Версія для друку

Універсальні виміри української культури. – Одеса : 2000 р., с. 16 – 26.

2.1. Україна – Європа: погляд з обох боків

В.С. Горський

1. Попередні зауваження.

2. Україна в контексті західного міфу Європи.

3. Український міф Європи.

4. Підсумкові зауваження.

1. Попередні зауваження.

Звернення до міфічного шару української культури останнім часом стає чи не найпопулярнішим напрямком гуманітарних студій, що об’єднує українських та зарубіжних дослідників, які намагаються відтворити типові риси й специфіку духовного образу нинішньої України. Нещодавно колектив науковців Національного університету «Києво-Могилянська Академія» завершив дослідження теми «Історична міфологія в сучасній українській культурі», яку ми здійснювали у співдружності із вченими університету Женеви (1).

Такий акцент в актуальних українознавчих дослідженнях не випадковий. Він обумовлений як специфічним місцем, що його посідає проблема міфу в гуманітарних дослідженнях європейських вчених 20-го століття, так і специфікою тих процесів, що відбуваються наприкінці нинішнього тисячоліття в духовному житті як України, так і Європи в цілому.

Міф, міфологічна свідомість, безумовно, належить до найпріоритетних тем в дослідженнях філософських антропологів, культурологів, літературознавців та фахівців з релігієзнавства, представників гуманістики в найширшому розумінні цього слова. Щоправда, як не рідко трапляється, зростання кількості теорій міфу не так полегшує, як ускладнює розуміння цього феномену людського буття та свідомості. Автор виданого у США дослідження, присвяченого аналізу теорій міфу лише у чотирьох видатних міфологів (Е. Касірера, К. Леві-Строса, М. Еліаде та Б. Маліновського) Іван Стренські змушений був констатувати таку відмінність концепцій міфу кожного з них, коли хіба що єдиним спільним в цих теоріях є саме слово «міф», яке, втрачаючи будь-які ознаки конкретності, перетворюється, як вважає дослідник, на фантом типу верблюда, якого ми побачили в хмарині (2, p.1). Можна не в усьому поділяти полемічний радикалізм такого висновку, але зважати на нього необхідно. Й тому, починаючи вести мову про міф, слід, бодай побіжно, домовитись, в якому сенсі цей термін вживатиметься далі.

Під міфом ми розуміємо продукт специфічного духовно-практичного освоєння світу людиною, що передбачає синкретичне уявлення про реальність, спрямоване на розгадку «останніх» підстав людського буття. Міф не є знання істини, не передбачає він і віру в неї. Міф – це продукт буття в істині, де, як зазначав ще Ф. Шеллінг, ідеальне ототожнюється з реальним. Міфологеми, що їх створено міфічною свідомістю, вирізняються не так темою («про що йдеться?»), як способом мовлення. В міфічному тексті метафора виступає не стільки «згорнутим порівнянням» (Аристотель), скільки засобом уособлення. Тут певна ознака не переноситься на суб’єкт, а суб’єкт уособлює ознаку. Міфологічний світ є монолінгвістичним. Суть міфологічної номінації полягає не в співставленні імені та денотату, а в їх ототожненні (3, с. 434).

Міф сакралізує простір і час. Він, власне, заперечує час, являючи собою, за влучним висловом К. Леві-Строса, «машину для знищення часу», адже міфологічна свідомість прямо поєднує «золотий вік» першопочатку з часом теперішнім та майбутнім. Міф утворює підвалини того стрижня, що єднає різноманіття витворів людського духу. Як зазначає С. Кримський, «ще з часів Гегеля утвердилась думка, що розвиток відбувається за спіраллю. Але ж у центрі цієї спіралі немає дірки. Розвиток завжди накручується навколо наскрізних, фундаментальних структур, цінностей, тем. В культурі, наприклад, наскрізною є тріада Істина – Добро – Краса. В кожну епоху історія може виявляти різні змісти цих цінностей, але тематично вони не сходять з арени культурних процесів» (4, с. 5).

Власне, наведена цитата дає змогу зрозуміти актуальність аналізу процесу міфотворчості на теперішньому етапі культурного розвитку України. Зміни, пов’язані з перевлаштуванням культури з огляду на нові реалії сучасного українського буття, зумовили появу як одного з типових явища «хаосу міфів», що утворює чи не визначальну ознаку нинішнього українського духовного життя.

Міф «світлого комуністичного майбуття», навколо якого впродовж чи не семи останніх десятиліть точилась боротьба між його прихильниками та противниками, втратив свого стрижньового значення. На часі стоїть питання про радикальне перевлаштування міфологічних засад, які, визначаючи процеси розвитку самосвідомості українського народу, єднають національну культуру. Такий стан актуалізує численні міфологеми, що їх було нагромаджено впродовж століть в історичній пам’яті народу. Кожна з них прагне ствердити себе як об’єднуючий, стрижньовий міф нації. Цей перехідний стан культури стимулює в сфері міфологічної свідомості агресивне прагнення до виходу за межі власної компетенції, породжує «міф про міф» , який абсолютизує роль міфу як самодостатньої підстави сучасної культури (5, сс.76-83).

Між іншим, відзначимо, що це явище (попри всі особливості його прояву в Україні, зумовлені специфікою її нинішнього стану) наприкінці 20-го століття набирає глобального характеру. Безпрецедентний вибух соціальної енергії та волі до змін, що його демонструє майже кінематографічна зміна умов науково-технічного, економічного, соціально-політичного й духовного життя сучасної людини, дозволяють стверджувати, що криза національної самосвідомості й пов’язані з нею зміни, які відбуваються в міфологічному шарі культури, набирає загального характеру. Пошлюсь хоча б на свідчення представника однієї із найбільш стабільних та «спокійних» країн Європи – Швейцарії. Професор Женевського університету Андре Теслер констатує, що «криза швейцарської ідентичності, свідками якої ми є, зумовила те, що великі міфи – фундатори Швейцарії… були значною мірою піддані сумніву» (6, с. 186).

Чільне місце в колі міфологем нашого часу посідає міф Європи. Зроджений в лоні давньогрецької міфології, він на початку третього тисячоліття нашої ери зазнає певних трансформацій у відповідності до реалій сучасного українського та європейського контексту, зберігаючи, тим не менш, архетипові ознаки, на ґрунті яких в давнину склався цей міф. За легендою, красуня Європа була донькою фінікійського царя Агенора, яку Зевс викрав та заховав далеко на Заході, на таємничому острові Кріт, де вона згодом започаткувала династію Міноенсів. Сини Зевса та Європи Мінос й Радомант вславилися могутністю, справедливістю та мудрістю, а після смерті вони вершили правосуддя в Аїді. По викраденню Європи її батько послав п’ятьох своїх синів шукати їхню сестру, кожен з яких відплив у різні сторони світу. Впродовж пошуків вони відкривали береги континенту від Іспанії до Кавказу, заснували Карфаген й Фіви, але бажаній зустрічі та поверненню на далекий Схід улюбленої сестри так і не судилось відбутись. З тієї пори й донині міф Європи символізує одвічну мрію про світле майбуття, стимулюючи пошук «втраченого Раю», «Землі обітованої» через ствердження родинної єдності братів й синів жаданої Європи. Огляд модифікації цієї міфологеми в сучасній культурі України й складатиме предмет подальшого розгляду.

Погляд України на Європу суттєвою мірою визначається особливістю погляду Європи на Україну та на саму себе. В цьому сенсі міф Європи в українській культурі являє собою своєрідне відображення погляду на Європу міфологічної свідомості Заходу. Таке бачення історично мінялось, через що сучасна полісемантичність міфу Європи в українській культурі несе на собі відображення багатоманіття таких інтерпретацій. Тож, перш за все, слід бодай побіжно, з’ясувати особливості смислового наповнення міфу Європи в історії західноєвропейської культури.

2. Україна в контексті західного міфу Європи (7).

Ключовим моментом проблеми, що ми її тут розглядаємо, є питання про те, з якого часу зроджений античною легендою образ Європи як втілення Істини, Добра й Краси починає вживатися для характеристики ознак того, за висловом П. Валері, «своєрідного мису давнього континенту, західного придатку Азії», який, тим не менш, є «коштовною частиною земного Всесвіту, перлиною сфери, мозком великого тіла» (8, с. 80). Відповідаючи на це питання, слід враховувати введене одним із засновників «розуміючої соціології» Ф. Тьоннісом розрізнення понять «суспільство» (Gesellschaft) та «спільнота» (Gemeinschaft). Якщо «суспільство» є продуктом діяльності раціонально організованих інститутів та розсудкової волі, то «спільнота» породжується природною волею, будучи виплодом інстинктів та почуттів.

Щодо образу Європи, то тут можна незаперечно стверджувати, що свідоме виокремлення її як суспільства (Gesellschaft) здійснюється досить пізно. Дослідники встановили, що перші морські карти континенту Європи появилися тільки у 1300 році та лише серединою 15-го століття датують час, коли слова «Європа» та «європейський» стали звичними в мовному спілкуванні (8, с. 155).

Але, якщо говорити про народження відчуття Європи як спільноти (Gemeinschaft), то джерела його сягають тих далеких часів, коли на маргінесі Азії в двох маленьких давньогрецьких областях власне й відбувалось народження Європи. Принаймні, вже наприкінці 5-го ст. до н. е. Гіппократ в «Трактаті про Повітря, Воду та Сушу» (розділ 5) описує Європу, протиставляючи властиві її мешканцям гнучкість розуму та активність безтурботності жителів Азії. Цю ідею розвиває в «Політиці» (кн. 7) Аристотель. Страбон у своєму описі земель підкреслює різноманіття життєвих умов, які сприяють плідному обмінові між народами Європи. Про Європу говорять, протиставляючи її Азії, і Платон, і Геродот. З часів Геродота стверджується глибоко вкорінена традиція смислового визначення Європи як Заходу, що протиставляється чужому її сутності, «іншому», «відмінному» Сходові. Так, Геродот описує конфлікт між греками («Захід») та персами («Схід»). Згодом міфологема «Схід-Захід» була підкріплена поділом Римської імперії – ситуацією, яка ще більш загострилась внаслідок розколу Церков у 11-му столітті та особливо сильно – після розгрому Константинополя у 1204 році західними хрестоносцями. Цей образ зберігається до наших часів, відтворюючи уявлення, породжене античною легендою про викрадення Європи, про рух від неєвропейського Сходу до Європи як Заходу. Для давньої доби (та й значно пізніше) такий поділ чи не найменш дотичний власне до географічних координат. Йдеться, передусім, про «Захід» як осереддя цивілізації та культури та «Схід», де панує варварство й темрява. Такий «Схід» міг бути розташований на сході, і заході, і півдні, і півночі.

На час Київської Русі, з якої й варто починати розмову про образ України в контексті Європи, умовним «Заходом», як центром цивілізації та культури виступає Візантія, що обґрунтовується її реальним значенням як найпотужнішої держави з найвищою культурою та відповідним ідеологічним забезпеченням, що спиралось на міфологему «другого Риму». Якщо Візантія сприймається як центр уявної європейської спільноти, то кордони Європи визначаються відповідно до біблійної легенди про розподіл земель між синами Ноя, під час якого Яфетові дісталися за жеребом «полуночні й західні» землі. Тим самим всі християнські народи виявились належними до єдиної спільноти, яка населяє єдину частину світу – Європу. Саме тут, на периферії Візантії , але в межах Європи, й визначається на той час місце Київської Руси-України. Вона «очима Європи» вимальовується як належна до ойкумени північна країна тавроскіфів, котра, одначе, розташована на межі, за якою все тонуло в мороці незвіданого, загадкового та чужого Сходу. Саме так, наприклад, описує «велику Русь» у 13-му столітті Роджер Бекон. В четвертій частині своєї енциклопедичної «Великої праці» він відзначає, що ця країна розташована на території, що простяглась до Танаїсу (Дону), вздовж якого в той час визначався кордон з Азією. Належність її до Європи стверджується й тим, що її населяють християни. Вирізняє ж їх Бекон за двома ознаками. По-перше, русичі – «схизматики», бо дотримуються грецького обряду, й, по-друге, в богослужінні вони користуються слов’янською мовою.

Аналогічну позицію зустрічаємо в анонімній пам’ятці початку 14-го століття – «Опис Східної Європи», в якій Русь по суті ототожнюється з Галицько-Волинським князівством, де «княжить Лев, доньку якого взяв за жінку Карл». Русичі, за характеристикою автора – «зрадливі схизматики», належать до спільноти народів (болгар, словенців, чехів, поляків та прусів), що розмовляють єдиною слов’янською мовою, яка є тим самим «найбільшою й найпоширенішою мовою світу». (9, с. 67). У наступних 15-16-му століттях Європа сприймається, як і раніше, розташованою на просторі, східний кордон якого проходить вздовж ріки Танаїс, де, як сказано в поемі італійця Гора Даті «Сфера світу» «закінчується величезна Азія».

Що ж до географічних етикеток, які використовуються під час визначення сутності міфологічного образу Європи, то крім антитези «Схід – Захід», через яку усвідомлюється «іншість» Європи (Заходу) по відношенню до Азії (Сходу), відмінність регіонів всередині Європи осмислюється через протиставлення цивілізованого Півдня варварській Півночі.

Такий погляд зрозумілий, якщо зважити на визначальну роль італійських гуманістів у творенні образу тогочасної Європи. Саме там, на півночі Європи, й визначається місце України, яка передусім належить до Сарматії. Цей запозичений з «Географії» Птолемея термін є чи не найуживанішим під час характеристики регіону Європи, до якого належала Україна. Разом з тим досить розпливчасте поняття «Сарматія» уточнюється низкою визначень, що його конкретизують. Передусім, Сарматія належить не лише до Європи. Як підкреслювалось у знаменитому «Трактаті про дві Сарматії» (1517 р.) польського хроніста Мацея Меховського (Меховіти), є Сарматія європейська та Сарматія азійська, кордон між якими проходить річкою Танаїс. Отже Україна потрапляє до складу європейської Сарматії, що в силу свого положення належить до Заходу (Європи), але відкрита орієнтальним впливам Азії.

Подальші уточнення були пов’язані, з одного боку, із вирізненням України від інших «сарматських» народів, передусім, польського й литовського, а з іншого – від Росії. Щодо цього чи не найбільш радикальним був відомий італійський гуманіст, учень Лоренцо Валли, засновник римської академії Помпоній Лет. Описуючи подорож до «Скіфії», він називає Сарматією лише землі від Одера до Дніпра, за яким починається Скіфія. Тим самим, підсумовував він, «власне теперішні сармати – це поляки й литовці», українців же він називає скіфами, говорячи про поширеність скіфської мови, «яку називають рутенською» (9, с. 98).

Разом з цим європейськими авторами усвідомлюється відмінність між Україною та Росією. В текстах 15-го – початку 16-го століть вони досить часто вдаються до протиставлення «Нижньої Русі» та «Верхньої Русі». З часом за «Нижньою Руссю» закріплюється назва власно «Русь», а «Верхню Русь» починають іменувати «Московією». Мешканці цих країн, «русини» та «московіти», сприймаються як дві самодостатні етноісторичні реальності. З кінця 16-го і аж до 18-го століття інтерес Європи до України зростає, набираючи відверто козакоцентричного характеру. Україна – це та частина Європи, де тривають бурхливі соціально-політичні зрушення, які співставні хіба з тими, що відбувались на крайньому заході Європи – в Англії. У знаменитому «Описі України» Гійома де Васера Боплана (середина 17-го століття) численні бунти та повстання, що відбуваються на Україні, пояснюються тим, що українці «дотепні та спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а над усе цінують волю, без якої жити не можуть» (9, с. 235).

Чи не найпопулярнішими в європейській свідомості середини 17-го століття стають імена Богдана Хмельницького та Олівера Кромвеля. В цьому звязку варто згадати характеристику Богдана Хмельницького як «Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі», що її дав П’єр Шевальє в «Історії війни козаків проти Польщі» (1663 р.). Французький поет 17-го століття Жан Лоре називає Кромвеля та Хмельницького «двома найбільшими бунтівниками». Якщо перший том «Історії громадянських війн останнього часу» (1653 р.) італійця М. Бізаччоні присвячено революції в Англії, то центральне місце в другому томі відведене війні під проводом Б. Хмельницького (9, с. 261). Через це можна стверджувати, що 17-те століття певним чином є кульмінаційним в історії усвідомлення України в загальноєвропейському контексті. Але починаючи з 18-го століття еволюція смислового навантаження міфологічного образу Європи та погляду з цієї точки зору Заходу на «Країну козаків» визначається двома негативними для України процесами.

Перш за все, у поглядах західноєвропейських авторів 18-го століття на відміну від їхніх попередників зникає чітке уявлення про відмінність українців та росіян. В текстах цього часу спостерігається плутанина й невизначеність в розумінні термінів «Русь» та «Московія». Останній термін замінюється більш поширеним поняттям «Росія». В свою чергу, поступово зникає відчуття відмінності «Русі» та «Росії» і, зрештою, Україна як етноісторична реальність зникає з мапи Європи, розчиняючись в Росії.

Цей процес достатньою мірою наочно демонструють твори багатьох тогочасних французьких авторів. Як правило, всі вони тривалий час служили в Росії. Якщо Н. Леклерк, який був домашнім лікарем у гетьмана Розумовського, в своєму нарисі «Історія козаків з обох берегів Борисфену» ще розглядає історію України як самостійний національний процес та співчутливо ставиться до «козацького народу», а аташе французького посольства в Петербурзі Жан Батіст Шерер в огляді історії торгівлі з Росією відзначав, що за часів Київської Русі Україна була могутньою державою, але після татаро-монгольської навали та численних війн вона втратила свою незалежність і навряд чи зможе змінити свій нинішній принижений стан, то П. Ш. Левек, що працював вихователем у кадетському корпусі в Петербурзі, у своїй багатотомній «Історії Русі» вже абсолютно розчиняє Україну в історії Російської держави.

Тим самим на Україну (а певним чином чи не на всю Східну Європу) поширюються характеристики, якими Захід наділяє передусім Росію, вважаючи її якщо не стовідсотковою Азією, то, принаймні, «більш Азією, аніж Європою». Міфологема Європи в її західній інтерпретації виявляє тенденцію до суттєвого переміщення своїх східних кордонів на Захід. Граф Луї Філіп де Сегюр у 1784 році писав, що, покидаючи землю Прусії та потрапивши на територію Польщі, він одразу відчув, що «зовсім покинув Європу». Ця земля «гунів, скіфів, венетів, слов’ян та сарматів» була для нього чим завгодно, але не Європою. І це – досить поширений погляд. Адже не випадково в одній із своїх картин Рубенс вбирає східну царівну та її оточення в одяг польської шляхти. «Цивілізований південь» з острахом дивився на «варварську північ», де панує «генерал Мороз», який змусив Вольтера в «Історії Карла Дванадцятого» співчувати жителеві «півдня», шведському королеві, що потрапив на Україну «пам’ятної зими 1709 року».

Відзначена тенденція зберігається, отримуючи свій подальший розвиток, у 19-му та 20-му століттях. Пам’ять про Україну якщо і зберігається, то хіба що в уяві європейських романтиків, які віддають їй данину поваги за те, що, не зіпсована цивілізацією, вона зберегла «дух народу». На цій підставі Й. Г. Гердер в своєму «Щоденнику» (вперше опублікованому 1846 р. ) натхненно пророкує час, коли «Україна стане новою Грецією». Проте тут все ж переважають ностальгічні нотки. Оспівана Байроном, Делакруа, Лістом, Ю. Словацьким, Україна в європейській романтичній свідомості вимальовується у вигляді загубленого раю, назавжди втраченої Аркадії. Про неї згадували хіба що поринаючи думкою в минуле.

Що ж до дня сьогоднішнього, то Україна в європейській свідомості майже розчинялась на просторах суворої, небезпечної Росії, де панує лихий холод, який не може витримати нормальний європеєць. Страшні морози, як відомо, вважались причиною поразки європейських завойовників Наполеона та Гітлера. Схід Європи, в якому десь загубилась Україна, сприймається як своєрідний виплід незаконного шлюбу Заходу (власне Європи) та Сходу (Азії). Це – ще не зовсім Азія, але вже і не справжня Європа. У кращому разі європейській Схід є щось на кшталт «недо-Європи», де все побудовано на зіткненні контрастів – елементів цивілізації та островків освіченості з азійською розкішшю, варварством та рабством. Австрійський урядовець 19-го століття Клеменс Меттерніх-Віннебург вважав, що Азія для нього починається за огорожею саду його палацу у Відні (останнім часом у нас дуже полюбляють цитувати цей вислів). На століття пізніше, у 1949 році Конрад Аденауер проголосив: «Азія зупинилась на Ельбі». Для австрійця К. Меттерніха Азія сприймалась як культурно неповноцінний простір, а німець К. Аденауер вбачав у ній загрозу самим підвалинам європейської цивілізації. Відзначимо, що з середини 20-го століття Європа починає відчувати все більше занепокоєння від загрози, що насувається не лише зі Сходу, а й від заокеанського Заходу. Власне, прагнення зберегти Європу в її самодостатності живить міфологему спільного Європейського Дому, Об’єднаної Європи, що опинилась затиснутою між двома велетнями – Росією та США.

Життя «європейській ідеї» між двома світовими війнами дав австрійський граф Річард де Кудено–Калергі, виступивши у 1922 році з обґрунтуванням гасла «Панєвропи». У 1924 році з’являються написаний ним «Маніфест Панєвропи». Його підтримує французький співавтор ідеї блоку «Пан-Європа» та Паризького пакту 1928 року Аристид Бріан, вирішуючи надати Лізі Націй проект Європейської конфедерації. У роки другої світової війни відомий діяч християнсько-демократичного руху (пізніше – президент Італії) Л. Ейнауді висуває гасло Сполучених Штатів Європи. У 1946 році створюється Європейський Союз Федералістів. Один з ідеологів цього союзу, відомий швейцарський філософ-персоналіст та культуролог Дені де Ружмон, формулюючи ідею жаданої Європи, писав: «Це федералізм, який хоче, щоб обітованою землею для нас не були ні Америка, ні Росія, але та давня земля, яку слід омолодити, звільнивши від її перегородок, наша Європа, яку треба відвоювати для усіх її народів, усіх її партій і, як хоче її справжній геній, для усіх людей» (8, с. 56).

На цьому тлі останнім часом дещо змінюються акценти й в погляді на Східну Європу. Наголос робиться не так на її «азійській» сутності, як на нехай «недо-«, а все ж «європейськості». Внаслідок цього, з одного боку, до східних європейців виникає співчутливе ставлення (в межах думок «все ж таки вони не зовсім чужі нам» або, за висловом Яна Егберта «це – теж Європа»), але, з іншого боку, погляд в бік Східної Європи несе в собі й елемент надії, коли в ній вбачають захисну зону, що відділить Західну Європу від Азії. На рівні міфологічної свідомості таке бачення чи не найвиразніше передають ті представники західноєвропейської культури, які в силу життєвих обставин, родинних зв’язків, національного походження дотичні до Східноєвропейського регіону.

Для підтвердження цієї думки обмежусь двома цитатами, автори яких мали можливість дивитися на проблему з обох боків кордону, що розділяє Захід та Східну Європу «Для нас, мешканців Заходу, – пише журналіст та режисер Вальтер Мосман, для якого однаково близькими є і Фрайбург, і Львів, – по той бік Залізної Завіси десятиліттями простягались неосяжні простори не надто привітної terra incognita, отой нібито монолітний східний блок з тріскучими морозами його центру Москви, який ніде не існував так реально, як у телевізійних новинах. А для мешканців Сходу наша долина Верхнього Рейну видавалася регіоном фантастичних розкошів («Quel beau jardin») та безмежної гармонії, пахощі якої нагадували їм про все, чого їм бракувало, щось на зразок того, як пахнула західним німцям після війни країна золотистих помаранчів Америка» (10, с. 6).

Залізна Завіса тепер зруйнована і звичний погляд на Схід набирає певних нових відтінків. Про це пише Ліл’яна Деру-Сіміч – югославський культуролог, що живе і працює у Брюсселі: «Східна Європа – це інший світ, не подібний до Заходу. Східна Європа – це зворотний, темний бік, alter ego, світ, яким могла б бути Західна Європа, але, на щастя, не стала. Мабуть, саме за це її любить Людина із Заходу. Вона любить сором’язливу красу Східної Європи, її бідність, її меланхолію, її страждання, її «іншість»… Тут, у Східній Європі Людина з Заходу вдихає щось подібне до власної свободи, саме тут вона почуває свою природу, своє єство… Східна Європа є таємницею, коханкою, причому коханкою скромною, невибагливою. Вдома у Людини з Заходу є вірна дружина, робота й порядок. Східна Європа лише зміцнює її шлюб. Нестерпне приниження – це та єдина річ, на яку Людина зі Сходу могла б подати авторське право, це її внутрішнє законне право, єдиний та неповторний «Made in East» («Зроблено на Сході») продукт» (11, сс. 73-74).

Але все ж таки, не зважаючи на доволі некоректний з етичної точки зору «погляд згори» на Східну Європу, для України він таїть в собі й певні позитивні зрушення. На тлі Східної Європи все чіткіше для західного спостерігача вимальовується образ України як самостійного та не позбавленого інтересу для Європи суб’єкта міжнаціонального діалогу. Американський історик М. фон Хейген, звертаючись до своїх європейських колег, підкреслює, що «власне, мінливість кордонів, взаємопроникнення культур, історично багатокультурне суспільство може зробити українську історію дуже «модерним» полем дослідження» (12, p. 670). Британський історик Норман Девіс починає виклад у виданій 1997 році фундаментальній «Історії Європи» з окремого есе «Україна», де, цитуючи «Заповіт» Т. Шевченка як символ любові українців до своєї землі, з сумом констатує, що впродовж багатьох років світ все добре, створене українцями, сприймав як «російське» чи «радянське», а як «українське» деколи оцінював тільки те погане, що робили українці.

У сучасних міфологемах, що окреслюють контури Європи, поряд з тими, що звично для себе розчиняють Україну в середовищі чужої для Європи Росії, з’явились й такі, що відводять Україні чи не вирішальну роль на європейському східному кордоні. Саме Україна, вважає З. Бжезинський, суттєво змінила геополітичну карту Європи. Завдяки утвердженню незалежної України настав кінець Російської імперії. Зрештою, шириться погляд, згідно якого кордон Заходу та Сходу проходить територією України, перетинаючи її навпіл. Україна – це і Захід, і Схід, це народ із роздвоєною культурою, – так, принаймні, бачить своєрідність України автор популярної на Заході праці «Зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтон (13, р. 166). Ось таке відчуття «балансування на межі», «бар’єрності» України, яка одночасно являє собою крайній східний кордон Європи та крайній західний кордон таємничого, «іншого» Сходу, й відлунює в сучасній українській свідомості багатоманіттям смислів українського міфу Європи. Кожна з народжених такою полісемією міфологем спирається на один з численних образів України, що їх зберігає міфологічна пам’ять Європи.

3. Український міф Європи.

Міфологічна свідомість завжди ґрунтується на чіткій опозиції ціннісних ознак, уявляючи історію людства як арену невпинної боротьби Добра та Зла. Попередній аналіз переконує, що в західній культурі від її зародження та понині образ Європи завжди й неодмінно виступає персоніфікацією Добра, що протиставляється Злу, носієм якого є чужий Європі Схід. Межовий характер української культури зумовив далеко неоднозначну позицію щодо такого бачення Європи.

В сучасній українській суспільній думці ми теж констатуємо поширеність образу Європи як жаданого ідеалу, втілення Істини, Добра й Краси, що репродукує зразки західного бачення. Виявом цього є й численні декларації про «повернення у Європу», «прилучення до Європи», які проголошуються під час політичних дебатів, наукових дискусій або культурних акцій. Подекуди тенденція ця набирає відверто комічного присмаку, «збагачуючи» українську мовну палітру такими новоутвореннями, як «євроремонт», «єврообслуговування», які мають позначати діяльність, що здійснюється «не так, як у нас звикли», а якісно, «як у них».

Але поряд з цим сучасна українська міфологія демонструє зразки й протилежного підходу, де Європі відводиться роль втілення Зла. З цієї точки зору саме Європі ми власне й мусимо завдячувати всіма своїми негараздами. Михайло Корнійчук, який виступає від імені аналітичного центру «Русская община», нагадує при цьому про долі двох синів гоголівського Тараса Бульби. Старший з них, Остап, зберігав батьківську віру, шанував козацькі традиції, віддав за них своє життя. А молодший, Андрій, став «предтечею» сучасного «руху до Європи», коли зрадив заради прекрасної панночки-католички все найдорожче – мати, батька, віру, товариство козацьке, Україну. Нині заповіти старого Тараса та його старшого сина Остапа забуті, а при владі опинились ідейні спадкоємці Андрія Бульби. Саме це, пояснює М. Корнійчук, і слід визнати чесно і відверто (14 с. 24).

Образ Заходу, Європи як втіленого Зла в уяві українських репрезентантів такої точки зору набирає глобального характеру. Не лише Україна своїми негараздами має завдячувати своїй згубній орієнтації на Європу. Захід – винуватець всесвітнього Апокаліпсису, який давно вже настав, а свого апогею досяг у 20-му столітті. Пояснюючи свою думку, прихильник цієї міфологеми Андрій Охримович так діагностує сутність хвороби: «Поетичний, наповнений Духом світ перетворився раптом на знекровлену пустелю, детально пояснену фізиками та населену приматами Дарвіна, які в темній кімнаті безвиході смакують екзистенційними викладками Сартра, Камю, Арагона, гризуть кам’яні сухарі Маркса та виношують у череві своїх недолугих мрій благодушних сатанят – Леніна, Пол-Пота, Кім Ір Сена, інших черв’яків, у чиїх слизьких кільцях чад і кайф абсурду дістав найбільшої густоти». Чекаючи Апокаліпсису, резюмує автор, ми не помітили, що давно вже живемо в пеклі, куди загнав людство «духовно неповороткий, отруєний нігілізмом Захід» (15, с. 7).

На підставі таким чином трактованого міфу Європи обґрунтовується міфологема порятунку України через втечу від Європи, через розвиток принципово «неєвропейських» рис, властивих українському менталітету. Шлях до звільнення передусім вбачають у релігійному відродженні, що носить, як зазначає завідуючий кафедрою Львівського університету, доктор Й. Лось, «антисвітський, антиуніверсалістський і у своїх християнських проявах – антизахідний характер» (16, с. 27).

Поряд з цим обґрунтовується пройнята месіанськими настроями міфологема України-рятівниці Європи. Саме Україні, вважають прибічники цієї позиції, судилось звільнити людство від руйнівних однобічностей Заходу та Сходу, поєднавши їх обох. Передумовою цього вважається межовий характер української культури, сформованої «між Сходом і Заходом» і тим самим здатної їх поєднати. Це – давня ідея. Вона співзвучна, принаймні, поглядам, що у двадцяті роки нинішнього століття обґрунтовував М. Хвильовий, який в Україні вбачав «оазис азіатського ренесансу», що наступає нині, коли Європа вже вичерпала свій духовний потенціал. Саме розташування між Європою та Азією, пояснював М. Хвильовий, дає можливість Україні, котра за часів свого «неісторичного» існування ще не вичерпала свій духовний потенціал, виступити авангардом подальшого поступу людства.

В наш час аналогічний настрій відтворює на ґрунті християнського світосприйняття Мирослав Маринович, який висновує, що, по-перше, «Україна тому не могла знайти себе у світі теперішньому, що своєю природою вона пристосована до світу прийдешнього». По-друге, суть покликання України – в «місії миротворення» та «творенні Євангелія Прощення». І, по-третє, реалізація цього покликання пролягає крізь усвідомлення того, що «Схід і Захід уже вимурували обидві половинки арки, яка має об’єднати цивілізацію в одне ціле», а Україні судилося «бути замковим каменем, який завершить споруду» (17, с. 27-28).

Подекуди прибічники міфологеми, що обґрунтовує «об’єднуючу місію» України, надають їй максимально широкого значення. Головний редактор журналу «Індо-Європа» Віталій Довгич у «Передньому слові до громадян», що відкривав перше число цього видання, нагадує, що «так звані арійські народи розійшлися по світу – від Ірану й Індії до Ірландії та Ісландії – з нашого прабатьківського терену: з Карпат, з берегів Дніпра», а тому висновує він, «суспільна й громадська думка мають усвідомити, що історичне призначення України-Руси – бути єднальною ланкою між Заходом та Сходом, між католицизмом та православ’ям, між християнством, буддизмом та ісламом, – між субконтинентами, країнами, расами, націями, цивілізаціями, віросповіданнями» (18 с. 2-5).

Дещо відмінний варіант визначення місця України «між Сходом та Заходом» проголошується тими, хто, зосереджуючи увагу не стільки на рисах, що зближують Україну як з Європою, так і з Сходом (а тим самим забезпечують її роль «замкового каменя», що з’єднує частини загальнолюдської цивілізації), скільки на її відмінності і від Заходу, і від Сходу. На цьому ґрунті обстоюється погляд, згідно якого майбутнє України полягає в ізоляції її як від Європи, так і від Сходу, оскільки лише це дасть змогу зберегти властиву їй унікальну неповторність.

Ось досить промовиста декларація представника такої позиції: «Всім нам в західний «вирій» не улетіти та й щиро кажучи, нічого там нема особливого, крім тривіальної бюргерської ситості. Запевняю вас: нас рівно не розуміють, не люблять і зневажають як розлюбезні московські «старші брати», так і «європейські родичі», до чиєї сім’ї нас так наполегливо тягнуть» (19, с. 5). Це – цитата з листа підприємця з Павлограду, що на Дніпропетровщині, надрукованого як типове відображення однієї з поширених серед українців точки зору популярною газетою «День».

На тлі таких умонастроїв в сучасній українській міфологічній свідомості набирає достатнього розповсюдження гіпертрофовано-позитивний стереотип, що ґрунтується на ідеалізованому образі нації, унікальність якої засвідчує її сутність як втілення «світового духу». Велике майбутнє України вважається гідною відплатою за трагічну долю в минулому. В своїй історії Україна завжди була на одинці перед лицем численних її ворогів, гнобителів та утискувачів. Але страдницька самітність – це доля обраного, доля пророка. В ній – свідчення безпосередньої причетності України до Христа та до ідеї жертовності. А це й вважається найпевнішим свідченням її великого майбутнього в «симфонічному оркестрі» європейських народів. Такий погляд має дуже давню традицію як в українській, так і в загальноєвропейській історії.

У вітчизняної історії джерела міфологеми України, що вивершує поступ народів Європи до щастя, сягає 11-го століття. Саме так вимальовував розвиток історії автор славнозвісного «Слова про Закон та Благодать» митрополит Київський Іларіон. Пов’язуючи історичний прогрес народів з прилученням їх до Благодаті істинної Христової віри, він звеличує Русь, що довше за інших народів вистраждала цей шлях. «Новий» народ руський завершує процес прилучення до Благодаті всіх інших народів. Той факт, що в сім’ї християнських народів русичі є народом «новим», і виступає свідченням його величі. Адже, за словом Божим, не вливають «вина нового вчення благодатного в міхи старі». Аналогічно вимальовується місце України серед європейських народів в історіософській концепції «Книги буття українського народу» – програмного документу членів Кирило-Мефодіївського братства. Що стосується інших народів Європи, то модифікації такої міфологеми, починаючи з 19-го століття одержують достатнє поширення на ґрунті фіхтівсько-гердерівсько-гегелівської концепції національного духу. Носії подібних поглядів у сучасній українській культурі обґрунтовують виключну роль України, якій судилося вивершити розбудову спільного Європейського дому, посилаючись на найдавніші етапи в історії людства, коли, начебто, вже було закладено втаємничений Божий задум щодо долі й покликання нашого народу.

Показовими в цьому плані є публікації, що обстоюють ідею прадавності української мови. Вже згадуваний журнал «Індо-Європа» передруковує статтю одеського філолога Михайла Красуського, що вийшла друком 1870 року. Тираж публікації був мізерний, але назва досить виразна: «Древность малороссийского языка». В статті автор обстоює думку, що «малоросійська мова не лише найстаріша за всі слов’янські, не виключаючи так звані старослов’янські, але й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських» (20, с. 9-10). В передмові до публікації редакція журналу з впевненістю стверджує, що ця стаття «сприятиме радикальному переглядові підходів до індоєвропейських студій не лише в Україні, а й у сусідніх державах» (21, с. 9).

В цьому контексті залюбки згадують Нострадамуса, який буцімто пророкував, що відродження людства почнеться з берегів Дніпра. Відповідно витлумачується і Біблія. При цьому звертають увагу на те, що апостол Павел не випадково у своєму Посланні до колосян згадує праукраїнців-скіфів: «…нема Грека, ні Юдея, обрізання і необрізання, чужоземця і скіфа, невільника і вільного, а все й у всьому Христос» (Кол., 3:11). Інтерпретуючи щойно наведене, Володимир Кухарський, спираючись на авторитет пророка Єремії, звертає увагу на те, що саме скіфів було обрано знаряддям Божої кари Ізраїлю. «Очевидно, – пояснює він, – що зовсім не випадково Господь покликав скіфів очолити «родини царств на півночі… судитися з ізраїльтянами за всю їх безбожність» (Єр., 1:15-16). Не кожному народові Творець надав би право покарати обраний (на першому етапі Божого плану) народ. Таке відповідальне завдання могло випасти лише на долю народу з високими моральними чеснотами, якими здавна і, принаймні, на той час, володіли саме праукраїнці-скіфи – великий народ, за словами великого пророка Ієремії» (22, с.29).

Що ж до «завершального етапу Божого плану», досить показовими є ідеї, які активно пропагує в українській пресі кандидат філософських наук Валентин Нетудихата. Суть концепції, викладеної ним в книзі «Філософія серця» та у багатьох статтях, в тому числі і в масовій пресі, полягає в твердженнях, що людство являє собою цілісний організм, кожна складова якого виконує певну, необхідну функцію. Європа – це розум світу, Індія – серце, Китай відповідає за головну життєву енергію (статеву), Америка – спинний мозок. В Європі західна її частина реалізує функцію інтелекту, а Східна Європа відповідає правій півкулі чоловічого мозку, що скеровує ціннісне інтуїтивне сприйняття світу. Захід – це «чоловіча активність, воля й дія». Схід Європи – жіноче начало, що пасивно освоює реальність. «Енергетична рівновага Землі» залежить від того, як кожен народ реалізуватиме властиву йому функцію в «симфонічному оркестрі» планети. На жаль, понині цей «оркестр» не досяг бажаної рівноваги через те, що деякі народи ще не повністю реалізували властиві їм функції. Так, в ансамблі східноєвропейських народів поки що домінує російський народ. Україна, найбільш пов’язана з серцем, яке дотичне до «найглибинніших структур правої півкулі», поки що не збудилась остаточно для інтенсивної діяльності.

Далі В. Нетудихата зазначає, що такий ненормальний стан мусить бути подоланий. І це обов’язково станеться, оскільки так провіщує «гороскоп України». Згідно цього гороскопа наша країна народилася під Венерою, яка обдаровує своїх обранців красою й духовними здібностями. Щасливим мусить бути народ, що народився під знаком Венери, покликання його – збагатити людство вищими мистецькими та іншими творчими здобутками. На жаль, донині нам не судилося реалізувати повністю своє призначення, а причина цього – знову ж таки гороскоп України, який передбачає, крім Венери, вплив «планет-антагоністів» – «планети агресії та війни» Марсу та «планети безмежного смутку нереалізованих можливостей і сподівань» Сатурну. Але «обидві ці зловісні планети незабаром покинуть небосхил України, а це означає припинення міжнародної агресії. З 21-го століття лише Венера визначатиме долю нашої держави. Її домінуючий вплив приведе до розквіту творчого генія народу» – підсумовує цей автор (23, с. 18).

Такого типу месіанські, хілістичні ідеї – досить поширене явище в історії національних культур кризових періодів, коли гостро відчувається розрив між реальними потребами нації та станом її духовних та матеріальних можливостей задовольнити ці потреби. В посттоталітарному, посткомуністичному українському суспільстві месіанська трансформація міфу Європи виявляється своєрідною самокомпенсацією нації, що реалізує потребу власного ствердження засобами ще не подоланого імперського мислення. У звичному стереотипі, що ґрунтувався на визнані непорушної ієрархії національних культур, знак «плюс» міняється на «мінус». Ознаки нації, що до цього посідала верхні щаблі імперських ієрархічних сходів, приписуючи собі властивості носія ідеалу довершеності, цивілізованості, «старшого брата», «великої культури», вищого критерію досконалості тощо, перебирає на себе нація, яка досі перебувала на нижчих рівнях цієї уявної «ліствиці досконалостей». Дослідник з Австралії М. Павлишин причиною такої своєрідної модифікації національної свідомості вважає «поширення імперського «ми» на колоніальний суб’єкт і позбавлення його будь-якої свідомості, крім імперської» (24, с. 533-544).

Щойно описана месіансько-хілістична модифікація – це лише одна з реально наявних варіацій міфологічної теми, що розробляється постколоніальною свідомістю. Крім такої функціонує й інша, певним чином контрастна щодо першої, модель. Поряд з уявленням про Україну як чи не «найєвропейську» країну, якій судилося завершити тисячолітній процес відбудови європейського дому, досить поширеним є збережений від радянських часів погляд на принципову відмінність України від Європи, її «інаковість». В свою чергу ця модифікація породжує, щонайменше, дві різні міфологеми.

Одна з них відтворює поширений в радянській культурі образ «загниваючої Європи», якій протистоїть культура слов’янських народів, виключним та досконалим втіленням якої є культура російська. Цей стереотип ще далеко не подоланий, принаймні, в свідомості представників тієї частини українського народу, що й досі мріють про відродження СРСР і застерігають від загрози з боку НАТО, Європейського Союзу та інших, за їх думкою, чужих і ворожих українській культурі та менталітетові українського народу сил, що насуваються на неї із Заходу.

Але поряд з такою ідеєю поширення набирає й друга, відмінна від неї позиція, яка є результатом сполучення збереженого від минулого погляду на себе як на «не-Європу» із міфологемою Європи як «Земного Раю», «Землі обітованої». На ґрунті такого парадоксального з’єднання зроджується прагнення обґрунтувати власну ідентичність не через ствердження певних, притаманних рідній культурі позитивних цінностей, а шляхом заперечення наявності у нас таких цінностей взагалі. Дійсним втіленням ознак цивілізованості, вищим критерієм сучасного культурного поступу є Європа. Ми – це ті, хто «не-Європа». Отже, наш сутнісний образ полягає в тім, що «ми» позбавлені ознак, які вирізняють цивілізовані народи. «Наше» – це безкультур’я, нецивілізованість, варварство. Таке творення негативного уявлення про себе («negative self-image») «демонстративного антисуспільства» є, зрештою, продуктом перенесення на себе звичного для імперської свідомості зневажливого, презирливого ставлення до колонізованого народу. За характеристикою американської дослідниці Оксани Грабович, «поневолена група стає врешті зневажливою меншістю на власній землі» (25, сс.14-15). В результаті розвитку такої точки зору, роз’яснює український дослідник М. Юрій, «українська мрія стає мрією про власну свободу від України, про свободу за рахунок втечі від свого соціокультурного архетипного підґрунтя (яке, звісно, цілком подолати неможливо, і воно «виштовхує» у свідомість нові імпульси до його подолання)» (26, с. 185). Подібний настрій в сучасній українській культурі породжує вкрай занижену самооцінку.

На підтвердження сказаного наведемо результати всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного в квітні 1999 р. компанією «Соціс-Геллап». Учасникам опитування було запропоновано таке завдання: «Уявіть, що кожна з названих країн – це якась абстрактна людина. З якими наведеними рисами асоціюються у вас такі країни?» Серед країн були названі Австрія, Німеччина (Західна Європа), Югославія, Україна (Східна Європа), а також Росія та США. Набір якісних ознак складався з таких рис, як «акуратність», «розсудливість», «пунктуальність» тощо (вважатимемо їх ознаками «цивілізованості», «загальної культури»), «сила» й «багатство» (що характеризують могутність країни) та, зрештою, як похідні від раніше зазначених ознаки «впевненості» та «непередбачуваності».

За результатами опитування (у відсотках, за кількістю тих, хто вважає перелічені ознаки притаманними тій чи іншій країні) вимальовується така картина. За силою передусім виділяється США й Росія. Ці дві могутні держави можна розглядати як уособлення потужних і, разом з цим, значною мірою протилежних полюсів у загальній картині сучасного світу. США уособлює певним чином полюс позитивний – це не лише найсильніша (68%), а й найбагатіша держава (72%). Тому вона має вищий (29%) показник за ознакою «впевненість» і порівняно низький за ознакою «непередбачуваність» (11%). Що ж до Росії, то вона посідає друге місце після США за силою (28%) але має дуже низький показник за ознакою «багатство» (лише 11%, за якою вона випереджає лише Україну). Таке ж передостаннє місце вона посідає за ознакою «впевненість» (9%), проте їй належить найвищий рівень «непередбачуваності» (50%).

Між цими монстрами з сильними м’язами, але досить невисоким рівнем ознак цивілізованості («акуратність»: Росія – 1%, США – 4%; «розсудливість»: Росія і США – по 5%; пунктуальність: Росія – 1%, США – 2%) розташувались країни Західної Європи, котрі, дещо поступаючись силою порівняно зі США і Росією та багатством зі США, тим не менш демонструють гармонійне поєднання всіх позитивних ознак (Австрія та Німеччина, відповідно, «акуратність» – 43% та 48%; «багатство» – 34% та 33%; «сила» – 7% та 23%; «впевненість» – 23% та 18%; «розсудливість» – 22% та 14%; «пунктуальність» – 19% та 53%). Вони також мають найменший показник за своєю «непередбачуваністю» (відповідно 2% та 3%).

Держави Східної Європи порівняно із західними країнами континенту значно поступаються по суті за всіма ознаками, крім, хіба що «непередбачуваності». (Югославія – 49%, Україна – 30%). Але показово, що з огляду українців їхня батьківщина, навіть порівняно з нестабільною Югославією має здебільшого гірші показники (Югославія і Україна, відповідно, – «акуратність» – 4% та 4%; «багатство» – 23% та 6%; «сила» – 3% та 2%; «впевненість» – 9% та 4%; «розсудливість» – 3% та 11%; «пунктуальність» – по 2%; «непередбачуваність» – 49% та 30%).

Ось такими ми собі вбачаємося – бідними, слабкими, нецивілізованими, не передбачуваними у власних вчинках, але достатньо розсудливими. Тим-то ми й намагаємося втекти від самих себе, оскільки собі дуже не подобаємося. Проте ми розсудливо прагнемо до вищої цивілізованості, єдиний порятунок вбачаючи у втечі на Захід, до Європи. Так зароджується синдром, який болгарський дослідник А. Кйосєв, аналізуючи аналогічні процеси в сучасній болгарській культурі, назвав хворобою «самопідкорюваної нації» . Ми самі беремо на себе функцію конкістадорів, які на світанку колоніалізму нищили культури, що підкорювалися, в ім’я «перемоги цивілізації та дійсної культури». Такого типу модифікація міфу Європи, як зазначає Александер Кйосєв, «на самому початку позначена, і навіть конституйована, болем, соромом, і – якщо це узагальнити – травмою глобальної відсутності» (27, сс.18-20).

4. Підсумкові зауваження.

Як бачимо, в «хаосі міфів», який наявний в сучасній українській культурі, реально функціонує досить велика кількість міфологем, пов’язаних з баченням Європи й відношенням до неї України. Міфологеми ці розташувались на амплітуді від категоричного заклику тікати від Європи до пошуків шляхів, що дозволили б відмовитись від власного «Ми» й остаточно розчинитись в «Іншій», але такій жаданій Європі. На жаль, всі ці міфологеми об’єднує ознака утопізму та небезпека радикальної деструкцій, яка загрожує українській культурі.

І все ж я вважаю, що міф Європи, з огляду на ті реальні проблеми, що їх намагається вирішити сучасне українське суспільство, не вичерпав свого позитивного потенціалу. Завершуючи, нагадаю один фрагмент давньогрецької легенди про викрадення Європи. Як вже говорилося, коли Агенор, батько викраденої Зевсом красуні, відправив своїх синів на пошуки сестри, вони обрали різні напрямки пошуку. Найславетніший серед них, Кадм, шукав її на Родосі, у Тракії. Зрештою, вже втративши останню надію знайти сестру й повернути її додому, в Азію, він звернувся до дельфійського оракула із запитанням: «Де Європа?» «Ти не знайдеш її ніколи » – відповіла Піфія. – «Краще йди за коровою, жени її поперед себе доти, доки вона не спиниться від втоми. Й на тому місці зведи нове місто». Так Кадм заснував Фіви. Витлумачуючи сенс цього фрагменту легенди, Дені де Ружмон пише: «Розшукувати Європу означає її творити! Вона існує у власному пошукові. Вона є, можливо, пошуком до безмежності, тим, що я називаю Мандрівка…» (8, с. 83).

Отже, Європа – це не багатство й сила, це не акуратність і пунктуальність тощо. Європа – це передусім дух постійного пошуку. Європеєць – це той, хто завжди перебуває у сумніві, це – індивід, від початку налаштований на дискусію, що кохається не так в результатах, як у невпинному процесі пошуку бажаного. Дені де Ружмон втілення європейця не випадково вбачає в образі Улісса, головного героя Одіссеї. «Все, що типово західне у гомерівських поемах, – пише він, – … це особисті пригоди Улісса. «Одіссея» – це безперервна подорож до первинної та вічної мудрості, до рідної країни Ітаки, це захопливі мандри, це довге блукання… Все в епопеї відбувається так, немовби мудрий та хитрий Улісс потайки віддавав перевагу подорожі, а не власній меті; випробуванням, що чекали його дорогою, а не щасливому завершенню мандрівки; безперервному ризикові, а не спокою біля Пенелопи» (Див.: 8, с. 86).

Саме так витлумачений міф Європи як апофеоз невпинного творчого пошуку й дозволяє конструктивно осмислити ситуацію, що склалася в українській культурі. Можливо, «хаос міфів», зустріч та зіткнення різноманітних міфологем, що зростають та ширяться навколо теми «Україна та Європа» є відображенням нормального, європейського за своєю глибинною сутністю стану, який не дозволяє заспокоюватись на жодній з втілених у символах міфологічної свідомості позиції, якою б привабливою вона не видавалась. Адже поруч з нею завжди існує інша, відмінна точка зору, на яку не можна не зважати. Головне, чого слід уникати, – це загрози абсолютизації будь-якої «єдино вірної» міфологеми. Тоді – неминучий застій, стагнація, спокій мерця. Але, щоб це не сталося, міфологічна зона культури завжди повинна перебувати під пильним наглядом критичної, творчої думки, що діє за своїми, принципово відмінними від міфологічної логіки, законами.

Конструктивний висновок мандрівки слідом за «міфом Європи» в сучасній українській культурі такий: віддати міфові міфове, але оберігатись від зазіхань міфу на ту сферу культури, де міфологічна свідомість втрачає свою компетенцію, де завжди повинен панувати науковий, критичний, творчий розум.

Література:

1. Результати цього дослідження відображено в публікаціях: "Міфи сучасної України" в журналі "Дух і Літера" – К., – 1998 – №3-4. – с. 45-229, а також у збірках «Історична міфологія в сучасній українській культурі. Матеріали досліджень» – К., – 1998 – Вип. 1, 2. У Швейцарії виходить друком збірка наукових досліджень з цієї теми французькою мовою.

2. Див.: Strensky І. Four Theories of Myth in The 20th Century: Cassirer, Eliade, Levi-Strauss and Malinovski – University of Iowa Press – 1997.

3. Див.: Успенский Б. А. Миф – имя – культура // Избр. труды. – Т. 1. – М., – 1998.

4. Кримський С. Б. Концептуальний лад аналізу перехідного періоду. // Наук. зап. НаУКМА. Філософія і право». – Т. 8. – К., – 1999.

5. Див.: Малахов В. Міф про міф. Національна міфологія як тема сучасної міфотворчості // «Дух і Літера» – К., – 1998. – №3-4.

6. Реслер А. Швейцарія та її міфи // «Дух і Літера» – К., – 1998. – №3-4.

7. Ця проблема широко диспутується в сучасній літературі. В цьому огляді ми спиралися, зокрема, на такі праці: Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі 11-18 ст. – К., – 1998; Ševčenko Ihor. Ukraine between East and West. Essays on Cultural History of the Early Eighteenth Century – Edmonton, Toronto. – 1996; Wolff Larry. Inventing Eastern Europe. The map of Civilization in the Mind of the Enlightement. – Stanford. – 1994. Див. також: Толочко О. «The Good, the Bad and the Ugly» // «Критика» – 1998. – №7 (8) – СС. 24-31; Грицак Я. «Східна Європа як інтелектуальна конструкція» – «Критика» – 1998. – №11 (13). – СС. 17-21.

8. Цит. за: Дені де Ружмон. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. – Львів. – 1998.

9. Див.: Наливайко Д. Очима Заходу – Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIII століть. – К., – 1998.

10 Мосман В. Зустріч з потойбічним (Зустрічі Фрайбург – Львів). // журнал «Ї» – Львів. – 1998. – № 1 (12).

11. Деру-Сіміч Л. Європейськість Сходу і Заходу. // журнал. «Ї» – 1998. – № 4 (13).

12. Hagen M. Does Ukraine Have a History? // «Slavic Review». – 1995. – №3.

13. Huntington S. The Clash of Civilization and the Remaking of World Order. – N. Y. – 1996.

14. Див.: «Столичные новости». (Газета від 2-9 лютого 1999).

15. Охримович А. Чад і кайф. // «День». (Газета від 22 липня 1999).

16. Цит. за: «Історична міфологія в сучасній українській культурі». – К., – 1998.

17. Маринович М. Біблійна «повнота часу» України. // Журнал «Мандрівець». – 1998. – № 1 (16).

18. Довгич В. «Переднє слово до громадян». // «Індо-Європа» – 1991, №1. Цю ідею розвиває також Ю. Канигін – див.: Канигін Ю. Шлях аріїв. – К., – 1997.

19. Романюк Л. В очікуванні апостола. // «День». (Газета від 17 травня 1999).

20. Красуський М. «Древность малороссийского языка». // «Індо-Європа». – 1991. – № 1.

21. Редакційна передмова до публікації праці Михайла Красуського «Древность малороссийского языка». // «Індо-Європа». – 1991. – № 1. Це теж не винахід сучасних українських міфологів. Аналогічною недугою перехворіли й інші народи. Німецький вчений Д. Г. Гассе ще 1799 р. доводив, що Адам та Єва спілкувалися німецькою мовою. На початку 19-го ст. Іштван Хорват знаходив у Раю сліди угорської мови. А. Кемпе доводив, що Бог говорив шведською, Адам – датською мовою, а Змій спокушав французькою. – Див.: Дзюба І. Ідеологічні децібели діалогу культур. // «Сучасність». – 1998 – № 11. – С. 71.

22. Кухарський В. Великий пророк Єремія: «Великий народ… скіфи». // «Мандрівець». – 1998. – № 1.

23. Нетудихата В. Україна і планетарна свідомість. // «День» (Газета від 19 лютого 1999).

24. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія. // «Антологія світової літературно-критичної думки 20-го ст.» – Львів. – 1996.

25. Grabowicz O. The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine. Доповідь на Другому з’їзді Міжнародної асоціації україністів. – Львів, 1993. Цитую за українським перекладом: Грабович О. «Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні». // «Арка» – 1994 – № 1.

26. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К., – 1997.

27. Див.: Кйосев А. «Самопідкорювані культури». // «Критика» – К., – 1998. – № 6 (8). Переклад з публікації «The Self-colonizing Cultures». // Іn: «Cultural Aspects of Modernization Process». – Oslo – 1995.

< Попередній розділ | Наступний розділ >