальна категорія. Етнос – аморфна структура і не може мати чітких окреслень […] Відмінність російського народу від білоруського знаходиться в залежності від того, що субстратом першого з них були головним чином фіни, а другого – балти".

Біологічним шляхом люди отримують расові та психологічні властивості, які не є власне етнічними. Мова є найважливішою ознакою етносу.

"Зводити виникнення етносів до різниць в ландшафтах так само невірно, як і відносити етнос до біологічного типу […] Люди 'вписуються' в природу по-різному й зовсім не тільки тому, що природні умови, з якими вони мають справу, різні, але й тому, що самі вони різні.

Найслабкіше місце в побудові Л.М.Гумільова – його теорія пасіонарності […] Як би не відхрещувався автор від старого вчення про героїв та натовп, в ній нема нічого нового, окрім хіба що назви героя 'пасіонарієм' [с. 76]"

"Формування нового етносу починається не із стремління невеликої кількості 'пасіонаріїв' до цілеспрямованої діяльності, а з радикальної зміни умов існування, або, що частіше, зі змішування одного етносу з іншим […] Підвищена активність – результат не якихось невідомих, мало не космічних причин, а загострення зовнішніх або внутрішніх суперечностей даного суспільства".

Із визначення Бромлея треба узяти тільки : етнос – сукупність людей, що мають відносно стабільні особливості культури. Нічого іншого він в собі не містить і, що особливо важливо, являє собою не соціальну організацію, а аморфний стан, що приймає будь-яку соціальну форму [с. 77].

Цей виступ Артамонова добре запам'ятався Гумільову, бо в пізніших своїх працях він наполегливо спростовує погляди, що етнос є "станом" (а не процесом), що етнос не має структури (є аморфним), що пасіонарії є "героями" у протилежність до пасивного натовпу. Але ідею, що етнос може приймати будь-яку соціальну форму, Гумільов сприйняв і потужно розвинув. Звернімо увагу, що з усіх учасників дискусії тільки Артамонов намагався оцінити і концепцію Бромлея – решта говорила тільки про Гумільова.

Єфремов у своєму виступі схвально відгукнувся про Гумільова :

Зв'язки природи та суспільства існують, і потрібна окрема наука для їх вивчення. За її створення узялись географи, але не суспільствознавці. Чи це не підрив марксизму ? Марксизм засуджує тільки механічне перенесення біологічних законів на суспільство.

Ідея Л.М.Гумільова про виділення біоценотичних груп людства – етносів – дуже плідна [с. 78].

Вірно у Гумільова, що етногенез та етносфера – фон для спонтанного суспільного розвитку по спіралі; що стереотип поведінки – форма пристосування до середовища; що важливими є біоенергетичні поштовхи. Пасіонарії у Л.М.Гумільова – не те саме, що 'герої та натовп'.

Слабо обґрунтовані у Л.М.Гумільова, по-перше, необхідність різноманітності ландшафтів для етногенезу. Чого не вистачало в північній Америці, Індостані, Кордильєрах, великих озерах Африки ? [с. 79] По-друге, приклади Л.М.Гумільова – римляни, візантійці, тюрки – показують важливість соціально-політичних факторів і другорядність природних впливів. По-третє, незрозуміло, чому стирання етнічних відмінностей загрожує зникненням людства [с. 80].

У заключному слові Л.М.Гумільова звертає на себе увагу тільки влучна відповідь Артамонову : "Якщо етнос – соціальна категорія, метисація не може впливати на його складання" [с. 82].

У заключному слові Ю.В.Бромлея слушно підкреслено, що "учасники дискусії говорять на різних мовах" [с. 83], тон виступу – цілком спокійний, Л.М.Гумільов не згадується, його погляди спеціально не спростовуються.

Така ось була дискусія. Предметом обговорення була в основному теза Гумільова, що етнос – природне явище, і меншою мірою поняття пасіонарності. Вона засвідчила, що погляди Гумільова краще сприймаються географами та представниками інших природничих наук, ніж етнографами та істориками. Корисним було на той час, що концепцію Гумільова НЕ визнали ворожою, і навпаки, деякі учасники наголошували на необхідності продовження досліджень. Це був корисний вислід дискусції, бо далі було гірше.

А саме, в 1974 році В.І.Козлов надрукував велику статтю [1], в якій дав визначення теорії Л.М.Гумільова як "біолого-географічної". Само по собі це визначення правильно вказує на ті науки, дані яких Гумільов залучив до проблеми етносу, і не є чимось нечуваним в науковій термінології (наприклад, говорять про "фізико-хімічну теорію електролітів", і ніхто не ображається). Але загартований в комуністичному новоязі партійний читач відчув, що гарну річ таким незвичним словосполученням не назвуть; відчув, що це не наукове визначення, а "ярлик" [2], який треба таврувати.

Що могло не сподобатись начальству ? А.Куркчи слушно вказує на такі причини цього наїзду на теорію Гумільова :

• страх перед публічним обговоренням проблем національного питання;
• страх перед самим існуванням проблем етнічної історії;
• страх втратити монополію на владу над умами всієї інтелігенції [3].

Ці страхи виявились тривкішими навіть за комуністичну владу і продовжують впливати на сприйняття поглядів Гумільова в наш час – навіть людьми, вільними від комуністичних упереджень.

У вступній частині Козлов дає класифікацію антимарксистських поглядів на історію : географічний детермінізм визнавав головним фактором географію, біологічні концепції (зокрема, органічна теорія) – біологію, фрейдизм та біхевіоризм – психологію. Гумільов висунув біолого-географічну концепцію.

Далі Козлов викладає основні положення концепції Гумільова : етнос – явище природи; суперетноси, етноси та субетноси; пасіонарність, яку Козлов правильно вважає наріжним каменем; зв'язок утворення нових етносів з певними особливостями ландшафту; етнос – це процес розвитку. Цей виклад базується на 14 статтях Л.М.Гумільова 1965 – 1973 рр. і є загалом правильним, за одним винятком. Козлов приписує Гумільову неможливе для останнього твердження : етноси розділені географічними та генетичними бар'єрами [с. 77]; "змішані в етнічому відношенні шлюби дають неповноцінне, нежиттєздатне в генетичному відношенні потомство" [с. 82]. Генетичний бар'єр – це неможливість запліднення та одержання потомства; генетично неповноцінними (нездатними до розмноження) є, наприклад, мули (схрещення коня та віслюка). Нічого такого Гумільов не говорив. Козлов відзначає такі слабкі місця у викладі Гумільова :

• відсутність чіткого розгорнутого визначення етносу;
• нездалі поняття поля та ритму етносу;
• надуманість схеми змін у стереотипі поведінки при зміні фаз етногенезу.

Перший закид непрямо визнав сам Гумільов, який потім написав :

"Якщо знайдеться вередливий рецензент, який буде вимагати дати на початку книги чітке визначення поняття 'етнос', то можна сказати так : етнос – феномен біосфери, або системна цілісність дискретного типу, яка працює на геобіохімічній енергії живої речовини […] Якщо цього достатньо для розуміння, то книгу далі можна не читати" [ЭБЗ, с. 28],

– тобто Гумільову не дали змоги в той час висловитись до кінця. Другий та третій закиди є слушними, про них ми ще будемо колись говорити.

Козлов не хоче розбирати твердження Гумільова по суті :

"Відсутність у побудовах Л.М.Гумільова логічних доказів робить зайвим спростування кожного його засновку, до того ж багато з них виходять за рамки історії та етнографії" [с. 79].

Якби ми зустріли людину, яка хоче спростувати механіку Ньютона і при цьому каже : "Я в похідних та інтегралах не розбираюсь і взагалі ці диференціали та інтеграли виходять за рамки механіки, то я їх не торкатимусь" – ми б тільки здивувались. Хочеш спростувати апарат певної науки – то спочатку розберись у ньому. Натомість Козлов протиставляє Гумільову марксистські твердження :

"етнічні сутності пов'язані з соціально-економічними сторонами життя […] сутність суспільних форм та основні закономірності історичного розвитку не визначаються географічними чи біологічними факторами" [с. 80].

"Класики марксизму-ленінізму дійшли висновку, що гострі національні тертя, етнічні конфлікти зумовлені в кінцевому підсумку конфліктами в економічній сфері, в царині виробничих відносин і що в результаті соціалістичної революції та пов'язаних з нею перетворень національні відносини будуть розвиватись гармонійно, на основі дружби та співробітництва народів, причому процес зближення націй завершиться в кінцевому підсумку їх злиттям" [с. 82].

Ось тут і заритий білий собака [4] : В.І.Козлов обстоює теорію етносу, властиву розвиненому соціалізму, з його неодмінним атрибутом – єдиним совєтським народом. Погляди Гумільова неприйнятні не тому, що вони "біологічні" чи "географічні", а тому, що для Гумільова етногенез – природний процес, який не підлягає волі начальства. Прийняття поглядів Гумільова означало б, що коли "єдиний совєтський народ утворюється" – це відбувається незалежно від керівної та спрямовуючої сили начальства, означало б, що начальство не є всемогутнім [5].

Тому необхідно Гумільова спростовувати шляхом :

• доведення, що його погляди – антимарксистські;
• безадресного звинувачення у недостатній пильності;
• наголошенні на ідеологічній шкідливості його теорії;
• звинувачення Гумільова у зв'язках з імперіалізмом.

Розгляд питання про марксизм у Гумільова ми відкладемо до слушного часу (екскурс "Легенда про марксистський характер теорії етногенезу"). Недостатню пильність проявили, з одного боку, видання природничо-наукового профілю, які вміщували статті Гумільова; з другого боку – історики та філософи, які не заглядали в ці видання, не критикували Гумільова [с. 73], тобто допустили, що він встиг надрукувати цілу купу шкоди. Ідеологічна шкода, на думку Козлова, полягає :

• в проповідуваній нібито Гумільовим зневазі до змішаних шлюбів [с. 77, 82];
• в поділі народів на кращі та гірші за ознаками місця походження та фази етногенезу [с. 80];
• у вихвалянні пасіонаріїв-"героїв" та зневазі до інших, "натовпу" [с. 81].

А головна шкода така :

"Своєю концепцією етнічної історії Л.М.Гумільов, по суті, виправдовує жорстокі завоювання та кровопролитні міжетнічні конфлікти. В чому ж винні Чингіс-хан, Наполеон або Гітлер, і головне, при чому тут феодальний чи капіталістичний лад, коли 'пасіонарна' активність таких 'героїв' була викликана біологічними мутаціями, а самі вони та групи, що їх підтримують, слідували лише біогеографічним законам розвитку монгольського, французького чи германського етносів ?" [с. 83].

Гумільов допомагає імперіалізму ось так :

"Міркуваннями про міжнаціональні шлюби Л.М.Гумільов виправдовує, по суті, національну сегрегацію та євгеничні закони про заборону національно-мішаних шлюбів, як це роблять найбільш реакційні націоналістичні та расистські партії буржуазного суспільства" [с. 83].

Щоправда, в "буржуазному суспільстві" партії, хоч які б вони були реакційні, не приймають законів (це роблять парламенти).

Імперіалісти ж, зі свого боку, допомагають Гумільову ось так :

"Статті Л.М.Гумільова охоче передруковуються в буржуазній пресі, що створює невірне уявлення про погляди совєтських вчених в галузі етнічної історії" [с. 85] [6].

Жанр статті Козлова треба визначити як погромно-аналітичний : з одного боку, погромні висновки були задані в ній заздалегідь; з другого боку, дана спроба аналізу предмету і обґрунтування необхідності погрому. Це, звичайно, великий крок у перед у порівнянні з чисто погромним стилем, який був панівним у радянській науці перед тим [7], але до наукового аналізу йому ще далеко.

Виправа Козлова проти Гумільова сильно зашкодила останньому. Ця стаття скасовувала позитивні для Гумільова висновки дискусії й визначала його погляди як неправильні й ворожі, а отже, такі, що не мусять доходити до читачів. Наполохані своєю недостатньою пильністю, редактори почали відхиляти все написане Гумільовим поспіль. Я здогадуюсь, що безпосередньою причиною появи цієї погромної статті був захист докторської дисертації Гумільова, який відбувся у травні 1974 р. (номер журналу передано до складання 18.10.1974 р., тобто стаття написана раніше). Здогадуюсь також, що ініціатива погрому виходила з не дуже високих сфер, можливо, від директора Інституту етнографії АН СССР Ю.В.Бромлея. Думаю, якби погром був ініційований справжнім начальством (ну, хоча в ідеологічним відділом ЦК КПСС), це б не минулось без звільнень з роботи та інших "оргвисновків".

В 1987 році з надр апарату Академії наук СССР випірнув на світ божий ще один маленький шедевр погромно-аналітичного стилю – довідка комісії відділення історії для ЦК КПСС про історично-етнологічні праці Гумільова [8]. В довідці відзначено, що погляди Гумільова викладено в його статтях та в депонованому рукописі "Етногенез і біосфера" (правильно назвати його автори не зуміли – безсумнівно, ні в кого з них копії рукопису не було). Там наші автори вичитали таке :

"Етноси представляються Гумільову не соціальними, а біологічними категоріями, підрозділами біологічного виду Homo sapiens, які виникли в результаті пристосування груп людей (як популяцій тварин) до певних природних умов […]

Кожен етнос органічно пов'язаний з певним генофондом пасіонаріїв, тому етноси розглядаються як біологічно несумісні один з одним […]

Етнічно мішані шлюби дають буцімто нежиттєздатне в генетичному відношенні потомство […]

В роботах Л.М.Гумільова немало необґрунтованих, парадоксальних висновків, опертих не на аналізі джерел, а на 'нетрадиційному мисленні', стремлінні протиставити свої погляди 'офіційним' точкам зору. Такою є ідея про несподіване зникнення (затоплення) Хозарії, хоча такої біди не було, вона не відбита ні в яких матеріалах, ідея про активну агресивність Русі по відношенню до половців, які страждали від руських набігів [… с. 85; підкреслення мої – М.Ж.]

Методологічно невірні побудови Л.М.Гумільова небезпечні серйозними ідеологічними і практично-політичними помилками. Вони органічно пов'язані з уже давно викритими буржуазними теоріями географічного детермінізму, соціального дарвінізму і геополітики, з ідеалістичною теорією 'героїв і натовпу', з націоналізмом і расизмом […]

Ідеї Ю.М.Бородая [9], як і ідеї Л.М.Гумільова, на якого він посилається, об'єктивно змикаються з ідеями тих, хто виступає за політику апартеїду і за збереження 'чистоти крові' [с. 86]".

Малюнок 13. Комісія Академії наук розглядає праці Гумільова (з картини невідомого художника)

Цей шедевр підписали п'ятеро науковців у цивільному : члени-кореспонденти АН СССР І.Д.Ковальченко, А.П.Новосельцев, доктори історичних наук В.І.Козлов, С.А.Плетньова, П.І.Пучков. Порівняння цього тексту з попереднім достатньо переконує нас, що безпосереднім автором був Козлов. Вся ця довідка є нещадним перекрученням дійсних поглядів Гумільова (особливо яскраві приклади того, чого Гумільов не говорив і що йому приписують фахівці "с большой дороги", я сам підкреслив у вищенаведеній цитаті). В складі комісії було два хозарознавці – Новосельцев і Плетньова. Вище ми розглядали їх оцінки хозарознавчих праць Гумільова і бачили, що гіпотеза про затоплення Хозарії ними в наукових публікаціях не критикувалась і не спростовувалась. Тільки коли дійшло до доносу в ЦК КПСС, наші герої прозріли : та це ж не відбито в "матеріалах". Даруйте – це брехня. В книзі Гумільова "Відкриття Хозарії" дуже чітко показано, де саме в зоні затоплення дельти Волги він знайшов хозарські залишки. Інша справа – чи мало це затоплення вирішальне значення (це ми вже розглядали вище).

Щастя для Гумільова, що він мешкав у Ленінграді. В Україні його з такою характеристикою давно б запроторили в "буржуазні націоналісти".

В 1988 р. про своє нерозуміння теорії Гумільова заявив Н.О.Хотинський :

"Не треба впадати у крайність, біологізуючи процеси, які мають яскраво виражене соціальне забарвлення. По цьому шляху йдуть ті, хто намагається порівняти простежені в історії підйоми та спади у розвитку окремих народів з еволюцією індивідуального живого організму, яка обмежена схемою 'народження – розквіт – плодоносіння – смерть' [так думали ібн Хальдун, М.Я.Данилевський, Л.М.Гумільов…] Розквіт давніх племен і народів повинен визначатись не за фізіологічною потугою людей та їх об'єднань, а за їх внеском в розвиток цивілізації […] Абсурдно вважати, що монголо-татарські, фашистські нашестя відносяться до періодів розквіту держав, що їх породили" [10].

Знайомство з критикою Козлова, як не дивно, сприяло не кращому, а ще гіршому розумінню ідей Гумільова. Хотинський прийняв форму за зміст, оболонку думки – за саму думку. Подібність історичного циклу народу та рослини є зовнішньою аналогією, яка не торкається суті двох аналогічних процесів. Гумільов цілком добре пояснив, що для кожної фази етногенезу є внутрішні причини в самому етносі, а Хотинський чомусь вирішив, що він виводить зміну фаз за аналогією з рослиною. Дива, та й годі !

1992-й рік приніс цілих чотири статті на тему "Гумільов, якого ми не розуміємо". Перші три були опубліковані в часописі "Нева" (1992 р., № 4) під єдиним заголовком "Етика етногенетики". Цим заголовком задано напрямок обговорення – видобути етичний зміст з природничої теорії Гумільова. Про непридатність такого підходу я вже висловлювався в зв'язку з Чівіліхіним (див. екскурс "Нашествия Батыя и Мамая на Русь в изображении В.А.Чивилихина"). І що має означати слово "етногенетика" ? Генетика етносу, чи що ?

У першій замітці Олександра Тюріна ("Лист до редакції" – с. 223 – 225) зроблено велике "відкриття" : виявляється, Гумільов – антисеміт ! Це відкриття автор зробив на підставі книги Гумільова "Давня Русь та Великий степ" :

"Епізодів, у яких автор 'реконструює' зрадницьку або грабіжницьку роль євреїв, дуже багато" [с. 223],

і далі наводяться приклади цих неправильних реконструкцій. Звичайно, щось у Гумільова може бути помилковим (один тільки бог без гріха), але називати зраду зрадою і грабіж грабежем – це ще далеко не антисемітизм. Далі Тюрін заперечує тезу Гумільова, що кожен етнос живе за рахунок ландшафту :

"Суть історичного розвитку в тому, що природне середовище мешкання змінюється на штучне […] Саме в містах, а не на лоні природи, створювались нові 'екологічні ніші' для прикладання розумової та фізичної праці" [с. 225],

– тобто наш автор твердо переконаний, що батони ростуть в хлібному магазині, і що той, хто мешкає на шостому поверсі, може не платити податок на землю, оскільки його квартира стоїть не на землі, а на стелі п'ятого поверху. З невірних, на його думку, трактувань ролі євреїв та природного середовища Тюрін робить ідеологічний висновок :

"Будь-яка ідеологія створює 'свою' історію як далеку, так і близьку. На мій погляд, історія, за Гумільовим, ідеально здатна підійти стовпам неосталінізму […] Подарунком для них став відкритий Гумільовим етнопаразитизм : тепер можна з посиланнями на науку протягати ниточки від дияволопоклонства давніх євреїв до 'іудео-хозарського' іга 10 ст. і до жидомасонського засилля в цьому столітті [… Гумільов] тепер живить вишуканою науковістю нову зміну заєдинщиків" [с. 225; підкреслення мої – М.Ж.]

– одне слово, "от ущерба и упадка / прямо к мельнице врага" веде Гумільова пан Тюрін. Тому теорія, яка спочатку тільки "здатна підійти" (в потенції, десь в майбутньому), через кілька рядків уже "стала" ідейною зброєю (в дійсності, в сучасності). Але хто той "заєдинщик" нової формації, який з цією ідейною зброєю в руках організував єврейський погром – не сказано. Нема ані прізвищ, ані дат, ані місць – тому я як історик мушу назвати це вигадкою.

Доктор історичних наук Ігор Дьяконов ("Вогняний янгол" – с. 225 – 228) на початку замітки відзначає такі позитивні риси :

"Зокрема, я думаю, що Л.М.Гумільов глибоко правий, коли твердить, що етнос не пов'язаний ані з расою, ані з мовою, ні навіть – хоча це менше відтінено автором – з релігією […] етноси – це групи 'наших', яким протистоять всі інші як 'не наші'. […] Про причини пасіонарності можна і треба сперечатись, але вивчати її необхідно" [с. 225, 226].

Решта замітки присвячена додатковому обґрунтуванню гумільовського антисемітизму, вже відкритого паном Тюріним :

"Перераховуючи різні погроми та різанини у далекому минулому (в тому числі різанину деревлян в 10 ст. !), і приписуючи їх іудейському впливу, Л.М.Гумільов забуває згадати : більше і частіше різали як раз євреїв" [с. 226]

– тобто якщо хтось хоче писати про іудейські впливи, той мусть знайти рецензента, який був би одночасно доктором історичних наук і євреєм (тим більше що це не важко), щоб той проглянув рукопис і сказав : чи урівноважують згадки про різанину євреїв згадки про іудейський вплив. Якщо ж рецензії не буде, або рецензент визнає, що "не врівноважують", то такий автор – антисеміт.

Розвиваючи ідеї пана Тюріна, Дьяконов знаходить помилки в гумільовській інтерпретації історії Хозарії. Зокрема, на думку Дьяконова, Гумільов помилково вважає хозар іудеями, та ще й талмудистами : "Хозари були не іудеї, а скоріше караїми" [с. 227]. Мушу на це зауважити, що походження самого караїмства на сьогоднішній день не з'ясовано [11], тому це – пояснення одного невідомого через інше невідоме (я думаю, що якраз навпаки, караїми утворились від хозар, але то окрема тема). Висновок : перш ніж спростовувати тези Гумільова (навіть такі, що видаються неприємними), треба спочатку вивчити предмет.

Третю статтю написав петербурзький теоретик археології Лев Самуїлович Клейн ("Гірки думки 'вередливого рецензента' про вчення Л.М.Гумільова" – с. 228 – 246). Він почав з дуже важливої заяви :

"Можу засвідчити, що в особистому спілкуванні Лев Миколайович – дуже вихована і доброзичлива людина, безумовно не антисеміт" [с. 228, підкреслення моє – М.Ж.].

Отже, відкритий було панством Тюріним та Дьяконовим антисемітизм скасовано, і за це треба бути вдячним панові Клейну [12]. Але гірки думки у нього виникли через те, що

"твори Л.М.Гумільова претендують на те, щоб стати прапором для політичних угрупувань шовіністичного штибу, на кшталт 'Пам'яті'." [с. 228].

Цього я вже не годен зрозуміти : твори Гумільова, як і будь-які інші твори, лежать собі на полицях і з власної ініціативи людей не кусають. Якщо ж хтось хоче зробити їх прапором чогось, то треба назвати цю людину на ім'я. Таке формулювання покликане задля того, щоб не сказати : "Гумільов хоче стати ідеологом шовіністів" – бо це була б відверта брехня, і разом з тим кинути якусь тінь на Гумільова – мовляв, якийсь зв'язок тут є. Це твердження є наклепом на Гумільова. Гірше того – намагання будь-що-будь видобути політичні висновки з праць Гумільова задає невірний напрямок всім наступним думкам пана Клейна.

Клейн аналізує книгу "Етнос і біосфера Землі" [с. 229]. Звичайно, ми добре знаємо, що такої книги у Гумільова нема, є "Етногенез і біосфера Землі". Але за такі дрібниці, як правильні назви, можна не турбуватись, тому що все одно

"ні один (ні один !) серйозний спеціаліст цю концепцію не сприймає" [с. 229]

Так-таки ні один ? А такий археолог, як Сергій Іванович Руденко ? А такий географ, як Петро Миколайович Савицький ? А такий історик, як Георгій Володимирович Вернадський ? Всі вони на ранніх етапах розробки теорії Гумільова його підтримували. А Дмитро Сергійович Лихачов [13] ? А літературознавець, дійсний член Академії наук СССР Олександр Михайлович Панченко ? А фольклорист Дмитро Михайлович Балашов ? Це теж ніхто ? А ті професори і доктори наук, позитивні висловлювання яких процитовані мною вище ? А професор Чистобаєв, який зі своїми колегами розвиває погляди Гумільова [14] – і це все не спеціалісти ? Чи спеціалісти, але несерйозні ? Це твердження Клейна є грубо помилковим.

Далі Клейн аналізує методику Гумільова. Він висуває слушну тезу : "Методи дослідження повинні бути адекватними його предмету" [с. 229]. На його думку, досліджувати етнос треба виключно методами гуманітарних наук, а природничі методи тут зайві :

"Жодне історичне дослідження (включаючи дослідження історії етносів) не може проминути 'критики джерел'. Без критичного аналізу джерел, виконаного за певною строгою методикою, будь-які факти історії – не факти […] Критики джерел у книзі і справді нема [….], але ж без попередньої критики джерел та інших атрибутів наукової обробки фактів 'осмислення' якраз і перетворюється на 'спекулятивну філософію' та 'міфотворчість' !" [с. 230]

Розглянемо цей закид методами такої науки, як арифметика. Для того, щоб написати узагальнену історію етносів (чи будь-який курс всесвітньої історії), треба розглянути якнайбільше суспільств. Нині на Землі є біля 200 держав, тому можна припустити, що за весь історичний період їх було біля 1000. Припустимо задля спрощення, що для висвітлення історії кожного суспільства/держави з цієї тисячі треба опрацювати тільки по 10 джерел на суспільство. Виходить 10 000 (десять тисяч) першоджерел усіма мовами світу. І то що ж, про кожне таке джерело треба написати окрему джерелознавчу працю, і тільки потім заходитись коло узагальнень ? Звичайно, ніяка окрема людина такої маси джерел опрацювати чи навіть просто використати не може, тому вимога Клейна є нереальною і несерйозною. Ніякий серйозний спеціаліст (так милий серцю Клейна) із всесвітньої історії так не робить, а всі вони працюють з узагальненнями, зробленими їхніми попередниками та спеціалістами з історії окремих суспільств, тобто саме так, як працював Гумільов. Чому ж пан Клейн почав з перукарні, а не з А.Тойнбі і не з О.Шпенглера ? Чому він не висунув таких вимог до того професора Петербурзького університету, хто зараз викладає всесвітню історію ? Відповідь одна : у пана Клейна є подвійна шкала вимог. Одну, коротшу і легшу до виконання, він висуває, коли йдеться про милі його серцю підходи; іншу – сувору й нереальну – коли йдеться про те, що йому не подобається.

"Л.М.Гумільов дає філософське обґрунтування своєї відмови від критики джерел. Адже він почуває себе природознавцем […] Але ж у тому-то й відмінність історії від природознавства, що факти історії (зокрема, й етнічної історії) безпосередньо не спостережувані !" [с. 230]

З цього приводу я мушу нагадати, що протони та електрони також безпосередньо не спостерігаються, і тому, згідно класифікації Клейна, належать до історії. Отже, філософські зауваження Клейна нестійні. Набагато важливіші його конкретні методичні зауваження :

"Л.М.Гумільову здається, що він все це робить – виявляє статистичні закономірності, внутрішню логіку, групує матеріали за збіжністю та різницею, застосовує порівняльний метод (а не просто порівнює), словом, діє природознавчими методами. На ділі ж нічого цього в книзі нема. Нема ні одної статистичної таблиці, не кажучи вже про кореляційні чи регресійні. Ні одного графіка розподілу, нема частотного аналізу, нема й відповідних обчислень. Правдивих порівняльних таблиць також нема. Криві [на діаграмі етногенезу] по суті не є справжніми графіками : на осі ординат не відкладені якісь виміряні (й вимірювані) величини; точки нанесені довільно. Карта [пасіонарних поштовхів] не виконана за якимись об'єктивними критеріями (за винятком контурів материків), а вигадана навмання". [с. 231]

Всі ці зауваження слушні. Дійсно, нема ані кореляційного, ані регресійного аналізу (хоча від себе зауважу : перш ніж їх застосовувати, треба визначити, кореляцію чи регресію чого ми збираємось вивчати. Гумільов цього не вказав, але й вередливий рецензент – теж не вказав. Коректніше було б сказати, що Гумільов не зумів сформулювати задачу так, щоб вона надавалась до застосування математичної статистики). Діаграма етногенезу і карта поштовхів справді нездалі, про що я ще буду говорити ширше у своєму місці. Далі Клейну не подобається вживане Гумільовим поняття поля (про це у свій час говорив іще Козлов, але Гумільов на нього не зважив). Висновок Клейна :

"Ні, це не методика природознавства. Л.М.Гумільов – не природознавець. Він міфотворець. Причому лукавий міфотворець – підшивається під природознавця […] Безоглядна сміливість ідей, громогласні проповіді, сподівання виключно на приклади та ерудицію – це ж зброя дилетантів" [с. 231].

Потім Клейн переходить до поняття етносу і, наслідуючи Козлову, починає вимагати короткого і ясного визначення – що таке етнос, яке до того ж не вимагало б додаткових пояснень і не допускало різнотлумачень [с. 232]. Не знаю, чи багато знайдеться в науці означень, які здужають подолати так високо піднесену Клейном планку вимог. Визначення "етнос – це свої, що протиставлять себе чужим" – викликає такі заперечення :

"Але ж і клас, і держава, і партія, і кодло являють собою групування, що відрізняють 'своїх' від 'чужих'. Це критерій цілком недостатній" [с. 232].

Тут Клейн насмілюється опонувати не тільки Гумільову, але й самому Ю.В.Бромлею, який, як то ми вже бачили, визнанав цю ознаку істотною для етносу.

Друга важлива для Гумільова ознака етносу – стереотип поведінки – критикована у такий спосіб. Процитувавши пассаж Гумільова про конфлікт у трамваї, Клейн пише :

"Тут учений для доведення звернувся не до дійсного статичного [15] аналізу реакції представників різних націй на конфліктні ситуації, а до простонародного шаблонового уявлення про різні національні характери […] Згадайте ваших реальних знайомих грузинів, німців, татар та росіян і зметикуйте, чи поведуть вони себе так, як наказує їм схема Л.М.Гумільова. Певен, що схема зруйнується. Національні різниці виявляться менше за все […] є стереотипи поведінки, властиві вчителям усього світу, всім поліцейським чи всім бандитам" [с. 233; підкреслення моє – М.Ж.]

Тут треба визнати слушність, що приклад Гумільова не є найпереконливішим, але ж це тільки приклад, пояснення думки. А як сама думка – слушна вона чи ні ? Про це Клейн говорити не хоче, він воліє мати справу із зовнішньою оболонкою думки, а не з самою думкою. Гумільов дійсно використав простонародний шаблон, але ж цей шаблон звідкись узявся; несе він певну узагальнюючу інформацію про поведінку етносів чи не несе ? Клейн слушно говорить, що цей шаблон – донауковий, але чому не може бути так, що науковий аналіз підтвердить правльність якихось визначень шаблону ? Пан Клейн же, не роблячи ніякого статистичного аналізу, просто говорить : "Я певен…" – без будь-яких кореляцій і регресій. Далі, можливо, що комусь за допомогою кореляції та регресії вдасться довести, що є стереотипи поведінки, властиві усім вчителям (Клейн зась цього нам не довів, а тільки задекларував свою упевненість, що так воно є). І чим це заперечить погляди Гумільова ? Без будь-якої статистики ясно, що є стереотипи поведінки, властиві усім людям взагалі (наприклад, це ходіння на двох ногах. Цьому ходінню дітей треба вчити. Якщо їх не вчити, вони бігатимуть навколішках, як ті індійські діти, вигодовані вовками. Отже, це ходіння – стереотип поведінки). Є стереотипи, властиві певній статі чи певному віку, і так далі. Їх наявність нітрохи не заперечує висновків Гумільова, бо він не говорив, що вся поведінка людей цілком, весь набір стереотипів у повному складі є визначальним для етносу; він говорив тільки, що стереотип поведінки визначає етнос (але ж не навпаки, тому закид Клейна, буцімто приклад Гумільова зобов'язує німця чи татарина до якоїсь поведінки, неслушний).

Далі Клейн робить принципово нове відкриття в гумільовознавстві : виявляється, Л.М.Гумільов – расист !

"З усіх російських значень грецького слова 'етнос' […] етнографи звичайно вибирають 'народ' та 'плем'я', а Л.М.Гумільов віддав перевагу 'виду' та 'породі'. Чому віддав перевагу ? Безсумнівно через біологічні коннотації цих термінів. 'Види' людей всередині виду Homo sapiens. 'Породи' людей" [с. 234].

"Гумільов сортує народи за їхніми біологічними якостями. Так, деяким народам він приписує зажерливість, страсть до торгашества і вважає це їхньою спадковою рисою" [с. 239].

"Він явно плутає внутрішньовидову гібридизацію з міжвидовою. А може, не плутає ? Може, вважає різні етноси різними видами ?" [с. 240]

Відкриття епохальне, але слабо обґрунтоване. Звичайно, виводити расизм з особливостей перекладу одного терміну – це більш ніж безвідповідально. Твердження, буцімто Гумільов сортує народи за їхніми біологічними якостями – груба брехня, розрахована на обдурення невігласів, які не читали нічого, окрім статті Клейна. Насправді нічого такого в Гумільова нема – це Клейн сам вигадав і тільки приписує своєму опонентові.

Далі Клейн закидає Гумільову, що він наголошує належність етносу до природи, а не до соціальної сфери, але не доводить цього. Тут треба зупинитись. По-перше, пан Клейн мусить дати коротке, стисле і т.д. (перелік вимог див. вище) визначення – що таке "соціальне". Поглинальне визначення може бути таким : соціальне – це все, що стосується людини. Тобто арифметика – це соціальна наука, адже цілі числа в природі не існують – це створені людьми абстракції. Отже, таке поглинальне визначення не є корисним, а дати змістовніше Клейн не зміг. По-друге, треба триматись презумпції невиновності : наперед нам невідомо, чи є етнос природним явищем, чи соціальним, чи ще якимось. І та і друга тези вимагають рівного доведення. А Клейн говорить : оскільки Гумільов не довів природний характер етносу, то етнос – соціальне явище (а чому саме соціальне, а не ще якесь ? Адже доказ за схемою : якщо не А, то неодмінно Б – діє тільки в ситуації виключеного третього). Такий чисто негативний аргумент є абсолютно недостатнім.

В наступному розділі статті Клейн викладає своє розуміння – що таке етнос :

"Я тримаюсь тієї точки зору, яка пов'язує етнос зі сферою колективної свідомості, яка вивчається соціальною психологією". [с. 235]

"Головне для розрізнення етносів – це соціальні стимули та їх переломлення у свідомості людей […] Не кожна солідарність людей утворює етнос, а лише така, яка апелює до спільності історичної долі (походження), нехай і мнимої, і головне, яка передбачає можливість окремого територіально-організаційного (суверенно-державного чи автономного) існування" [с. 236 – тут підкреслення належить Л.С.Клейну].

Отже, Клейн заявляє про свою прихильність до теорії етносу Ю.В.Бромлея : етнос – це соціальне явище, яке визначається самосвідомістю людей. Відзначені вище розбіжності поглядів Клейна з теорією Бромлея не мають принципового значення. Цілком очевидно, що запропоноване Клейном визначення етносу нестійне : поки цигани не заявляють претензій на автономію, вони не є етносом, й етнографія може ними не займатися. А коли вони заявлять таку претензію – от тоді ми їх визнаємо за етнос [16]. Отже, ще один раз повторилась неодноразово повторювана ситуація : противники Гумільова кажуть, що їхня альтернативна наука краща, а в дійсності виходить, що вона гірша.

Причина розбіжностей в даному випадку – різне тлумачення поняття "свідомість". Клейн розуміє його так :

"Відчуття – це щось із царини свідомості […] Етнічна належність знаходиться у свідомості, виявляється перш за все у 'відчуттях' (точніше – почуттях, емоціях)" [с. 236].

А за Гумільовим, відчуття та емоції – це сфера позасвідомого (я вважаю, що таке розуміння є конструктивнішим). Тобто те, що Гумільов відносить до позасвідомого, Клейн зараховує до свідомого. Як тут бути ? З одного боку, Лев Самуїлович може сказати, що для нього трактування Льва Миколайовича – не указ; але з другого боку і Лев Миколайович може сказати, що для нього трактування Льва Самуїловича – теж не указ. Розумним виходом тут було б використання досвіду старих схоластів. Вони як оголошували дискусію, то попереджали : ми дискутуємо за системою, скажімо, Томи Аквінського – тобто треба вживати терміни у тому значенні, як вони прийняті в цій системі. І в нашому випадку – треба дискутувати за системою Гумільова, тобто вникнути в його розуміння термінів і вживати їх саме в цьому розумінні. Інакше не вив'язатись із нескінчених розбіжностей у назвах для одних і тих самих речей.

Про фази етногенезу Клейн говорить так :

"Якщо неясно, що є етнос, то вони виділені на фіктивних підставах. Але в принципі ці фази – підйом, акме (вищий розвиток), надлам, інерція, обскурація, меморіальна фаза, фази гомеостазу та релікту – це ж, по суті, фази існування будь-якого живого явища (яке народжується, розвивається і відмирає). По відношенню до цивілізації, культур, етносів подібні концепції висувались і раніше – з іншою кількістю фаз та з іншими їх назвами, але висувались" [с. 237].

Особисто я не вбачаю нічого поганого в тому, що схема розвитку етносу вписується в загальнішу схему розвитку. Це скоріше довод на користь її правильності. Загальність теорії ще ніким не вважалась за її недолік. І те, що подібні концепції висувались раніше, теж примушує замислитись : щось тут таки є ! Замість безплідного заперечення існування спільних для всіх етносів фаз розвитку продуктивніше розібратись по суті : що правильно і що неправильо у гумільовських фазах. Але цього Клейн не робить, тому що, на його думку, у Гумільова

"немає критеріїв діагностики – один і той же це етнос [у різних фазах] чи вже новий ?" [с. 238].

Ідею пасіонарності Клейн викладає так :

"Простою мовою, пасіонарність – це сильний темперамент та маніакальне стремління до реалізації ідеї, манія […] Проблему 'героїв та натовпу' наша наука сприймає зараз без колишньої алергії […] Людина може успадкувати від батьків міцні мускули, вибуховий темперамент, добру пам'ять та кмітливість, але на що вона їх направить ? Вона може стати визначним полководцем або лихим розбійником, а може – пророком-проповідником чи рабовласником [… – ] це виключно результат виховання, дії середовища та обставин […] А це ніякими генами не визначається" [c. 238].

Тут Клейн просто повторює Гумільова, думаючи, що спростовує його. Гумільов якраз і писав, що пасіонарність – це здатність людини зробити щось надзвичайне; він висував припущення (і не більше), що пасіонарність може успадковуватись; але щоб успадковувалась спрямованість діяльності – такого Гумільов не писав.

Далі Клейн широко спростовує погляд, що змішані шлюби руйнують етноси. Тут він опонує не тільки Гумільову, але й не названому в тексті Бромлею, який вважав ендогамію важливою ознакою етносу. Як же так сталось, що таке нездале, на думку Клейна, "вчення" мало не "опанувало масами" ?

"Інтелектуали знизують плечима, спеціалісти обурюються, а широкі кола напівосвіченої публіки готові платити шалені гроші за книги кумира [17]" [с. 242].

"В чому причина популярності Л.М.Гумільова у публіки ?

1. В самому Л.М.Гумільові. В його ореолі страдальця й мученика, подвижника й фанатика ідеї – ореолі уповні заслуженому. В тому, що він син славних й улюблених народом поетів, теж гнаних.

2. В живій, образній та афористичній мові автора, у цікавості викладу, в умінні детективно збудувати сюжет.

3. В зухвалості посягань. Гумільов віддавна відкидав традиційні догми. Дуже довго вчення Гумільова переслідувалось і замовчувалось, йому заважали друкувати книги, не давали трибуну, а фронда завжди привертає симпатії мас.

4. В ерудиції автора, в його колосальній начитаності. То дарма, що для справжньої науки однієї ерудиції мало. Скільки прецікавих фактів ! Яких екзотичних ! Парадоксальних !

5. У простоті відповідей на складні запитання. Неважливо, що спрощені відповіді Гумільова поверхові, що доказі їх убогі. Проте вони прості. Є така категорія читачів, що жадає отримати саме прості відповіді.

6. В тому, що ці відповіді якраз такі, які дехто з читачів жадав отримати. Ці відповіді дано неначе назустріч очікуванням цієї публіки, потурають їхньому національному самолюбству, тішать їхні забобони. Розумний, вчений, а говорить то саме, що втайні думали ми. Отже, можна не соромитись цих думок". [с. 243]

З цих шести причин я можу погодитись із першими чотирма. Але на нульове, найпріорітетніше місце особисто я поставлю переконливість відповідей Гумільова. П'ята й шоста причини – нездалі. Теорію Гумільова мало розуміють саме через її складність. Простоти відповідей тут нема геть – її повністю вигадав Клейн. Так само й з очікуваннями публіки : побудови Гумільова занадто складні, щоб переконати крамаря на базарі.

Далі Клейн жаліє Гумільова у таких виразах :

"Чому ж такі цінні традиції і такі блискучі особисті дані автора привели до таких нікчемних результатів ? Я певен, що в інших умовах розвиток традиції та авторського таланту пішли б іншим шляхом. Винна система, що панувала в нашій країні – це вона роздушила добру наукову традицію та знівечила долю вченого і його неабиякий інтелект […] А нелюдськість середовища непомітно увійшла у плоть і кров його вчення, зробила вчення антигуманістичним" [с. 244].

Ну, про антигуманістичні закони механіки я вже писав, послухаємо краще політичні висновки. На думку Клейна, соціальне замовлення на створення таких законів Гумільову дали кримінальні злочинці :

"Пасажі про ніякихось відчайдухів, які виламуються із соціальної системи, які не визнають законів (для них закони не писані), дуже близькі воровському фольклору, який героїзує урок [18], камерним та табірним биличкам. Ідея, що одним така 'пасіонарна' доля на роду написана, а іншим від народження суджено животіти, залишаючись сірою масою, – це ж питоме переконання урок, філософське виправдання їхнього паразитизму – ну, така в мене вільнолюбива розбійна натура ! […] Воровський світ відрізняється виключною жорстокістю, черствістю та відсутністю жалості – а хіба не тим самим віддихують геополітичні та етногенетичні принципи Л.М.Гумільова ? […] Його теорія етногенезу та пасіонарності народилась як вираз психології люмпенів" [с. 245].

Отже, дана стаття написана людиною, у якої робота Леніна про партійну літературу записана прямо в в BIOS-і [19] й яка не може собі уявити, щоб праця на історичну тему була написана без політичної заангажованості. Розібравшись із класовим корінням та соціальним замовленням, Клейн дає таку фінальну пересторогу :

"Я пишу перш за все для тих (а таких дуже багато), хто, здогадуючись, що проповіді Гумільова ненаукові та небезпечні, не можуть сформулювати, в чому їхня порочність […] Л.М.Гумільов підвів підсумок своєму життєвому шляху, написавши 'Автонекролог' […] Можливо, ще не пізно написати й 'Авторецензію' на праці, які в науці вже пережили свій час" [с. 246].

Ці слова були надруковані у квітневому номері часопису, а через місяць Гумільова не стало… Не встиг він виконати вказівок пана Клейна.

Завершив погромно-аналітичну кампанію 1992 року пан Олександр Янов, який відгукнувся на смерть Л.М.Гумільова статтею "Вчення Льва Гумільова" [20]. Стаття складається з двох частин – аналітичної та прогнозної. Для нашої теми цікавіша допоміжна, аналітична частина. В ній Янов розглядає етногенетичну теорію Гумільова, віддаючи належне грандіозності поставленої задачі та ерудиції автора. Основою теорії Янов вважає ідею "біохімічної енергії", яка перетворюється в "пасіонарність". А далі

"живе собі народ тихо й мирно в стані 'гомеостазу', а потім раптово обрушується на нього 'пасіонарний поштовх', або 'вибух етногенезу', і він перетворюється в етнос, тобто перестає бути просто соціальним колективом і стає 'явищем природи'. І з цього моменту 'моральні оцінки так само непридатні, як до всіх явищ природи…' І далі вже нічого від нього не залежить. На найближчі 1200 – 1500 років (бо саме стільки продовжується етногенез, по 300 років на кожну фазу), він в полоні власної пасіонарності. Всі зміни, які з ним віднині трапляються, можуть бути виключно віковими. Все в його історії розписано наперед, детерміновано з жорсткістю, яка змагається з фаталістичними конструкціями Шпенглера" [с. 108].

Що сказати про таку модель Льва Гумільова ? Найкраще тут пасують слова відомої пісні :

"Грицькова свита,

Та не Грицькова мова;

Грицьків кінь,

Та не Грицько на нім".

Янов створює для власного вжитку якогось "іншого Льва Гумільова" і далі воює з цим іншим. Я досить перечитав праць Гумільова, щоб стверджувати такі невідповідності яновського резюме дійсним поглядам Гумільова :

• буцімто біохімічна енергія перетворюється в пасіонарність;
• буцімто "народ" стає "етносом" лише після виходу з гомеостазу;
• буцімто "народ в стані гомеостазу" – це просто соціальний організм і не є явищем природи;
• буцімто етнос в процесі розвитку не є соціальним організмом, а є тільки явищем природи;
• буцімто від самого етносу в його історичній долі нічого не залежить;
• буцімто всі зміни, які трапляються з етносом, зумовлені тільки зміною його віку;
• буцімто все в його історії розписано наперед.

Все це невірно. Нічого такого (чи принаймні, в такому категоричному тоні) Гумільов не стверджував. Все це Янов вигадав, але це, зрештою, факт з його біографії. Набагато цікавіші його критичні зауваження на адресу теорії етногенезу, бо вони дійсно вказують на моменти, незрозумілі для читача.

Зауваження перше :

"Суть його гіпотези полягає у поясненні історичних явищ (народження нових етносів) природними (евентуальними виверженнями біосфери) […] З'явився десь на Землі новий етнос – значить, відбулося виверження біосфери. Але звідки ми знаємо, що на Землі з'явився новий етнос ? Виявляється, з 'пасіонарного вибуху', тобто з виверження біосфери. Таким чином, пояснюючи природні явища через історичні, ми в той же час пояснюємо історичні явища через природні. Це екзотичне кругове пояснення" [с. 109].

Це – просто логічне непорозуміння. Насправді кільцевого пояснення, тобто непрямого визначення поняття самого через себе, тут нема. Наприклад, звідки ми дізнаємось, що ядра атомів діляться ? З енергії, що при цьому вивільняється. Ну, а енергія ця звідки береться – від поділу ядер. Для гуманітара тут пахне кільцевим визначенням, але для фізика – проходження причинно-наслідкового ланцюжка чи від причини (поділу ядра) до наслідку (вивільнення енергії), чи від наслідку до причини. У Гумільова пасіонарний вибух – причина, а етногенез – наслідок. Ми не можемо безпосередньо спостерігати причину, але можемо судити про неї з спостережуваних наслідків. У фізиці таких випадків – безліч, але для гуманітара такий спосіб міркування трохи незвичний.

Зауваження друге :

"Гумільов мусить цілком недвозначно пояснити читачеві, що таке новий етнос, що саме робить його новим і на основі якого об'єктивного критерію ми можемо визначити його принципову новизну. Парадокс гіпотези Гумільова полягає в тому, що ніякого такого об'єктивного критерію в ній просто нема" [с. 109].

"Просумуємо головні віхи народження нового суперетносу. Спочатку виникають 'пасіонарії', люди, здатні жертвувати собою в ім'я відродження та величі свого етносу, предтечі майбутнього. Потім ніякийсь 'пристрасний геній' згуртовує довкола себе знову ж таки 'пристрасних, енергійних, непримиренних людей' і веде їх до перемоги. Виникає суперечність, нове бореться з 'обивательським егоїзмом' старого етносу, але в кінці кінців 'пасіонарність' так широко розповсюджується шляхом 'мутацій', що старий етнос здається на милість переможця. З його уламків виникає новий.

І це все, що пропонує нам Гумільов у якості критерію новизни 'суперетносу'. Але ж перед нами лише універсальний набір ознак будь-якої великої політичної зміни, який однаково придатний для всіх революцій та реформацій у світі" [с. 110].

"Будь-що-будь відсутність об'єктивного і верифікованого критерію новизни етносу не тільки робить гіпотезу Гумільова несумісною з вимогами природознавства, але взагалі виводить її за межі науки, перетворюючи на легку здобич 'патріотичного' волюнтаризму" [с. 111].

Це зауваження назагал слушне і в напрямку задоволення висунутих Яновим вимог треба працювати. Але чи слушно ставити цю дійсну слабкість на карб персонально Льву Гумільову ? Скажімо, у нас є об'єктивний та верифікований засіб виміряти електричну напругу – вольтметр, але його винайшов не Алесандро Вольта; і омметр винайшов не Георг Ом, і мікроамперметр – не Анрі Мікроампер. Але всі ці вчені зробили головне для своєї справи – вони вказали ті величини, які треба вимірювати. Якщо якась величина об'єктивно існує, то не може бути, щоб не знайшлось приладу для її вимірювання. Янов же закидає Гумільову, що той не винайшов пасіометра для вимірювання пасіонарної напруги та етнометра для вимірювання віку етносу.

Що ж стосується "універсального набору ознак", то – повторю те, що писав з приводу Клейна – в цьому я вбачаю не недолік, а перевагу теорії Гумільова. Що ж поганого в тому, що за допомогою однієї гіпотези можна пояснити широке коло явищ ? Сам же Гумільов і говорив, що стереотип поведінки змінюється весь час, що етнос живе, і кожна зміна вимагає надзусиль, а на такі надзусилля здатні пасіонарії. Інша справа, що зміни бувають велетенські – і тоді говоримо про новий суперетнос, а бувають і менші – тоді йдеться про зміни всередині вже існуючих етнічних систем. Батарейка для кишенькового ліхтарика пощипує нам язика (напруга її 4.5 вольта), а блискавка пронизує кілометрові простори й руйнує будинки (напруга її – сотні мільйонів вольт), але базове явище і там і тут одне – протікання електричного струму.

Звертаю також увагу читача на те, що вимога Янова пояснити – що таке новий етнос, а також зауваження щодо універсального набору ознак майже текстуально збігаються з аналогічними висловлюваннями Клейна. Великі уми сходяться.

Зауваження третє :

"На якій підставі ми можемо відмовити Японії в пасіонарному вибуху саме в 19 ст. ? Читачу Гумільова залишається зовсім незрозумілою дивна поведінка біосфери після 14 ст. З якої, власне, причини припинила вона свою 'пасіонарну' діяльність одразу ж після того, як її виверження в чудесний спосіб подарувало 'друге народження' слов'янській Русі ? […] Навіть з таблиці, складеної самим Гумільовим, видно, що не було ще в історії випадку так би мовити простою біосфери на протязі шести століть без жодного вибуху етногенезу […] У читача тут вибір невеликий. Або щось серйозно зіпсувалось в біосфері, якщо вона за 6 століть не змогла породити жодного нового 'суперетноса', або Гумільов її штучно заблокував – з 'патріотичних' міркувань"[с. 111].

Це зауваження зовсім нестійне. Поки не винайдено методу кількісних вимірів, єдиний спосіб встановити загальні закономірності етногенезу – це розглядати закінчені процеси. Сам Гумільов постійно підкреслював цю особливість своєї методики, і не зрозуміти його в цьому питанні може тільки той, хто не хоче розуміти. Гумільов не стверджував і не заперечував можливості пасіонарного вибуху в Японії в 19 ст., так що це запитання – не до нього. Підозра Янова, що Гумільов заборонив подальші пасіонарні поштовхи заради того, щоб російський суперетнос був "вічно молодим" (не розстанусь, мовляв, з комсомолом) – безпідставна. Якщо вирушити шляхом Гумільова на пошуки пасіонарних поштовхів після 14 ст., то перше, що впадає у вічі – це утворення американського етносу (в США). Він утворився в 18 ст. і є наймолодшим. Янов, живучи в США, цього не помітив через аберацію близькості, про яку його попереджав Гумільов.

Це зауваження також має відповідник у статті Клейна, який замість Японії наводить приклад США як народу, який не вкладається в концепцію Гумільова [21].

По цих трьох зауваженнях Янов вирішив, що він достатньо показав слабкість та неспроможність гіпотези Гумільова як наукового напрямку :

"Ледве ми застосували до гіпотези Гумільова найелементарніші вимоги, що стосуються будь-якого наукового відкриття, як вона розсипалась у нас під руками, виявившись неймовірною сумішшю наукоподібності, гігантоманії та 'патріотичного' волюнтаризму" [с. 112],

– і перейшов до основної, прогнозної частини статті, в якій він видобуває зі Льва Гумільова "нову російську праву" (знову-таки слід зауважати, що і Клейн вважає прийоми Гумільова ненауковими).

Недаремно його стаття називається "Вчення Льва Гумільова". Янов не покликається на роботу Клейна і не цитує її, але теж називає працю Гумільова "вченням". Не науковим підходом, не теорією, не гіпотезою, а саме "вченням". На думку Янова, це "вчення" здатне посісти місце марксистсько-ленінського "вчення", тому що

"для цього потрібно щось зовсім інакше, таке, що примиряє в собі й 'червоний' детермінізм, і 'білий' волюнтаризм. Щось, з одного боку, учене й систематичне, яке гарантує, що майбутнє і справді на боці нової опозиції, а з другого – полум'яне, мобілізуюче й здатне підняти маси проти традиційного історичного ворога – Заходу […]

Що треба буде засвоїти рядовому 'червоно-білому' ? Що історія працює проти 'загниваючого' Заходу і на наймолодший у світі етнос. Бо тільки ми зберегли ще безнадійно розгублену Заходом пасіонарність […]

Учення Льва Гумільова може стати ідеальним фундаментом російської 'коричневої' ідеології, якої так відчайдушно потребує Нова Російська Права" [с. 113 – 114].

Ці міркування дещо цікаві, але вони – не більше як припущення, які наразі не підкріплені ніякими реальними фактами політичного життя Росії, хоч від часу яновської перестороги минуло більше 4 років. Зрештою, прогноз Янова базується на упевненості, що "нова російська права" вирушить битим шляхом Леніна та Гітлера, а не якимось іншим [22].

Янов вважає, що за інших умов Гумільов міг би стати дійсно визначним діячем :

"Страшенно шкода надзвичайно талановитої та ерудованої людини, яка так і не зуміла представити свою гіпотезу городу та світу коли був ще час щось виправити, щось переробити, щось передумати. Він став, по суті, ще однією жертвою совєтської системи, яка скалічила його, ізолювавши від світу". [с. 112]

Це жалкування також дуже подібне до жалкування Клейна, особливо з урахуванням того, що перше написане до смерті Гумільова, а друге – після смерті. Залишається ще раз підкреслити : великі уми сходяться, особливо коли вони – однієї національності [23].

Афористичний підсумок кампанії 1992 р. підвів шістьма роками пізніше С.А.Іванов :

"Насправді теорія [етногенезу] Гумільова є найяскравішим проявом сталінізму, який в'ївся у саму суть людської душі. Не нав'язаного, але підсвідомого" [24].

Важливою новаторською рисою цього формулювання Іванова є його повна безпідставність. Якби він пояснив нам, яким ярмісом він прийшов до такого висновку, з ним можна було б сперечатись і – чого у світі не буває – спростувати. А так обкаляти людину, без жодних пояснень – це ніяких заперечень викликати не може.

Отже, ми бачимо, що Гумільова звинувачують з різних боків : Козлов звинувачує в антимарксизмі, Янов – у марксизмі; Чівіліхін звинувачує Гумільова в антипатріотизмі, Янов – у патріотизмі. Я думаю, що всі ці критики Гумільова намагаються виміряти радіус квадрата, тобто прикладають до Гумільова класифікаційні схеми, в які він не вписується. Ми бачимо, яку мізерну роль у цій критиці відіграють тексти самого Л.М.Гумільова, і яку величезну вагу мають "позаджерельні знання", або пересуди. Ми бачимо також, що критики Гумільова просто не розуміють суті його поглядів через необізнаність з методами і результатами природничих наук, і що найгірше – не розуміють браку своєї освіти, браку своєї здатності розуміти Гумільова. Через це їм помилково здається, що теорія Гумільова проста (а вона нівроку складна) і що вона є лише незначною модифікацією того, що було раніше.

Частково причина слабкого резонансу праць Гумільова серед фахівців-істориків полягає в тому, що Гумільов – фахівець з історіології ("таких людей нема, а скоро й геть не буде"), а його читачі – фахівці з конкретних історичних дисциплін, тобто повторюється "Салдацький патрет" Квітки-Основ'яненка : поки йшлося про шевство, від шевців надходили корисні поради, а як дійшло до кравецтва – лишилось нерозуміння. Система Гумільова досить складна, і багато читачів її не розуміли. В кращому випадку такі люди не жалували Гумільова, тому що боялись зізнатись у цьому нерозумінні; в гіршому випадку – їм бракувало навіть усвідомлення свого нерозуміння, і писання Гумільова видавались їм суцільним АБАБАГАЛАМАГА.

Зведемо тепер докупи всі погляди критиків на Льва Гумільова. Ми бачили, що основні критичні статті належать Козлову, Кленй та Янову. Порівняємо їх погляди.

Таблиця 5. Лев Гумільов у дзеркалі критики

В клітинах таблиці +1 означає, що даний автор згоден з даним твердженням; -1 означає, що він не згоден; 0 – означає, що в даного автора не висловлено ставлення до даного твердження.

Оскільки тепер наука без кореляцій та регресій не вважається за науку, то застосуємо до цієї таблиці кореляційний аналіз. Результати його наведені у наступній таблиці.

Таблиця 6. Кореляція оцінок теорії Гумільова

В цій таблиці показано коефіціенти кореляції тверджень різних авторів. Найвищий ступінь кореляції є між твердженнями Янова та Клейна, на що я звертав увагу в тексті. Але дещо несподіваною для мене е досить висока кореляція між твердженнями Клейна та Козлова. Тут кореляційний аналіз відкриває нам зв'язок, який не випливає прямо з текстів статей. Кореляція між твердженнями Янова та Козлова є негативною, тобто Янов опонує Козлову. Але величина цього коефіцієнту є дуже малою, тобто опозиція є дуже невиразною; правильніше казати, що твердження Янова не корелюють з твердженнями Козлова (це підтверджується і дуже високим значенням довірчої імовірності нульової гіпотези, тобто імовірності того, що коефіцієнт кореляції дорівнює нулю).

Я проаналізував усі критичні статті про теорію етногенезу і детально розібрав усі зауваження на адресу Гумільова. Ніхто не зможе закинути мені, що я вибираю для полеміки ті запитання, на які мені легше відповідати. Звичайно, простіше і ефектніше було відбутись побіжними зауваженнями – по одному уступу на статтю, вибравши з кожної найбільш неоковирну дурницю і додавши : ну, з цього можете судити про решту. Я спеціально обрав цей занудний і незручний для читача полемічний стиль, щоб виконати вказівку пана Добролюбського і щоб читач не подумав, що "нам" нема як відповісти на критику. Я не ставлю собі за мету апологію Гумільова. Всі слушні критичні зауваження я приймаю і розвиваю; я, зрештою, в цій книзі критикую помилки Гумільова ширше і глибше, ніж будь-хто з моїх попередників. Але я рішуче не згоден з поглядом, що праця Гумільов не є науковою роботою, а лише політичною декларацією.

Що ж було після Янова ? Не можна сказати, щоб у Росії не було науковців-істориків, які цікавляться історіологією. Вони є і навіть проводять семінари. Один з них відбувся в Москві 12.01.1994 р. [25] Які ж теоретичні моделі історичного процесу обговорювались ? На першому місці – К.Маркс, далі – М.Вебер, А.Тойнбі, зрідка згадували К.Ясперса. Один з промовців згадав про Гумільова : що Гумільов продовжував традиції євразійців у поглядах на відносини Росії зі Сходом (с. 86, посилання на [ОР, с. 297 – 298]). І все – системи Гумільова, яка принаймні дорівнює системі Тойнбі, неначе не існує.

Цілком аналогічно виглядає обговорення збірників "Цивілізація і культура" на сторінках провідного сходознавчого часопису Росії "Восток" [26] : згадуються М.Я.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі, К.Ясперс, але не Л.М.Гумільов.

Отже, науковці не розуміють праць Гумільова. Тому ми не можемо покладатись на їхні висновки : адже при розгляді будь-якої справи важать голоси тільки тих, хто в цій справі розбирається. Оскільки таких спеціалістів нема, то нам доведеться розглянути погляди Гумільова самим і самим започаткувати співдружність знавців.

"За роки, що минули з появи [гумільовської] теорії ритмічного чи циклічного функціонування етносів, не знайшлося жодного опонента цій теорії" [27]

– резюмує Н.О.Гаврилюк, що відповідає реальній ситуації.

Примітки

[1] Козлов В.И. О биолого-географической концепции этнической истории. – ВИ, 1974 г., № 12, с. 72 – 84.

[2] Первісне значення тюркського терміну "ярлик" (жалуванна грамота або наказ володаря) в сучасній російській мові цілком забулося; слово вживається в двох значеннях : 1) етикетка, маркер ("товарний ярлик"); 2) ганебне тавро, вислів, що паплюжить річ, до якої "ярлик" прикладено ("навішувати ярлики").

[3] Куркчи А. Л.Н.Гумилёв и его время. – П94, с. 50.

[4] Давні тибетці убивали білого собаку і клялися над його трупом, що не збрешуть [ДТ, с. 358].

[5] В якійсь із статей Гумільова промайнуло навіть словосполучення "радянський суперетнос", яке мало означати готовність Л.М.Гумільова допомагати начальству. Але начальство не оцінило цей крок і не прийняло простягнутої йому руки допомоги, і більше Гумільов про цей "суперетнос" не згадував.

[6] Зі списку праць Гумільова видно, що його статті дійсно перекладались і передруковувались у США, але все це робилось за дозволом відповідного советського керівництва. До речі, мої статті імперіалісти теж перекладали. Звісно, не як статті такого собі Миколи Жарких, а як наповнення "Колоїдного журналу". Цей журнал імперіалісти перекладали від корки до корки. Я думав, що своєю працею допомагаю своїй країні, але оскільки моєю країною керували вороги мого народу, то вийшло, що я допомагав імперіалістам…

[7] Ось зразок справжнього погромного стилю : "Я, академік Лисенко, збагатив радянську мічурінську біологію багатьма відкриттями : я створив теорію стадійного розвитку рослин, я відкрив яровізацію та світлову стадію, я вивів жирномолочних бичків, запропонував метод літньої посадки картоплі на півдні, довів перетворення вівса на вівсюг, жита на пшеницю, піночки на зозулю, граба на ліщину. Але мені не дають працювати такі вейсманісти-морганісти, як М.П.Дубінін, Б.Л.Астауров, Д.К.Беляєв, С.І.Аліханян, М.Є.Лобашов та інші. Таких ворогів народу треба розстрілювати з автомата ППШ" (із наукового звіту академіка Трохима Денисовича Лисенка за 1973 р. Цитую за спогадами : Драгавцев В.А. Забота о человечестве. – "Дмитрий Константинович Беляев : книга воспоминаний", Новосибирск, 2002 г., с. 137). Справжній радянський вчений не дискутує з опонентами, а розстрілює їх.

Зауважу принагідно, що Трохим Лисенко є прекрасним зразком українського пасіонарія : зухвалим невігласом, надзвичайна активність якого завжди носить деструктивний характер. Він був у фаворі радянського начальства з 1931 року до самої смерті в 1976 році і всю свою величезну енергію спрямував на досягнення тільки однієї мети – знищення біології в СССР. І таки знищив !

[8] Текст довідки : Источник, 1995 г., № 5, с. 85 – 86.

[9] Йдеться про статтю : Бородай Ю.М. Этнические контакты и окружающая среда. – Природа, 1981 г., № 9.

[10] Хотинский Н.А. Ковыль-трава на Куликовом поле. – М. : Мысль, 1988 г., с. 77 – 78.

[11] Я це стверджую, вивчивши таку найновішу літературу :

Ачкинази В.М. Имена крымчаков. – "Проблемы истории Крыма", Сф., [далі – ПИК], 1991 г., т. 1, с. 9 – 10;

Ачкинази И.В. К вопросу об этногенезе крымчаков в советской историографии. – Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии [далі – МАИЭТ], 1990 г., т. 1, с. 170 – 174;

Ачкинази И.В. Погребальный обряд как источник по этнической истории крымчаков. – ПИК, 1991 г., т. 1, с. 10 – 11;

Ачкинази И.В. Крымчаки : историографический обзор по публикациям 19 – н.20 вв. – МАИЭТ, 1991 г., т. 2, с. 165 – 181;

Ачкинази И.В. Погребальный обряд крымчаков. – МАИЭТ, 1993 г., т. 3, с. 193 – 198;

Белая И.Н., Белый О.Б. К вопросу об особенностях формирования этнического самосознания крымских караимов. – ПИК, 1991 г., т. 1, с. 15 – 17;

Белый О.Б. Опыт систематизации источников по этнографии караимов Крыма. – "История и культура Херсонеса и западного Крыма в античную и средневековую эпохи", Севастополь, 1987 г., с. 32;

Брейтман Ю.Ю. О некоторых аспектах этнического самосознания караимов. – "Регіональне та загальне в історії", Дп., 1995 р., с. 258 – 260;

Брейтман Ю.Ю. Вопросы этногенеза караимов в научноі литературе 19 – 20 вв. – "Древние культуры и цивилизации восточной Европы", Од., 1995 г., с. 118 – 120;

Котлер И.Б. Фамилии крымчаков как источник их этнической истории. – "Малые и дисперсные этнические группы в Европейской части СССР", М., Наука, 1985 г., с. 83 – 94;

Куповецкий М.С. Динамика численности и расселения караимов и крымчаков за последние 200 лет. – "География и культура этнографических групп татар в СССР", М., Наука, 1983 г., с. 76 – 93;

Куповецкий М.С. К этнической истории крымчаков. – "Этноконтактные зоны в европейской части СССР", М., 1989 г.;

Полканов Ю.А. Караимское вероисповедание : истоки, отношение к другим конфессиям в Крыму и новейшая история. – ПИК, 1991 г., т. 1, с. 94 – 96;

Чернин В.Ю. О появлении этнонима "крымчак" и понятия "крымчакский язык". – "География и культура этнографических групп татар в СССР", М., , Наука, 1983 г., с. 94 – 104;

Шамаш С.Я., Бараш Я.И. Караимские традиции и фольклор как источник сведений по этногенезу, истории и взаимоотношениям народов Крыма. – ПИК, 1991 г., т. 2, с. 9 – 10.

[12] Редакція журналу "Нева" вчинила як персонажі салтиковської "Современной идиллии" : "Сначала спустим его с лестницы, а потом извинимся". Ця редакція у двох статтях спускає Гумільова зі сходів, а у третій вибачається перед ним, демонструючи свою безсторонність і намагання урівноважити погані відгуки приємними. Але діжка меду не врівноважує ложку дьогтю; і треба мати сміливість виробити власну позицію, а не пропонувати читачам суміш їстивного і отруйного під виглядом "безсторонності".

[13] "Ця книга – вагомий внесок в розвиток вітчизняної, і не тільки вітчизняної, історії. Далебі, її значення виходить далеко за рамки традиційного розуміння історії як науки" (Лихачёв Д.С. Предисловие. – В кн. : Гумилёв Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. – М. : Мысль, 1993 г., с. 10).

[14] Чистобаев А.И., Хрущёв С.А., Громова Ю.В. Л.Н.Гумилёв и этноценозы Российского севера. – ВСУ, 1994 г., сер. 7, № 2, с. 40 – 45.

[15] Саме так ! Думаю, треба – статистичного, але що зважати на такі дурниці, пишучи про людину, неправота якої очевидна ?

[16] Коли в Митрофанушки Простакова допитувались, до якої частини мови належить слово "двері", він відповідав : "Та дивлячись які двері".

[17] Як приклад цих кіл можу навести власну скромну персону – я-бо дійсно скупив усі книги Гумільова, які бачив у продажу.

[18] Урка – слово із жаргону російських кримінальних злочинців, означає "злочинець".

[19] BIOS – Basic input-output system, постійна пам'ять персональних комп'ютерів.

[20] Янов А. Учение Льва Гумилёва. – Свободная мысль, 1992 г., № 17, с. 104 – 116.

[21] Нева, 1992 г., № 4, с. 229.

[22] Аналіз сучасних політичних процесів – не моя справа, але зауважу, що й через 12 років по пересторозі (в 2004 році) прогноз пана Янова не здійснився. Хоча за врятування Росії як євразійської держави узявся сам Олександр Гелійович Дугін, у нього нічого не вийшло. Навіть стати президентом він не зумів, не те що врятувати Росію (див. веб-часопис "Евразийский вестник" http://www.e-journal.ru/euro-st1-1.html).

[23] Зауважу, що п'ята графа у п.Янова точно така сама, як у п.Клейна : і там і там написано "Національність". Ще зауважу, що жодне добре діло не лишається без наслідків. От і пан Янов знайшов собі достойного учня в особі пана Михаїла Трипольського – автора статті "Хозарський каганат, євреї і доля Росії" ("Новое русское слово", 9 декабря 1994 г.; цитую з веб-копії : http://www.jewishinfo.net/qmutant64/article.php?sid=59; можна і звідси : http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article10.htm або звідси : http://www.shtetl.ru/print.php?sid=59 або звідси : http://www.rus-sky.org/history/library/articles/artc9.htm) :

"Як вчений-історик Лев Гумільов сьогодні у Росії надзвичайно популярний. Його книги і статті лягли в основу антисемітських концепцій сучасних російських фашистів і націоналістів. Я дуже шкодую, що тільки в журналі "Слово-Word" влітку поточного року у розділі "Вчення Льва Гумільова" з книги професора Янова "Веймарська Росія" я знайшов усвідомлення тієї небезпеки, яку становить антиєврейська тема в концепції Гумільова".

Ясно, що після четвертої графи у паспорті пана Трипольського йде п'ята – як, зрештою, і в усіх цитованих авторів.

[24] Иванов С.А. Взаимоотношения Руси и степи в концепциях евразийцев и Л.Н.Гумилёва. – "Славяне и кочевой мир", М., 1998 г., с. 53.

[25] Актуальные проблемы теории истории : материалы "круглого стола". – ВИ, 1994 г., № 6, с. 45 – 103.

[26] Восток, 1996 г., № 1, с. 165 – 195; № 2, с. 158 – 181; № 4, с. 160 – 190.

[27] Гаврилюк Н.О. Палеоекологічна ситуація і занепад Великої Скіфії. – "Оточуюче середовище і стародавнє населення України", К., 1993 р., с. 50.

<< Попередній розділ | Наступний розділ >>

Повний текст праці доступний також на компакт-диску.