Версія для друку

Універсальні виміри української культури. – Одеса : 2000 р., с. 122 – 127.

4.1. Конвенції в структурі текстів української та світової культури

Б.О. Парахонський

1. Події та повідомлення.

2. Договір із світом. Глибинна семантика «Слова про Ігорів похід».

3. Договір з Богом та договір з дияволом.

4. Договірний текст.

1. Події та повідомлення.

Конвенціональні структури пронизують усе життя людини, а також утворюють важливий механізм культури, за допомогою якого стає можливим відрізняти саму культуру від природи. В останній діють, як прийнято вважати, об’єктивні закони, яким явища природи мусять беззастережно підкорятися, тоді як феномени культури значною мірою самі визначають загальні закономірності свого розвитку. Важливу роль тут відіграє організація свідомості культури та ті механізми, що узгоджують її різні складові частини – індивідуальну, колективну, групову, традиційну або авторитарну свідомість. Деякі узгодження окрема людина здатна свідомо утворювати на індивідуальному рівні, в міру розвитку своєї особи та соціальних умов, що роблять її рішення більш або менше вільними. Проте більшість існуючих в культурі конвенціональних структур утворюються поза межами індивідуальної свідомості, на рівні свідомості колективної, як частина культурної традиції – у вигляді норм, цінностей, звичаїв, стереотипів мислення та поведінки. Саме такі узгодження існують, наприклад, в межах функціонування мови або інших знакових систем, що складаються традиційно, або, як кажуть, природно, хоча, звісна річ, такі конвенційні схеми неможливо віднести до законів природи, оскільки вони виробляються культурою як умови її власного існування.

Визнання факту існування в суспільстві соціально-об'єктивних узгоджень ставить питання про те, яким є сам механізм їх утворення та як має відбуватись контроль за їх належним виконанням? Закон або договір мають силу та поважаються лише тоді, коли за їх порушення застосовуються певні санкції. Практично це набуває вигляду численних непорозумінь, що виникають при порушенні узгодження. Так, зокрема, незнання тією чи іншою людиною конкретної мови спілкування є свідченням того, що вона не входить до певного кола умов та конвенцій, а тому, знаходячись поза межами даної мовної спільноти, вона є виключеною з цієї системи комунікації. Те ж саме стосується інших феноменів культури – звичаїв, норм, стереотипів поведінки. Не є важкою справою визначити, що тут йдеться про конвенціональні структури неявного характеру, котрі не обов’язково усвідомлюються людиною, проте так або інакше виконуються нею, бо їх порушення виключає людину з певного кола життя. Але неявність існування цих конвенцій теж деякою мірою умовна. З одного боку, вони існують поза свідомістю людини, тому що належним чином не сформульовані, а з іншого вони існують саме в її свідомості, оскільки визначають організацію цієї свідомості. Краще сказати, що вони існують як межі свідомості, як границі, що обумовлюють культурний характер організації свідомості.

Багато культур пропонують великий корпус текстів морально-правового характеру, в яких через визначення правил поведінки регулюються відносини між членами спільноти. В них, часто у міфопоетичній та релігійній формах, накопичено узагальнений досвід багатьох поколінь. Досліджуючи їх, можна очікувати, що в цьому корпусі раціональне мислення проявить себе більш, ніж будь-інде, хоча перше наближення до вивчення соціального досвіду, зафіксованого в емоційно забарвлених міфопоетичних або ритуальних текстах, наводить на думку, що тут не повинно бути яких-небудь раціональних конвенцій. Подальший аналіз показує, що так здається лише на перший погляд.

Я намагатимуся довести, що саме міфопоетичні та релігійні тексти мають на своєму глибинному рівні цілком визначену раціонально систематизовану схему узгоджень, пов’язану з цілісним уявленням про побудову світу. При цьому я виходжу з положення, що і самі тексти морально-правової спрямованості теж будуються з урахуванням деяких вихідних детермінант, які визначають загальний смисловий простір відтворюваного дискурсу. Договір є важливим елементом побудови як самої культури, так і її загальної комунікативної системи. Але тут треба мати на увазі, що, на відміну від звичної схеми комунікацій, зміст якої зводиться лише до обміну повідомленнями, тут ми матимемо справу з такою системою, де обмін повідомленнями поєднано з потоком подій. Більш того, комунікація у вигляді окремих комунікативних актів сама вже може вважатись подією або низкою подій. Тобто, у такій спосіб принципово іншим стає зміст комунікації, коли вона з власно комунікації перетворюється на подію Тому зупинюсь трохи більше на цих обставинах.

За вихідне твердження візьмемо розгорнуте в іншій моїй праці положення про те, що людина взагалі існує в такому світі, котрий складається з подій та повідомлень про них. Відповідно, подіями можна вважати всі ті ситуації, в яких людина є діючою або пасивною особою, але які мають значення в її життєвому світі та в її власній біографії. Все інше дається людині у вигляді повідомлень про події в світі, тобто, у вигляді текстів, що описують або пояснюють реальність. Здатність сприймати певні повідомлення пов’язана з конкретно-історичним устроєм ціннісно-смислової моделі світу даної культури, яка, формуючись під впливом культурного середовища, соціальних відносин та власної активності особи, визначає свідомість окремої людини (1, с. 207).

Людина бере участь у подіях в залежності від її здатності приймати рішення згідно зі своєю інформованістю про устрій реальності та про події, що відбуваються. Договірні структури пов’язані з конституюванням деякої загальної моделі світу, що має сенс для кожного учасника договору. Взаємодія окремих осіб або цілісних груп, що поєднують свої зусилля та можуть сприйматися як єдиний суб’єкт, має місце лише за наявності тих або інших конвенцій, що визначають, між іншим, як статус події, так і статус повідомлення, коли це має місце в контексті устрою реальності та коли ставиться питання про те, чим саме воно є.

Зауважу, що зовсім не завжди з належною впевненістю можна відрізнити подію (чи те, що називають подією) від повідомлення. Треба мати на увазі весь контекст існування того або іншого феномену, що складає низку подій або повідомлень. Тут може виникнути ситуація, коли подія набуває значення повідомлення, або, навпаки, повідомлення набуває значення події.

Так, у драмі Л. Толстого «Живий труп» описана низка подій, з яких центральною для всього сюжету виявляється подія «самогубства» головного персонажу. Згодом з’ясовується, що насправді мало місце «повідомлення» про подію, котре помилково розумілося як сама подія. Знайдене в річці тіло, записка про прощання з життям, одяг на березі – все це, здавалось, однозначно може трактуватись як ознаки дійсної події, бо сам процес самогубства ніхто не міг спостерігати. Але насправді мало місце маскування справжньої події за допомогою майстерно зробленого «повідомлення». Тлумачення події як дійсної привело до реальної зміни в житті інших персонажів, коли, скажімо, жінка «самовбивці», виходячи з «факту смерті» її чоловіка, одружується із своїм коханим. Розкриття обману приводить до нового читання фактів, і вже ця нова інтерпретація обертає низку подій таким чином, що головний персонаж змушений насправді покінчити із життям. Тобто, «повідомлення» про подію стає справжньою подією. Уявна смерть, що відбулася за хибною конвенцією, виявляється неспроможною вирішити всі життєві проблем персонажів. З’ясувалося, що існують більш глибинні пласти домовленостей, які згодом випливають на перший план і постають як засіб дійсного вирішення проблеми.

Звідси можна побачити, що важливим критерієм розрізнення події від повідомлення є встановлення справжності події, але до цього потрібно прийти шляхом максимально зваженого розслідування. Подія для людей, які не діють тут безпосередньо, надається у вигляді повідомлень. Помилка полягала у незнанні «мови» дійсного факту, тоді як на поверхні повідомлення про нього могло бути прочитане різними шляхами.

Разом з цим і саме повідомлення може набувати статусу події і тут воно прочитується цілком однозначно, тоді як варіативність вже відноситься до можливостей утворення певних подій. Так, скажімо, пляшка з документом, кинута в море компрачикосами в романі В. Гюґо «Людина, яка сміється» з’являється в належний час як важливий елемент описуваної тут низки подій. Документ є не просто повідомленням, це факт, що впливає на хід життя. Людина, що вважала себе належною до нижчих верств суспільства, раптово підноситься на самий верх суспільної ієрархії в силу того, що знайдений документ свідчить про її дійсне, шляхетне походження. Усі його відношення з іншими людьми та суспільством кардинально змінюються, але він зберігає свідомість та самоідентичність, що була сформована раніше під впливом свого названого батька, послідовного критика наявної соціальної системи.

Виступ молодого хлопця у Палаті лордів по суті справи є викладом поглядів його вихователя. Взагалі, ця ситуація може розглядатись як передача «повідомлення» з соціального «низу» на соціальний «верх», але ця інформація «верхами» не сприймається і хлопець починає вважатися ними божевільним. Договірна схема суспільства не дозволяє встановлювати безпосередню комунікацію верхів та низів, оскільки пануючим верствам дозволено діяти як вони бажають, а підлеглим – лише молити про спасіння. Пляшка з документом – це подія, яка на певний час робить можливою таку комунікацію, правда, лише у вигляді окремого акту, котрий не може змінити всієї існуючої комунікативної системи.

Таким чином, ми бачимо, що у світі людей має місце поєднання процесів комунікативних та дійових. Тому, вивчаючи перші, ми не можемо абстрагуватись від других, і навпаки. Події мають статус таких, що дійсно відбулися, але сприйматись вони можуть або безпосередньо, або шляхом повідомлення про них. Повідомлення, в свою чергу, роблять можливими різні трактування подій і визначають їх як дійсні або недійсні. Але коли повідомлення зафіксовано в тексті на загальновідомій мові, тобто включене до системи узгоджень, воно набуває самостійної цінності, виявляється документом, фактом, що на комунікативному рівні надає нову якість дійсності. Можна уявити собі і наступний рівень дійсності – рефлексивний, на якому можуть бути утворений опис самих повідомлень про події, або повідомлення про повідомлення. Деякою мірою цей рівень фіксує структурні особливості свідомості людини, що зайнята когнітивним пошуком або дослідженнями.

Договірною структурою будемо називати таку структуру, існування якої пов’язане з утворенням певних узгоджень. Останні мають функцію ствердження деякої системи порядку в реальному світі, згідно якої будується поведінка людини або конструюються повідомлення. Це не виключає таких ситуацій, коли договір утворюється не шляхом узгодження суб’єктами своїх дій або розуміння світу, а немов би надається «згори», як певна конституція реальності, яку змінити неможливо. Насправді таким чином відбувається сакралізація певного устрою відношень між людьми без уваги щодо дійсних інтересів та бажань більш-менш значної частини комунікантів. Такий «договір» може деяким чином легалізувати існуюче незаконне та безправне становище частини суспільства, але його чинність буде далекою від легітимності, тобто дійсних правових обгрунтувань.

Іноді буває так, що існуючий порядок реальності не знаходить свідомого відображення в якому-небудь тексті, скажімо, тексті Конституції. Тоді мусимо говорити про договірні структури неявного рангу, які належить реконструювати з існуючих текстів поведінки. Частіше за все зустрічається поєднання договірних структур явного або неявного виду. Так, скажімо, в старозавітних текстах Біблії ми бачимо наявні тексти договору людини з Богом, що також формулюється в нормах поведінки, заповідях тощо. Норми поведінки таким чином поєднуються з устроєм реальності в уявленні іудейської культури. Але можна реконструювати ці та інші норми з текстів, що описують поведінку людей, тобто існують як взірець доброї або поганої стратегії поведінки. Тому належить йти від опису норм до повідомлень про поведінку, а від повідомлень до подій, які вважаються дійсними. Такий шлях дозволяє в кінцевому підсумку виявити реальну модель світу.

2. Договір із світом. Глибинна семантика «Слова про Ігорів похід».

Аналіз комунікативно-дійових структур «Слова про Ігорів похід» дає можливість виявити деякі договірні схеми глибинного характеру, згідно яких витримується розповідь. Цей складний та багатозмістовний пам’ятник літератури України-Руси, по визначенню Р. Якобсона, належить до загальноєвропейського стилю «trobar clus», «ornatus difficilis», що «ґрунтується на багатоплановому символізмі і буяє сміливими контрастами, примхливістю просторових та часових дигресій, таємничими натяками та загадками, складною грою тропів та фігур, умисним поєднанням неспоріднених жанрів та джерел» (2, с. 421). Будемо виходити з того, що розкриття неявних договірних структур у даному творі може сприяти виявленню цього глибинного символізму та більш точному розумінню смислових відношень, що фіксуються на його поверхневих структурних рівнях.

В тексті «Слова…» можна виявити декілька (щонайменше, три) договірних схем, які визначені в комунікативному і/або дійовому ракурсах, згідно яких організуються різні групи висловлювань, що мають різножанрове втілення. Дослідники давно зауважили, що тут можна говорити про такі різні жанри, як пісня-слава, пісня-літопис, плач тощо. Іноді навіть це давало підстави говорити, що «Слово…» – це кілька різних творів, поєднані чисто умовно загальними рамками. Такі компіляційні збірки часто трапляються у середньовічній літературі. Так, у казках «Тисячі та однієї ночі» бачимо поєднання творів різного жанру, хоча навіть і з єдиним сюжетом. Але застосування такого погляду до «Слова…» можна вважати надто поверховим. Я спробую довести, що тут наявною є загальна глибинна сюжетна структура, яка тримає на собі різні частини розповіді.

Можна, насамперед, виявити такий зріз «Слова…», що пов’язаний з самим автором як суб’єктом висловлювання. Автор співає славу князям і в цьому смислі жанром твору є славослів’я. Комунікативна схема, що тут утворюється, головною ознакою має пряме звертання автора до своїх слухачів: «Нє лєпо лі ни бяшеть, братиє…», «Здраві будьте, князья и дружина»… (3, с. 196). Структура узгоджень тут загальновідома: є автор-пісняр, є й його слухачі, що можуть сприймати пісню та адекватно її розуміти. З іншого, дійового, боку «Слово…» є також своєрідним закликом до боротьби проти ворогів Руської землі. Можна також відзначити наявність тут моменту рефлексії, що фіксується у виявах авторської критичної свідомості у протиставленні поетики «Слова…» іншим творчим стилям Бояна та Ходина.

Ще одна система комунікативно-дійових узгоджень може бути пов’язана з описом самих подій походу князя Ігоря проти половців. Про них автор розповідає з точки зору безпосереднього учасника подій, який емоційно переживає їх перебіг. Зображення цих подій у даному випадку наближено до літописного жанру, де розповідь про події здійснюється послідовно, одна за одною. З комунікативного боку хід подій визначено в аспекті історичного протистояння русичів та половців, що можна вважати своєрідним діалогом різних культур та різних політичних сил (4, с. 83).

Наступна конвенційна схема репрезентована у зв’язку із постаттю князя Святослава. Він бачить сон про загибель війська Ігоря, а далі йде слово-заклик до руських князів до єднання. Відповідно, ми зустрічаємо в цьому місці наявні відношення, що зорієнтовані згори вниз, коли «мудрий верховний правитель» протистоїть «свавільним місцевим князям». Тут панує регістр розповіді-повчання. Князь Святослав має риси сакрального вождя, старшого в роду князів. Через нього говорить колективно-родова мудрість Руси, протиставлена прагматичному раціоналізмові князів. Полярність різноспрямованих інтенцій надає комунікативну напругу, що концентрується у пафосі заклику. До дійового рівня ця система не доходить і заклик залишається лише закликом. Отримавши сакральним шляхом (через сон) інформацію про загибель руського війська, про стон та плач на Руси, князь Святослав починає діяти, докладати всіх зусиль до поновлення старого порядку, до спасіння Руси, але виявляється, що здатний він був лише на заклики. Тому розповідь тут стає своєрідним діалогом авторської свідомості з існуючими політичними концепціями: сепаратні інтенції князів мали своє об’єктивно-історичне підґрунтя і не зводились до одного тільки князівського егоїзму. За тих часів утворення держав відбувалося як шляхом об’єднання окремих князівств, так і через відокремлення від деяких з них соціально-економічно та етнічно консолідованих територій. Остання тенденція спостерігалася в цей час як в Західній Європі, так і на руських землях.

Всі ці три визначені мною структури розповіді могли виявитись домінуючими у виявленні глибинної семантики «Слова…», але жодна з них не охоплює твір в цілому. Семантика, що пов’язана з кожною з цих структур не може вважатись завершеною в комунікативному і/або дійовому плані. Конвенціональна схема «славослів’я» виглядає взагалі зовнішньою та формальною, оскільки для того, щоб співати славу, досить було витримати розповідь у канонах традиційної поетики або риторики, відомої з античних часів. Історичний діалог: «Русь – Дике Поле» не міг бути завершений в межах окремої розповіді про одну з багатьох прикордонних сутичок. Слово-заклик Святослава не є завершенням комунікативно-дійової низки, оскільки це звернення виходить за межі простору розповіді. Одначе, не дивлячись на все це, семантична завершеність в «Слові…» все ж таки є. Отже, для вирішення проблеми вочевидь необхідно знайти такий комунікативно-дійовий ансамбль, який мав би пов’язувати різні семантичні регістри та якому відповідала б конвенціональна схема глибинного рангу.

Я переконаний, що такий ансамбль може бути виявлено шляхом аналізу мотиву «спасіння», що пронизує весь текст «Слова…». У цілому цей мотив пов’язаний з глибинною конвенціональною схемою «договору із світом». Мова йде про міфопоетичний ракурс семантики «Слова…», що обумовлює єдність подій та повідомлень, формує загальний наративний простір, в якому знаходять своє місце інші наративні стратегії, а саме, слово автора, літописний опис подій, слово Святослава. Важливо відзначити те, що у «Слові…» розгорнуто уявлення про особливий міфопоетичний світ, які є сталою моделлю осмислення довкілля, притаманній усій давньоруській культурі.

Відомо, що архаїчною основою багатьох міфопоетичних схем розповідання є важлива опозиція «життя – смерть», що набуває в вигляду низки подій: «життя – смерть (умовна) – нове життя». Така схема є провідною взагалі для сюжетних творів. Події просуваються від констатації існуючої реальності до умовної загибелі, а потім до утворення нової (оновленої) реальності. На першому етапі панує семантика негативного плану, яка може бути позначена як «загибель», у той час як на другому етапі події пов’язані із позитивною семантикою і позначаються як «спасіння». Така схема регулює і семантичні відношення у «Слові…». Ігор іде у похід, просувається до своєї умовної загибелі (полону), а потім відбувається перелом долі та наступає «спасіння», коли цей князь повертається до Руської землі. За такої реконструкції ми маємо лише «горизонтальну» схему, глибину основу якої ще не визначено. Виявлення останньої можливе лише шляхом застосування до аналізу поеми «вертикального» виміру, перш за все – міфопоетичного, пов’язаного з уявленням про устрій світу.

Деякі моменті цієї вертикальної шкали виміру зафіксовані в тексті «Слова…». Так, автор відразу відзначає, що Ігор починає похід у вельми несприятливий у сакральному значенні час. На це вказує затемнення Сонця (рід Олеговичів, з якого походить Ігор, мав особливі стосунки з сонячними богами, але це – особлива семантика). Ігор переплутав часи і пішов у похід у «сакральну ніч». З цього моменту починає діяти семантика негативного плану, орієнтована на «загибель». Похід відбувається у пітьмі. Над військом висить якась невідома погроза, пострах. Навпаки, після сюжетного переламу, час вже орієнтований на «спасіння» і повернення Ігоря відбувається в ясний сонячний день. Ключ до всієї поеми, як можна бачити, лежить через аналіз сутності цього сюжетного перелому, мотивів і причин, що приводять до нього.

У мифопоетичному світі головний персонаж, герой, завжди знаходиться в певному зв’язку з устроєм Універсуму в цілому. Цей зв’язок набуває вигляду своєрідного Договору зі Світом, з тими силами, що відповідають за світовий порядок. Договір має комунікативно-дійове насичення і певне рішення-дія одночасно є подією-повідомленням. Князь Ігор рушає у похід, не беручи до уваги знамення, тобто повідомлення з боку Універсуму про згубність цього кроку. Князь, таким чином, розриває комунікативний зв’язок із силами порядку та поступово йде до загибелі. Космічні життєві сили відступаються від нього. Натомість спасіння, навпаки, пов’язане з утворенням нової єдності героя зі світом і життям. Сама природа допомагає Ігорю, коли він тікає з полону. Договір, таким чином, полягає у тому, що людина зобов’язана діяти згідно із законами світу і не йти проти життєдайних сил. Порушення договору призводить до санкцій з їх боку у вигляді умовної загибелі.

Сюжетний перелам від загибелі до спасіння мотивований згідно із загальною міфопоетичною схемою. Д. Лихачов справедливо пов’язує спасіння князя Ігоря з темою «Плачу Ярославни» (5, с. 204). На мій погляд, цей момент слід вважати кульмінацією не тільки біди народу, що терпить від нашестя ворогів. Втрата князя осмислена як втрата Сонця та наступ темряви. Це є також розривом сакральних комунікацій із цілим Всесвітом, з космічними силами порядку й життя. Тому Ярославна і закликає до першостихій буття, виконуючи своєрідний ритуал відновлення розірваних зв’язків, походження якого сягає у глибину тисячоліть. Це не тільки плач дружини за своїм чоловіком, але також ритуальне заклинання. Ярославна є невід’ємною частиною свого чоловіка і тому також відповідає за його вчинки, але не такою мірою, щоб зовсім позбутись сакрального, договірного зв’язку із світом. Через це вона зберігає контакт з силами життя. Ритуальний плач Ярославни є подією, що мотивує сюжетний перелам та приводить до спасіння князя Ігоря. Комунікативно дійова єдність «Слова…» визначена в тому, що хоча звертання Ярославни до першооснов буття відбувається у словесній формі (комунікація у вигляді молитви), але відповідь надається з боку космічних сил у вигляді наступних подій.

3. Договір з Богом та договір з дияволом.

Узгодження того типу, що їх було розглянуто у попередньому розділі, утворюють необхідні підвалини будь-якої культури. В різних культурах такі конвенціональні структури можуть усвідомлюватись по-різному, проте вони існують з самого початку відокремлення людини від «природної пуповини». Природні істоти, тварини, теж у якомусь сенсі підкоряються таким природнім відносинам, які можуть трактуватись як «неявні узгодження», але чи має тут місце договір? Здається, що лише людина починає усвідомлювати саме конвенціональність свого буття в світі і тому здатна порушувати явні або неявні узгодження із світом. Маючи більш розвинуті у порівнянні з природними істотами мережі комунікації із світом, людина певним чином конструює і надсуб’єкта, з яким вона домовляється: Бог є не тільки вищою істотою, що репрезентує сутність буття, але й такою істотою, з якою можна укладати договір.

Договір з Богом утворює загальну семантичну детермінанту всього корпуса текстів Біблії. Розповіді, притчі, гімни, пісні та інші форми, що входять до неї, об’єднані між собою своєю глибинною орієнтацією на первинні відносини людини із світом, що усвідомлюються як Договір. Загальна концепція генезису людства тут полягає в тому, що з Богом спочатку укладається договір, який людством згодом якимось чином порушується, через що воно потерпає від бід, на нього насилається кара. Але потім з’являється новий пророк, що укладає нову угоду із Творцем. Так, перший договір було укладено з Адамом, першою людиною, і полягав він у забороні пізнання добра і зла, що пов’язане з мотивами життя та смерті, праці та мук народження. Можна сказати, що це ще не є справжній договір, це лише встановлення певної конституції, оскільки сторони нерівноправні. Перша людина навіть з точки зору богослов’я не є вільною істотою, вона постає як істота майже природна і чимось подібна до тварини, оскільки вона ще не має свободи вибору. Гріхопадіння – перший акт вільного вибору і перше порушення порядку, встановленого Богом. Диявол в цьому плані постає як необхідний поштовх, що спокушає людину порушити первісний порядок через здійснення власно людського акту свободної волі. Ця воля не заперечується Богом. Після вигнання з Едему людина стає хазяїном власної доли: «Ось стала людина як один з нас: щоб знати добро і зло…» (Буття, 3, 22). За нею визнається право на вчинок, вільний вибір згідно з її власним розумом.

Зазначимо, що свобода, яку отримала людина, в кінцевому підсумку приводить до суцільного суспільного хаосу, тому Бог знов насилає на людство кару у вигляді потопу. Після цього відносини з світом регулюються новою угодою: людині надається земля для життя, тоді як Богу належать душі людей. Наступний договірний текст встановлює відносини Бога з обраним народом, якого репрезентує патріарх Авраам (також свого роду перша людина, прабатько народу). Його потомству надається Земля вже як певна країна, тоді як Бог одержує статус Бога цього народу. Але народ, навіть обраний Богом, терпить різні нещастя і тому потрібен новий пророк. Цей пророк – Мойсей, що складає більш докладний договір у вигляді Заповідей: обраний народ повинен виконувати заповіді, і за це йому обіцяна земля обітована і благополучне життя наступних поколінь.

В Євангелії договір укладається вже не між Богом та народом, а між Богом та кожною окремою людиною. Тому шлях до Бога людина проходить самостійно і це завжди постає як драма вибору й рішення, як боротьба між потягом до вищого та спокусою з боку сил низу, диявола. Культура, що побудована на християнських уявленнях про договір зі світом, робить можливими і договір з від’ємним знаком – договір з дияволом, носієм світового зла. Людство в цілому або окремий народ не здатні до того, щоб укласти такий договір, бо це означає загибель невинних. На цьому рівні він неможливий вже тому, що ніхто не може мати повноважень укласти такий договір від імені всього народу. Одначе окрема людина може прийняти таке рішення. Постать Фауста деякою мірою симетрична Адаму. Якщо останній в ім’я пізнання порушує наказ Господа, то Фауст – також в ім’я пізнання – укладає договір з дияволом. Пізнання завжди виводить людину до межі існуючого порядку і за це вона мусить розплачуватись можливістю спасіння своєї безсмертної душі.

Розглядаючи договірні структури «Слова про Ігорів похід» ми могли бачити взаємодію комунікативно-дійових семантик позитивного та негативного характеру. В ситуації Фауста ми маємо справу, як можна вважати, переважно із семантикою останнього типу, що зорієнтована на цілковиту загибель: фізична загибель тіла супроводжується і загибеллю душі. Договір з дияволом означає також розрив комунікативного зв’язку з Богом. Гьоте дещо перетлумачив середньовічну легенду про доктора Фауста, але зберіг на глибинному рівні також і позитивну семантичну орієнтацію. Тому Фауст у нього попри все знаходить спасіння. У Новий час відношення до пізнання змінюється щодо середньовічних уявлень на протилежне і тому колишні негативні цінності отримують маркери позитивних.

Концепція суспільного договору, що була розроблена у 17-18-му століттях Дж. Локком, Т. Гоббсом, Ж.-Ж. Руссо та іншими мислителями того часу, також спиралася на первинні стереотипи християнської культури, але місце Бога починає переймати сама Природа. У 18-му ст. природне було протиставлене не культурі взагалі, але лише всьому штучному, манірному, фальшивому. Тому договірні зв’язки були осмислені як природні. Згідно Ж.-Ж. Руссо, людина від природи має право на свободу. Люди об’єднуються у суспільство в цілях збереження своєї свободи та власності, а тому утворюють відносини, що регулюється Суспільним договором. Філософ підкреслює, що статті цього договору всюди однакові, не дивлячись на те, усвідомлюються та визнаються вони, чи ні. Вони існують там, де існує суспільство як ціле. Ми бачимо, як відносини людини до суспільства замінюють відносини людини до Бога, коли замість узгодження своїх дій з вищими силами буття, що відповідальні за порядок, встановлюється узгодження людей між собою і в результаті цього настає порядок. Мова, таким чином, йде про засади суспільного життя, яке визначає буття та сенс існування людини.

Як вже зазначалось, договір, що його люди укладають між собою, ними самими може не усвідомлюватися, а сам він – не формулюватися у явному вигляді. Але, не дивлячись на це, Суспільний договір встановлює між тими, хто до нього залучений, не менш стійкі зв’язки, ніж договір Космічний. Той хто має владу над народом, має її лише тому, що він не руйнує первинні базові узгодження з цим підвладним йому народом. Якщо цей договір володарем порушується, то і сам народ звільнюється від обов’язків щодо влади. В історичній перспективі порушення старого Суспільного договору та укладення нового відбувається за часів революційних потрясінь, хоча інколи фактично можна говорити про те, що насправді укладається договір не з керманичем народу, а із дияволом. Ті, хто укладав його від імені народу, вимушені були діяти в напрямку семантики негативного плану, а тому були приречені на загибель, фізичну та духовну. Перекреслити цей згубний процес можливо лише шляхом переламу ситуації в бік позитивної семантики, що уводить від загибелі. Для від’ємної семантики властиво як раз порушення Суспільного договору, якого в цій ситуації фактично не існує, а замість нього панує свавілля узурпатора влади.

Історичний досвід людства, зафіксований у формах мислення та стереотипах поведінки, дозволяє встановити наявність певних визначальних відносин між свідомістю людини та буттям. Раціоналістична філософія спирається на положення про те, що світ можна пізнавати у раціональних формах. Це також є своєрідним договором, згідно якого людина користується своїм знанням у власних інтересах, коли вона перетворює природу так, як зручно їй самій. Але в такий «угоді» з природою інтереси останньої не беруться до уваги. Фактично це не договір, а лише таке саме людське свавілля, як і у відносинах людей в стані «війна всіх проти всіх». Сучасні екологічні катастрофи є, таким чином, контрнаступом з боку природи. Отже, за цих умов виникає потреба у новому договорі людства із світом, який враховував би інтереси обох сторін. В цьому плані договір може вважатися такою реальністю, яка дозволяє уникати конфліктів між засобами реалізації людством власної свободи та системними закономірностями природи.

4. Договірний текст.

Повертаючись до матеріалу, якого було розглянуто вище, зауважу, що загальне відношення давньоруської середньовічної свідомості до словесної реальності є настільки стійким, що дозволяє із загальної низки подій-актів виділити особливе значення подій-слів. Слово може складати саму сутність подій. Встановлення столиці Руси, згідно «Повісті минулих літ», зафіксовано у словах князя Олега. «И седе Олегъ княже в Киеве, и рече Олегъ: «Се буде мати градомъ русъськимъ». Слово князя тут є ритуальним висловлюванням і, одночасно, пророцтвом, що фіксує початок державності та міфологічного світу імперії Рюриковичей. Насправді, в історичній дійсності, такі слова могли і не висловлюватись, але ситуація міфологічного простору, що моделює літописець, потребує, щоб вони були висловлені. Звичайне слово постає тут вже як слово, сакралізоване у системі необхідного світового ладу і потрібне для підтримки цього порядку. Якщо припустити, що Олег за часів свого князювання все ж робив які-небудь висловлювання, навіть такі, що були вельми значущими з історичного боку, ми про них з літопису нічого не знаємо, оскільки вони в цілісну картину тексту літопису не вписуються і тому замовчуються.

Літописний текст наводить та надає значущості лише таким словам історичних осіб, які вимовляються немовби від імені цілих племен та народів. Таким чином поєднується реальний простір історичного життя з простором міфологічної державності: «И сказали хазары…», «И сказали руси, чудь, славяне, кривичи, и весь… « Те, що мовиться від імені якого-небудь племені, вже має сенс якоїсь домовленості. Створення руської держави також виглядає як укладення договору між всіма слов’янами та варягами: «Приходите княжить и владетъ нами». Договірне слово набуває особливої значущості тому, що воно сприяє затвердженню соціального та політичного порядку в державі. Правова свідомість на Руси починається разом з першими законами в «Руській правді», яка є також договором варязької дружини князя із новгородцями. Ми бачимо мотив княжого наказу, слово якого сакралізоване, і в інших документах. Коли князь Олег розбиває греків під Цареградом, він «наказує» їм платити данину. Навіть прийняття християнства на Руси виглядає результатом військового конфлікту Володимира з імператором греків та наступної мирної угоди між ними. Пізніше літописець розповідає про угоду князів в Любечі, яка є своєрідною системою колективної безпеки на Руси: «Если кто на кого пойдет, против того будем мы все и крест честной».

Домовленості, що приводять до укладання договору або угод, засновані на можливості та праві говорити взагалі. Говорять і опиняються в просторі історичного міфу ті, хто має на це право, визначене самим міфом. В архаїчних суспільствах таке право завжди належить старійшинам або вождям племені. В деспотичній державі таке право належить правителю, а старійшинам й мудрецям надається лише право радити.

Можливість мовлення взагалі слід розуміти як особливу активність людини, котра своїм словом вносить порядок та лад у світ хаосу. Мова сама по собі має впорядковану організацію, такі структури порядку, які, хоча й не співпадають з порядком самої реальності, але утворюють можливість побудови своєї упорядкованої реальності на підвалинах відповідних конвенціональних структур. Як відзначає О. Фрейденберг, «говорити» в архаїчні часи позначувало також «світити», а сам акт мовлення, розповіді, міг осмислюватись як нове світло, що розсіює морок і темряву, тобто саму смерть. З цим пов’язані звичаї розповідей у тісному колі довкола багаття (хорове начало). У цьому процесі неперервної розповіді гине темрява і воскресає переможне Сонце, тобто життя. Оформлення казок Шехрезади демонструє такий символізм буквально, коли жінка спасає себе від смерті шляхом безперервного нічного мовлення, розповідання. Тому слово притаманне життю, а неможливість говорити постає як смерть. Вождь, князь або цар часто вважаються підлеглими намісником бога, того, хто дарує життя, підтримує порядок у всесвіті. Саме тому вони є джерелом слова істини, саме через це договірне слово царя або князя має значення ритуального процесу утворення світового ладу.

Сакралізоване слово несуть також пророки. Пророче віщування завжди є важливими елементами літописної семантики, оскільки з їх допомогою подіям надається певний сенс. Так, Св. Андрій пророкує наступну християнізацію Руси та її майбутню велич: «На этих горах воссияет благодать Божия, будет город великий і воздвигнет Бог множество церквей». Літописному автору заборонено висловлюватись від своєї особи. Когнітивно-герменевтичний бік подій, їх пояснення або тлумачення з’ясовується за допомогою авторитетного слова пророка. Альтернативна модель пророчого віщування – фальшиве пророцтво. Таке пророцтво визначально помилкове, тому що воно грунтується на хибних уявленнях про світ. Так, у ситуації з пророцтвом волхвів останні не можуть нічого сказати про свою долю і справа закінчується їх загибеллю: «И так погибли они по наущению бесовскому, другим пророчествуя и своей гибели не предвидя». Волхви гинуть тому, що вони на вписані в систему порядку чужого для них світу та їх свідомість підкорена іншим договірним схемам.

Слово-наущеніє з’являється для розхитування системи порядку і так або інакше йде від диявола. Якщо слово Боже знаходиться в самій людині і немовби світиться з неї, то ситуація у демонічних сил дещо інша. Слово-наущеніє зовнішнє, воно діє на душу людини ззовні. Літописець викладає свою точку зору на це в таких міркуваннях: «Бесы ведь не знают мыслей человека, а только влагают помыслы в человека, тайны его не зная. Бог один видит помышления человеческие. Бесы же не знают ничего, ибо немощны они и скверны видом». Подібна ситуація є універсальною. Мефистофель лише пропонує Фаусту набір різних спокус, але не здатний зрозуміти тайну його свідомості. Душа людини належить Богу з самого початку і до Нього вона повертається. Будь-якій гріх – це зовнішня подія, що відбувається по наученню (наущенію) бісівському, але він має певну силу, оскільки здатний розхитати світовий порядок з боку мікрокосмосу.

Існуючий договірний устрій весь час потерпає від натиску сил руйнації. Угоди між князями порушуються, країна занурюється у хаос. Недотримання договору веде до смерті його порушників та до помсти, тобто, нового кола смертей. Старий князь Ігор порушує договір з древлянами і гине. Але його вбивство також є порушення згоди і Ольга отримує право на помсту. «Наущеніє» боярина Свенельда доводить Ярополка до братовбивства, і через це спалахує нове коло помсти. Згода князів в Любечі порушується бо «вліз сатана в серця деякім мужам». Врешті решт встановлення нового узгодження є, таким чином, ритуальним вигнанням диявольського елементу. Пророцтва та «наущенія» є комунікативними подіями, які різним чином співвіднесено із структурами порядку. Пророцтва спрямовані на затвердження вихідних договірних структур, тоді як «наущенія» – на їх розхитування. Фальшиві пророцтва взагалі не можуть братися до уваги, вони не вписуються в існуючий порядок світу, є марним словом, яке не має ніякого сенсу.

Таким чином, як бачимо на прикладі текстів давньоруської свідомості, різні схеми словесного опису є різними засобами осмислення реальності. Можливість використання цих схем свідчить про розвинену здатність давньоруської культури до моделювання текстового простору. З іншого боку, проведення аналізу літописних та інших текстів під цим кутом зору служить засобом для прояснення деяких вихідних загальнолюдських конвенціональних структур, що організують культурну свідомість в цілому. Запропоноване нами для вирішення проблеми внутрішньої єдності конвенціональних (договірних) схем давньоруських літописних та епічних текстів поняття комунікативно-дійового ансамблю, який мав би пов’язувати різні семантичні регістри на підставі конвенціональної схеми глибинного рангу (спасіння, життя та смерті) має, я на нас, значний евристичний потенціал і для дослідження інваріантних елементів багатьох інших текстів світової культури.

Література:

1. Парахонский Б.А. Язык культуры и генезис знания. – К., 1988.

2. Якобсон Р. Роль языкознания в экзегезе «Слова о пълку Игоревеђ». // Избр. работы – М. – 1985.

3. Слово о полку Игореве. – Изборник. – М., 1969.

4. Николаева Т. М. «Слово о полку Игореве»: Лингвотекстологический диалог: русские – половцы». // Труды по знаковым системам. – Вып. 17. – Тарту. – 1984. – С. 68-83.

5. Лихачев Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. – Л., 1978.

< Попередній розділ | Наступний розділ >