Версія для друку

Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 107 – 170.

Розділ 2. Кременчуцький первоцвіт:
Козацька революція і Руїна (1648-1687)

2.2. «ПоХмілля»

Виговський: війна з Війною

Юрась Хмельницький: надія на єдність та розлам Дніпром

Тетеря і Брюховецький: консерватизм проти популізму

Війна всіх проти всіх. Гіркий смак «чужої правди»

Дорошенко: двобій із долею

Чигиринські війни: тризна по славі

Тіні Чигирина

Примітки

Революції мають властивість «жерти своїх дітей» і «святі грішники» українського козацтва мали зрештою розплатитися за необхідне зло [Лексема О.Забужко.], яким супроводжувалося постання Козацької держави, за ту богатирську «силу», яку, як відомо, і земля не носить.

Війна, що нівелювала будь-яку ієрархію і соціальну нерівність, мала зрештою закінчитись. Новий (добрий чи худий несуттєво) мир вимагав змін у суспільній організації, сприяв процесам стратифікації, «професіоналізації» елітних груп. Він давав простір для індивідуальних і групових стратегій успіху, руйнуючи струнке, але крихке воєнізоване шикування українського суспільства.

Архіскладне завдання виведення країни зі стану перманентної війни припало на долю наступників Великого Богдана. Ще цей останній розумів, що на тому шляху вкрай важливим є визначеність вождя, певна його незалежність від миттєвих потреб, стабільність і спадковість політичного курсу державного уряду. Цим вимогам добре відповідала монархічна форма правління, загальноприйнята у тогочасну добу. Відтак, старий Хмельницький забажав закріпити гетьманську булаву за своїм родом.

Утім, єдиний із синів Богдана, що пережив батька – Юрій, був замолодим як на володаря булави. Невдовзі по смерті Б.Хмельницького 16-річного юнака відсторонили від гетьманського уряду, і це дало сигнал для виснажливої боротьби за владу спочатку між найближчими соратниками Великого Гетьмана. Згодом, за похмурих часів Руїни, вона переросла на війну «всіх проти всіх».

Кременчуччина довгий час залишалась найстабільнішим регіоном Козацької держави, виступаючи переважно на боці «легітимніших» гетьманів, які тримали в руках столичний Чигирин. Утім, ця затятість у підсумку обернулася перетворенням її правобережної частини на рукотворну пустелю та знекровленням лівобережжя на довгі десятиліття.

Ось сумна хроніка подій Руїни на Кременчуччині, отого «великого вогню внутрішніх чвар і кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь» [1].

Виговський: війна з Війною

Початок повномасштабній громадянській війні на теренах Українського гетьманату поклав виступ полтавського полковника Мартина Пушкаря проти законної влади гетьмана Івана Виговського. Його підтримали козаки Полтавського, Миргородського полків та запорожці, вплив яких на формування політичного курсу країни за часів Б.Хмельницького та його перших спадкоємців неухильно занепадав. Гетьманська влада об’єктивно зацікавлена у припиненні військових дій з Польщею та союзним їй Кримським ханатом, загрожувала інтересам усе ще напівосілих місцевих козаків, для яких «козацький хліб» – військова здобич, котру отримували переважно з походів проти татар, була суттєвим джерелом прибутків.

Запорожці пробували агітувати проти Виговського і в Кременчуці. Для цього сюди прибув один із запорізьких «заводчиків» Якуш Клишенко [2]. У відповідь гетьман силами ніжинського та прилуцького козацьких та найманих кінних корогв «ляхів» організував блокаду Запоріжжя, розставивши застави під Кременчуком, Максимівкою, Переволочною і Кобеляками [3].

Царський уряд спробував виступити в ролі посередника між гетьманом і повстанцями. 7 лютого 1658 р. відбулась рада у Переяславі, що ствердила гетьманські повноваження Виговського. Пушкарівці не визнали її рішень та запропонували зібрати нову раду в Лубнах. Не йняли вони й умовлянням царського посла – боярина Б.М.Хитрово. Запорожці Івана Донця, що прибули для участі в оголошеній Пушкарем Лубенській раді, вчинили напад на маєтності Чигиринського полку (постраждали зокрема статки Ю.Хмельницького і взагалі «многих людей посекли и порезали и розграбили») [4]. Вони розташувались тут на «лежі», мотивуючи це тим, що навесні збереться нова козацька рада на Солониці [5].

Під рукою Пушкаря зосередилось до 20 тис. повстанців. Головними його союзниками були запорожці, які 20 березня зібрали раду, на якій вирішили йти походом на Чигирин, а 28 березня вже підійшли на з’єднання із пушкарівцями [6].

У відповідь 25 березня відбулась гетьманська рада в Чигирині, що надала гетьману надзвичайні повноваження у боротьбі із заколотом. У середині квітня союзники Виговського – татари Карач-бея (до 40 тис.) переправились на Лівобережжя під Кременчуком і Максимівкою [7]. Гетьманська ставка тоді перебувала під Іркліївим [8].

План походу проти заколотників передбачав наступ на трьох напрямках: з Ніжина мав виступити Ніжинський полк, з Кременчука – татари, з Бужина і Максимівки – сам гетьман з артилерією [9]. Пушкар пробував заблокувати дніпровські переправи. У Максимівці він збирався зійтись із Барабашем, який рухався через Потоки та Омельник на Кременчук [10].

Утім, 4 травня Виговський виступив з Чигирина [11]. На лівий берег Дніпра він переправився під Чигирин-Дібровою та Бужином (6 травня [12]) і рушив у напрямку Полтави. Барабашовцям напевно прийшлось залишити Кременчук. Суперники зійшлись 9 травня під Говтвою. Пушкар розраховував на допомогу своїх симпатиків з оточення гетьмана і тут здається і відбувся епізод із зрадою Ф.Джеджалія, коли він зробив «вулицю» в своєму таборі для загону Пушкаря. Виговський ледь встиг втекти зі свого шатра, а розчарований Пушкар вбив свого спільника, звинувативши його у не виконанні домовленості [13].

У пісні, що симпатизувала Пушкареві ця подія описана так:

Тоді-то стали пушкарівці

На ляхів наступати

Стали середом-передом

Бити-побивати

То Виговський гетьман на коня сідав,

У Чигирин-Дуброву втікав,

Самого Стефана Омельченка

На Голтві зоставляв [14].

Невдача із замахом на Виговського змусила пушкарівців відступати в бік Полтави. Гетьманські війська оточили її наприкінці травня, відбивши спроби деблокування з боку Пушкаря та його союзників (С.Довгаль з Миргороду). Сам Пушкар був схильний відсидітися в облозі, але голота-дейнеки не була схильна терпіти її тягарі. Вони примусили свого вождя прийняти відкритий бій 1 червня 1658 р. Його Пушкар програв, поклавши 15 тис. зі свого війська та наклавши і власною головою [15].

Чистки в рядах полтавської старшини, здійснені по перемозі Виговського, надовго зробили Полтавський полк опорою гетьмана на Лівобережжі. Можливо тоді ж до Чигиринського полку були приєднані сусідні полтавські сотні (Білики, Кобеляки, Нові Санжари?). Напевно тоді ж кременчужанин Кирило Андрієвич стає Чигиринським полковником.

Отже, урядові війська доволі швидко придушили заколот (протягом весни 1658 р.) [16], утім Лівобережна Україна зазнала в ході воєнних дій значних спустошень. На Кременчуччині тоді встигли побувати і гетьманські війська в купі зі своїми татарськими союзниками, і запорожці з кошовим отаманом Яковом Барабашем на чолі [17]. За умов війн XVII ст. для мирного населення та місцевої економіки це було майже рівно нищівно.

Не дивно, що заглянувши з обох боків у відразливе обличчя громадянської війни, місцева людність воліла, аби суперники з’ясовували свої стосунки якомога далі від Кременчука. Відтак, напередодні жорстокої розв’язки у травні 1658 р. кременчужани не дозволили татарським союзникам Виговського скористатись їх переправою на Дніпрі [18].

Вірогідно саме до цього епізоду громадянської війни (кінець квітня 1658 р.) належить по-східному барвистий (і явно не без перебільшень) опис облоги Кременчука татарами, залишений Евлією Челебі. Він писав: «У цей раз, хоча фортеця і опинилася оточеною жорстоким вогнем, вона продовжувала жити і у вогні, мов саламандра. Татарські воїни зазнали гарматного обстрілу і не змогли підійти до неї впритул. Однак усі чотири сторони її зазнавали обстрілу протягом п’яти днів та п’яти ночей, і, поки вона горіла, татари встигли взяти безмежну та безкінечну кількість бранців та майна із скарбниць. У той самий день ми поскакали звідти, захоплюючи по дорозі різну здобич» [19].

Отже, найсутужніше в ці гірки часи прийшлося ще свіжим паросткам попереднього козацького піднесення. Хоча ядро кременчуцького соціуму лишилося недоторканим, про попередній добробут кременчужани могли лише згадувати. Тоді майже знищений був хутір Богомолівка (нині с.Червона Знам’янка), заснований переселенцями з Правобережної України [20]. Розорення зазнали й Броварки (нині селище Глобінського р-ну), де татари зруйнували церкву, забили 10 осіб, а 50 взяли в полон [21].

Та ще небезпечнішим на перспективу був зовнішньо-політичний аспект першої громадянської війни. Адже розкольницький виступ М.Пушкаря підтримала Москва, що було розцінене урядом Виговського як недружній крок, і розвіяло надії гетьмана на можливості добросусідських відносин України і Росії. Остання не була зацікавлена у зростанні авторитету гетьманської влади та скріпленню незалежницької позиції українських старшин-державників.

Відтак, Виговський пішов у вересні 1658 р. на підписання Гадяцької угоди з Польщею, що маніфестувала утворення в Україні Великого князівства Руського як рівноправного партнера у федерації з Королівством Польським і Великим князівством Литовським.

На Кременчуччині Гадяцька унія мала своїх прихильників, про що свідчить привілей короля Яна Казимира Кременчуку від 4 червня 1659 р. Він доніс до нас імена 10-ти чільних кременчужан, які під час переговорів про загальну унію, що точилися тоді на вальному сеймі у Варшаві, не забули «осібно» подбати про рідне місто. Це були «шляхетні» Кирило Андрієвич, полковник чигиринський, Кшиштоф Лука Янович, Лаврін Савенко, Васько Трущенко (Трушенко), Леонтій та Ларко (Łarko) Булди, Сава Волошин, Тиміш Хмара, Дмитро Якимович, Василь Костелас [22]. Привілей гарантував кременчужанам «давні права і вольності» обивателів королівського міста Кременчука; назвав вищеперерахованих з них людьми, які за королівську гідність і цілість Речі Посполитої «проти кожного неприятеля воюють» (а отже, дарував їм амністію щодо антиурядової діяльності під час попередніх козацьких війн) та звільнив їх від усіляких поборів та податків, які могли накладатися на місто. Купцям Кременчука «так на місці лишаючихся, яко і деінде через державу Нашу, з товарами їдучих» привілей обіцяв звільнення від усіх податків і мит, котрі «будь-хто від їх товарів претендував брати». Само місто «аби до ліпших приходило статків», мало бути «порятоване» від постійної повинності (стацій, становиськ, ночівель, переходів, покормів, заходів-«zabiegow», примирень-«iednania», возів також) усіх державних військ (навіть від військ проектованого Великого князівства Руського), причому особливо наголошувалось про захист від «жовнірських обтяжень» (від всіляких наказів до будь-якої роботи, як от насипання гребель і т.п.) жінок і домів кременчужан, коли вони будуть «на війну іти примушені» [23].

Серед активних прихильників курсу Виговського на Кременчуччині, крім К.Андрієвича та іншого старшини-кременчужанина І.Дяченка, були крилівський сотник Яцько Тараненко (колишній кременчуцький отаман?), говтвянський (?) Яцько Черкас [24], санжарівський Григорій Зарудний та ін. [25]. Полковники (наказні?) Черкас та Іван Дяченко керували обороною Гадяча від російських військ ще у грудні 1659 р. [26].

Найяскравіша перемога «виговців» на Кременчуччині в кампанії 1659 р., яка запам’яталася історикам завдяки гучній Конотопській звитязі І.Виговського, сталася під Говтвою. Її 7 червня обложив російський корпус В.М.Новосильцева (10-17 тис. ратних людей та 5 тис. козаків під проводом І.Силки та К.Пушкаря). Бої тут точилися до 12 червня та закінчилися розгромом росіян (з них врятувалося лише 1 тис. вояків) гетьманськими козаками та військами кримського хана [27].

Юрась Хмельницький. Надія на єдність та розлам Дніпром

Утім, недодержання річпосполитським урядом первісних гадяцьких домовле-ностей і спроба урізати права козаків скомпрометували курс Виговського в очах українського суспільства. Не врятувала його і вищезгадана гучна перемога над московським військом під Конотопом у липні 1659 р. Старшина воліла позбутися скомпрометованого лідера та покінчити з непопулярною війною проти Москви. Уже у вересні цього року гетьманську булаву знову передали до рук Юрія Хмельницького. Кременчуччина в цей час була загрожена з боку запорожців, постійних опонентів Виговського. На Запоріжжі тоді якраз сходила зірка справжнього «лицаря Руїни» – кошового отамана Івана Сірка.

Утім, до справді помітних зіткнень не дійшло [28]. Як прибічників московського ставленика на гетьманстві переяславського полковника Тимофія Цюцюри (замінив попередню московську креатуру – Івана Безпалого), так і всі інші старшинсько-козацькі угруповання задовольнило усунення Виговського та обрання Ю.Хмельницького. Відомості, про політичні вподобання кременчужан у цей час дають вістки про «присилку» від «черні» чигиринського полку козака Павла Кременчуцького до Т.Цюцюри з виявленням готовності підтримати промосковську партію. Самозваний гетьман, як повідомляють російські джерела, прийняв від Кременчуцького присягу, «дав ему булаву и знамя и велел ему быть полковником» [29].

З іншого боку активним прихильником Хмельниченка був крилівський сотник Федір Вовк (Фесько Вовченко), який як генеральний осавул увійшов до нового гетьманського уряду [30]. Тодішній чигиринський (і майбутній перший кременчуцький) полковник Кирило Андрієвич, був вірогідно також серед прихильників обрання Ю.Хмельницького, бо і при новому гетьмані утримав пернач столичного полку (щоправда вже 1660 р. його на цій посаді змінив П.Дорошенко, а 1661 р. – І.Богун).

Утім, уже у лютому 1660 р. К.Андрієвич став на чолі Миргородського полку (наказний полковник), який водив захищати Могилів-Подільський від наступу поляків [31]. Козаки його полку та полків Остапа Гоголя й Івана Богуна тоді доволі відчутно потріпали польські війська. Російський воєвода В.Шереметєв, який запізнився на бойовище, мусив визнати заслуги Гоголя і Андрієвича (Богун не приїхав на зустріч з воєводою до містечка Кублича на Бузі) [32]. У травні-липні 1660 р. К.Андрієвич все у тому самому статусі наказного Миргородського полковника очолював бойові дії з поляками на Волині [33].

Та повернемося до ситуації в Українському гетьманаті після обрання нового гетьмана. На хвилі національного єднання українська еліта спробувала тоді на власних умовах домовитися з московським урядом. Її маніфестом стали т.зв. «Жердівські статті», в яких йшлося фактично про повну незалежність гетьманської України і зведення до мінімуму її васальних зобов’язань перед Москвою [34].

Утім, загострення ситуації на польсько-українському прикордонні, змусило багатьох правобережних полковників, у т.ч. і чигиринського К.Андрієвича, залишитись на «фронті», в той час, як наприкінці 1659 р., відбулася т.зв. «Переяславська рада – 2». Послаблена козацька делегація не змогла відстояти свою позицію перед царськими послами, що завбачливо оточили Переяслав московськими військами та вдалися до відвертої фальсифікації дипломатичних документів, видавши власну підробку за автентичну первісну угоду Б.Хмельницького з Москвою 1654 р. Укладений у 1659 р. новий договір став кроком назад у розбудові козацької державності, прискоривши сповзання України в трясовину Руїни [35].

Найбільш невдоволеною залишилась старшина Правобережної України, традиційного центру українського козацтва. Її представники, горді кількома поколіннями козацьких предків, фактично вже відчули себе елітою нової держави і всілякі обмеження свого права «панувати у своїй сторонці» сприймали як «образу нації». Коротша історія щойно колонізованого і «свіжопокозаченого» Лівобережжя була сприятливіша для проведення популістської політики, майстрами якої традиційно вважалися як російські дипломати, так і доморощені демагоги із Запоріжжя.

Розлам України по Дніпру на Правобережну і Лівобережну окреслився вже наприкінці 1660 р., після розгрому під Чудновим російської армії В.Шереметєва. Козацькі війська Ю.Хмельницького не надали їй дієвої допомоги й уклали сепаратний мир з поляками і татарами. Та опанувати Лівобережну Україну Хмельниченкові не вдалося, адже поляки покинули його без реальної допомоги. Наказний гетьман Петро Дорошенко, який пішов у похід на Лівобережжя в грудні 1660 р. (мав при собі підрозділи хмельниченкових козаків та допоміжний загін татар) нанести рішучу поразку тутешнім російським силам був нездатний [36]. Йому лише вдалося взяти під контроль переважно південні полки (територія нинішньої Полтавщини) [37].

У Кременчуці тоді, здається, не обійшлось без ексцесів – є повідомлення, щоправда, «з других рук», що «ляхи черкаскіе городы Суботов, Жаботин, Кременчук выжгли, а людей де побили и в полон поимали» [38]. Відомий і, принаймні, один кременчужанин – «Кондрашка Лугінін», який надавав російській стороні, зокрема воєводі Г.Г.Ромоданівському, інформацію про наміри гетьманського уряду [39].

Частина лівобережної старшини (ключові постаті Я.Сомко в Переяславі, В.Золотаренко в Ніжині та І.Брюховецький на Запоріжжі) залишились вірними Москві, причому переяславський полковник Яким Сомко, рідний дядько юного гетьмана, проявив себе добрим полководцем, відстоявши стратегічно важливий Переяслав. Разом із російськими військами він успішно відбив наступи Ю.Хмельницького восени 1661 р. та влітку 1662 р., що піднесло його авторитет в очах козаків і дозволило реально претендувати на гетьманську булаву. Участь же польсько-татарських союзників Хмельниченка у походах на Лівобережжя безперечно не додавала популярності спадкоємцю Великого Богдана у середовищі лівобережців [Хоча більшість все ж готова була «не судити» переможців. Як казав лубенський полковник Ф.Шамрицький: «нам однаково, москаль чи лях; хто сильніший, за тим ми і будемо» (див.: Савчук П.О. Вказ. праця. – С.167).].

Кременчуччина розлам по Дніпру переживала не лише як загальнонаціональну, а й як місцеву трагедію. У 1661 р. між дніпровими берегами розколовся і Чигиринський полк – окраса булави гетьманів цілої України. З метою привернути на свій бік бодай лівобережну його частину Я.Сомко оголосив про створення Кременчуцького полку. Очолив його, як уже згадувалось, герой антипольської кампанії 1660 р. – Кирило Андрієвич.

Хроніка створення Кременчуцького полку виглядає таким чином. Навесні 1661 р. розпочався похід посланого російським воєводою Г.Ромодановським Г.Косагова «з московськими ратними людьми» та вірними Сомкові полками Гадяцьким, Лубенським, Прилуцьким і Миргородським (три останніх перейшли на російський бік під тиском військової переваги щойно, в березні 1661 р. [40]) проти останніх на Лівобережжі анклавів прихильників Ю.Хмельницького – Полтавського полку та лівобережної частини Чигиринського. Під рукою Косагова було 7 тис. московських ратних людей та 2 тис. козаків [41]. Вони в результаті важкого цілоденного бою завдали під Опішнею поразки загонам Макухи та полку Пушкелі та тим, хто прийшов йому на допомогу (4-5 тис. козаків?) [42]. В останньому бої загинув і Дяченко, якого російський інформатор характеризує як «кременчуцкого вора и бунтовщика» [43].

Ватажкам прочигиринської партії прийшлося втікати на правий берег. Зокрема, Яцько Черкас знайшов притулок у Крилові (посів сотницький уряд?) [44], у Воронівці («Воровке») на межі травня-червня 1661р. стояли залишки полку Макухи [45]. Вже 18 травня Говтва та, здається, Кременчук та Кишеньки розпочали перемовини з Г.Косаговим, який тоді перебував у Полтаві про умови «повернення» під «високу царську руку» [46].

Позірна легкість, з якою капітулювали перед не такими вже і значними російськими силами козаки чигиринського Лівобережжя, здається, викликана була не лише деморалізацією після поразок під Опішнею. Адже П.Дорошенко з Чигирина писав до Кременчука, що бажає надіслати сюди свою піхоту [47]. Відомо було й про підхід значних підрозділів татарських союзників Ю.Хмельницького, які, разом із Уманським та Чигиринським полками, вже готувались переправи на Лівобережжя під Кременчуком, Максимівкою та Бужиним [48].

Схоже, значну роль відіграв тут запорозький вплив. Як повідомляв 19 травня 1661 р. ніжинський протопіп Семіон Адамов ніжинського полковника В.Золотаренка «ныне не в давне» в Кременчуці відбулася рада запоріжців (і, вірогідно, місцевих козаків), на якій постановили здатися щойно підійдуть російські війська [49]. Відомо також, що на вістку про «піддання» Кременчука царю запорожці відразу «пошли на перелазы на Днепре татар стеречь» [50]. Із Запоріжжям пов’язаний був і новопризначений кременчуцький полковник К.Андрієвич.

16 травня 1661 р. козаки та міщани Кременчука (як і інші населені пункти Полтавського та лівобережної частини Чигиринського полків) відписали до Сомка, що вони «місто здають і б’ють чолом великому государю на вірне і вічне підданство, як і раніше» [51]. 30 травня кременчуцький полковник К.Андрієвич повідомляв Сомка, що згідно з його указом «…соединясь с сотниками, близко нас будучими, се есть с Максимовским, с Кременчуцким, с Потоцким и с Мелницким (Омельницьким – Д.В.) и с прочими, как скорее поспешилися есмя к его милости пану полковнику Косагову» та просив нового зверхника відписати російському полководцю, щоб «нам, убогим людем, не изволил обид чинить» [52].

Зустріч із Косаговим відбулася в Говтві (її сотник «з посполством» також просив заступництва Сомка від ймовірних російських розорень [53]) 20 травня 1661 р. З полковником К.Андрієвичем прибули кременчуцький сотник Г.Дубовик (Дубовицький) «з Потоку» та потоцький сотник Андрій Онищенко («Анисщенко») [Здається, в Потоках тоді відбулася зміна керівництва, адже ще з 22.V.1661 р. відомий лист потоцького сотника Павла Гуляницького до Г.Косагова (див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15407. – Арк.44-45).] «з товариши», а також балаклійський та остап’євській сотники [54]. Вони склали присягу на вірність царю. 16 червня Г.Ромодановський подав перелік міст, що піддались цареві: Кременчук, Переволочна, Кобеляки, Омельник, Говтва, Остап’є, Балаклія, Багачка, Максимівка, Чигирин-Діброва, Вереміївка, Потоки, Кишеньки, Нові Санжари, Манжелія, Федорівка, Борки, Білоцерківка, Устивиця, Городище, Жовнин [55] (себто всі лівобережні сотні Чигиринського полку). Перед від’їздом К.Андрієвич послав до Сомка двох козаків Максима Огризченка та Івана Сухіну (Сухіня) з листом, у якому сповіщав, що їде приймати присягу і просив гетьмана передати через послів полкові знаки (пернач і литаври) для щойно створеного полку [56].

Не дуже довіряючи козакам, Косагов запропонував скрізь, де є «перелази» (переправи) на Дніпрі, поставити російські гарнізони. Ромодановський надіслав у його розпорядження драгунський полк полковника Адама Єля та слобожанські козацькі полки – Острогозький (полковник Іван Дзиньківський) та Сумський (полковник Григорій Кондратович), В.Золотаренко зі свого додав ще піхотний полк Івана Мозирі та піший загін полковника Федора Іванова [57]. Сам Косагов постійно перебував або в Кременчуці, або в Полтаві. А перша згадка ніжинського піхотного полку І.Мозири в Кременчуці, про сумну діяльність якого в місті мова ще буде далі, датована червнем 1661 р. [58].

Ю.Хмельницький не змирився із втратою Лівобережжя і у серпні 1661 р. з прибуттям кримського хана збирався через переправи в Кременчуці та Переволочні знову рушити на Переяслав – ставку Я.Сомка [59]. Утім, уже 23 червня К.Андрієвич та І.Мозиря писали Г.Ромодановському з Кременчука, що загін Капусти під Кременчук та Жовнин на човнах Дніпром з Бужина вирушив. К.Андрієвич також надіслав воєводі лист чигиринського полковника П.Дорошенка, в якому кременчуцькому полковникові пропонувалось повернутись під булаву Хмельниченка [60]. Тривожні листи про підготовку вторгнення надсилав К.Андрієвич Ромодановському 4 та 7 серпня 1661 р. [61]

Можливо відмова Ю.Хмельницького від наступу на кременчуцькому напрямку пов’язана була з успішними контрзаходами тут російського командування. На початку серпня (4 і 5 числа) з Полтави від Г.Косагова та з Кременчука від полковника К.Андрієвича [62] були одержані вістки про зосередження на правому березі Дніпра військ чигиринського гетьмана (під Крилів прийшли полки Уманський, Кальницький, Брацлавський та Подільський («Гоголів», Подністрянський)) та союзних татар, що розділившись на 4 частини «перелазять» через Дніпро. Повідомлялось також, що «да и Виговского с ляцкими силами ждут вскоре».

Утім, польська допомога так і не підійшла, а Уманський полк, почувши про розорення, що супроводжували прохід орди через його територію, знявся з-під Крилова та пішов захищати свої домівки [63]. В Кременчуці ж перебували загін Г.Косагова та піхотний козацький полк І.Мозирі, які можна віднести до «ударних частин», які малися у розпорядженні російського командування. Тут (у Чигирин-Діброві, Городищі, Максимівці, Власівці, Кременчуці та Потоках) також були зосереджені сили Кременчуцького, Охтирського, Сумського та, здається, Харківського козацьких полків. По сусідству у Вереміївці та Жовнині стояли Миргородський та Прилуцький полки [64]. Ймовірно вони могли розраховувати на допомогу і Полтавського та Лубенського полків.

Ще 10 серпня до Кременчука прибув і «полковник вірного війська його пресвітлої царської величності низового славного Запоріжжя» Іван Брюховецький. Скориставшись провокаційним листом Чигиринського полковника І.Богуна до К.Андрієвича 21 серпня (у ньому, зокрема, йшлося про систематичне інформування кременчуцьким полковником Чигирина про наміри росіян та, можливо, згадувалось про претензії Андрієвича на титул «Сіверського гетьмана»), він добивається усунення прихильного Сомкові старшини з полковницької посади в Кременчуці. Новим кременчуцьким полковником близько 25 серпня 1661 р. обирають протеже Брюховецького – Гаврила Дубовика. К.Андрієвича ж під караулом відіслали до Г.Ромодановського в Бєлгород. Останній, однак, попри прихильність до Брюховецького, не знайшов складу злочину (чому сприяли і вістки про те, що «за Дніпром» усуненню Андрієвича «зело раділи» хмельниченківці) і відпустив екс-полковника додому в Кременчук (8 вересня), звідки він виїхав до Переяслава до ставки Я.Сомка [65].

31 липня Косагову надійшла певна звістка про те, що Ю.Хмельницький збирається скерувати татарську орду на Кременчуцький та Переволочанський перевози [66]. Відтак, російсько-козацьке командування вирішило нанести випереджувальний удар (з боку нового кременчуцького полковника таке рішення могло диктуватись і потребою продемонструвати свою «кращість» щодо попередника).

2 вересня весь цей корпус переправився на правий берег і напав на збірний козацько-татарсько-польський табір під Криловим (порядкував тут здається майбутній гетьман С.Опара [67]). Табір був розгромлений, але на зворотному шляху Косагова з Мозирею наздогнав великий загін хмельниченківців, які вийшли з Чигирина. І йшли вони, – як повідомляється в листі Косагова, – «оборонною рукою» до Конотопки (річки в півмилі від Кременчука). Чигиринці відбили у росіян і сомківців трофеї та учинили «уронок» їхній піхоті [68].

Не виключено, що в цей час Я.Сомко схилявся до порозуміння з Ю.Хмельницьким. Так, у листі Г.Косагова є переказ розмови двох хмельниченкових «старших», що їхали повз «замертво израненного» козака після бою на правом березі Дніпра. Вони казали, що дякують Сомку, що пише він до Ю.Хмельницького, щоб татари йшли «на сей бок Днепра» [69]. Можливо через це, напрямок жовтневого наступу Хмельниченка було змінено з Кременчука на Переяслав. Бойові дії тривали до січня 1662 р. [70], після чого Ю.Хмельницький з татарами відступив за Дніпро.

На кременчуцькому напрямку, утім, кінець 1661 р. також не минув спокійно. Близько 1 жовтня загін Я.Черкаса та Л.Капусти (до 5 тис. чоловік) переправився через Дніпро під Воронівкою та організували переселення за Дніпро жителів Чигирин-Діброви, Городища та Максимовки з ченцями Пивогірського монастиря включно (останні підтримали переселення, надавши йому вид добровільності, хоча Черкас не цурався вказати неохочим на загрозу з боку «татар та ляхів»). До Городища також прибули якісь козаки з Кобиляк (також втікачі?). Дізнавшись про активність Черкаса Косагов послав до Максимовки запорожців, які перебували в Кременчуці, повертаючись з посольства до Сомка. Вони, видавши себе за задніпрянців, обманом захопили максимівського отамана. На допиті останній оповів, що Черкас та Капуста був у Максимівці 1 жовтня. Під Кременчуком, куди їх «підводив городищенський отаман Штепа, вони захопили в полон п’ять драгунів. Штепа ж повернувся до Городища із завданням стерегти можливі контрзаходи росіян. Косагов вирішив особисто повторити щодо Городища вдалий максимівський трюк запорожців. Вибравши зі свого полку 10 донських козаків, одягнених у «литовське плаття», він прибув уночі до Городища, де видав себе за «ляхів» полку Черкасова, став розпитувати Штепу про цього останнього. Дізнавшись, що Черкас уже 2 жовтня переправився з полоненими драгунами назад за Дніпро, а городищенський отаман був з ним під Кременчуком і навіть закликав напасти на місто, оскільки ратних людей там небагато, Косагов виманив Штепу за стіни містечка (нібито для зустрічі з польським ротмістром) та захопив. Допитавши бранця, Косагов разом з полковниками кременчуцьким Г.Дубовиком та сумським і ахтирським – Г.Кондратьєвим (Кондратовичем) рушили до перевозу під Воронівкою, де розбили таборець втікачів, які ще не закінчили перевозитись на Правобережжя. Захоплено було сім полонених, чимало майна та навіть папери пивогірських ченців (королівські привілеї, листи митрополитів тощо) [71].

Про наміри правобережців іти на лівий берег повідомляли Ромодановського з Кременчука Косагов, Кондратьєв та Дубовик листами від 28 та 29 жовтня [72]. А вже 2 листопада хорольський сотник Федір Гупало зі слів лукомського колеги повідомляв миргородського полковника, що «взявши од Пещаной Золотоноша, Ірклій, Вереміївка, Жовнин, Чигирин-Діброва по самий Кременчук – все здалося королю польському і гетьману Хмельницькому», зі слів же іркліївського сотника передавав, що Хмельниченко потягне від Переяслава «в сей кут до Кременчука зо всеми потугами» [73].

14 листопада чигиринський полковник І.Богун форсував Дніпро та поставив свою залогу в Чигирин-Діброві. Звідси він відрядив підрозділи Я. Черкаса та Л.Капусти разом з татарами під Омельник (якого вони сягнули вже того самого дня). Утім, омельницькі козаки на чолі із сотником Гуньком та розташованими в містечку донськими козаками відбилися від цього 2-тисячного загону. 16 листопада вже сам Богун на чолі 10-тисячного корпусу підступав під Кременчук, і, як писав Г.Косагов, «під городом на подворках с ними был бой с утра и до вечера». Кременчуцький гарнізон відбився, але від звільнених полоняників надходили невтішні звістки про намір татар здійснити рейд під Говтву, Опішню, Куземин та інші українські міста, після чого вони збирались повернутись під Кременчук і, якщо той не буде взятий одразу, сюди мають прибути основні сили Ю.Хмельницького, аби «обложити та виморити голодом». У росіян же бракувало резервів для підсилення кременчуцької залоги [74].

Утім, 25-26 січня 1662 р. кримський хан, який з’явився під Кременчуком не виявив бажання штурмувати місто, дбаючи лише про переправу на правий берег Дніпра. Вона виявилась непростою, адже під тягарем війська лід на річці обломився на відтінку кількох кілометрів («мили на две»). Косагов не згубив свого шансу вдарити на «задних людей ханова полку» і в ніч на 26 січня разом з козаками з Потоків та Омельника російські ратні люди побили чимало татар на Дніпрі та відгромили 400 бранців. Того ж дня з Кременчука вислали за Дніпро загін донських козаків, драгунів та козаків «Овсяника с товарищи», які в ніч на 27 січня здійнили успішний напад на татарський табір «от Кременчюка в миле». Заохочені цими перемогами сили Косагова 30 січня спробували перейняти на Пслі під Потоками великий загін «салтана» Салам-Гірея. І тут військове щастя не зрадило воєводі, який разом з полковниками кременчуцьким Г.Дубовиком та піхотним – Федором Онищенком [Може родич вищезгаданого (травень 1661 р.) потоцького сотника Андрія Онищенка?] сам вирушив до Потоків. Татарський загін був майже цілковито розгромлений (спочатку спереду на нього натиснули загони з Кременчука, а потоцькі козаки річкою заступили переправу, татари спробували відірватись і знову розпочали переправу нижче Поток «с пол версти», утім Косагов наздогнав султана і погромив його на цій переправі), сам султан поранений з пищалі в правий бік, полон «многой» відбито. Козаків з Поточчини та Омельниччини послали «пехотою» доганяти залишки татар до Дніпра, де вони вночі збили татарську заставу та відгромили 500 бранців. Причому спроба 5-сотенного загону з правого берега надати їм допомогу не повелася. Лід під ординцями обломився і чимало з них потонуло. Татар, які розбіглися на лівому березі послали виловлювати сотника Івана Великого з «охочими людьми». Останній підстеріг ординців на перевозі та знову їх погромив та позбавив полону. Втрати росіян та козаків були незначними (поранені піхотний полковник Ф.Онищенко, хорунжий Кременчуцького полку Жеден Острогляд («Острогляденко»), 3 донських та 5 кременчуцьких козаків, а також до полону потрапив донський козак Клим Алєксєєв) [75].

Спокій тривав ледь місяць. Вже наприкінці лютого 1662 р. стало відомо про форсування Дніпра наказним гетьманом І.Богуном. Сили його налічували близько 3 тис. козаків та 5 тис. татар [76], очолювали окремі козацькі підрозділи Яцько Черкас та Павло Апостол, татар – мурза Девлет-Кільдей. Косагов намагався протидіяти вторгненню і 26 лютого вислав розвідувальний загін («для языков») вибранців з усіх підпорядкованих полків на чолі з сумським полковником Герасимом Кондратьєвим проти Чигирин-Діброви, де Богун лишив свою залогу. В ніч на 27 лютого Кондратьєв несподіваним приступом оволодів Чигирин-Дібровою та знищив її гарнізон, втративши вбитим лише одного донського козака та мав п’ятьох поранених. Утім, спокійно ретируватись до Кременчука йому не вдалося. Вже проминувши Максимівку кременчуцький загін наздогнали основні сили Богуна і «осадили на степи». Бій відбувався від «раннево обеда до полудня». Косагов та Дубовик з Кременчука особисто вийшли рятувати своїх (з ними були козаки Ахтиського полку, дончаки та рота драгун полку А.Єля на чолі з капітаном Християном Ендліним та поручиком Дмитром Резановим). У двох милях від Кременчука відбувся великий бій із силами Богуна «с полудни до вечера на поли». Зрештою півторатисячний загін кременчуцького гарнізону зміг відбитись від п’ятитисячного війська (загинув лише 1 козак та у Кондратьєва було двоє поранених). Захоплені «язики» розповіли, що у Ю.Хмельницького ще є резерви, основною ціллю вторгнення є Кременчук, просування ж на північ блокує Я.Сомко, який стоїть у Бубнові під Золотоношею [77].

Рятувати російську владу на Лівобережжі цього разу поспішив бєлгородський воєвода Г.Ромодановський (і, здається, для правобережців це стало несподіванкою). Уже 9 березня він був у Говтві та готувався відбити посульський плацдарм хмельниченківців (вони контролювали Жовнин, Вереміївку, Іркліїв та Кропивну). Викликавши з Кременчука полки Г.Косагова, А.Єля та сумчан Г.Кондратєва, Ромодановський залишив у Говтві при великому обозі солдатського полковника Якова Леслі та з малим обозом рушив на Жовнин. Загальні сили воєводи налічували до 24 тис. вояків, Богун же міг лічити лише на 6 тисяч козаків та таку саму кількість татар [78]. Жовнин росіяни взяли без бою 12 березня. На переправі через Сулу Богун спробував контратакувати, але змушений був відступити у напрямку Вереміївки. Росіяни переслідували його 10 верст. Богун забрав у Вереміївці обоз та відступив на Дніпровий берег, де й окопався. Утім, вже того самого числа росіяни пішли на приступ та захопили нашвидкуруч закладений табір. Хмельниченківці рятувались втечею за Дніпро, лишивши в руках росіян багаті трофеї (3 мідні гармати, пернач Богуна, 17 татарських бунчуків та козацьких прапорів). З 60 полонених козаків Ромодановський наказав стяти всіх крім племінника Богуна Кузьми та медведівського сотника. Невдовзі були розбиті й інші загони козаків-хмельниченківців та татар на Лівобережжі [79].

Утім, звитяжний кременчуцький гарнізон у самому Кременчуці швидко втрачав популярність. Уже перше зіткнення кременчужан з реальністю російської залоги у рідному місті не обійшлося без проблем. Надіслані до Кременчука влітку 1661 р. Ромодановським, за вищезгаданою порадою Косагова, ратні люди складались з двох частин: кінного полку «драгунського строю полковника» Адама Еля та піших козаків українського полковника з Ніжина Івана Мозирі [80] (утім, до складу гарнізону могли час від часу входити також донські та слобожанські козаки). Причому «мозирці» поводилися в місті як справжні окупанти, систематично вдаючись до бешкетів та грабунку кременчужан. Пояснити, чому «свої» українці виявилися гіршими за «іноземців» можна як традиціями козацького найманства, адже діючі за наказом Ромадановського «мозирці» мали почувати себе саме як московські найманці, так і прочигиринськими настроями кременчуцького населення, що мали впадати в око саме «землякам», які добре розумілись на місцевих справах, викликаючи з їх боку репресії.

До осені три чверті жителів Кременчука змушені були залишити місто. Страждали від них і околиці Кременчука – Городище, Максимівка, Власівка, з яких населення розбігалося або на північ в «городи Северские», або на правий берег Дніпра.

Ті, хто залишився почали скаржитись на утиски і пограбування. Ромодановський надіслав з російського Бєлгорода для розслідування справи Петра Дмитровича Майєра («Маєра») [81], іноземного офіцера російської служби. Останній серйозно поставився до дорученої справи та доклав чимало зусиль, аби виявити та покарати винних. Матеріали цього розслідування дають уявлення про те, чим оберталися військові постої навіть «своїх» військ для населення у бурхливому ХVII ст., отже звернемось до документів [82].

Керівництво Кременчуцького полку підтвердило надзвичайні повноваження Маєйра, надавши йому «власть с полной мощью, чтобы смирял всякого своевольного, как черкас [себто українців], так и ратных государевых людей под смертною казнью». Офіцер-ревізор розпитував кременчужан, хто їх образив і чому багато мешканців залишило місто? Люди відповідали, що всі неприємності «только от Ивана Мозырина полку черкасцев [українців], что они ... скотину побили, овцы порезали, пашню в гумнах и на поле помолотили и самих жителей из домов повыгнали, дворы пожгли...». Майєр звелів «чтоб тех разорителей пред него ставили для оправдания», але йому відповідали, «что тех злотворников мозырцов в городе Кременчуге уже нет, продав пашню..., пошли зимовать...». Ревізор також розпитував чи не чинили зла Г.Косагов та А.Єль? Кременчужани відповідали, що ніякого зла від них не терплять. Наприкінці свідоцтва мешканці Кременчука просили не надсилати більше до міста козаків, а лише ратних людей і солдат.

Документ цей було укладено 5 жовтня 1661 р. писарем Кременчуцького полку Криском Лук’яновим [Реєстр 1649 р. знає в Кременчуцькій сотні Демка Лук’яненка (6-й за списком) та Грицька Лук’яненка (44-й).] та протопопом Кременчуцького храму Успенія Пресвятої Богородиці і Діви Марії Олександром Михайловим. Як зазначено у свідоцтві, до нього «руки свої прикладали» священики кременчуцької Спаської та городищенської Покровської церков Данило Яковлєв і Федір Іванов. Лист написано від імені керівництва Кременчуцького полку: полковника Гаврила Дубовика, судді Богдана Лавриненка, отамана кременчуцького Микити Жили [Напевно він же Микита Жиленко 8-й за реєстром сотні 1649 р.], сотника кременчуцького Костянтина Гавриленка, осавулів полкових Василя Трушенка та Семена Лисого [У реєстрі 1649 р. у Чигиринському полку значаться 7 козаків на прізвище Лисий, але жодного Семена, отже, можливо, він належав до молодшої генерації.], а також простих («чернью») козаків кременчуцьких, війта Сахна Михайленка, бурмістра і лавника Клима Босого [У реєстрі Кременчуцької сотні 1712 р. згаданий козак Грицько «Босого зять».] та представників «поспольства» – Михайла Глушкевича й Кіндрата Хвастовця [83].

Бажання кременчужан, щоб у місті були лише ратні люди, без козаків, було виконане. Незабаром (кінець травня – початок червня 1662 р.) у Кременчуці розмістили гарнізон із 500 чоловік, на чолі з уже знаним тут Г.Косаговим [84]. Утім, і тоді місцеві мешканці ремствували. «Бити чолом» на майора Івана Івановича Березнякова, який «розоряє людей у Кременчуці», мав голова посольства Я.Сомка до Москви у червні-липні 1662 р. полковий писар кременчуцький М.Лазаренко (Лазаревич) [85].

Ймовірно все це посприяло виступу кременчуцьких козаків на боці Ю.Хмельницького, під час нового наступу останнього на Лівобережжя. Березневі невдачі Богуна не зупинили генерального наступу Хмельниченка, який 1 червня 1662 р. перейшов Дніпро і вкотре обложив Переяслав. Його сили були підсилені польською допомогою, очікувалось і прибуття татарського війська.

Занепокоєний ситуацією в Кременчуці, Я.Сомко 15 червня 1662 р. відправив до Москви посла, сотника з Ічні Матвія Романенка, з листом. Він просив царя дати право гетьману і полковникам карати бунтівників. У своєму листі лівобережний гетьман розповідав про агента Ю.Хмельницького Семена Голуховського (Глухівського) [Впливовий старшина, в 1659-1660 рр. – генеральний писар Війська Запорізького, одружений (другим шлюбом) на сестрі П.Дорошенка. Нам він уже відомий як власник хутора на Пслі (за королівським наданням після укладення Гадяцької унії 1659 р.).], який спочатку завітав до Полтави, а потім прибув до Кременчука, де «порубил» отамана (Микиту Жилу?) і розповсюджував чутки, буцімто прикордонні міста, в т.ч. Кременчук та Переяслав, будуть спалені. Кременчуцькі козаки знайшли у торбі посланця Хмельницького «чорну грамоту» до князя Г.Ромодановського, в якій він звинувачував Зіньківський і Миргородський полки, а Сомка називав баламутом [86]. Усно Романенко повинен був доповісти царю також «про насилля козаків в полку Кременчуцькому та про безчестя моїх посланців гетьманських» [87].

Дійсно, у Кременчуці був випадок, коли полковник Дубовик ображав послів наказного гетьмана. Ф.Николайчик вважає, що трапилось це через те, що кременчуцький полковник уже вирішив стати на бік Ю.Хмельницького. Гадаю, це маловірогідно (Дубовики – Гаврило та син його Костя – не згадуються серед ватажків червневого повстання і зберігали полковий пернач ще наприкінці липня – на початку серпня), зіткнення з посланцями Сомка ймовірно пояснювалось пробрюховецькими симпатіями Г.Дубовика [Гадаю, що полковник Дубовик перед повстанням вирушив під Зіньків, де 22 червня відбулася зустріч опозиційних Сомкові єпископа Мефодія Филимоновича та козацьких старшин – В.Золотаренка, київського полковника В.Дворецького, полковників Миргородського і Кременчуцького (!), чекали й І.Брюховецького (див.: ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15409. – Арк.58).]. Те, що кременчуцькому полковнику «ображати» гетьманських посланців допомагали і відомі нам російські офіцери Майєр та І.І.Березняков (люди прихильного до Брюховецького Ромодановського) лише підтверджує цей висновок [88]. Цілком вірогідно, що заворушення викликали антизапорізькі універсали Сомка, адже згодом, вже наказному полковнику Саві Канівцю з Переяслава гетьман писав про заборону пропускати запаси на опозиційне Запоріжжя [89].

Утім, події в Кременчуці розгорталися значно швидше, ніж посланець Сомка долав шлях до Москви. Десь близько 20 червня майор І.Березняков, який, здається, лишався начальником російського гарнізону Кременчука, написав Ромодановському про появу «на сей стороне Днепра во многих местех» татар і «ляхів», зокрема від Кременчука «в милех в двух и менши ниже Псла» та про переправу з правого берега ще більших сил хмельниченківців [90]. 23 червня кременчуцькі козаки впустили до міста 2 тисячі козаків Чигиринського полку полковника Семена Тихого та незмінного Яцька Черкаса. Лідерами заколотників стали наказний полковник Сава Канівець, сотник Ілляш Ведмиченко, «Спаський піп» (напевно вищезгаданий Данило Яковлєв), Сенько Листопаденко та Мишко Квачко. Однак міщани не підтримали дії козаків [91]. Вони попередили ратних людей гарнізону, який перебував у місті, та разом з ними «зачинилися» в «малому містечку» (замку), захопивши з собою запаси харчів, казну, порох, свинець та гармати. Кременчуцькі та чигиринські козаки пробували взяти замок приступом протягом п’яти днів. Пробували заколотники й поширити повстання на інші міста кременчуцького полку. Тим часом (25 червня) Ромодановський отримав вістку про заколот у Кременчуці та «наспех» післав туди сумського полковника Г.Кондратьєва, «а с ним всех полков конных черкас», додавши рейтарського строю майора Петра Стрефа з чотирма ротами рейтар (виділені з трьох полків) та трьома ротами піших солдат (виділені від трьох полків), сто чоловік донських козаків. Крім того Ніжинський полковник В.Золотаренко додав триста козаків на чолі з сотником Самійлом Курбацьким. Загалом це до 10 тисяч ратних людей. Вони підступили під Кременчук уже 27 червня. Оскільки захищатись, маючи в тилу не взятий замок не випадало, кременчуцькі та чигиринські козаки спробували відступити за Дніпро. Утім, на переправі ворожі сили наздогнали їх та завдали відчутних втрат [92].

Ромодановський наказав Кондратьєву та Стрефу «большой город весь выжечь», гармати та всілякі запаси звести до «малого города», укріплення якого зміцнити, та залишити тут гарнізон з трьох рот солдат на чолі з самим Стрефом. Решта війська мала повертатись до табору воєводи, який саме вирушав з-під Миргорода на Солоницю під Лубни [93].

Поведінка міщан стала ще одним проявом Руїни на кременчуцькій землі. Традиційно міщанський опортунізм пояснюють тим, що міщани як стан були зацікавлені передусім у сильній і стабільній державній владі, що гарантувала б специфічні для кожного міста місцеві привілеї. Спроможність молодої Козацької держави забезпечити міщанські вимоги не виглядала очевидною. Крім того, підприємницька діяльність власне козаків загрожувала економічним інтересам міщан. Козацька ж адміністрація природно не йшла на зустріч міщанським монополістським амбіціям. А Росія, що була до того ж основним економічним партнером лівобережних міст, виглядала покровителем міщанства, здатним забезпечити законність і спокій в українському суспільстві. Оскільки конкретний перебіг кременчуцького повстання ближче невідомий, мусимо цим і обмежитися.

Розв’язка «війни берегів» відбулася у липні-серпні 1662 р. 26 (16) липня Ю.Хмельницький, не дочекавшись підходу татар, був розбитий під Каневом. На початку серпня росіяни перейшли у наступ на Правобережжя. Вздовж Дніпра вони дійшли до Крилова (ставка Г.Ромодановського здається влаштована була на лівому березі Дніпра при Крилівському перевозі) та Бужина (передовий загін М.Приклонського). Тут їх поодинці розбили 12 (1) та 14 (3) серпня. Бій відбувся спочатку під Криловим, а згодом продовжився під Бужином. Росіяни і козаки-лівобережці зазнали значних втрат [94], лише частина їх встигла урятуватись на лівому березі Дніпра. Ромодановський, кинувши важке спорядження відступав на Лубни, але татари Мегмет-Гірея, переправившись через Дніпро і Сулу, наздогнали його та погромили (в їх руках залишився весь табір та 18 гармат) [95]. Залишки російського війська відійшли до Переяслава [96]. Похід на Лівобережжя восени 1662 р., затіяний Ю.Хмельницьким, уже переважно з метою спровадити татар зі своєї території [97], звівся, через не надходження польської допомоги, до незначних сутичок.

Тетеря і Брюховецький: консерватизм проти популізму

Наприкінці 1662 р. Ю.Хмельницький склав з себе гетьманські повно-важення, а згодом постригся в ченці у Києві. Його наступником став зять старого Хмеля Павло Тетеря [Щоправда, Великий гетьман не вибирав його собі в родичі, адже його дочка Олена вийшла заміж за Тетерю по смерті батька та свого першого чоловіка Данила Виговського. ], який продовжив зусилля щодо повернення Лівобережжя під булаву чигиринських гетьманів. Уже наприкінці 1662 р., ще до формального обрання на гетьманський стіл (січень 1663 р.), він опанував Кременчук [98]. Відтак, козаки довели, що саме вони ще є «панами» на Кременчуччині.

З листа Тетері до польського короля від 9 березня 1663 р. довідуємося, що його прихильники «приводять до оборонного стану» кременчуцьку фортецю. Весь березень-травень 1663 р. проходили під знаком наступу сил правобережного гетьмана на Лівобережжі. На чолі його знов, як і 1660 р., стояв наказний гетьман П.Дорошенко, який мав під рукою до 5 тис. козацької піхоти та 6-тис. корпус татарських союзників (за іншими даними три козацьких полки та три тисячі татар [99]). Бої з підрозділами Брюховецького відбулися під Говтвою (25 лютого), Біликами (вістка з листа від 12 березня, людей Брюховецького очолювали полковники Парфен Нужний та Степан Красна Башта), Омельником (15 квітня, тут загони Дорошенка відбивав той самий П.Нужний). Активно брав участь у боях з Дорошенком на кременчуцькому напрямку і полтавський полковник Д.Гуджол [100].

Утім, травень 1663 р. змінив розклад сил на Кременчуччині. 12 травня Тетеря з Чигирина повідомляв польському королю, що ворог стоїть біля міста, «бажаючи відібрати Кременчук у наших гарнізонів», і просив підмоги. Правобережний гетьман також сповіщав сюзерена, що лівобережні полки збираються нанести удар по Кременчуку, а татари, які допомагали йому, злякались і, захопивши полонених, відійшли на правий бік Дніпра (утім, загін запорожців і калмиків І.Брюховецького на рубежі травня-червня дістав їх і тут, погромив татарський кіш під Криловим та зумів відбитись від погоні надісланої з Чигирина [101]).

Військова активність Брюховецького, коли інші претенденти на гетьманську булаву на Лівобережжі (Сомко та Золотаренко) воліли відсиджуватись по своїх резиденціях, підвищила його рейтинг напередодні сумнозвісної «Чорної ради» в Ніжині (середина червня 1663 р.). Відтак, знищивши конкурентів, новоявлений гетьман звертається до «щасливого» для нього «кременчуцького фронту». Крім того, тут можна сказати, що Брюховецький заходився «відпрацьовувати» передвиборчі обіцянки. Здобуття Кременчука відповідало інтересам обох головних сил, що привели його гетьманської булави: запорожців, для яких, як писав Косагов: «Кременчук и Поток Запорожской дороги великая помешка» [102], і росіян, адже ліквідував плацдарм правобережців і Речі Посполитої на Лівобережжі.

26 червня Тетеря повідомив польського короля про те, що «знову надійшла слушна і безперечна звістка, що велика кількість війська московського із задніпрянськими (лівобережними козаками – Д.В.) іде до Кременчука, бажаючи напасти спочатку на нього, а потім, захопивши його, повернути на нас...» [103]. Татарські ж союзники правобережного гетьмана бажали повернутися до Криму (в зв’язку із наскоком калмиків на їхні володіння) [104]. Отже, кременчуцькі та чигиринські козаки лишалися у Кременчуці сам-на-сам із військом росіян та Брюховецького.

У липні 1663 р. російський загін з 500 драгунів, солдат і донських козаків під проводом незмінного Косагова [105] рушив у напрямку Кременчука, Переволочни та Потоків, де на той час стояли залоги П.Дорошенка. Метою загону було пробитись на Запоріжжя та здійснити спільну з І.Сірком диверсію проти Криму.

На вістку про наближення ратних людей Дорошенко вислав на розвідку двісті козаків і сотню татар. У сутичці під Кишеньками цей загін поніс двократну поразку, результатом якої стало «піддання» Переволочни знову під царську руку (містечко «піддалось» Тетері 21 червня, а 21 липня вже «добило челом» цареві). Після чого Косагов, не чуючись на силі взяти Кременчук, з’єднався з калмиками й запорожцями та рушив на Запоріжжя для здійснення своїх первісних антикримських планів [106].

Наступ на Кременчук та Потоки пробував розпочати 25 серпня 1663 р. полтавський полковник Д.Гуджол [107]. Утім, сили його були доволі обмежені.

На здобуття Кременчука рушив сам Брюховецький з російським загоном стольника Кирила Хлопова. Про стратегічну важливість Кременчуччини новий лівобережний гетьман висловився наступним чином: «…не быв под Кременчуком воротится к Киеву невозможно [утримання Києва тоді було головною проблемою російського командування – Д.В.], потому надобно де ему одержать черкаские в.г. [великого государя] городы мелкие, которые по Пслу реке и по Ворскле мелкие городки…», що «немного было не отложились» [108].

Відтак, передовий загін, очолений генеральним осавулом Парфеном Нужним, захопив приступом Потоки та обложив Кременчук. Уже 6 жовтня, як звітував Брюховецький перед Ромодановським, лівобережний гетьман «взяв приступом Кременчук, місто спалив, а вал Кременчуцький розкопав» [109]. 23 жовтня 1663 р. воєвода Хлопов також звітував про здобуття Кременчука «з усіма людьми, нарядом та прапорами» [110].

Як відбувалася облога і штурм добре укріпленого Тетерею міста в різних джерелах розповідається по-різному. Козацькі літописи зазначають, що Брюховецький довго утримував в облозі фортецю, однак захопити її не зміг і, спаливши місто, відійшов від Кременчука. Як свідчить «Літопис Самовидця» Брюховецький «ходив під Кременчук і спалив його, але фортеці з козаками, які виступали проти нього, не міг узяти і відійшов до Гадяча». Схоже розповідає про це і Величко: «...місто Кременчук спалив, але стоявши немало, залишив фортецю цілою, а з козаками уступив до Гадячого...». У виданні «Актів південної та західної Росії» ця подія змальована детальніше і трохи інакше. Там, зокрема, зазначено, що Брюховецький та Хлопов підішли до міста після його оточення П.Нужним. Там само вміщено реляцію лівобережного гетьмана від 21 жовтня 1663 р., де він сповіщає Ромодановському, що його війська здобули приступом Кременчук, зрадників порубали, багатьох у Дніпрі та Пслі потопили (втрати суперників в іншому листі він лічив на 3 тис. чоловік), місто спалили і вал розкопали. А у вітальній грамоті, яку цар надіслав Брюховецькому 4 листопада 1663 р., подія ця зображена так: «Большой город Кременчуг со всеми людьми и с снарядом, и с знамени взяли ж; а после того изменники, и малый город покиня, ушли за Днепр» [111].

Контрудар правобережного гетьмана не забарився. Уже у листопаді 1663 року він знов знаходився у Кременчуці [112]. Готуючи спільний з польськими військами похід на Лівобережжя, Тетеря в Кременчуці 18 листопада видав універсал до запорожців [113]. 1 грудня 1663 р. він також надіслав лист до люду міст «над Ворсклом стоячих» про свою переправу під Кременчуком з «немалими» коронними підрозділами та «нещотными» татарськими та козацькими військами, обіцяючи оборону тим, хто піддасться та «умиваючи руки» щодо долі тих, хто буде противитись [114]. Загони, які схиляли до присяги королю лівобережні містечка довкола Кременчука, очолював майбутній правобережний гетьман Михайло Ханенко. Справи у нього йшли непогано, на 26 грудня 1663 р. на його бік перейшли Кременчук, Манжелія, Говтва, Миргород, Остап’є, Балаклія, Коваленки, Лубеньки, Райсанка, Переволочна, Білики (Біляків) та ін. [115]. По-справжньому опиралися лише Кишеньки, де засів наказний полковник Брюховецького С.Красна Башта [116].

Наприкінці грудня 1663 – у січні 1664 рр. 14 козацьких полків П.Тетері (щоправда сам гетьман скоро передав провід І.Богуну та повернувся на Правобережжя) та союзницька кіннота татар разом з польським військом, очоленим самим королем Яном-Казимиром, переправилися на лівий берег Дніпра, швидким маршем пройшли до Глухова і в московському прикордонні з’єдналися з литовськими силами, які наступали через Сіверщину. Загалом під Глуховим опинилося 20 тис. татар під командою двох ханових синів, 20 тис. польської кінноти, 20 тис. козаків, 4 тис. німецьких драгунів, 12 тис. польських рейтарів, 14 тис. польських і німецьких піхотинців та 2 тис. гусарів [117].

Однак здобути штурмом Глухова не вдалося, оскільки правобережна козацька старшина під час цього походу реалізувала свій цілком відмінний від королівського план. За ним поляки на Лівобережжі мали опинитися в пастці, коли на Правобережжі козаки повстануть проти влади П.Тетері, а на Лівобережжі І.Богун порозуміється з лівобережними козаками та, можливо, росіянами (скрутне становище як короля, так і царя схилило б обох змагатися у поступливості щодо козаків, не виключався також союз із турецьким султаном). У центрі цієї козацької змови стояв І.Виговський, який наважився поставити все на карту, аби відродити єдиний Український гетьманат обох берегів Дніпра.

Утім, поляки виявили обережність і встигли захопити та скарати на смерть провідних лідерів повстанців – І.Богуна та І.Виговського – ще на початку розгортання повстання. Їм не без втрат, але вдалося вивести королівське військо в Білорусь (лютий 1664 р.). Відтак, остання спроба Речі Посполитої повернути Лівобережну Україну провалилась, але й проект незалежного єдиного Українського гетьманату також зазнав поразки.

Війна всіх проти всіх. Гіркий смак «чужої правди»

Повстале Правобережжя спливало козацькою кров’ю і П.Тетеря, не маючи належної підтримки від поляків волів самоусунутись з гетьманської посади (наприкінці червня 1665 р. виїхав доживати віку на Волинь, контрольовану шляхетським урядом [Згодом він ще спробує політично реанімуватись як один з турецьких кандидатів на гетьманську булаву та буде отруєний польським резидентом при турецькому дворі.]). Але й Брюховецький не зміг здобути тут підтримку. Його московські зверхники вже схилялися до плану поділу України по Дніпру і не поспішали з військовою допомогою «вірним» козакам.

З кременчуцького Правобережжя в цей час особливо постраждали крилівські околиці. Зокрема, 4 квітня 1664 р. у Крилові зійшлися загони Сірка, Косагова та запорожці наказного кошевого Сацька Туровця. Останні тоді разом із 1 тис. калмиків відзначилися різаниною великого (до 10 тис. чоловік) татарського табору на Цибульнику (союзники домовилися не брати полонених, що зайвий раз говорить про позамежний рівень жорстокості, якого сягнула тоді боротьба) [118].

Запорозько-російські загони взяли тоді під свій контроль околицю аж по Чигирин. Рятувати останній прийшов польський гетьман Стефан Чарнецький, ще один горезвісний лицар Руїни. 7 квітня він з 2 тис. кінноти атакував Сірка і Косагова під Бужином і змусив їх запертися у цьому містечку, яке облягав до 13 квітня [119]. Поляки відступили і Сірко з Косаговим продовжили свій рейд на Смілу, з якої, після нової облоги, відійшли за Дніпро.

Впродовж літа 1664 – весни 1665 років правобережні регіони Козацької держави перетворилися на арену жорстокої, безглуздої та хаотичної війни, в якій зійшлися, з одного боку, загони І.Брюховецького, місцевих повстанців, запорожців та московських ратних людей, а з іншого – полки П.Тетері, підсилені татарами і польським корпусом С.Чернецького (плюс гарнізони Білої Церкви та Чигирина). Репресивний похід Чарнецького, людини безпощадної та затятої в придушенні черні, став похмурим символом цієї братовбивчої бійні. Особливо жорстокому винищенню були піддані подніпровські міста – Канів, Біла Церква, Стеблів, Бужин, Суботів, Ставища.

Про цей сумний час Н.Яковенко зауважила, що за дивним збігом, спалах жадоби взаємного винищення, немов заразний вірус, перекинувся з України на сусідів, вкотре демонструючи, наскільки тісними були невидимі нитки зв’язків, що єднали Польщу, Україну й Кримський ханат. Напруження багаторічної безперервної війни відгукнулося у Польщі, де 1665 р. вибухнула громадянська війна, або т.зв. рокош Єжи Любомирського проти короля. Водночас на осінь 1665 р. припала розв’язка давнього глухого конфлікту між Кримом і ханськими васалами – ногайцями Буджацької Орди (у битві під Акерманом останні зазнали жорстокої поразки, їхні родини були вирізані або обернені в рабство) [120]. Та й у Росії в цей час справа вже йшла до виступу С.Разіна.

Лівобережна Кременчуччина тоді також не була спокійна, вкотре підтверджуючи свій нерозривний зв’язок із «чигиринським світом». На початку серпня 1664 р. кременчуцький полковник Кудлай повідомив своєму полтавському колезі, що «ляхи і татари» (тисяч з 5) возяться через Дніпро під старим Бужиним [121]. 23 серпня того самого року вже наказний полтавський полковник К.Кублицький повідомляв бєлгородського воєводу «про шатості Потока города жителей» [122].

Можливо, близько того часу правобережці знову взяли Кременчук під свій контроль [123], оскільки у березні 1665 р. «полтавський бунчужний» (Григорій Вітязенко?), який стояв у Говтві, ходив його здобувати. Спочатку він прислав під Кременчук «чату», яка відігнала худобу кремечужан. Тоді, «зрадник Панка Апостол», який порядкував у Кременчуці з міщанами «оманом» надіслав вістку про готовність міста здатись. Але, коли полтавський бунчужний підійшов під Кременчук П.Апостол вийшов з міста «з поляками, татарами, німцями і зрадниками черкасами» та погромив полтавців. Вони втратили близько 400 чоловік та змушені були відступити назад до Говтви [124].

Утім, правобережці не затримались у Кременчуці надовго. 24 червня 1665 р. Брюховецький з Переяслава писав царю, що ворожі сили цілком полишили Лівобережжя, а в Кременчуці ніякої «боязні от неприятеля нет» [125].

З цих похмурих часів маємо красномовну звістку, що ілюструє цю «війну всіх проти всіх» – уже не за політичні ідеали, а за саме фізичне існування. У вересні 1665 р., як повідомлялося в листі до лівобережного гетьмана, з Чигирина ляхи і татари (кількасот чоловік) перехопилися на цей бік Дніпра під Кременчуком і худобу біля Псла «позаимали». Утім, полковник Миргородський наздогнав нападників у Кременчуці й худобу всю відбив і в Дніпрі їх, немов собак, потопив, і живцем ляхів і татар набрав, які сказали: «мы де своею волею пошли для ради прокормленія, никто нас не посылал» [126].

Непевний підтримки земляків-українців І.Брюховецький вирішив цілковито занехаяти ідею Українського гетьманату та формально «подарувати» царю Україну, себто інкорпорувати Лівобережну Україну в російську адміністративну структуру (козаки з «панів» своєї Вітчизни перетворювались на «служивих людей»-наймитів, якими вільно було розпоряджатися царським адміністраторам-воєводам) [Ступінь особистої відповідальності І.Брюховецького за це рішення лишається наразі дискусійною, існують аргументи й на користь ситуації з «пропозицією, від якої нема змоги відмовитися».]. Саме з цим Брюховецький, перший з українських гетьманів, поїхав «на поклін» до царя і власноруч (вільно чи не дуже) подав йому ганебні т.зв. Московські статті 1665 р. За ними, зокрема, Москві передавалось право збирати податки на території України, а в усі без винятку більші міста останньої, в т.ч. і Кременчук вводилися воєводи із збройними залогами (їм же передавалася і юрисдикція над некозацьким населенням). Брюховецький також просив, щоб у Кременчуці був поставлений «кам’яний городок» [127], мабуть, замість ним же зруйнованого [128].

Власне кременчуцький гарнізон мав складатися з 300 ратних людей [129]. Крім цього в розпорядженні тутешнього воєводи перебував би також особливий стрілецький полк з обов’язками прикордонного війська швидкого реагування [130].

На початку 1666 р. на території лівобережних полків з’явилися царські ревізори для проведення перепису населення та його прибутків. Такий поворот подій разом з підозрілими в очах козацтва титулами гетьмана й полковників (перший був «пожалуваний» царем чином «боярина», другі – «дворян») ставили перспективу панування режиму Брюховецького на небезпечну грань вибуху, чого не довелося чекати довго.

Дорошенко: двобій з долею

Ініціатива в козацьких змаганнях знову опинилася в руках Правобережжя, де державотворче покоління соратників Великого Богдана спробувало повести в «останній бій» українське суспільство під проводом Петра Дорошенка. Згодом його назвуть «останнім козаком», якому душу «пекла» Україна.

У серпні 1665 р. на малій раді під Богуславом П.Дорошенка проголосили гетьманом замість Степана Опари, «гетьмана на годину» (власне, на два місяці). Останнього можна окреслити як молодого радикала з нового покоління, яке виросло в околиці «столичного» Чигирина (Опара був з Медведівки) вже за часів Хмельниччини і не хотіло знати нічого іншого. Татарський союз, який Дорошенко перехопив-успадкував від свого невдалого попередника, підпер нового гетьмана у перші украй нестабільні дні його гетьманування.

На початку 1666 р. гетьманські повноваження П.Дорошенка підтвердила чорна рада, скликана в Чигирині. Новий гетьман швидко опанував козацьким Правобережжям і висунув амбітну програму «вигнати усіх ляхів з України до Польщі» та об’єднати під єдиною гетьманською булавою обидва береги Дніпра. Підтримку він збирався отримати від Криму та турецького султана.

Війна з поляками розпочалася уже в грудні 1666 р. Ще раніше (травень-червень 1666 р.) Дорошенко перевірив на міцність московський контроль над Лівобережжям. Союзні сили дорошенківців, татар та поляків зробили наскоки на околиці Канева та Посуллям у напрямку Лубен та Миргорода (зокрема постраждали Жовнин, Горошин, Буромля, Хорол) [131].

Згодом сам Дорошенко вкотре вирішував кременчуцьку проблему, адже наприкінці травня Брюховецький послав опанувати місто гадяцького полковника Семена Остренка та військового осавула Артема, наказавши також йти їм на допомогу й Миргородському полку [132]. Тоді ж до міста було надіслано російську залогу.

Дізнавшись про це, Дорошенко вирішив взяти кременчуцьку фортецю під свій контроль («хотя себе город Кременчук очистити»). 10 червня 1666 року його військо у складі Чигиринського й Черкаського полків та союзних підрозділів татар і поляків перейшло Дніпро біля Воронівки (Дорошенко залишився тут зі своїм «двором») і попрямувало на Кременчук. Утім, ратні люди Косагова, який знов з’явився на кременчуцькому небосхилі, спільно з козаками Миргородського і Гадяцького полків блокували зусилля правобережного гетьмана та погромили його відступаючі війська на переправі через Дніпро («только Чигиринскіе казаки скоро прибегли к Днепру, то наперед в судах на ту сторону Днепра перевезшися вцеле») [133].

Дорошенко відступив за Дніпро, втім продовжуючи вилазки та розсилання «прелесних листів» протягом червня-липня [134], сподіваючись на скору допомогу кримського хана [135]. Згадані наскоки супроводжувались полоном багатьох кременчужан, але не принесли правобережцям контролю над містом. 29 вересня 1666 р. на допомогу Дорошенку привів татарське військо під Чигирин нуреддін-султан і 1 жовтня Дедеш-ага з кількома тисячами татар знов пішов у набіг за Дніпро [136].

Гарнізон «пригоже укріпленого» Кременчука складався з 200 козаків Брюховецького та 200 російських ратних людей (вірогідно використовувались укріплення лише замку-«малого міста»). Останніх щомісяця міняли свіжі підрозділи з Полтави [137]. Дорошенко пробував скористатись цим, надіславши на початку серпня 1666 р. загін козаків човнами Пслом з метою перетнути шлях ратним людям, які йшли до Кременчука. Полтавському воєводі Якову Хитрово довелося послати підмогу, щоб звільнити шлях [138]. 27 жовтня як «начальні люді» в Кременчуці згадані Григорій Головков, Іван Ковезин та Іван Гвоздев [139].

Новому полтавському воєводі кн. М.Волконському, який замість призначених за розкладом 500 рейтар та 1000 солдат, реально на 1 липня 1667 р. мав у своєму розпорядженні лише 49 рейтара та 444 солдата, забезпечити повноцінну вахту в кременчуцькій фортеці (200 чол.) вже було не під силу (особливо враховуючи, що «прохід» до Кременчука займав днів 10, а іноді й більше), про що він і повідомляв московському урядові [140]. Напевне ситуація загострилася ще раніше, оскільки 27 лютого 1667 р. І.Брюховецький просив царя, аби він «как нибудь указал ввесть ратных людей» до Кременчука [141].

Запорожці, які вже схилялися на бік П.Дорошенка, 9 червня ходили на 8 судах під Кременчук, де спробували забрати запаси, надіслані до фортеці Брюховецьким на випадок облоги. Російська залога видати ці запаси без гетьманського розпорядження відмовилася. На штурм запорожці не наважилися і відступили спочатку до Переволочни, а потім, стривожені вістками про можливе переслідування з боку росіян та Брюховецького, втекли на Запоріжжя, де дійшло до вбивства російського посланця Є.Ладиженського [142].

Хід політичних подій на Україні прискорила звістка про Андрусівське перемир’я, укладене Росією і Польщею у січні 1667 р. Юридичне оформлення розподілу Українського гетьманату по Дніпру між двома монархіями фактично перекреслювало криваві змагання за козацьку державу, що тривали вже майже двадцять років. Отже, надіям на прихід миру та заспокоєння краю, висловленим в універсалі І.Брюховецького «на реставроване монастыра Пивского» від 8 жовтня 1667 р. [143], збутись не судилося.

Обурення українців піднесло авторитет Дорошенка, який восени 1667 р. різко активізував військові дії проти Польщі. Під Підгайцями на Галичині він разом із своїми татарськими і турецькими союзниками оточив польське військо і, здавалось, отримав шанс на швидку перемогу. Та прийшов несподіваний удар у спину. Запорожці на чолі з І.Сірком здійснили погоджену з польським керівництвом диверсію проти Криму. Розлючені татари залишили Дорошенка, і він був змушений укласти невигідний мир з Польщею.

Тим часом Росія потерпала від повстання Степана Разіна, що спалахнуло ще навесні 1667 р. Воно торкнулось і Слобідської України, загрожуючи поширенням і на володіння лівобережного гетьмана (неспокійні вістки линули до російських воєвод із Запоріжжя та Полтавського полку, адже запорожці у травні 1667 р. вибралися «для борошна», себто для вибирання стацій, до Кишеньки та взяли під свій контроль перевіз у Переволочній [144]).

П.Дорошенко з вересня 1667 р. пробував скористатись разінським рухом (він планував, що Разін через Слобожанщину рушить на Орель, де з’єднається з гетьманським військом) [145]. Так, на початку вересня численні татарські загони, підпорядковані Корсунському полковнику Суховію, переправились під Сокирною (Секернею), Кременчуком та Переволочною та рушили в наскок на підконтрольні Москві землі [146]. Одним із зв’язкових Дорошенка і Разіна згодом став кременчуцький сотник Михайло Карачевський [Реєстр 1649 р. знає Івана Карачевського в списку Маркової сотні в Черкасах, який гіпотетично міг би бути батьком згаданого Михайла.], який виконував ці обов’язки близько року, доки не був затриманий восени 1670 р. [147].

З початком 1668 р. Лівобережжя наважилось на повстання проти Москви, під гаслами єдиної Козацької України. У січні цього року синхронно в лівобережному Гадячі та правобережному Чигирині проходять старшинські ради, які приймають однакові ухвали – не визнавати зверхності ні московських, ні польських влад, віддавшись під протекцію турецького султана.

У закличних універсалах до народу Брюховецький писав, що причиною його виступу проти царя є те, що Москва разом з Польщею постановили Україну, отчизну нашу милу, розоряти, пустошити й у ніщо всіх великих і малих на ній жителів вигубив[ши] оборотити. Чи гетьман справді вирішив рятувати «милу отчизну Україну», чи тільки ловив черговий шанс у політичній кон’юнктурі лишиться як гадає сучасна дослідниця Н.Яковенко вічною таємницею, бо до кривавого фіналу цієї драми зоставалося менше місяця.

У травні 1668 р. на Лівобережжя під Градизьком [148] переправилися полки Дорошенка. В урочищі Сербине Поле під Диканькою 18 червня гетьмани «обидвох берегів», двоє колишніх наближених слуг Б.Хмельницького, зустрілися, і Дорошенко закликав Брюховецького на розмову. Власні козаки «з великим гуком і прокльонами» потягли останнього на цю зустріч, де за знаком Дорошенка (як потім буде сказано – неправильно витлумаченим) натовп кинувся на безпорадну жертву... Після того, як усе було закінчено, Дорошенко казав запорожцям, прихильним до вбитого гетьмана, що не бажав смерті свого суперника. Тіло Брюховецького він наказав відвезти до Гадяча, аби «з честю» поховати у збудованій на кошти небіжчика Богоявленській церкві [149].

Майже рік проіснувала соборна Козацька Україна, витримуючи зростаючий тиск з боку Росії та заколот «татарського гетьмана» – Петра Суховія (Суховієнка) [Козак Миско Суховій, згаданий в реєстрі 1649 р. серед козаків Максимівської сотні, гіпотетично міг бути його батьком.], колишнього писаря запорожців, який претендував на спадок Брюховецького. За допомогою татар він на час підкорив собі Полтавський, Лубенський, Переяславський та Миргородський полки.

У листопаді (вістки від 11 та 19 числа) 1668 р. Дорошенко з І.Сірком знаходилися в Кременчуці, де погромили татарські загони, адже кримці тоді тримали сторону Суховія [150]. Тут був призначений збірний пункт для правобережних полків, які мали зустріти та дати відсіч Орді й суховієнцям на дніпрових перевозах [151]. Утім окремі татарські загони таки проривались аж під Крилів, Чигирин і Черкаси, висікаючи населення, палячи міські околиці та захоплюючи бранців [152]. На 3 грудня відомо, що війська калги-султана (друга після хана особа кримської ієрархії) відтіснили дорошенківців з-під Кременчука, околиці якого разом із Полтавою стали базою для наскоків на Правобережжя [153]. Татарські руйнування продовжувались всю зиму (є вістка, що 3 лютого 1669 р. вони ще брали полон в околицях Чигирина [154]).

У червні 1669 р. розпочався другий наступ П.Суховієнка на Чигирин. Першою його ціллю стала Переволочна, яку захопив полк запорожців Стефана Сулими (400 чол.), що рухався на чайках із Запоріжжя. Та підрозділи Дорошенка послані з Крилова вже 15 червня розгромили Сулиму (попутно «виграбили» і Переволочну) [155]. Утім, наступ Суховієнка тривав, і, здається, лише тиск турецьких зверхників на татар урятував Дорошенка. Покинутий союзниками Суховієнко погодився стати молодшим партнером (генеральним писарем) іншого антидорошенківського гетьмана – Михайла Ханенка, від якого він згодом перейшов на Лівобережжя до Д.Многогрішного [156].

Полишений без належної підтримки представник Дорошенка на Лівобережжі – Дем’ян Многогрішний під тиском наступу московських військ та місцевих промосковськи налаштованих кіл був змушений погодитись на сепаратний мир з Москвою на умовах трохи кращих, ніж за Брюховецького, та був проголошений лівобережним гетьманом у березні 1669 р. [157]. Утім, південні лівобережні полки – полтавський, миргородський, лубенський – ще декілька місяців не визнавали його влади і лише пасивність чигиринського гетьмана змусила їх піддатись Многогрішному [158].

Кременчуччину останній фактично не контролював і далі (за винятком, можливо, найвіддаленіших Білоцерківської, Говтвянської, Остапівської сотень та Надворсклія: Келебердянська, Переволочанська, Кишиньківська, Сокільльська, Кобеляцька сотні, які у 1669-1672 рр. більш-менш певно контролюються Полтавським полком [159]). У 1670 р. на лівому березі Дніпра владу Чигирина визнавала низка міст у Лубенському і Полтавському полках, з лівобережних міст Чигиринського полку міста – Остап’є, Голтва, Манжелія, Омельник, Потоки, Келеберда, Кременчук, Чигирин-Діброва, Вереміївка [160].

Лише восени цього року бачимо 3-сотенний кінний загін козаків Многогрішного в Кременчуці [161], який тоді, здається, уперше був підпорядкований миргородському полковнику. Його зусиллями був затриманий вже згаданий вище М.Карачевський. Про справу цього кременчуцького сотника відомо, що його як «лазутчика» відправили спочатку до миргородського полковника, а потім до гетьмана Многогрішного. На допиті він визнав, що був у С.Разіна і віз від нього листи для Дорошенка. Листи ті він віддав у Кременчуці дружині. Послані за ними посланці Многогрішного, однак, їх не знайшли (дружина Карачевського сказала, що викинула їх у Дніпро). Карачевського піддали тортурам, на яких він «казав», що листи «положены у него в горшке и закопаны в земле». Посланці Многогрішного знов відправились шукати листи до Кременчука та нічого не знайшли. Карачевського вдруге катували та «жгли огнем». Відчуваючи близьку смерть, сотник Михайло визнав, що «на себя лгал», невдовзі по тортурах він помер [162].

З 1 червня 1671 р. російський інформатор знов згадує про контроль П.Дорошенка над дніпровими перевозами «Начав от Кременчюка аж по самый Кіев» [163]. Утім, близько 12-15 червня того ж року наказний миргородський полковник Іван Гапонович бере «вість» з Кременчука про наміри татар та турків [164]. А з 10 червня 1672 р. маємо лист наказного кременчуцького сотника Юрія Івановича до наказного миргородського полковника. У ньому наведено вістки про Дорошенка і татар та згадано про «щоденне» відвідання кременчужанами Крилова. Крім сотника лист підписав міський отаман Василь Оліхверко [165]. З 31 липня 1672 р. походить і лист миргородського полковника Григорія Гладкого «пану сотникові кременчуцькому, отаманом з товариством і всім поспольством в той сотні знайдуючимся» з наказом не перешкоджати володінню Пивогірським монастирем млином та броварнею в Омельнику (дарунок козаків екс-кременчужан) [166].

Завважу, що вищезгадані факти 1670-1672 рр., свідчать на користь висновку, що саме за гетьманства Многогрішного відбувається «прив’язання» Кременчука до Миргородського полку. Ідея Кременчуцького полку на Лівобережжі вмирає, хоча до кінця гетьманування Дорошенка можна було ще сподіватись на її «воскресіння».

Многогрішний тим часом, почуваючи непевність свого становища, вдався до зміцнення своїх прикордонних гарнізонів та просив царя надіслати в Кременчук 500 російських стрільців, крім згаданої 3-сотенної козацької залоги [167]. Утім, хвороба лівобережного гетьмана відразу (наприкінці 1670 – на початку 1671 рр.) позначилась на поширенні «шатости и непослушания», зокрема, на теренах Миргородського та Полтавського полків [168]. Булава явно вислизала з рук лівобережного гетьмана, змушуючи його уповати все більше лише на зовнішню допомогу.

Втім, малопопулярний серед козацтва, до того ж колишній прихильник Дорошенка, селянин з походження, людина простакуватої, крутої та недипломатичної вдачі, Многогрішний не міг довго влаштовувати російських зверхників. Москва підтримала державний переворот у ставці гетьмана в Батурині 12 березня 1672 р. Російські війська вночі захопили гетьманський двір, закували Д.Многогрішного в кайдани і, зневаживши козацьке право (адже гетьмана судить саме Військо), вислали його з рідними до Сибіру.

Новим гетьманом на Лівобережжі 27 червня 1672 р. став обраний під контролем Москви Іван Самойлович, син священика з Правобережжя. Він виявив значні дипломатичні здібності, утримуючи гетьманську булаву протягом 15 років.

Лівобережний гетьман стає на шлях розчленування старого «чигиринського» Лівебережжя з метою послаблення дорошенківських впливів. Вже присягу влітку 1672 р. чигирин-дібровський сотник підписує разом із старшиною Лубенського полку, а Полтавський полк здобуває цілковитий реванш по «обрізанню» його території І.Виговським після погрому М.Пушкаря в 1659 р. У складі цього полку (тепер одного з найчисленніших на Лівобережжі, включав аж 17 сотень) присягають сотники Сокілки (Соколевої Гори), Біликів, Переволочни, Нових Санжар, Кобеляк, Кишеньок, Келеберди, Білоцерківців, Говтви та Остап’я [169].

Утім, підписів на цій присязі сотників Кременчука та його ближньої лівобережної околиці (Власівка, Городище, Потоки, Омельник) немає. Відтак, не дивно, що Кременчуччина знову стає прифронтовою зоною [170].

Вірогідно до літа 1674 року Кременчук ще контролював Дорошенко [171], адже бачимо 500 кременчуцьких козаків у складі гарнізону Чигирина під час його облоги військами Самойловича і Ромодановського в червні того року [172]. Та вже у серпні 1674 р. (після невдалого походу на здобуття самого Чигирина у липні того ж року) гетьман Лівобережжя, вартуючи перевози на Дніпрі, розмістив у Кременчуці Полтавський полк, у Чигирин-Діброві – Миргородський, у Вереміївці – Лубенський, отже, саме тоді він напевно остаточно опанував лівобережну Кременчуччину [173]. У наступному році, згідно з інструкцією царя, війська розподілили інакше [174].

Дорошенко, який у березні 1669 р. формально перейшов під зверхність турецького султана, втім, одночасно спробувавши досягти порозуміння з поляками на умовах Гадяцької унії, нажив собі цими кроками суперника на Правобережжі – уманського полковника Михайла Ханенка, претензії якого на гетьманську булаву підтримала пропольська партія та запорожці. Він складав конкуренцію Дорошенку до 1674 р. і за цей час війська суперників тричі сходилися у братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на тисячі.

У 1672 р. розпочалася повномасштабна турецько-польська війна, що закінчилася повною перемогою турків. За Бучацьким миром від 18 жовтня того самого року вони здобували Поділля, водночас гарантуючи владу Дорошенка над Брацлавським та південною частиною Київського воєводств колишньої Речі Посполитої.

Тріумф Туреччини виявився пірровою перемогою для Дорошенка. Турецька влада була вкрай непопулярною в очах українців, отже, люди почали масово розбігатися з території, контрольованої правобережним гетьманом, і без того напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим скарбом, женучи худобу, тисячні валки біженців тяглися до переправ на лівий берег Дніпра, де розселялися в лівобережних полках або вирушали ще далі, на Слобідську Україну. Це вавілонське стовпотворіння, як пише Н.Яковенко, сприймалося українцями як кінець світу, і символом його ставав Дорошенко, який у масовій свідомості сприймався як людина, що «запродала Україну туркам» [175].

На довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного гетьмана І.Самойловича і московська армія [Відмова поляків на користь турків від зверхності щодо Дорошенківських володінь розв’язувала руки Росії (до того зв’язані Андрусівським домовленостями 1667 р.) для претензій на Правобережну Україну.]. Московсько-козацькі сили зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками, проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні лютими репресіями до послуху (не знати кому і надовго) вкрай обезтямлене населення.

Так, під час руху з Гадяча до Чигирина росіяни та козаки лівобережного гетьмана переправились біля Градизька, захопили Крилів (здався 27 січня) та сусідні поселення [176]. Відплатна акція Дорошенка в купі із татарськими союзниками стерла з лиця землі Пиви та лишила зовсім «запустілою» Максимівку [177] та інші околичні поселення [178]. Пограбований Пивогірський монастир, здається, ненадовго припинив своє існування («монахи його розбіглись у різні боки») [179].

Тікаючи світ за очі з цього пекла, впродовж 1674-1675 років на Лівобережжя переселилася добровільно або внаслідок примусових переселень, організованих Самойловичем, значна частина українського населення Правобережжя. Так 1675 р. від татар до Городища, Кременчука та Чигирин-Діброви повтікала людність Крилова [180]. Більш-менш компактно переважно в низов’я Ворскли, Орелі та Самари в Полтавському полку в 1673-1674 рр. переселялось населення з околиць Умані [181]. Після 1672 р. тут виникають окремі козацькі сотні в Нехворощі, Маячці, Царичанці, Китайгороді та Орелі, повнокровнішими стають й Келебердянська, Переволочанська, Сокольська та Кишенська сотні, засновані трохи раніше, у 1660-1668 рр. [182].

Дорошенко пробував завадити цим масштабним переселенням. Зокрема, на початку лютого 1675 р. його сердюки («серденята») разом із загонами черемис (татари-липки) та кримчаків приходили з Крилова під Келеберду, де «многих християн в полон поимали и немало убытков починили». Полтавський полковник був змушений надалі тримати свій полк напоготові для відсічі [183].

До осені 1675 р. контрольована Дорошенком територія звузилась фактично лише до околиць Чигирина [184]. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті зламалася. На початку жовтня він через Івана Сірка розпочинає переговори про зречення своїх гетьманських повноважень та перехід під владу Москви [Слід завважити, що тоді ж Сірко прагне отримати в царя, в обхід гетьмана І.Самойловича, надання на Келеберду. В листі Самойловича від 16.Х.1675 р. повідомлялось, що через Келеберду Сірко матиме добрий зв’язок із Правобережжям («чтоб ему с руки было и тая сторона в совокуплении»), і що кошовий відкрив своєму писарю «таємницю» та казав «коли б мне толко в тот кут улезть, знал бі я что делать» (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.270). Отже, Сірко добре розумівся у стратегічній важливості Кременчуччини.]. Втім, від нього зажадали прибуття на Лівобережжя для повної капітуляції, на що він не погодився.

Тоді Самойлович перекрив дніпрові перевози (в Чигирин-Діброві з листопада 1675 р. стеріг Дніпро генеральний осавул Іван Лисенко [185]). Чернігівський полковник Василь Бурковський у березні 1676 р. випробовує міць Чигирина [Після цього походу в Кременчуці «для проведывания вестей» був залишений миропільський козак Лук’ян Забуга, який 18.IV.1676 повідомляв, що їздив за Дніпро до Крилова, де чув від крилівських попів Семіона та Григорія, що від Дорошенка не варто чекати чогось доброго, а в Кременчуці Л.Забуга бачив, як їхали до Дорошенка татарські посли, які заявляли, що орда «рада» миру Дорошенка з росіянами, бо вже татари «изнужились» від походів, вся здобич від яких іде лише туркам (див.: Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.626). Це повідомлення цікаво змальовує Кременчук як де-факто нічійний прикордонний пункт, де вільно блукають лазутчики різних мастей.].

Останньою надією Дорошенка переломити несприятливу для нього ситуацію було скликання загальної козацької ради, яку планували провести у Крукові. Сюди, зокрема, Сірко 28 травня 1676 р. запрошував прибути іншого ветерана Руїни – Михайла Ханенка [186].

Утім, вже у вересні 1676 р. дійшло до розв’язки. На початку цього місяця 15-тисячне московське військо Г.Косагова разом 5 тисячами лівобережних козаків під проводом генерального бунчужного Л.Полуботка (гадяцький, миргородський, лубенський, кінний полки та компанійці) рушило з-під Городища-Градизька на Чигирин. Мешканці Крилова та Воронівки воліли виказати покору і присягнули царю [187].

Головна ставка Ромодановського та Самойловича знову була влаштована під Градизьком (проти Вороновки [188]). Тут збудували земляну фортецю, з якої ватажки спостерігали за ходом кампанії [189].

Оборонятися Дорошенкові зі жменькою вірних козаків не випадало; не надійшло підмоги ні з Січі, ні від колишніх спільників – турків і татар. Після короткого бою правобережний гетьман 9 вересня 1676 р. капітулював. 19 вересня того самого року його примусили скласти знаки своєї гетьманської влади у таборі Ромодановського та Самойловича під Градизьком [190].

Прийнявши Чигирин у своє підпорядкування, Самойлович, тепер повноправний гетьман обох боків Дніпра, залишив у Крилові сотника Серховецького з 200 козаками, а у Воронівці ще сотню козаків. Про стратегічну важливість Крилова він відписав царю, що той «опасением равен Чигирину» і його «особно пешего моего войска подлинною частію укрепил есмь, так і впредь от меня на том же устроении тамо умалятися не будет» [191].

Татари ж та турки теж не дрімали. Вже 25 жовтня 1676 р. з «турских ближних городков» під Чигирин та під Крилів для «языков и ведомостей» підбігали їх розвідники [192].

Чигиринські війни: тризна по славі

Опанування Дорошенкових володінь Москвою зіштовхнуло її з Туреччиною. Остання висунула власного, фактично маріонеткового претендента на гетьман-ську булаву – Юрася Хмельницького і в 1677 році розпочала бойові дії проти російських та підлеглих гетьману Самойловичу козацьких військ. Центром протистояння стала стара гетьманська столиця – Чигирин, тому й воєнні кампанії 1677-1678 рр. здобули назви Чигиринських воєн (1-ї та 2-ї).

4 серпня 1677 р. 90-тисячне турецьке військо під орудою сераскира [головнокомандувача] Ібрагім-Шейтана обложило Чигирин. Останній перед війною був поспіхом підготовлений до воєнних дій: зведено нові дубові стіни, поглиблені рови, завезено зброю і запаси продовольства. Фортечний гарнізон нараховував 12,5 тисяч вояків – козаків лівобережних полків і московських ратних людей. Водночас до українсько-російського кордону була підтягнута 50-тисячна московська армія, вперше підкріплена слобідськими українськими полками – Сумським і Охтирським; готувалися до походу і полки Самойловича чисельністю близько 20 тисяч. Облога Чигирина тривала три тижні, але ситуація змінилася, коли 25 серпня головні сили Самойловича і Ромодановського підійшли до минулорічної переправи біля Бужина і Крилова.

Переправу утримував кримський хан та допоміжний турецький загін [193]. Дніпро тим посушливим літом був доволі вузьким та мілководним. Коли з прибуттям гетьмана Самойловича козаки під вечір 24 серпня почали стягувати до Бужинської переправи плавзасоби, зосереджені у Воронівці та Кременчуці, яничари перешкоджали цьому рушничною стрільбою (козакам довелося частину шляху тягти човни волоком по берегу, відстрілюючись від ворога [194]).

Турки навіть зайняли острів на Дніпрі, аби завадити форсуванню водяної перепони. Відтак, російським воякам та козакам прийшлося спочатку вибити супротивника з острова, а 28 серпня вже перейти у наступ на правому березі річки. Турки, не чекаючи підходу козацько-російської армії під Чигирин, відступили. Героями битви за переправу стали українські полковники Прокіп Левенець (полтавський) та Марко Борсук (ніжинський), а з росіян – полуполковник вибраного полку генерал-майора Агея Шепелева Семен Воєйков, солдатський полковник Самійло Вестов та ветеран українських походів стольник і полковник Григорій Косагов [195].

Невдача під Чигирином коштувала свободи Ібрагіму-Шейтану, ув’язненому з наказу розлюченого султана, і влади – кримському хану Селім-Гірею, засланому на о.Родос (хан і справді брав участь в облозі дуже неохоче, оскільки напередодні уклав мирну угоду з кошовим Січі І.Сірком). В імперії було оголошено загальну мобілізацію, а головнокомандувачем нового походу призначався сам великий візир Кара-Мустафа.

Прологом Другої Чигиринської війни став похід Ю.Хмельницького з татарами на Лівобережну Україну в січні 1678 р. І саме Кременчуччина стала епіцентром воєнних дій. Нападники захопили Вереміївку, потім Жовнин, Чигирин-Діброву, Горошин, Городище. Одним із завдань походу було повернути під булаву Хмельниченка насельників Правобережжя, яких цілеспрямовано депортували звідти за наказом Самойловича в 1678-1679 рр., так що в народі ці події отримали назву великого згону.

Звернення Ю.Хмельницького з універсалом до Миргородського полку, в якому він вимагав коритися йому, бо незабаром мають прийти татари, дало зовсім протилежні результати. Проти нього з різних міст Полтавщини рушили козацькі війська. Полтавський полковник П.Левенець, герой Чигиринських воєн, погромив військо Юрася біля Жовнина і той був змушений повернутись на Правобережжя. У той самий час у південній частині Кременчуччини, неподалік Манжелії московські ратні побили татар і прогнали їх далеко за Келеберду [196].

Наприкінці червня 1678 р. турецька армія разом з кіннотою кримського хана Мурад-Гірея повторно вступила в Україну (її чисельність обраховують на 130-140 тис.). Разом з собою Кара-Мустафа віз і гетьмана-невільника Ю.Хмельницького, тримаючи його, як доносили московські шпигуни, під пильною вартою. Готуючись до війни, Самойлович теж віддав наказ про тотальну мобілізацію, після якої його загони налічували до 50 тис., а російське військо князя Ромодановського – до 70 тис. осіб. Врахувавши досвід попереднього походу, вперед зайняти переправи вислали загін Косагова, який 21 червня зайняв плацдарм за милю нижче Воронівки (звідки відкривався найкоротший шлях на Чигирин) та зайнявся його укріпленням. Утім, згодом з’ясувалось, що наступати з цього опорного пункту великим військом (рухалося виключно готовим до бою табором-вагенбургом) незручно через ліси і болота. 6 липня [197] Ромодановський розпочав переправу під Бужином, що значно уповільнило рух війська на Чигирин.

Козацькі компанійські полки І.Новицького, Я.Павловського та Юриці зайняли позиції відповідно у Вереміївці [198], Жовнині та Чигирин-Діброві. Перші два підрозділи відповідали за контроль-«сторожу» Дніпрового узбережжя вище від гирла Сули (до Іркліїва та Сокирної), третій – нижче (до Кременчука). Можливих втікачів-дезертирів на Правобережжя гетьман Самойлович розпорядився вішати «яко здрайцов» [199].

Турецька армада, як і минулого року, попрямувала до Чигирина і 9 липня взяла його в облогу [200], розклавши величезний табір, розтягнутий на 10 км вздовж р.Тясмина. Вже наступного дня почався шквальний обстріл замку з гармат, який переривався лише атаками нападаючих; водночас турки за час облоги спробували здійснити 25 підкопів, намагаючись вибухівкою проламати отвори у фортечних стінах.

На Лівобережній Україні дивилися на боротьбу за Чигирин – символ Козацької державності – як на справу всенародного значення. Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, тодішній місцеблюститель престолу київських митрополитів, розпорядився, аби щодня у всіх церквах священики молилися за успіх війни. Слава першого Чигиринського походу була піднесена козацькими панегіристами до символу незнищенності Русі, яка доти зазнавала лише втрат і принижень. Один з них, Олександр Бучинський-Яскольд, наприклад, писав:

Зараз Русь на дорозі своїх предків гордих

Гонить скоком лісами татарськії орди

І, збиваючи з турка блискучі шишаки,

Собі слави малює довічної знаки.

Інакше дивилися на Чигиринську кампанію в Москві. По-перше, урядові було шкода коштів і сил на утримання стратегічно несуттєвої фортечки, а можливість перетворити зону довкола неї на нейтральну смугу видавалася цілком прийнятною; по-друге, в плани Москви зовсім не входило посилення України, яке могло б настати з відвоюванням правобережних територій. Тож потай від Самойловича, який на цей раз виявив гідну подиву непоступливість, Ромодановський отримав секретну інструкцію у разі необхідності зруйнувати Чигирин дощенту, населення вивести на лівий берег, а з турками добитися угоди, за якою б уся подніпровська правобережна смуга лишалася надалі незаселеною.

Керуючись цим планом, воєвода не поспішав на виручку обложеним, хоча його військо стояло під Градизьком проти Бужинської переправи вже у перших числах липня. Лише 6 липня розпочалася переправа. Кримський хан, якому з 6 турецькими пашами знову випало блокувати переправу, 10 липня здійснив диверсію. Його загін таємно переправився під Криловим на лівий берег і вдарив на російські обози. 11 липня вступили в бій передові сили росіян і козаків на правому березі [201], а 12 липня все військо Ромодановського та Самойловича вже стояло на Бужинських полях, з певним успіхом билось з блокуючими силами турків (займали позиції від Крилова) та татар (від Боровиці), відбивши спроби скинути їх в річку (10-13 та 15 липня). Тут російський полководець не використав шанс швидким маршем зайняти позиції під Чигирином. За урядовою інструкцією він чекав на підхід допоміжного загону калмиків та казанських й астраханських татар кн. Каспулата Черкаського (28 липня). Це дозволило туркам укріпити позиції на Стрільниковій гірці, які були здобуті великою кров’ю лише 3 серпня.

4 серпня російсько-українське військо наблизилось до Чигирина та налагодило зв’язок з обложеними [202]. Виведення з міста частин старого гарнізону (що почали вимагати винагороди своїх заслуг) та заміна їх новобранцями, на думку польського спостерігача С.Проського, стала основною причиною падіння фортеці 11-12 серпня [203].

Підпаливши залишки міста, Ромодановський і Самойлович почали відхід до дніпрових переправ. Турки їх переслідували і наступного дня обложили в Бужинських окопах, на самому березі Дніпра. Самойлович 16 серпня 1678 р. дав наказ компанійцям, прикриваючи Лівобережжя, розіслати сторожі від Ірклієва до Кременчука [204].

Бої на Бужинських полях за Бантиш-Каменським тривали тиждень і завершились генеральною битвою 19 серпня («пренадлежащею к кровопролитнейшим во всемирной истории»), що завершилась з перевагою російсько-козацького війська [205]. Проський говорить про 5 днів боїв, у яких особливо відзначилися українські козаки, та про значні втрати з обох боків [206].

Зрештою, турки відступили до Чигирина, який остаточно зруйнували, та організували невеликі експедиції на Корсунь (здався), Черкаси (населення втекло на Лівобережжя) та Канів (жителів винищено). Російсько-козацька армія Ромодановського [207] і Самойловича відступила за Дніпро (27 серпня), причому козаки закидали росіянам небажання битись на повну силу та покладали на них вину за програш у війні [208].

Тіні Чигирина

Перманентні військові дії тривали ще два роки, причому кременчуцьке узбережжя Дніпра стало, власне, лінією фронту. Тут стало перебувають «війська швидкого реагування» Гетьманщини – охотницькі полки: компанійці (кіннота) та сердюки (піхота). У січні 1679 р. військо Ю.Хмельницького, основну частину якого складали татарські підрозділи, починає вторгнення на Лівобережжя в районі Сули (загалом з Хмельницьким було 700 чоловік і ще якесь число з його родичем П.Яненком-Хмельницьким). Загони Юрася (рухались від переправи поблизу Черкас) захопили Вереміївку [209], Чигирин-Діброву, Городище, Жовнин, звідки вивели понад 3 тис. полонених для осадження знелюднілих околиць Чигирина [210]. Далі посунули в бік Лукомля, де, здається був тоді центр правобережно-«чигиринської» еміграції. До неї, передусім, Ю.Хмельницький та калга-султан писали в Лукомль з вимогою віддати «звиклое послушенство» [211]. Утім, сил компанійців та місцевих полків виявилось досить, аби швидко зліквідувати цей останній наступ Хмельниченка.

Емігранти-правобережці, здається, плекали надію на створення у Чигирин-Діброві бази «реконкісти», такого собі «Нового Чигирина». Тутешні мешканці навіть почали зведення фортечних укріплень, але лубенський полковник Максим Ілляшенко доносив 23 листопада 1679 р. І.Самойловичу, що заборонив укріплення цього «узбережного» містечка, запропонувавши місцевим мешканцям ховатись за стінами «континентальних» (і більш контрольованих з Батурина) Лукомля та Лубен [212]. У питанні наскільки це рішення полковника було самостійним (натхненим вірогідним новим зимовим наскоком Орди), можна і засумніватися, адже не виключено, що сам гетьман побоювався (і як врешті-решт з’ясувалось небезпідставно) згуртування екс-чигиринців.

На Кременчуччині, що і так весь час потерпала від наближеності до театру воєнних дій, особливо відгукнулось вторгнення кримського хана на Слобідську Україну в 1680 р. [213], яке зачепило і Гетьманщину. Окремий татарський загін («первая чата») на початку лютого переправився в Максимівці проти Городища та пішов гуляти понад річками Пслом і Хоролом [214] (загін цей знешкодили компанійці І.Новицького в купі з козаками лубенського полковника М.Ілляшенка [215]).

Трохи згодом (Самойлович писав Новицькому про це 25 лютого 1680 р.) близько півтори сотні татар (у листі мовиться про 300 коней «удвоконь») від Хмельниченка з’явилися проти Кременчука, розвідуючи про те, як ведуться справи в основного ханського війська. З’ясувавши, що через відлигу форсування Дніпра ускладнилося, вони повернули назад. Дорогою вони наштовхнулися в Крилові на «болоховцов Кременчуцьких», яких кільканадцять чоловік безпечно «з добычею» додому поверталося. Татари «значне одных поранили, а другие ледво отбилися от них поганцов» [216].

На початку лютого 1680 р. чигирин-дібровці впіймали під містом черемиса з 400-кінного загону немирівських татар та кам’янецьких черемисів, що планував вторгнення на терени Переяславського полку. Компанійці І.Новицького поспішили за ними услід [217]. Вірогідно, в період з літа 1680 до червня 1681 рр. у Чигирині перебував Ю.Хмельницький [218], утім якихось зрушень у житті краю в зв’язку з цим непомітно.

Безславний кінець Хмельниченка у 1681 р. привів на роль володаря підтурецької України молдавського господаря Іоанна Дуку, який перед тим відіграв значну роль при укладанні російсько-турецького мирного договору [219]. Маючи матеріальну базу в Молдові, господар-гетьман досить жваво заходився відбудовувати традиційний козацький уклад на Правобережжі (особливо успішно відроджувалась Наддністрянщина). Його представники – Ян (Іван) Дрешнич (Драгинич) (наказний гетьман) та Ян (Іван) Білевич [220] – відроджують українські полки. Зокрема, полковником чигиринським стає Уманець (за іншими вістками Гримбашевський або Крембашевський) [221].

Молдавські універсали та запрошення на «слободи» викликали живий відгук у насильно зігнаних на Лівобережжя українців-правобережців. Нова адміністрація була не від того, аби вряди-годи наслідувати досвід «згонів» І.Самойловича уже щодо українського Лівобережжя та Слобожанщини (відомо принаймні про два загони-згонники, вислані чигиринським полковником Уманцем) [222].

Самойлович, природно, вороже поставився до таких планів (можливості ж для силового вирішення проблеми у молдаван були досить обмежені). Здається, саме тоді звернуто увагу на створення постійного (чи майже постійного) форпосту компанійців І.Новицького на дніпровому узбережжі. Ним і стає Чигирин-Діброва, де з 1682 р. перебуває як не сам компанійський полковник, так його осавул [223], якому гетьман пише «жебы могл мети в руках своих побережье, и жебы не леновался проезджати до Городища и до Кременчука, для догляду статечного житья обывателей, пригрожаючи старшине городовой, жебы оные кождого з жителей своих человека мели на своих очах» [224].

Ситуація на Правобережжі змінилась після славнозвісної поразки турків під Віднем 1683 р. Польський король Ян ІІІ Собеський продовжував вести бойові дії з Туреччиною та прагнув залучити на свій бік правобережне козацтво. Останнє також було не від того, аби порозумітись з Річчю Посполитою. Відтак, останній великий «роман» козаків з ляхами тривав до смерті Я.Собеського у 1696 р.

У той самий час Самойлович воліє зустрічати ворога за межею сталих поселень і робить кроки аби закріпитися на правому березі вздовж Дніпра від Києва до Тясмина (бажання ефективно протидіяти втечам на Правобережжя також підштовхувало до цього) [225]. Зокрема, компанійці час від часу висуваються на рубіж Тясмину аж під Чигирин (як це було, наприклад, у березні 1685 р. [226]). Завдяки зусиллям Самойловича питання правобережної смуги Подніпров’я (від Стайок до Тясмина) залишилось у тексті російсько-польського «Вічного миру» 1686 р. сформульованим доволі неясно, що дозволяло гетьману продовжувати претендувати на зверхність щодо неї [227].

Цікавою є вістка з 8 жовтня 1685 р. про те, що Переволочна вважалась тоді «розмінним місцем» для українсько-російських та татарсько-турецьких полоняників [228]. То є нова згадка ознак стратегічності цього містечка, що стане таким помітним у подальшій історії Гетьманщини.

Взагалі, період кінця 1670-х – 1680-х рр. є одним із самих темних на Кременчуччині. Лишилося обмаль свідчень, як Кременчук пережив цю сумну годину, здається, місто роками стояло напівпустим, даючи такий-сякий прихисток лише козацьким сторожам на Дніпрі, перехожим запорожцям та біженцям з Правобережжя.

Серед останніх були, зокрема, роди сподвижників Дорошенка Петрановські (нащадки полковника чигиринського Федора Петрановського) [229], Білаші (Іван Білаш – сотник чигиринський) [230] та Болюбаші [231], що осіли в Чигирин-Діброві [232]. У Потоки перебрались Волевачі [233], у Власівці 1690 р. є «люди зацные Стецко Махно, Лаврен Димиденко [234], жители бувшие Чегиринскиі, а теперь Уласовские» [235], у Городищі на початку ХVІІІ ст. відомі вірогідні родичі «гетьманів на годину» П.Суховієнка та С.Опари (козаки реєстру 1712 р. Яцько Суховієнко та Лаврін Опара [236]). В Кременчуці як сотенний «товариш» у 1699 р. згаданий екс-чигиринець Пилип Марченко [237], який купив пасіку на Правобережжі у такої самої «жительки прежней чигринской, а потом кременчуцкой» Оришки Тунчихи [238].

Не менше були пов’язані з правобережними емігрантами й Апостоли, які висунулись по Першій громадянській війні (Виговського-Пушкаря) та майже змонополізували в своєму роду пернач миргородських полковників [Павло Охрімович Апостол – з колишніх військових клієнтів Я.Вишневецького, фіксується у Миргородському полку ще в реєстрі 1649 р. (Апостолів вважалися вихідцями з Молдови, не виключено то був зволошений грецький рід), потім був хомутецьким сотником (1658 р.). 1659-1660 рр. гадяцький полковник і наказний гетьман, 1660 р. водночас ще і миргородський полковник, згодом виступав на боці правобережних гетьманів (див. вище його кременчуцький епізод з 1665 р.). Полковником миргородським П.Апостол обирався також 1671-1673 та 1676-1678 рр. Крім нього як миргородські полковники відомі Дем’ян Постоленко (Апостол) у 1664 р. та Григорій Постоленко (Апостол) – 1668 р.]. Племінник («сестринець») Павла Охрімовича Апостола – Максим – був крилівським сотником (1672 р. їздив до Криму як посланець Дорошенка) [239], з ним напевно пов’язані знані пізніше маєтності Апостолів у Крилові.

Той самий Павло Апостол (знаний ще як Щуровський) став у 1680-х рр. однією з провідних фігур козацької реконкісти на Правобережжі [240] (брав участь у віденському поході короля Яна ІІІ Собеського 1683 р. [241], був нобілітований, 1687 р. його козаки хазяйнували у Брагінській волості на Брацлавщині, а восени 1691 р. він страчений за наказом С.Палія) [242].

Тим часом Данило Апостол, син вищезгаданого Павла Охрімовича, завершував територіальне оформлення Миргород-ського полку (здобув полковницький пернач у 1683 р.), з відсуненням далі на південь зони контролю Полтавського полку на Кременчуччині [243]. Згодом він переносить полковий центр у сусідні з Миргородом Сорочинці. У реєстрі особистої «корогви дворянської» за 1722 р. цього непересічного миргородського полковника зустрічаємо знайомі прізвища Богуна, Сербина, Івановичів, Черкаса, Волошиних та ін. [244].

Загалом така значна концентрація «чигиринців» на Кременчуччині пояснює ключове значення цієї території у спробах відновити правобережне козацтво наприкінці ХVII – на початку XVIII ст. Пізніший druck nach Westen, «натиск на Захід» миргородської колонізації Правобережжя також великою мірою завдячував саме цій обставині.