Версія для друку

Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 252 – 328.

Розділ 3. На вістрі колонізації:
змагання цивілізаторів (кінець XVII – 1764)

3.2. Обрії матеріальної цивілізації.

Химерний образ старосвітського суспільства на Кременчуччині

Агро-урбаністика: загальний стан міст Гетьманщини

Шлях-авантурник: місцеві транспортні та торгівельні артерії

Лицарі бізнесу: кременчуцьке чумацтво

«Старші та менші» діти Вітчизни: старшина, козаки, міщани, селяни та клір

«Південний» полк, «узбережна» сотня

«Всякому городу нрав і права»

Примітки

Химерний образ старосвітського суспільства на Кременчуччині

За доби Гетьманщини остаточно оформлюється той «тип господарювання», який уже тогочасні спостерігачі, зокрема Й.А.Гільденштедт, позначають як «український». Зорієнтований на сільськогосподарські заняття він, власне, і зробив з «села» останню цитадель української культури.

Процес «оселянення козацтва» [У структурі населених пунктів, наприклад, Потоцької сотні на 1768 р. бачимо одне містечко (Потоки), одне село (Дмитрівка) та 242 козацьких хутори (Див.: ЦДІАУК. – Ф.57. – Оп.1. – Спр.439. – Арк.91-100зв.).] та період досить тривалого послаблення феодальних відносин у Гетьманщині, надав Наддніпрянському селу того неповторного вигляду демократичного, культурного, соціально та економічно мобільного світу, який вражав сторонніх спостерігачів. Так, англійський мандрівник Джозеф Маршалл, який у 1768-1770 рр. об’їздив Центральну й Східну Європу писав, що «сучасне населення України це цивілізований народ, найкращі хлібороби в усій Російській імперії», причому додавав, що він «не зустрічав жодної країни, яка була б так схожа на найкращі провінції Англії, як це зауважив на Україні» [1].

З погляду сучасного американського професора економіки М.Чировського, існували дві причини переважання саме сільського господарства в економіці краю – географічне середовище й іноземна агресія. По-перше, вигідності аграрного сектора сприяли особлива родючість землі та сприятливий клімат. По-друге, величезний промисловий «потенціал мінералів, енергії й праці» на українських теренах не міг розвиватися внаслідок зовнішнього втручання та через воєнні фактори [2].

Та й держава подекуди цілеспрямовано сприяла аграризації економіки Гетьманщини. Так, уже за гетьманства І.Скоропадського, Петра І захопила ідея перетворення Лівобережжя та Слобожанщини на регіони масового розведення овець. Він мав особисту розмову з цього приводу з володарем булави, під час якої дав різні вказівки, як це, на його розсуд, краще зробити. На гетьмана покладалася відповідальність за розшук людей, здатних забезпечити функціонування овечих «заводів» [Окрім, вівчарських отар у Миргородському полку (всього на 1738 р. «в смотреніі» особливих наглядачів Іноземної Колегії в полку лічилось 6.359 овець) існували такі екзотичні підприємства як «заводи» диких кіз та сугаків (див.: Слабченко М.Є. Господарство Гетьманщини XVII-XVIII століттів. – Т.1. Землеволодіння та форми сільського господарства. – Одеса, 1923. – С.53-54).].

Справа ця, звичайно, була багато в чому корисною (на Кременчуччині вівчарство залишалось провідною галуззю господарства до першої половини ХІХ ст.), однак її реалізація передбачала перетворення господарства українських земель на сировинний, достоту колоніальний придаток економіки Росії. Розвиток вівчарства (до того ж, головним чином, грубововного) тут надто нагадує насадження певних монокультур (не важливо чи це кава, бавовна, спеції тропіків та субтропіків, чи аргентинське м’ясне тваринництво) та вкрай спеціалізованих господарських моноциклів у класичних «заморських» колоніях Англії, Франції чи Голландії.

Насадження таких самих моноциклів мали на меті, наприклад, і заходи царського уряду із збільшення виробництва прядива в Гетьманщині, що здійснювалися відповідно до указу від 27 серпня 1721 р. «О размножении в Малой России доброй пеньки». І.Скоропадський для цього мав призначити спеціальних уповноважених з полкової чи городової старшини.

Агро-урбаністика: загальний стан міст Гетьманщини

Розквіт старосвітської культури села в Україні набув і форм певної компенсації за занепад місцевої міської традиції. Н.Яковенко міркує, що

«непоправного удару реформи Петра І завдали українській торгівлі, примусово втягнутій в рамки загальноросійських регламентацій. Заборона вільного вивозу цілого ряду так званих заповідних, тобто стратегічно-сировинних товарів, які належало здавати до казенних складів (як коноплі, віск, поташ, селітра, збіжжя та ін.), доповнювалася обов’язковою вимогою експортувати решту предметів торгівлі не по звичних, віками налагоджених шляхах через Річ Посполиту і Австрію, а через північні російські порти, що збільшувало видатки на транспорт і взагалі не приносило зиску в зв’язку з труднощами важкого доїзду. Торгові обмеження на імпорт закордонних товарів швидко позначилися на становищі міст, віднині мимоволі переорієнтованих на внутрішній російській ринок, і то хіба як перевалочні пункти руху сировини до Москви й Петербурга, бо готові промислові товари – текстиль, папір, зброя, металеві вироби – в Україну завозилися звідти, підриваючи її власне ремісниче виробництво. Водночас поява заснованих за ініціативою влади казенних мануфактур, тобто фабрик, на яких працювали приписані до них селяни довколишніх сіл, закладала міну під традиційну цехову систему.

Нашаровуючись на загальний занепад міського життя, спричинений старінням магдебургій на обширах Речі Посполитої, система заходів Петра І в підсумку призвела до того, що хоч на території Гетьманату нараховувалося близько 200 населених пунктів міського типу, проте місто як таке (за винятком хіба Києва) тут по суті зникло, підмінившись, за влучним висловом Михайла Слабченка, «його сурогатом – ярмарковим пунктом». На це вказують, зокрема, і неймовірно низькі показники заселеності: навіть у найбільшому з міських осередків, Києві, кількість дворів коливалася в межах 2,5-6 тис., а в решті полкових центрів пересічно не перевищувала 400-600» [3].

Як на мене, ці висновки трохи засуворі [4]. Адже, лідери навколишнього щодо Кременчука регіону за кількістю населення, одні з найстаріших тутешніх міських осередків, Говтва та Хорол на 1734 р. налічували 610 та 608 посполитих дворів, а свіжої слави Сорочинці (з початку ХVIII ст. новий полковий центр Миргородського полку) мали їх аж 750 [5].

З 1729-1730 рр. до 1764 р. населення Кременчука подвоїлося (приблизно з 1000 до 2000 мешканців) [Докладні розрахунки населення див. нижче, цифра 4-5 осіб на двір, використана для даного підрахунку, використана враховуючи дані 1773 р., де на 173 двори показано 798 жителів (див.: Николайчик Ф.Д. Город Кременчуг. – С.130). Зростання у межах демографічної «норми» Броделя. ]. До того ж кількість мешканців «міст» (пропонована Броделем нижня межа понад 400 жителів), наприклад, у Миргородському полку становило екстремально високий для Європи відсоток – 46,3% (враховані лише «города» і «містечка» з реєстру 1734 р., без великих сіл). Для Англії такий розрахунок на 1700 р. складає 25%. Щоправда, якщо нижня межа буде прийнята в 5000 жителів, то на території Миргородського полку десь близько цієї кількості мешканців було хіба в тих самих Сорочинцах (хоча Говтві, Хоролу та Миргороду до цього було також не так вже далеко). Якщо навіть лише полковий центр справді долав 5-тисячну межу [6], то можна говорити про 6-7% «городян» у полку (в Англії 1700 р. – 13%, 1750 р. – 16%; в Росії 1724 р. – 3% [7]) і, таким чином, ситуація з цим показником не така вже і безвідрадна.

Гетьманський уряд у середині ХVIII ст. пробував розібратись (без особливого успіху) зі статусом кожного конкретного міста. Так, «сискавшиєся» в двох сотнях полковій Лубенській та Чигирин-Дібровській, польські привілеї, 1749 р. були перекладені російською та відправлені у Генеральну Військову Канцелярію [8]. Напевно близько цього часу була знята копія і з кременчуцького привілею 1659 р. [9].

Про певну стагнацію міського життя свідчить і наявність «пустих» осель (відсутність у цьому списку Миргорода, Сорочинців та Городища може сигналізувати про їх «провідне» економічне становище на теренах Миргородського полку). Так, за ревізією 1737 р. у Кременчуці пустувало чотири козацьких та 45 посполитських дворів (хат) [10]. 1755 р. – 16 дворів та 50 бездвірних хат. 1762 р. лічаться «пустими» 45 дворів і одна бездвірна хата, а при них 13 городів, 25 пустих пляців та при пристані та Дніпровському перевозі на вільній землі побудованих крамних шинкових лавок козацьких 17 та посполитських 2, а також двір при березі, хата з коморою [11].

Утім, у цьому постійному «спустінні» Кременчука була й інша, привабливіша сторона – вперше у своїй історії він стає містом-митрополією. Найбільша суто кременчуцька колонія – Круків, на 1752 р. уже зветься містечком [12]. Чималим був внесок Кременчука й у розвиток Крилова та інших «задніпрських місць».

Потерпало місто і від «звичних» для того часу лих – пожеж та епідемічних захворювань. Так, вогонь відвідав Кременчук 1730 р. (коли згорів двір екс-сотника М.Чередничка) [13], 1743 р.(?), коли горіла кременчуцька ратуша [14], 5 липня 1748 р. [15], 8 вересня 1749 р., коли «попущенієм Божим» «до фундаменту з усіма Церковними образами» згоріла Спаська (Преображення Господня) церква [16], а також у 1758 р. [17] та на початку 1761 [18] р., коли горіли армійські провіантські склади. Пошесті гостювали тут, як вже згадувалось, 1730, 1739 та 1760 рр. (наскільки Кременчук постраждав від знаної в регіоні моровиці 1690 р. сказати важко). Про те, які антипожежні заходи здійснювались у околичних містах-містечках, де не було спеціальних пожежних служб, повідомляє «репорт» Городиського сотенного правління від 30 серпня 1768 р. Там, зокрема, повідомляється, що

«от сотенного городиского правления всем жителям всегда подтверждается, в летнее время, то есть от мая по сентябрь месяц, хотя в дворах в печах топить запрещается, но по неимению обывателям удобного к зделание от жителей к поставкы печей места те обыватели в печах топят с великое осторожностию, а сверх того поежеденно и надсмотренные от правления сотенного обдержится [себто наглядає – Д.В.]; и инструменти ж пожарные, то есть крутьев [багров?] 15, вилев 6, грабли 1 и на ропутиках [«на розпутьях» себто на перехрестях] бочек с водою 15, лесниц 5 при сотенном правлении в готовности содержится; а во время пожару с иного двора с ведром, а с иного топором или с лошадю под бочкы по едному человеку по дворам и хатам росписанно, и всем жителем о том всегда притверждается; данные розчисленны [себто мешканці поділені] по десяткам; определенны от козаков десятскые числом десятских 30 человек; а над всеми теми городничий сотенний Остап Кремень; сверх же вишеписаного в тож летное время при каждому двору с водой бочкы, лествицы и другие падобные к тому инструменти нарочно поделанные содержатся» [19].

За весь час існування Кременчука з першої половини XVII ст. не чуємо про негаразди, спричинені повенями, що так докучатимуть городянам, починаючи з кінця XVIII ст. Вірогідно, невеликі розміри тогочасного міста, що дозволяли йому не виходити за межі найбільш високої частини дніпровського берега, та рови з валами, якими було обнесено принаймні частину поселення, становили достатню перепону для водної стихії.

Потерпали кременчужани і через періодичні нальоти сарани [Про цю специфічну українську проблему добре відомо ще з описів Боплана.] (особливо запам’ятались у 1690 та 1710-1711 рр., хоча і 1749 р. кременчуцький значковий товариш Максим Байдак спеціально направлявся «для іскорененія» сарани під с.Бориси Городиської сотні [20]) та неврожаї (1749 р.) [Питання кількості та «якості» неврожаїв протягом ХVIII ст. ще недостатньо досліджене.]. Традиційним, хоча і не «природним» лихом, була війна (особливо руйнівна у 1708-1713 рр. та 1735-1739 рр.).

У місті тричі на рік проводився ярмарок (приурочений до церковних свят 1 січня, 24 червня, 1 вересня [21]), кожний тривав тиждень (хоча в 1781 р. В.Зуєв повідомляв, що справлялись і за 3 дні [22]). Звичайні торги в Кременчуці проводилися тричі на тиждень (у середу, п’ятницю та суботу) [23]. Серед міст і містечок «узбережної» Кременчуччини лише Городище (Градизьк) мало кращий індекс торговельної активності за цими показниками [24].

Розвитку такого перспективного в ХVII ст. «узбережного» центру як Чигирин-Діброва на заваді стали, здається, передусім природні умови. Містечко у ХVIII ст. усе більше потерпало від дніпрових повеней та «від умноження пісків» (наносів Дніпра), так що мешканці навіть готові були цілком перенести його на місце с.Мозоліївка [25]. Крім того, занепад компанійських полків (по виступі мазепинців), базою яких на рубежі ХVII-XVIII ст. була Чигирин-Діброва; втрата «суверенітету» над Жовнином (у 1730-і рр. виділений в окрему сотню); досить масштабне людське «донорство» на користь правобережних сотень Миргородського полку (Крилів, Цибулів, Архангелогородка) та часткові успіхи Пивогірського монастиря (припадають на середину ХVIII ст.) у справі підпорядкування собі чигирин-дібровських володінь також обмежили перспективи міста [26].

Давньому правобережному «конкуренту» Кременчука в регіоні – Крилову (що стрімко відроджується особливо протягом 1730-х – 1740-х рр.), розвиватись перешкоджав поділ міста на «польську» та «російську» частини. Ліквідація тут у зв’язку з утворенням Нової Сербії козацької сотні, що мала наслідком значний відтік населення на південь, на територію Новослобідського полку також гальмівно вплинула на розвиток Крилова.

За політичними обставинами, як уже згадувалося, буде невдовзі перерваний і розвиток центру південної Кременчуччини – Переволочни. У царювання Катерини ІІ вона взагалі втратила статус міста [27].

До характеристики міської економіки України, поданої Н.Яковенко, слід додати, що й дуже важлива для Кременчуччини торгівля з Кримом, Молдовою та іншими контрольованими Османською імперією землями, страждала від майже безперервних російсько-турецьких війн. Нормальні торговельні стосунки часто-густо підмінялися контрабандою [28].

Крім того, із втягненням місцевої торгівлі у всеросійський ринок неабияк зріс податковий тиск на неї митних чиновників з Росії. Взагалі, про стале оподаткування в Гетьманщині можна вести мову хіба з 1686 р., коли І.Самойлович почав впроваджувати «оренди» чи то відкупи на продаж алкоголю, дьогтю та тютюну, а також податок на млини. Причому гетьман свідомо казав, що «кождый тое признает, же слушней быти арендам, анижли поборам и подымным, якие певне людей бы розогнали» [29]. За гетьманування І.Мазепи місцеві купці сплачували більш менш чітко встановлені податки за вільну торгівлю як на території Українського гетьманату, так і за його межами – так звані евекту (податок на місцевий експорт) й індукту (податок на імпорт в Україну). Вони в основному становили 2% від вартості товару. В Речі Посполитій збиралися також гроші за транзит.

Відразу після подій, пов’язаних з переходом Мазепи на бік шведів, обставини в цій сфері радикально змінилися, причому на гірше для українців. Безпосередньо індукту з лівобережних полків цар віддав на відкуп чужій інтересам Гетьманщини людині – відомому на той час «фінансистові» з Балкан С.Рагузинському (Владиславовичу). Останній особисто керував збиранням коштів за вивіз товарів за кордон, кладучи чималі суми у власну кишеню. Певну ж частину зібраних податків Рагузинського зобов’язували щорічно сплачувати в скарбницю держави. Офіційно він вважався підпорядкованим гетьманату, а законодавчо його статус визначили царський указ та відповідний універсал І.Скоропадського [30] (митні збори і надалі часто-густо обминали скарбницю Гетьманщини про що, наприклад, свідчить справа за 1745 р. про прийняття грошей, зібраних кременчуцькими митниками, у Київській губернській канцелярії [31]).

Утім, і гетьманськими фінансовими агентами часто бували іноземці, зокрема, торгівці-греки, потужна громада яких прославила тогочасний Ніжин. Так, з 1741 р. маємо згадку про кременчуцького дозорця індукти – Кателія Юрійовича, який приймав 1741 р. присягу імператриці Єлизаветі разом із кременчуцькою старшиною (при ньому вже тоді згаданий писар індукти Афанасій Івановов) [32]. 1755 р. у Ніжині згаданий кременчуцький індуктор Кателей (Катерій), якому померлий купець Андрій Курбаноглов заборгував 300 рублів [33]. Чи був це ще той самий Кателій Юрійович чи вже Пантелеймон Каталей, абшитований значковий товариш київського полку, який з 1758 до 1764 рр. тримав на відкупі Кременчуцький перевіз (за 465 р. щорічно) [34], сказати з певністю не можу [Якщо Кателій Юрійович та Пантелеймон Каталей не одна й та сам особа можна говорити про династію кременчуцьких індукторів-ніженських греків.]. Утім, ніжинські греки були безумовно частиною «старої доброї Вкраїни» і цілком поділили її сумну долю після ліквідації гетьманату [Те саме можна сказати і про інших вихідців з Балкан (передусім т.зв. «волохів» – молдаван і румун та південних слов’ян – сербів, болгар та ін.), які без значних проблем інтегрувалися в український соціум на будь-якому соціальному щаблі. І, оскільки вони не творили якихось специфічних спільнот, я відмовився від окремого аналізу їх внеску у життя Кременчуччини у цікавий нам період.].

Упереджене ставлення до євреїв на Гетьманщині збережене з часів Козацької революції середини ХVII ст. не сприяло відродженню тут єврейського осадництва як успадкованого з річпосполитських часів, так і пов’язаного зі стійкими позиціями юдеїв у торговельному бізнесі на Сході Європи. Так, за даними 1738 р. на теренах Миргородського полку єврейських мешканців немає [35]. Лише в «новоросійський період» така ситуація зазнає помітних змін.

Інша традиційна східноєвропейська діаспора – ромська (циганська), сприймалась у Гетьманщині значно толерантніше. Місцеві цигани (були ще й захожі «волоські», які мали автономну самоорганізацію) без труднощів проходили поверхову «українізацію»: засвоювали місцеву мову, українізували свої імена та прізвища (на -енко [36]), наслідували деякі форми суспільної організації («циганські полкові отамани» [Посада скасована в 1765 р. паралельно з іншими залишками «доброї старої України».]), брали участь у суспільному розподілі праці (майже змонополізували коновальський промисел, послуги ворожок тощо). Ярмаркова стихія «сільського» міста України стала для циганських таборів рідним домом [37].

Схильність до збереження кочового укладу творила для циган чимало клопотів з адміністрацією, яка активно, з військових та фіскальних міркувань, запроваджувала паспортизацію населення. Утім, державні інституції вбачали в них і «ніжно любимих» потенційних платників податків, відтак намагалися плекати їх заради цієї іпостасі. Шукачі кріпаків-«підданих», яких за часів «присмерку Гетьманщини» було хоч греблю гати, також часто заглядалися на убогі циганські громади, але рідко спромагалися на подолання досить дієвого пасивного опору з їх боку (зокрема, стійкого небажання осідати на одному місці).

Податковий тиск на Україні зростав і надалі (хоча не завжди ініціатором цього процесу бував російський уряд). Утім, небезпечнішим за пряме оподаткування були спроби регулювання української економіки «згори». Так, 1731 р. російська комісія з комерції запропонувала проект, за яким провіз товарів на західному кордоні Гетьманщини мав здійснюватись лише в 4-ох пунктах (Київ, Сорокошиці, Переяслав та Переволочна), а інші шляхи мали бути перекриті заставами [38]. На щастя Кременчука чи, скажімо, Городища (Градизька) та деяких інших тутешніх містечок, проект цей не був реалізований. Та вже у 1754 р. митна реформа, зорієнтована на інтереси російських (столичних) купців, нанесла певний удар місцевій торгівлі, збільшивши податкове навантаження на неї.

Шлях-авантурник: місцеві транспортні та торгівельні артерії

Утім, Кременчук через свій маргінальний прикордонний статус мав певні переваги для розвитку місцевої, переважно транзитної, торгівлі [39]. Крім господарських зв’язків по Дніпру (вниз переважно лісові матеріали, вверх – сіль) [40], серед важливих для кременчужан торговельних шляхів були Чорний (Польський) або Шпаків шлях, що отримав свою назву від Чорного лісу, знайомої нам межі правобережної Кременчуччини. Він вів у Західну Україну та до Польщі [41].

Утім, найважливішими для Кременчука та околиці лишалися шляхи «кримського напрямку» (звідти везли переважно сіль, рибу та «вироби Сходу», туди – хутра, масло, хліб тощо [42]): Крюковський (знаний також як Січовий) – від Крюкова уздовж правого берега Дніпра повз пороги на Кічкас, далі на Кримський або Чумацький шлях; Переволочанський – від Переволочної на Саксагань, Базавлук, Солону, в Нову Січ, а потім з правого берега Дніпра на лівий, до Кримського шляху; Кизикерменський – від Кременчука на Жовте, Курячу Балку, Недайводи, вододілом Саксагані й Інгульця, через Давидів брід у Кизикермен, через Дніпро й на Кримський шлях [43].

Про пріоритет кримської торгівлі в регіоні говорить й історія про першу спробу міжнародного (голландського) бізнесу організувати своє представництво в Україні. На роль представника-дистриб’ютора головна Константинопольська торговельна контора 1740 р. обрала полтавських купців Максимовичів, утім повільність їх роботи та нехтування регулярними звітами про просування справи знеохотила голландців до продовження співпраці [44].

На лівобережжі як Кременчуцька дорога чи Полтавський поштовий тракт відомий шлях XVII-XIX ст., що сполучав Кременчук і Полтаву. Крім того, важливим для сполучення з Росією був Ромадановський шлях, що вів з Кременчука до Ромен. Про нього Т.Шевченко записав колись такий кременчуцький переказ, згодом включивши його до повісті «Наймичка». Остання так і починається: «Між містом Кременчуком та містом Ромнами лежить велика транспортна або чумацька дорога, яка зветься Ромодановим шляхом». І далі Шевченко розповідає: «жив у місті Крюкові (що за Дніпром, проти Кременчука), так у цьому місті Крюкові жив багатий, незчисленно багатий чумак Роман», який колись добре напідпитку не угледів, як воли повезли його, а слідом за ним і очолювану ним чумацьку валку не звичною дорогою «... спочатку на Хорол, так що йому Золотоноша залишалась вправо, а Веселий Поділ вліво, потім із Хорола на Миргород, із Миргорода на Лохвицю, а із Лохвиці уже в Ромен», а чистим полем далеко від населених пунктів. Попри це новий шлях виявився коротшим і був названий на честь «першопрохідця» Романовим (Ромодановим) [45].

Утім, гадаю вірогіднішим є походження назви цього шляху від прізвища московського воєводи Г.Ромодановського [46]. Він довгий час очолював російські війська в Лівобережній Україні, й, либонь, не раз водив їх у походи, не добираючи доріг.

Почавши розмову про транспортні артерії Кременчуччини, окремо слід сказати про Кременчуцький перевіз*, що відіграв значну роль у місцевій економіці. Так, у червні 1724 р. через Кременчуцьку, Переволочанську та Лялинську [Селище Лялинці знаходилось у гирлі Сули проти Бужина і належало до Жовнинської сотні Лубенського полку (в ХХ ст. стало зватись Ялинці, а 1959 р. в зв’язку з затопленням Кременчуцьким водосховищем перенесене на нове місце неподалік автотраси Кременчук-Градизьк-Золотоноша).] застави проїхали 1479 господарів (за декількома винятками то були чумаки), які представляли переважно Лівобережжя [47]. 806 возів везли сіль із-за кордону (близько 67 тис. пудів) [48]. За обрахунками І.Слабєєва, загальна кількість ввезеної солі за сезон (травень-жовтень) могла тоді на цих трьох заставах становити 500-600 тис. пудів [49] (8-9,6 тис. тонн).

1734 р. Кременчуцький перевіз на якійсь час (до 1740 р.?) став приватним володінням вдови гетьмана Д.Апостола [50]. Про рух на ньому є також свідчення з донесення й за серпень 1743 р. Тоді через перевіз, відбувши 10-денний карантин, пройшло 125 хазяїв і 461 челядник з 512 возами (для порівняння через Крилівський форпост за той самий час пройшло 231 віз [51]). На перевозі зареєстрували 222 вози, що їхали на Крим, 201 – на Січ, 89 – на Лівобережжя. За відправний пункт вони мали:

Лубенський полк – 219 возів

Миргородський полк – 123

Ніжинський полк – 53

Запорозька Січ – 48

Крим – 30

Прилуцький полк – 13

Переяславський полк – 11

Правобережжя – 11

Гадяцький полк – 4

_____________________

Разом – 512 возів [52]

Отже, як підрахував М.Ткаченко 82,61% (423 вози) походило з Лівобережжя. Відсутність возів з Полтавського полку пов’язана мабуть з наявністю «свого» перевозу в Переволочній.

Більшість возів йшло через Кременчук порожніми, або як казали господарі на перевозі «їхали для купечества». Лише 59 возів (11,52%) везли товар, зокрема сіль – 45 возів, рибу – 6, горілку – 3, фарбу, папір – 4, крейду – 1 [53].

Про жвавість руху на Кременчуцькому перевозі є повідомлення з 1765 р. У ньому згадується, що іноді купцям доводилось чекати до трьох тижнів на свою чергу, аби перевезтись через Дніпро [54]. Судячи з даних по Переволочні з початку 1760-х рр. на перевозі могло бути 5-6 поромів [55].

Прибутки з Кременчуцького перевозу були порівняні з сусіднім Переволочанським (20 тис. руб.) [56]. Про них з певністю можна сказати тільки що вони були менші за 40 тис. руб. [57]. Спрямовувались ці доходи у «військовий скарб» Гетьманщини, звідти огульно розподіляючись по полках.

Утім, з утворенням Нової Сербії прибутки з обох перевозів російський уряд спрямував на утримання полків новосербів. Так, 1755 р. на це планувалось отримати з Переволочанської митниці 24 148 руб., а з Кременчуцької – 24 000 руб. (насправді зібрали 13 159 руб. 85,75 коп. та 14 263 руб. 24,75 коп. відповідно) [58]. За митними зборами Кременчук тоді випереджав усі митні пункти українського Подніпров’я (в т.ч. і Васильків – 12 467 руб. 04 коп. у 1755 р.) [59].

1758 р. російський уряд спробував здати митниці на відкуп на 6 років Темерниківській компанії – московському купцеві М.Шемякіну з товариством (усього 14 осіб) [60], але справа ця скінчилася плачевно. Заарештований у 1762 р. за борги перед державою Шемякін виправдовувався неможливістю подолати корупцію на митницях (і це при тому, що на користь митників за законом йшла чверть усього вилученого ними конфіскату), що робила митну справу цілком збитковою [61]. Справа скінчилася компромісом – держава посилила військово-адміністративний контроль над митницями, утім не відмовляючись від послуг екс-відкупників з Темерникської компанії (вони ставали начальниками-наглядачами, що прийшли на зміну директорам Митного статуту 1755 р.) [62]. Шемякін же остаточно розрахувався з казною лише у 80-х рр. XVIII ст. [63].

Якщо мовити про кременчуцьких корупціонерів-митників, то тут уславив (обезславив?) себе цольнер Кузнєцов. Цей любитель «солодкого життя» якось експропріював на свою користь кілька пудів «конфект сахарных» та сухофруктів («смоковин») [64].

Лицарі бізнесу: кременчуцьке чумацтво

Завершити огляд торговельної активності кременчужан хотілося б згадкою про найколоритніших представників тогочасного українського бізнесу, про чумаків. Сама назва «чумак», на думку одних, походить від слова «чум» – ківш, яким мандрівники пили воду під час своїх далеких переїздів; на думку інших, від татарського слова «чумак», тобто візник; треті вважали, що від слова «чума», оскільки українські купці, їдучи у Крим, часто заражувалися по дорозі чумою, що там лютувала, і нерідко заносили її й на Україну; четверті виводили назву з того, що українці, вирушаючи в дорогу, для відвернення всілякої зарази й комах вимащували свої штани й сорочку дьогтем і своїм виглядом нагадували чуму [65].

Чумацтво було засновано на засадах суто товарної асоціації. З 1746 р. відомий, наприклад, склад компанії переволочанських купців, які їздили торгувати аж до Козлова (Євпаторія): Іван Матвієнко, Кирило Лисицин, Михайло Гегеля, Іван Новоселко та Грицько Савенко [66].

Дозволю собі тут навести яскравий опис чумаків Д.Яворницьким:

«Протягом довгого історичного життя українське чумацтво виробило собі й певні прийоми переміщення своїх товарів з одного місця в інше «одвічними» шляхами широких степів. Ледь сходив сніг після зими, ледь з’являлася травиця з землі, ледь заревіли чумацькі воли, виходячи з-під повітки після довгої зими, як уже зарипіли довгі мажі, добрі паровиці, й чумаки стали збиратися на майданах за слободами в довгі валки. Склавши на небагатьох возах необхідні для мандрівки припаси або харчу – пшоно, хліб, сало, гречану крупу, а також приготувавши необхідне кашоварське причандалля – казани, тагани, сокири, ложки, салтовки, чумаки рушали в дорогу. Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими і лискучими, «як з води», волами, часом із золоченими й прикрашеними кольоровими стрічками рогами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки. На ньому сидів сам «батько-отаман, пан-господар», а відразу біля нього півень, що сповіщав чумакам час дня і ночі. Отаман завжди йшов попереду; його обирали всією артіллю як людину досвідчену, бувалу, яка знала всі шляхи, вміла передбачити всі небезпеки. Він вказував усій валці дорогу, піднімав їх у путь, зупиняв валку для відпочинку, визначав нічних і денних сторожів, розбирав сварки між ватажанами й турбувався про відвернення несподіваних нападів з боку різних степових харцизів. Найважливішою після отамана людиною був кухар, чи кашовар: він зберігав усю харчу та кашоварські знадоби, готував страву чумакам до снідання, обіду, полудня й вечері. Для безпеки в дорозі всі чумаки мали рушниці й довгі списи, а свої гроші ховали або в гамани на грудях, або на колісні ободи під шинами» [67].

Вантажопідйомність чумацької мажі нараховувала близько 60 пудів (960 кг) на пароволовий віз (найсильніші воли могли брати і до 90 пудів (1440 кг)). Четверикова мажа брала до 120 пудів (1920 кг). Є дані, що чумаки використовували також шестирикові мажі. Аби забезпечити збереження товару мажі мали кузова (скриньки) [68]. За сезон чумак міг зробити 2-3 ходки до соляних озер у володіннях кримських ханів, отже, щорічно перевозячи в середньому близько 3 тонн вантажу на паровицю. Заробіток чумака за ходку паровиці сягав 20 рублів (за цінами 1740-х рр.) [69]. А оскільки зазвичай чумак виряджав 3-4 паровиці (кожний чумак-хазяїн у середньому мав двох наймитів [70]) його річний заробіток міг сягати 120-240 рублів (без вирахування платні наймитам) [Для порівняння, за розрахунками М.Слабченка звичайна заробітна платня робітника тоді складала 14 руб. 45 коп. на рік (див.: Слабченко М.Е. Хозяйство Гетманщины в ХVII-XVIII столетиях. – Т.2. Судьбы фабрики и промышленности. – Одесса, 1922. – С.179-180).].

Утім, чумацтво в цікавий нам період було ризикованим промислом не лише з економічних причин. На пустельних степових шляхах на чумака чекали як природні, так і створені людиною перешкоди, а постійне балансування Російської імперії на межі війни з Туреччиною лише обтяжувало долю мирних торговців (1735 р. через раптову звістку про війну переволочанський купець Василь Гегеля втратив товарів на 1386 руб., а його родич, який очолював торговельну експедицію помер у полоні [71]; 1745 р. татарами в Криму захоплені товари племінника кременчуцького значкового товариша Й.Чечеля [72]; 1749 р. у кременчуцького козака Сидора Андрєєва купцем молдавського міста Каушани були відібрані воли та вантаж вина [73]). Недаремно про чумацьку дорогу співали:

Широкая та прибитая,

Слізоньками политая...

Смерть чумака у дорозі, то взагалі звичайний сюжет українських народних пісень. Відтак, не дивно, що займались чумацьким промислом переважно знайомі зі зброєю козаки, організовані на манер військового загону [Коли з кінця ХVIII ст. зменшується ризик заняття чумацтвом, суттєво зменшилась і прибутковість та соціальна привабливість цього промислу. «Капітани чумацького бізнесу», відчувши це, перевели свої капітали в інші сегменти економічного життя. Відтак, горде звання «чумака» поступово девальвується і зникає, полишивши перевезення на просторікуватих, а іноді взагалі невільних «фурманів».]. Про них пісня співала:

Розбійничків сорок і чотири

Нас десяти не побили.

І ви, хлопці, всі добрі молодці,

Собі славу наробили! [74]

Попри всі успіхи чумаків фахівці оцінюють торгівлю України з Кримом, у цікавлячий нас період, як таку, що «не була значною» [75]. Непрямо про це свідчить і відсутність спроб налагодити сплав товарів річками (крім, хіба що Дніпром [76]). Попри придатність до судноплавства (а це на той час був найдешевший спосіб доставки великих вантажів), зокрема Сули, Псла та Ворскли, тут було віддано перевагу створенню каскадів млинових гребель, які унеможливили сплав [77].

Кременчуччина була традиційним чумацьким краєм, а сіль була одним з основних товарів місцевої торгівлі. Як жартома казали, на складах Кременчука та Крюкова зберігалося стільки солі, що «вистачило б присолити всю Росію і Малоросію». За Крюковим взагалі у XVIII ст. закріпився титул чумацької столиці. Чимало сіл та містечок вздовж Дніпра (район від Сули до Орелі на Лівобережжі та від Росі до Тясмина та південніше на Правобережжі [78]) фактично спеціалізувались на чумацтві (Вереміївка [79] тощо) так, що навіть майже не займались обробітком навколишніх земель. На певний час, із занепадом козацтва, саме чумацтво стало прихистком українського духу [80].

З питаннями транзиту і торгівлі (хоч може і менше чим з суто військовими потребами) пов’язаний був й інший момент у житті Гетьманщини у ХVIII ст. – заходи гетьманського уряду, спрямовані на впорядкування шляхів та пошти. На цій ниві особливо відзначився гетьман І.Скоропадський. Він займався налагодженням трактів, забезпечував функціонування спеціально збудованих для цього станцій, призначав поштмейстрів. У Гетьманщині при Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких обирали з-поміж козаків-підпомічників. У пізніших статистичних описах Кременчуччини, поштарі залишаються помітною групою серед вільного населення регіону. Новонабутий фах часто-густо рятував людину від перспективи закріпачення.

«Старші та менші» діти Вітчизни:
старшина, козаки, міщани, селяни та клір

Взагалі, як писав відомий знавець історії Гетьманської України українсько-американський історик З.Когут, «тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію соціальної структури Гетьманщини аж до початку ХVIII ст. Так і не отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету – шляхти польських часів – і нової групи – козацької старшини і знаті» [81].

Нова шляхта мала свою формальну організацію – Значне військове товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», які перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана [В принципі початково статус «бунчукового» товариша був непевніший за «військового», адже заслуги перед всім «Військом Запорізьким» вважалися престижнішими і незалежними від примх нових гетьманів, але у ХVIII ст. «олігархічний» інститут бунчукових товаришів загалом звитяжить над «демократичним» – військових (значкових) товаришів.]. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», які підпорядковувалися полковникові.

Особливістю нової української шляхти було те, що вона надихалася старими річпосполитськими (властиво європейськими), а не новими російськими зразками. І в побуті старшина марила швидше приватним життям т.зв. джентльмена-фермера, аніж міського служаки-бюрократа.

Козаки, які становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця ХVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском нової знаті козацтво вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився господарський занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян.

Господарчі позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були бути вповні готовими до війни (причому в 1758 р. з кременчуцьких, власівських і городиських козаків вимагали купляти собі «одноманерну» зброю російського постачальника [82]), їм, як правило, не діставалося нічого. Нова шляхта могла проходити військову службу, оскільки вона мала достатньо землі та жила з безплатної праці селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати аналогічні обов’язки, вони потребували економічної підтримки з боку держави або іншої соціальної групи.

Відтак, кількість козаків, здатних нести службу, постійно зменшувалася, нерідкістю стала добровільна відмова від козацького статусу. Козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. 1650 р. скоротилося до 30 тис. у 1669 р. і 20 тис. – 1730 р. Російський уряд, зацікавлений у збереженні іррегулярної підпори своєї армії, навіть вдавався до заборон козакам переходити на становище селян.

Зрештою, 1735 р. була проведена реформа, за якою козаки були поділені на дві групи – «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки, підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

Розшарування козацтва лишало по собі численні «рубці» на суспільній свідомості, підточувало громадянський мир та позірну рівність (бодай у межах козацького стану). Так, з 1730-х рр. походить справа козака Потоцької сотні Микити Гонтара, який скаржився на свого сотника Йосипа Сахатова, звинувачуючи його в оберненні виборних козаків на підпомічників [83]. У 1764 р. три сім’ї виборних козаків Чигирин-Дібровської сотні взагалі вирішили шукати собі кращої долі в еміграції на правобережні терени підвладні Речі Посполитій [84].

У ХVIII ст. з’явилася (чи скоріше стала досить помітною) ще одна категорія козаків – «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося, – це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватися ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку. Однак козацький підсусідок усе ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

Загалом соціальна еволюція козацтва в Гетьманщині характеризується процесами ускладнення внутрішньої структури і розшарування до того монолітного стану-народу. Відтак, хоча соціальний престиж козацтва неухильно занепадає, його роль «прабатька» для модернізованих суспільних верств міцно закріплюється в матриці української культури.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численні селяни. Перші мали більше майнових прав і були зазвичай заможніші від других. Загалом соціальний статус міщан був вищий за селянський. Утім, як уже зазначалося, міщанська верства в Гетьманщині була малочисельна і потерпала від зовнішньої конкуренції.

Характерним прикладом слабкості кременчуцького міщанства стала, вже згадувана справа з відкриттям казенного шинку в Кременчуці в 1747 р. Місцеві козаки змогли тоді без великого клопоту відстояти свою монополію на шинкування. Зібрані для казенного шинку дрова були реквізовані, бурмистра, який очолював збирання останніх, з наказу городового отамана взяли під караул та закували в залізо «яко іновірця». У написаній з цього приводу скарзі міщан-посполитих іде мова і про інші факти тиску козаків на міщан: посполитого Данила Остапенка вже два роки примушують поставляти за власний кошт сотенній канцелярії папір та сургуч, селян правобережних володінь Кременчуцької сотні виведено з-під юрисдикції громади посполитих сотенного містечка (через що загальні для посполитих податки лягають тягарем лише на лівобережців), і взагалі старшина та козаки заволоділи всіма орними землями і сінокосами, так що нема як селянам-міщанам прожити і надія лише на втечу до кращих місць або на втручання центрального уряду [85].

Вирізнення міщан із загальної маси «посполитих» ще й у середині ХVIII ст. давалось навіть державним чиновникам не без труда і цілком без певності у критеріях такої статусної інтерпретації [86]. Так, Келебердянська сотенна старшина 19 грудня 1749 р. повідомила полкову канцелярію про відсутність у Келеберді міщан, хоча серед козаків та посполитих, як зазначалось, є ті хто «промишляють» та «бавяться» ремеслом [87]. «Цехи», відомі в Келеберді ще 1718 р., здається, не завжди ставали підставою для окремого вирізнення «міщан» з маси «посполитих» [88] (їх часто-густо інтерпретували як позастанове «церковне братство»).

Те саме бачимо і в Кременчуці. Ще компут (реєстр) 1719 р. знає тут «цехових» людей (близько 26% населення Кременчуцької сотні) [89], а ревізія 1752 р., хоча і винесла в заголовок розподіл посполитих на «міських» та «сільських», але реально їх так і не розрізнила [90].

Утім, є і протилежні приклади. Так, у Власівці «міщани» (окремо від козаків) згадані в купчій за 1739 р. [91]. Тут таки, за ревізією 1737 р., крім звичного для сотенного містечка війта, згаданий окремо і бурмистр [92]. Те саме маємо і щодо Городища (Градизька) станом на 1702 р. [93] та 1730 р. [94]. У Кременчуці в 1747 р. згадано бурмистра, а з 1756 р. маємо документ, де «лавник і міщанин кременчуцький Семен Іванов своєручно підписався» [95]. Наскільки ці факти репрезентативні і чи не можна вбачати у цих прикладах маргінальне явище, такий собі «чигиринській слід» (вияв збереження річпосполитської соціальної номенклатури в безпосередньо межових з Чигиринським староством Речі Посполитої козацьких сотнях) на сучасному етапі дослідження даної проблематики ще важко сказати.

Міські ратуші в Миргородському полку, за даними Генерального слідства про маєтності 1729-1730 рр., жодних окремих маєтностей не мали [96]. Винятком були хіба ратушні луки-сіножаті та невеликі шматки ратушної оранки, які бачимо 1754 р. в Остап’є (лука «Циганська») та Білоцерківці (2 луки та орних ланів 2) [97].

Селянство в Гетьманщині значною мірою залишалося вільним, хоча тенденції до його закріпачення наростали. На Кременчуччині найбільшим визискувачем селян була навіть не нова шляхта, а Градизький Пивогорський монастир. Він мав великі земельні володіння, у Лубенському [98] та Миргородському полках [99]. У пізній період (середина – друга половина ХVIII ст.) на монастирських землях працювали тисячі залежних селян, які були закабалені універсалами І.Мазепи (1689, 1693 рр. [100]), І.Скоропадського (1716 р.) та жалуваними грамотами царів Олексія Михайловича (1654 р.) і Петра І (1694 р.). Особливу ласку до монастиря виявляв гетьман Д.Апостол, який, маючи маєтності на Правобережжі в Крилові та його околицях, часто користувався монастирським перевозом, неодноразово зупинявся в Пивогір’ї та щедро жалував братію своїми дарами. У монастирський синодик тоді був внесений родовідний запис Апостолів [101].

З церковних ієрархів добрими справами на користь Пивогір’я відзначились Ісая Козловський, Інокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Арсеній Могилянський, Стефан Яворський, Єпіфаній Могилянський. Серед духовних меценатів треба особливо відзначити Іосафата Кроковського, який надав монастиреві значну кількість церковного начиння та богослужебних книжок та митрополита Рафаїла Заборовського [102].

Утім, жертводавцями Пивогор’я були не лише гетьмани та митрополити, а й козаки та інший вільний люд. Так, 1671 р. полтавські (і як зазначено в акті «пред тим кременчуцкие») мешканці, Андрій Житинський та Іван Нобляниц (Нобляниця) передали монастирю бровар та млин з чотирма поставами на річці Пслі в містечку Омельнику [103]. В 1678 р. мешканець Омельника Нестор віддав монастирю весь свій маєток. У 1681 р. козаки омельницької околиці Никифор, Максим, Марко, Іван, Яцько і Федір Наливайки спільним листом передали йому свої землі, «при самому хуторі Омельнику», на горі [104]. 1691 р., «будучи на поклонении», полковий обозний Гадяцького полку Яків Корицький подарував став з греблею і належними до нього лісками та лукою на Імбеці (притока Тясмину) [105]. У 1705 р. мешканець Говтви Семен Іванович відписав на Пивський монастир став, греблю й інші маєтності. 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк надав монастирю свої «вотчинні» млини [106]. Матченко, крім цього, згадував про надання орного «плецу» потоцьким мешканцем Іваном Терещенком у 1731 р. [107]. Серед жертводавців монастиря згадані також митрополит Сіверський Антоній, протопоп крилівський Симеон, пресвітери: городищенський Дем’ян та пироговський Іоан; сотники: крилівський Григорій Рудь, городищенський Андрій Жук та київський Соколовський; представники місцевих старшинських родів: Кодинців, Родзянок, Болюбашів, Устимовичів, Величків, Стародубів, Дебелих, Белашів, Черепах та ін.; глухівський мешканець Григорій Шарий; запорожці: Микола Литвиненко, козак Сергієвського куреня, Іван Передерга, Брюховецького, Влас Медвідь та Мартин Невеселий, Канівського та ін.; російські достойники: кн.Мещерський та Толстой [108].

Бувало, що монастир і сам прикуповував майно, як у випадку з купівлею млинового двору під самим містечком Омельником у мешканців сорочинських Параски Григоришової та її сина Василя у 1687 р. [109]. У 1709 р. він відкупив у Городища плавні та угіддя у «вічну посесію» за 100 злотих доброї монети. Придбав монастир також вісім плеців чи левад у Вереміївці, на яких влаштував комори, вітряні млини, сади та шинок. У сільці Погорілому в околиці тієї самої Вереміївки, купив шість озерних та кілька дніпровських тоней для ловлі осетрів (тут був улаштований хутір з млином та шинком). У Максимівці також був заснований особливий монастирський хутір з ґуральнею та броварнею. Він став ніби заміською резиденцією монастирських намісників, які мешкали тут часто і подовгу. Набував монастир також угіддя в Митлашевці, Борисах, Погребах, Говтві, Бабичівці, Кривій Руді тощо [110].

Залучилось Пивогір’я і до господарської реконкісти на Правобережжі. Тут відомі монастирська пасіка в лісі Чута (Слиньківська, куплена 1706 р. за 30 кіп грошей) [111] та пасіка Бутківська в Чорному лісі, яка належала ченцю цього монастиря (1745 р.) [112].

Загалом монастир володів багатьма озерами, лісами, мав численні отари овець, цегельний завод та монастирські шинки по селах. Він контролював і обидва перевози Пивський (у Градизьку) та Максимівський [113]. Мав власний «приїжджий двір» у Власівці [114].

Оригінальним феноменом монастирського господарювання були т.зв. «лодейні» (плаваючі) млини на Дніпрі («с тремя колы»), згадані в Генеральному слідстві про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр. [115]. Центром цієї технології вважався Київ [116], відтак Пивогір’я як філія одного з найпомітніших київських монастирів могло вільно черпати з цієї криниці. Ще однією чи не специфічно київською технологію, що вирізняла пивогірських ченців із загалу землевласників було картографування своїх володінь [117].

Взагалі, принципово слід зазначити, що гетьманства І.Мазепи та І.Скоропадського стали своєрідним «піком» збагачення та могутності для українських православних монастирів. Після нього почалися значні обмеження привілеїв духовенства та секуляризація земель місцевої церкви. Матченко оцінював багатства Пивогір’я за найкращих часів у 25 тис. десятин землі з 10 тис. селян [118]. Монастир мав велику пасіку, розводив овець і велику рогату худобу. Утримував готелі-притулки для прочан [119].

Опис 1766 р. повідомляє, що Пивогірський монастир розташований за півтори версти (трохи більше за 1,5 км) від містечка Городища. У ньому одна дерев’яна церква святителя Миколи (ветха) та кам’яний храм (ще зовсім без оздоблення) з престолами пресвятої Богородиці та Антонія Великого. Жилих покоїв у самому монастирі сім, а за його стінами три 2-місних та чотири 3-місних з маленькими «чуланчиками» [120] (отже, – не менш як на 25 осіб чернечої братії?), «людських» дві (ветхі), комор («амбарів») для поклажі дві і при них один «чуланчик» прироблений, а другий окремо збудований (невеликі й нові), льодовник один і на ньому дерев’яна комірка («чулан») (посередньої ветхості), сарай зроблений з дощок (вельми ветхий) та поза монастирем людських хат 10, з яких п’ять дерев’яних, а п’ять мазанок (ветхі). При монастирі: пивоварня одна (ветха), солодовня одна (нова) і амбар при винокурні один. Монастирські покої, людські хати, льодовник та дощаний сарай названі вельми ветхими. Про пивоварню мовиться, що побудована понад 20 років тому, а два амбари і дві комори («чулани»), солодовня, стайня, при винокурні амбар і сарай збудовані понад 10 років тому. Всі будівлі постали «коштом монастирським» і оцінені в 58 рублів [121].

Зазначена обмеженість запасів деревини в монастирських володіннях. Ліс є лише навколо монастиря (575х92 сажні = 1.226,82х196,29 м = 24,1 га) і в тому порубки суттєво обмежені («по причине тои что ежели зрубать на том месте отродится уже не может»), аби зберегти красу («украшения») монастиря. Охарактеризовані монастирські підприємства:

1) шість млинів (під монастирем у двох верстах від Городища на Гирмані – «затоці дніпровій»; на р.Кагамлику під Твердохлібівкою; три «лодейні» на Дніпрі – мелють лише в теплі місяці року і дуже залежать від примх дніпрової погоди). Зазначено, що рік від року вихід продукції на млинах суттєво різниться, а в 1766 р. він склав 66 четвертей (13.854 л або 138,54 гл) борошна та пшона.

2) винокурня на чотири котли. Реально працює лише п’ять осінньо-зимових місяців, коли досить хліба. Виробляє («вигонює») по 142 відра (1.746,6 л або бл.17,5 дл) «вина», що вживається на різні монастирські видатки. Сировина лише монастирська, хоча, коли не досить власного хліба, дозволяють приватним особам орендувати виробничі потужності для виготовлення алкоголю зі свого зерна. При винокурні також з відходів виробництва відгодовують свиней (21 – стара, 19 – молодих).

3) спеціальний шинок у Максимівці (влаштований за відсутністю великих вулиць між іншим житлом). У Твердохібівці («Твердохлебах»), Погребах та на хуторі Омельницькому монастирських шинків немає. Монастирським підданим дозволяється по черзі («по єдному кто пожелаєт») продавати в своїх домах монастирське вино (зазначено, що тутешні козаки шинкують вино без обмежень як свого власного виготовлення, так і покупного на ярмарках).

4) випаси для худоби при хуторі Кагамлицькому, Твердохлібівці та Погребах 3050 сажнів у довжину та 1708 сажнів у ширину (6.507,48х3.644,2 м= 2.371,5 га)

5) риболовні угіддя: п’ять річок над Дніпром (Гирман, Карасаве, Солониця, Кисель, Росоха), два ставки на р.Кагамлику (один в Погребах, а другий у Твердохлібівці). Про улов сказано, що в річках більше плотви, а між нею бувають щуки; в ставах – одні карасі.

6) хутори: Лапинський (у шести верстах від Городища) та Кагамлицький (у двох верстах від Твердохлібівки) та Омельницький [122]. З них лише Кагамлицький спеціалізується на утриманні худоби (бугай 1, дійних корів 16, ялових корів 10, телиць «третяк» 6, телиць «назимків» 5; биків: «пятаків» 7, «четвертаків» 4, «третяків» 5, «назимків» 6, телят 16; волів робочих 15, у т.ч. «старих» 9, «молодих» 6; овець «старих» 689, «баранців» минулорічних 247, баранів «старих» 67; кіз «старих» 33, козенят минулорічних 17, цапів «старих» 9; жеребців «старих» 4, кобил «старих» з лошатами 22, кобил старих ялових 6, лошиць: «п’ятак» 3, «четвертак» 2, «третяк» 3, «стрижок» 10, лошаків: «п’ятаків» 8, «четвертаків» 3, «третяків» 7, «стрижаків» 7, лошат 22; об’їжджених («єжалих») коней загалом при монастирі 16 «старих»). Лапинці то скоріше рибальський стан, лише взимку (коли проблеми з кормом?) сюди приганяють овець, навесні їх знову повертають на Кагамлицький хутір.

7) сінокоси: по обох боках р.Кагамлика на 20 скирт (по 150 копиць = 30 возів) – трави тут посередні; при Лапинському хуторі в плавнях дніпрових на 29 скирт – трави також посередні.

8) пасіка поблизу хутора Кагамлицького над р.Кагамликом на 30 пнів бджіл. Мед та віск з неї не продається, вживається на внутрішньомонастирські потреби.

9) у 10 хатах (дві з них пустують) при монастирі живуть усього 40 переважно ремісники (кравець, коваль, ткач) та наймити монастирські. Люди ці є переважно уродженцями Городища 3 з 8 «домовласників», утім є 1 екс-киянин, 1 з «Польської області» м.Жаботина («вийшов» спочатку до Кременчука, а вже потім переселився при монастирі), 2 з Говтви (з них один екс-запорожець), 1 з Іркліїва [123]. Отже, маємо досить цікаву картину ареалу впливу Пивогір’я.

Утім, не вільний монастир і від сусідських майнових суперечок, особливо із козацькими громадами Городищенської та Чигирин-Дібровської сотень. На думку О.Лазаревського, Пивогір’я лише в 1730-х рр. починає відновлювати свій суверенітет над старими «Климятинськими землями» [124]. 1731 року монастир почав судовий процес за ці володіння. Він продовжувався двадцять років і завершився показною перемогою монастиря. 1749 р. Сенат присудив спірні володіння (мова йшла лише про двори селян-посполитих) Пивогір’ю [125].

Уже ніби вирішена справа розмежування з козаками-вереміївцями, спалахує знову 1758 р. (і «мирову» уклали лише 1773р.) [126]. Про терени Городиської сотні ревізори у 1766 р. ще записують, що «с якои Климятинскои же земли пахотной и сенокосной жительствуещіе в сотне городи ской разніе чины и козаки завладелы немало» [127]. З 1746 р. походить справа про побиття монастирського економа мешканцем Городиським Іваном Горданом [128]. За пасіки судився з монастирем полтавський полковник Андрій Горленко в 1750 р. [129]. 1753 р. городиський сотник М.Кодинець за щось тримав у тюрмі ієромонаха Мойсея Василієва [130]. 1757 р. Пивогір’я скаржилося на ґвалтовний напад городиських мешканців на Пивські та Максимівські землі [131]. 1762 р. монастир вимагав повернути свого підданого, що живе у городиського козака Ничипора Черепахи [132].

Утім, скаржились і на такі самі ґвалтовні дії монастиря: 1758 р. за наїзд монастирського економа Г.Дунчевського на землі та захоплення хліба значкового товариша Дмитра Устимовича [133]; а 1763 р. люди, послані монастирським намісником Г.Заненко, забрали на Дніпрі сітки («нитки») полковника Кодинця [134].

На чолі Пивогірської братії стояли намісник (начальник монастиря) та економ, які призначалися з ієромонахів (під 1752 р. згаданий також писар монастиря [135], під 1759 р. – соборний ієромонах [136]). Першим відомим з них є намісник Ісакій (згадки з січня та червня 1675 р. [137]), хоча з документа від 22 липня 1671 р. знаний ще й «ігумен» Герман Чердановський [138]. Далі відомі: намісник Данило Кокоревич (1693 р. [139]) [Утім, можливо першим таким урядником слід визнавати «чесного отца Андрияна, ієромонаха обытели с той Пивской», свідка документу 1690 р. (Лазаревский А. Украинские исторические мелочи. – С.4-5).], намісник Іоанн та економ Сафроній Олещицький (1699 р. [140]), економ Симон Зубковський (1702 р. [141]), намісник Варсонофій та економ Яків Жукевич, які офірували рідному монастиреві багату різницю у 1741 р. Крім них відомі начальники Іліодор Ямнецький, Парфеній (Порфентій) Бережецький (бл.1731 р.) [142], Іосія Заремба (1758, 1759 рр.) [143], Мануїл Базилевич, Антоній Нарожнецький (згодом Сіверський митрополит) [144]. Згадуються в джерелах також намісники Афанасій Яснопольський (1747, 1748, 1749, 1750, 1759 рр.) [145] та Гедеон Заненко (1763 р.) [146], економи Мойсей Васильєв (1747 р.) [147], Марко Антонович (1750 р.) [148], Григорій Дунчевський (згадка між квітнем 1757 та червнем 1758 рр. [149]), ієромонах Іосиф (1759 р.) [150], «правителі» ієромонах Авакум Мациєвський (1751 р.) [151] та Аввакумов (1752 р.) [152] (вірогідно ідентичний попередньому). Згаданий ще під 1755 р. архімандрит Никифор [153].

Данні про кількість братії є лише за 1774 р., коли вже монастир переживав занепад. Тоді тут перебували намісник, економ, п’ять ієромонахів та вісім простих монахів, крім необхідної кількості нижчих служителів [154].

З часу монастирського буму початку ХVIII ст., крім Пивогорського, маємо вістки про Сокільський Преображенський монастир (у 3-3,5 км від Соколки на правому березі Ворскли поруч з сільцем Перегонівка). Це був чоловічий монастир, заснований у 1714 р. ігуменом Полтавського Хрестовоздвіженського монастиря, біля гори Духової на березі р.Ворскли (тепер територія с.Правобережна Сокілка). 1737 р. його зруйнували кримські татари. 1738 р. монастир відновили, а з 1751 р. походить згадка про підпорядкованість Сокільського «скитка» Нехворощанському монастиреві [155] (ще одна виразно «запорізька» обитель). 1756 р. до цього «скиту» був засланий роменський протопоп Єфстафій Стефанович (який звідти успішно втік) [156]. 1763 р. згідно резолюції київського митрополита Арсенія Сокільський скит став йменуватись монастирем [157]. 1777 р. монастирські будівлі були перенесені на гору (напевно через це монастир стали кликати і Сокологірським). Монастир мав дві дерев’яні церкви: Спаську (Преображенську) і Георгіївську. В 1786 р. він, як і Пивогір’я, був закритий, а маєтності його секуляризовані [158].

Як і Пивогір’я, Сокільський монастир був популярним серед запорожців. З 1766 р. маємо звістку про екс-козака Щербинівського куреня Романа Чапулку, який жив тут «в послушании ктиторском» уже три роки («монашеского чина» він забажав у 60-річному віці) [159].

Другий сакральний центр Миргородського полку – Сорочинський Михайлівський монастир – заснований як пустинь 1670 р. миргородським полковником П.Апостолом не створив конкуренції Пивогір’ю на Кременчуччині. Не був він і таким багатим як наддніпрянська обитель, 1785 р. тут налічувалось лише 134 кріпаки [160].

Знаком цивілізаційної усталеності південної Кременчуччини («узбережної» частини Полтавського полку) досягнутої на початок ХVIII ст. стало заснування вже згаданого Сокільського Спаського (Преображенського) монастиря. Крім першонадання Микити Федоровича в гетьманському універсалі 1717 р. мовилось і про якусь маєтність на р.Орелі («кривець засушній») [161]. Перша монастирська церква (напевно Спаська [Згодом існувала ще й друга – Георгіївська.]) існувала вже 1717 р. [162]. Утім, сягнути справжнього розквіту цій філії Полтавського Хрестоздвиженського монастиря так і не судилося. Вік Сокільській (Соколегірській) обителі відведено було порівняно недовгий (1714-1786 рр.). Навіть, у 1772 р. його очільник звався не «намісником», а «строителем» [163].

Біле духовенство на Кременчуччині підлягало Київській єпископії (митрополії). Кременчуцька околиця Миргородського полку до 1736 р. у церковному відношенні підпорядковувалась єдиній на весь полк Миргородській протопопії [164], яка поділялася 5 округ – намістній: Городиську (17 приходів), Остап’євську (10 приходів), Голтвянську (9 приходів) та Сорочинську (13 приходів) та виокремлену лише 1732 р. Миргородську (46 приходів). Після смерті у 1735 р. миргородського протопопа Георгія Іванова, величезну полкову протопопію вирішили поділити навпіл, утворивши (1736 р.) окремі Миргородську та Сорочинську протопопії [165]. Остання включала й кременчуцькі терени. Очолювали її до 1740 р. Григорій Горновський, який мав амбіції знов об’єднати під своїм берлом обидві протопопії, за що зрештою і був «відставлен» (відставку ще раз підтвердили у 1746 р.) та Дмитро Василієв [166].

У середині Сорочинської протопопії також відбувалися адміністративні зміни. Відтак, станом на 1749 р. Кременчук знаходився у віданні Омельницької намістнії [167].

13 травня 1750 р. з приходів правобережної Кременчуччини була утворена ще й Крилівська протопопія, в межах якої існувала Табориська намістія [168], 1757 р. цю протопопію перевели у підпорядкування Переяславської єпархії [169], того самого року згадується Городиська протопопія (виділення округи навколо монастиря в окрему протопопію, то взагалі-то звична форма церковної організації), про приєднання до якої просили структури єпископату віддалені приходи Сорочинської протопопії [170].

Придніпровські терени Полтавського полку в церковному відношенні здавна єднала Кобеляцька протопопія (згодом поділилась на Келебердянську [171], Кишеньківську, Кобеляцьку та Сокільську протопопії [172]).

У самому Кременчуці продовжувала існувати відомі ще з XVII ст. Успенська та Спаська (Преображенська) церкви [173]. З числа кременчуцьких священиків ХVIII ст. виділяється ієрей Спаської церкви Олексій Савич [174]. По ньому лишилася перша відома кременчуцька «книга» (розпочата у 1759 р. вона мала переважно утилітарно-службовий характер, але цікава, з точки зору інтелектуальних обріїв місцевого духівництва) [175].

З 1733 р. невелика частина лівобережної Кременчуччини (південний край Золотоніської протопопії) підлягала Переяславсько-Бориспільській єпархії, що виокремилась зі складу Київської. Значним церковним володінням (у народі відоме як «Лялинський монастир») тут були с.Лялинці та с.Крива Руда (Чернетчина). Обидва були наприкінці ХVII ст. власністю вже згадуваного полковника-ченця Івана (в чернецтві – Йосифа) Рубана. Перше у 1701 р. надав переяславському єпископу Захарію Корниловичу І.Мазепа [176], друге – подарувала єпископській кафедрі перед смертю сестра І.Рубана – Євдокія Тюпчиха у 1714 р. [177]. Лялинський монах-управитель («городничій») знаходився в перманентному конфлікті з мешканцями Чигирин-Діброви, Жовнина, Бужина, Вереміївки та с.Гусиного, в який мусив втрутитись сам гетьман, котрий 1707 р. видав спеціальний універсал про кордони церковного володіння [178].

З відродженням кременчуцького Правобережжя та в зв’язку з розбудовою новосербського проекту в підпорядкування переяславського єпископа 1757 р. перейшла і крилівська протопопія, до того підлегла Київській єпархії [179]. Йому ж підлягали і церковні інституції річпосполитської Чигиринщини.

Українське суспільство:
чоловіче населення Гетьманщини у 60-х рр. ХVIII ст. [180]

Взагалі, духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духівництво звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала духовенству головне шляхетське право – використовувати працю селян. Коли у ХVIII ст. зросла кількість синів священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів – священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали козаками. Цим законом українська адміністрація визнавала певні зв’язки, які існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха – нерідко серед місцевого населення – автоматичне надання шляхетського статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.

На середину ХVIII ст. почастішали і випадки прийняття священицького сану нащадками козацької старшини [Усі відомі мені з прізвищ не патронімічного характеру (як то, наприклад, Василь Федоров, Григорій Мойсеєв) кременчуцькі священики, а саме Данило Грабина, Василь Кадигроб пов’язані з відомими козацькими родами.] через небажання нести тягарі військової служби (благо вищу освіту майбутні світські та духовні ще здобували за єдиною програмою у Києво-Могилянській академії та її регіональних клонах). До певної міри тут можна говорити і про розчарування в російському політичному проекті та втечу в царину непідконтрольного йому духовного життя, що згодом дало Україні таку потужну людину духу, як Г.Сковорода.

«Південний» полк, «узбережна» сотня

Зміни аграрних відносин в Україні також йшли не на користь козакам та селянам. Справа в тому, що в ХVIII ст. фактично вичерпується фонд незайманих земель, що призводить до загострення поземельних стосунків, перерозподілу сільськогосподарських угідь на користь найзаможніших верств аграрного суспільства, передусім, козацької старшини, яка становила приблизно 1% від усього українського населення. Втім, прикордонна Кременчуччина у цьому плані мала краще становище, аніж загалом по Гетьманщині. Тут довший час зберігався вільний земельний фонд [181], була можливість колонізаційного поширення на Правобережжя, місцева козацька старшина залишалась порівняно малочисельною та демократичною (або швидше військово-демократичною) [182].

Втім, останнє мало і свої недоліки, адже в цей час в Україні з’являється верства урядовців та поміщиків-іноземців, зобов’язаних своїм добробутом вже не гетьманській державі, а владі російського царя. Причому саме на прикордонні українська аристократія була менш здатна становити царським висуванцям гідну конкуренцію.

Населення «південних полків» за ревізією 1729 р. [183]

Посполиті тут – спільна назва для непривілейованого населення (селян та міщан).

Підсусідки – обраховані як козацькі, так і всі інші підсусідки.

Населення «південних полків» за ревізією 1764 р. [184]

Вірогідно, дані по Миргородському полку подані без Кременчуцької та Власівської сотні, переданих 1764 р. до складу Новоросії.

Козацький стан

(*) У джерелі подана цифра 80.784, яка утворилася при механічному плюсуванні зазначених у відомості дворів причетників (3) та хат у цих дворах (6). Гадаю, такий підхід є хибний.

Посполиті [не певен, чи обраховані тут монастирські піддані]

Лівобережна Кременчуччина поділена була поміж трьома «південними» полками Гетьманщини – Лубенським [До Кременчуччини залічуємо передусім єдину «узбережну» сотню цього полку – Чигирин-Дібровську (з якої у 1742 р. виділилася сотня Жовнинська).], Миргородським та Полтавським [До Кременчуччини відносимо «узбережні» Келебердянську, Кишеньківську, Сокільську (Сокологірську), Переволочанську, меншою мірою Маяцьку та Орлянську сотні, а також почасти сусідні з ними Кобеляцьку та Білецьку, Старо- і Новосанжарські сотні.] (реально розмежовані уже у XVIII ст. [185]). Миргородський полк, до якого переважно і належали кременчуцькі терени [186], по смерті гетьмана Данила Апостола, рід якого все попереднє століття був пов’язаний з Миргородщиною [187], отримує в 1737 р. нового полковника, грека за походженням, Василя Петровича Капніста (р.н. невід. – 1757 р.). Ось короткий огляд кар’єри цього помітного урядовця.

Походив з роду Капніссісів відомого з другої половини ХVII ст. [188]. Засновник роду Стамателло Петрович Капніссіс був грецьким кондотьєром Венеціанської республіки, що дослужився до чину полковника та одержав графський титул. Його син присвятив себе торгівлі, але онук – Петро Христофорович – повернувся на військову стезю. 1711 р. він на чолі загону грецьких добровольців приєднався до військ Петра І в нещасливому Прутському поході. Потім емігрував до Росії, але помер в Ізюмі на шляху до Ніжина у тому самому році. Відтак, його сина Василя фактично всиновлює бездітний козацький ізюмський сотник Павлюк. Прізвище ж хлопця в Україні стало звучати Капніст або Капністий. З 14-річного віку його вписали до козацьких компутів Слобожанщини. 1720 р. В.Капніста обрано наказним сотником. 1726 р. у винагороду за вдале відбиття набігу кримчаків йому надали ранг сотника полкової сотні Ізюмського слобідського полку. Свій полководницький талант В.Капніст виявив під час відбиття 1734 р. калмицького загону кн. Дондук-Амбо. Одружився бравий старшина на багатій спадкоємниці грецького купця Согдена – Олені, яка померла бездітна невдовзі після 1737 р. У жовтні 1736 р. В.Капніст бив чолом, аби призначили його Сумським або Миргородським полковником. За підтримки Мініха здобув пернач Миргородського полку 4 січня 1737 р. Відзначився при здобутті Очакова (1737 р.), у «Дніпровській компанії» (1738 р.), а згодом направлений «для впадіння і для пошуку в Молдавію з особливою командою». Переправившись через Дністер, В.Капніст з козаками-миргородцями «містечка Балиці і Могилів розорив і турок у тих містечках перерубав, а інших живих у полон взяв і неприятельські магазини, що були в оних місцях спалив». 1739 р. брав участь у «генеральній Хотинській баталії» (1739 р.). По війні отримав за заслуги 2 тис. десятин під Саратовим. 15 липня 1743 р. одержав «як іноземний чоловік, за виїзд з Вітчизни» жалувану грамоту на містечко Манжелію Омельницької сотні, села Обухівку Сорочинської сотні, Зуївці – Миргородської, Турбайці та Попівку – Хорольської (загалом 152 двори). Ще по смерті своєї першої дружини В.Капніст одружився на онуці генерального обозного Софії Андріївні Дуніній-Борковській, що зміцнило його становище в Гетьманщині.

Розвинув значну осадницьку діяльність (на лівобережній частині Миргородського полку розбудував села Ламане, Миколаївку, Василівку, Пузикову, Бригадирівку, Холодну; на правобережжі – Свинарню тощо), будував фортеці на Правобережжі (Крилів, Петроострів, Ново-Архангельське) і мав свою думку на те, хто є «паном» на «Задніпров’ї» (за що підозрювався у сприянні гайдамацтву). Нажив ворогів серед «старої» миргородської старшини (зокрема, через «недоброхотство» Капніста просив прийняти його в особливу протекцію Генеральної військової канцелярії чільний потоцький старшина – відставний миргородський полковий осавул Антон Волевач [189]; широко відомим був також конфлікт з удовою Д.Апостола Уляною та Базилевськими за Турбаї, мешканців яких Капніст повернув у козацтво), але фатальним для його полковництва став донос креатури російського можновладця-«прикордонника» київського генерал-губернатора І.Леонтьєва – військового товариша Давида Звенигородського (якого Капніст усунув з посади архангелогородського сотника).

Доноситель сфабрикував листа до польського чигиринського губернатора Рудницького, де нібито «ображений» за не надання йому гетьманської посади Капніст зізнається в планах отруїти гетьмана К.Розумовського та повернути Україну під владу Польщі. В.Капніста арештували 1750 р., але слідство виявило його повну невинність і 18 січня 1751 р. за наказом імператриці його звільнили та «за безвинне перетерплювання арешту» пожалували 1000 червінців, усипану коштовностями шаблю та чин бригадира з підпорядкуванням йому слобідських полків.

Загинув В.Капніст геройською смертю під час Семилітньої війни 1756-1763 рр. у бою під Грос-Єгерсдорфом 20 (31) серпня 1757 р. (його відірвану руку з іменним перснем, яка продовжувала стискати шаблю, привезли і поховали в Обухівці, що стала родовим маєтком Капністів). Рід Капністів швидко асимілювався українською аристократією і вже в наступному поколінні висунув відомого захисника вільностей України – письменника Василя Васильовича Капніста.

Утім, усунення В.Капніста з посади миргородського полковника було сприйняте «старожитною» місцевою старшиною як певний реванш над «чужинцями». До влади (по недовгому полковництву Якима Троцького у 1751 р.) прийшов споріднений зі старим полковницьким кланом Апостолів рід Остроградських (у 1722 та 1730 рр. Матвій Остроградський уже займав посаду наказного полковника). Полковник Федір Матвійович Остроградський (1752-1768 рр.) ініціював розслідування діяльності свого попередника. На цей час (1752 р.) припадає й лист Остроградського з вимогою про відшкодування Капністом привласнених «полкових сум» [190].

На критику наразилось і Капністове урядування на Задніпров’ї. В одному з документів, зокрема, зазначалось, що від полковника «задніпровських мест обиватели» зазнавали «крайніи обиди и разорении», «разбойнические нападения», «нещадный бой». Повновладний старшина, незважаючи на спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти незайняті землі, забороняв це робити на території свого полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства «жидов» та колишніх жителів «Полской области», «отягощял своїми податями», розганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі місця проживання. «...Полковник миргородский Капнист, – зазначається далі в документі, – по Заднепром на собственной государевой земли умишленно не имея никакого указу [тобто, без дозволу] отняв от тамошних жителей многіе пахотніе земле, леса и паселив себе слободи, а именно первая слобода прозываемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободи Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободи … и до третой … поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел» три хутори на берегах річок Інгульці, Макрихи та Ухівки, «отобрав все поля». Крім того, він же посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с.Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також «козакам і обивателям чинил бои, грабительства и разорения», через що ті «розійшлись в Полшу безвестно». Через утиски місцевої старшини лише в 20-х – 40-х роках ХVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік «з месних людей» [191].

Несолодко прийшлося і «висуванцям» Капніста. Так, старожитна миргородська старшина 1751 р. здійснила спробу усунути з посади полкового обозного Федора Москова. Його місце мав посісти хорольський сотник Ярема Родзянко, представник давнього старшинського роду [192]. Утім, «звалити» Москова вдалося лише наприкінці 1760 р. [193]. Аналогічне забарвлення мав, як вже згадувалось, і процес проти кременчуцького сотенного отамана М.Авраменка, ініційований групою кременчуцьких козаків.

Утім, в подальшій історії Кременчуччини два згаданих полковницьких роди – Капністи та Остроградські (спадкоємці впливу вигаслих Апостолів), відігравали дуже значущу роль. Серед інших помітних на полковому рівні старшинських родів з Кременчуччини «доби Гетьманщини» можна згадати Галаганів (уродженці Омельника, власники Вереміївки), Остроградських (пов’язані з Говтвою та Омельником), Козачківських та Леонтієвих (пов’язані з Кременчуком [Здається Козачківські, які за ревізією 1729 р. згадані як власники маєтностей у центральній області Миргородського полку проявили до Кременчуччини інтерес досить пізно, в зв’язку із освоєнням «задніпрянських місць» у 1740-х рр. Їх кращі часи тут пов’язані вже з кінцем ХVIII – початком ХІХ ст.]), Волевачів та Золотаренків-Золотаревських (Потоки), Майбород та Байраків (Власівка), Кодинців (Городище-Градизьк), Болюбашів (Чигирин-Діброва, Жовнин та Горошин), Базилевичів-Базелевських (Остап’є, Білоцерківка) та Родзянок (Хорол), Козельських (Кобеляки, Келеберда), Потоцьких (Кишеньки), Гегел (Переволочна), Магденків (Нові Санжари).

Полк залишався основною адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини. Полковник за статусом був гетьманом у мініатюрі, а деякі полковники, зокрема Д.Апостол за гетьманування І.Скоропадського, цілком спроможні були позмагатись у впливовості з володарем гетьманської булави. У ХVIII ст. полкові козаки були позбавлені права обирати свого полковника, призначав його гетьман або й російський уряд (як правило, згідно з поданими гетьманом списками).

На початку ХVIII ст. ціла низка рад, що дораджували полковникові, фактично припинила своє існування. Полкова рада відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До іншого типу ради – ради полкової старшини – входили тільки полковник, полкова старшина й полкова знать. У ХVIII ст. фактична влада була в руках полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником, вирішували судово-адміністративні справи, земельні суперечки, приймали постанови про податки і перепис населення. З утворенням полкових канцелярій у XVIII ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої бюрократії.

Полкова адміністрація

ПОЛКОВНИК

ПОЛКОВА СТАРШИНА

Полковий обозний (другий за чином)

Полковий суддя

Полковий писар

НИЖЧІ ЧИНИ ПОЛКОВОЇ СТАРШИНИ

Полковий осавул

Полковий хорунжий

ПОЛКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ

Виборчо-дорадчі органи

Полкова рада (від ХVIII ст. не діяла)

Рада полкової старшини (уся полкова старшина)

Основу трьохярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини становила сотня. Миргородський полк на 1723 р. складався з 15 сотень, в яких налічувалось 454 піших і 4386 кінних козаків. Причому сотні, за адміністративно-територіальною реформою гетьмана К.Розумовського 1763 р. (поділила Гетьманщину на 20 повітів), групувались у два повіти, власне Миргородський та Остапівський (Остап’євський). Основу останнього і складала Кременчуччина. Повітовий підкоморій (межовик) та земський суд (у складі судді, підсудка та писаря) мали за резиденцію Остап’є [194].

Командир сотні, сотник, виконував також військові, адміністративні судові функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти, підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Йому допомагали отаман, що йшов слідом за ним за чином, писар й осавул. Спочатку сотники обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх призначав уже полковник [195]. У XVIII ст. постійні сотенні канцелярії координували діяльність місцевої адміністрації.

На жаль, наразі можна лише почасти говорити про встановлення осіб усіх кременчуцьких сотників після остаточного підпорядкування кременчуцької сотні Миргородському полку в 1674 р. до її ліквідації в 1764 р. Після вже згадуваного наказного сотника Юрія Івановича (червень 1672 р.) маємо наступну згадку лише з 27 лютого 1685 р., коли кременчуцьким сотником значиться Іван Бурляй («Бурлай») [196]. Згодом (перша звістка з 27 січня 1692 р.), тривалий час цю посаду обіймав Максим Євстарієвич (Євстратієвич) [197]. Вірогідно, 11 червня 1707 р. він уже не був кременчуцьким сотником (датований цим числом документ виданий «за вряду» лише сотенного отамана Паська Карпенка) [198], хоча як «товариш полку миргородського» згадується ще 18 серпня 1712 р. [199]. Син М.Євстарієвича – Омелян дослужився до посади полкового осавула, яку обіймав до 1716 р. [200]. Мав М.Євстарієвич ще принаймні одного сина [Див. вище моє припущення про спорідненість кременчуцького попа-намісника П.Максимовича з Євстарієвичами.] – Андрія, який згадується як кременчуцький сотник 17 травня 1720 р. [201], та дочку, яку видав за священика кременчуцької Успенської церкви – Леонтія Федоровича [202]. Вірогідно, Євстарієвичі користувались довірою Д.Апостола, який надав їм у володіння с.Черевки у полковій сотні (в 1716 р. воно за полковницьким універсалом перейшло до рук полкового писаря Петра Лескевича) [203].

З 20 жовтня 1709 р. на сотницькому уряді в Кременчуці перебував Матвій Острохиженко [204]. З 4 травня та 18 серпня 1712 р., 19 березня 1713 р., 12 листопада 1715 р. [205], 29 січня 1716 р. маємо відомості про сотникування Матвія Івановича (Острохиженко чи Чередничок? [Схиляюсь до думки, що це одна й та сама особа.]), який також ставав наказним сотником у 1723 р. [206] (у 1720 р. Матвій Іванович згаданий як кременчуцький отаман [207], а 1721-1725 рр. він, напевне, був міським війтом [208]). З 4 березня 1714 р. є дані про наказного сотника Маська Шолоха [209].

З 1719 р. (перша згадка з 22 лютого) принаймні по 19 вересня 1736 р. цю посаду обіймав Гаврило Ілляшенко [210], який став засновником найбільш тривалої династії кременчуцьких сотників [211]. Про нього відомо, що він вже 1692 р. виступає як покупець «Мандурова байраку» (можливо, його частки) на кременчуцькому правобережжі [212]. 1706 р. купив за згоди сотенної старшини і «всех кременчуцких обывателей» острів Церковний (на Дніпрі?) [213]. 4 березня 1714 р. він згаданий як «отаман стрелецький» (стрілецький курінь був особистим підрозділом «швидкого реагування» миргородського полковника Д.Апостола), першим серед «товариства кременчуцького» [214].

Довголітня служба Г.Ілляшенка була відзначена миргородським полковником Павлом Апостолом, який, перебуваючи «з командою» в Кременчуці (і готуючись до повернення додому), видав універсал від 17 березня 1731 р., яким затверджував його права на 25 родин («чоловік») підданих (віддавали сотнику «послушенство» ще з часів полковництва Д.Апостола, себто до 1727 р.) і додавав від себе іще 5 родин (разом 30 родин підданих) [215]. Це надання стало основою матеріального добробуту старшинського клану Ілляшенків-Гаврилових. Г.Ілляшенко ще жив 26 січня 1741 р., коли продав дубовий лісочок («дубину») на правому березі Дніпра в урочищі Цареві піски [216].

Відсутність серед кременчуцької старшини «миргородського періоду» прізвищ чільних людей старого Кременчуцького полку підштовхує до думки, що вони не належали до соратників Апостолів і не порадувались з нового підпорядкування Кременчука (як уже мовилося, не виключена значна еміграція місцевої старшини на терени Лубенського та Полтавського полків). Справді, судячи з порядку підписів старшин Миргородського полку на Коломацькій чолобитній 1723 р. та на Генеральному слідстві про полкові маєтності 1730 р., кременчуцький сотник стоїть на самому кінці списку, за ним підписуються лише власівський та городиський сотники [217]. Не виключено, що така «упослідженість» зіграла свою роль, коли 1764 р. склалась ситуація пікінерської альтернативи (а за нею Кременчук ставав полковим центром Дніпровського пікінерського полку, а Я.Гаврилів згодом доскочив посади його командира).

Про двох останніх козацьких сотників Кременчука – Федора Гаврилова (Гавриленко, син Г.Ілляшенка), який обіймав цю посаду з 1737? по 1748 рр., та Якова Гаврилова (сина попереднього), що сотникував до ліквідації Кременчуцької сотні у 1764 р. [218], відомо трохи докладніше. Перший уже згадувався як один з активних прибічників поширення влади миргородського полку на Правобережжя, він також наприкінці своєї кар’єри став одним з двох кременчужанин-бунчукових товаришів [219]; другий – відіграв провідну роль у ліквідації кременчуцької сотні та переведення її козаків на становище пікінерів, за що особисто здобув чин ротмістра.

Ось факти, які можуть вважатися біографічними щодо цих двох останніх представників сотницької династії Кременчука. Перша документальна згадка про «настоящего» кременчуцького сотника Ф.Гаврилова зустрічається в реєстрі дворів старшинських за ревізією 1737 р., але акт ревізії чомусь підписаний наказним кременчуцьким сотником Максимом Симоновим [220]. Отже, на той час Ф.Гаврилов чи то був відсутній, чи то ще остаточно не затверджений на посаді. Наступна ж згадка сотника Ф.Гаврилова відноситься до 20 січня 1739 р., коли він засвідчив втрату через пожежу документів на майно колишнього кременчуцького сотника Матвія Чередничка [221]; 20 квітня 1740 р., коли він засвідчив купчу Андрія Байдака [222]; 3 серпня 1740 р., коли він разом із кременчуцькими старожилами засвідчив оповідь про шляхетсько-козацький родовід Федора Хандоженка з Говтви [223]; 8 січня 1741 р., коли він продав лісочок на Правобережжі козаку Грицькові Лелюку (Лелеці) [224]; цього ж року Ф.Гаврилов засвідчив купчі від 8.І, 16.І, 20.І, 26.І та 18.ІІ [225]. У 1742 р. Федір Гаврилів згаданий як сотник в Яреськах [226], цілком можливо, що це зовсім інша особа, але у мене немає жодного свідчення про перебування Ф.Гаврилова в Кременчуці у 1742 р. Лише 28 березня 1743 р. зустрічаємо його за проведенням ревізії в містечку Манжелії Омельницької сотні [227]. У березні 1744 р. Ф.Гаврилову, разом з іншими узбережними сотниками, адресувалась вимога надіслати по 20 козаків від сотні до Новоархаргельська [228]. У цьому ж році від наїзду проїжджого майору Ландміліцкого полку Воляшинова-Зернова постраждала садиба кременчуцького сотника [229]. 16 квітня 1745 р. він у складі експедиції Д.де Боскета перебуває у Цибулеві, де бере участь у сварці із делегатами Запоріжжя з приводу лінії кордону січових володінь [230], а 17 травня 1745 р. підписує відомість угідь на Правобережжі [231]. Звинувачений запорожцями у грубощі він за доброю традицією всіх звинувачуваних («ми будемо все заперечувати») у грудні 1745 р. цілковито заперечував сам факт квітневого інциденту [232]. В інциденті з М.Чередничком у 1748 р. фігурує «Гаврилов» без ініціалів і, здається, це ще Федір, а не його син Яків (справа заведена у січні, а Я.Гаврилов заступив на сотницьку посаду 16 червня 1748 р.). 1752 р. Ф.Гаврилов згаданий вже як бунчуковий товариш [233]. Цього року він їздив за гетьманським дорученням до Запорізької Січі [234]. Жив Ф.Гаврилов ще у 1754 р. [235].

Біографічні дані про Я.Гаврилова докладніші, адже у 1761 р. Я.Гаврилов подав до Київської губернської канцелярії «сказку» про проходження ним служби. Звернемось до цієї (один з перших матеріалів такого роду) автобіографії кременчужанина [236]. За цим документом, майбутній кременчуцький сотник народився у 1722 р., в 25-річному віці, 18 серпня 1747 р., за батьковим поданням (подане до полкової канцелярії 8 січня того самого року) він поступає на службу і здобуває чин значкового товариша Миргородського полку. В цьому самому році йому вперше доводиться командувати певними «командами» (зведеними загонами козаків, які відряджувались із якимось спеціальним завданням) спочатку в «задніпрських місцях», де вони мали протидіяти степовому розбою, а згодом продовжили службу вже на придніпровських форпостах.

Наступного року (22 червня) він «респектом продолжаемых служб умершего деда и отца … которие билы в сотне Кременчуцкой настоящими сотниками и по виводу и желанию сотне кременчуцкой козаков на место отца» призначений сотником. Причому формально дотримана була і «демократична» процедура обрання, з другим кандидатом-суперником у особі козака Стефана Федорова. Відтак, напевне, Гаврилови мали серед кременчужан достатню популярність і підтримку.

Навесні і восени 1749 р. свіжоспечений сотник бере участь у «командираціях» та комісіях у справі знешкодження «зловредной» сарани в сусідніх Городиській та Потоцькій сотнях; веде слідство за приватними конфліктами власівських жителів; у листопаді-грудні разом із городиським сотником М.Кодинцем вирушає стерегти на караулах південний кордон «задніпрських місць» (від гирла Омельника [Це або «Переволочанський Омельник» біля Мишуриного Рогу, або «Келебердянський Омельник» біля Дереївки.] аж до Архангельська-Архангелогородки) від «опасной болезни» – пошесті, що з’явилася тоді в турецьких володіннях.

1750 р. Гаврилов на чолі козаків цілком відмобілізованої Кременчуцької сотні вирушив з полковником В.Капністом (після його арешту під Архангелогородкою військо очолив полтавський полковник А.Горленко) у 6-місячний похід на Задніпров’я, аби протидіяти поширенню гайдамацьких заворушень. 1751 р. з командою із 57 чоловік з узбережних сотень Миргородського полку ходив униз Дніпром, до гирла Псла, спочатку під проводом компанійського полковника К.Часника, а потім наказного Миргородського полковника І.Гамалії. З листопада 1751 р. по травень 1752 р. Гаврилов з командою миргородських козаків знаходиться на Українській лінії, а повернувшись звідти проводить слідство в Келебердянській та Власівській сотнях.

1753 р. знову служить по судових комісіях: у Крилові, де розслідувалась справа про побиття (з подальшою смертю) російського канцеляриста місцевим городовим отаманом; в Городищі, де в черговий раз конфліктували з Пивогорським монастирем місцеві козаки; в Потоках, де судив «за бой і увечье»; та в Кам’яних Потоках, де карав місцевого отамана за самовільне встановлення карантинного караулу при Онуфріївській греблі (про цей цікавий епізод з історії митної служби ми згадували вище).

1754 р. разом з полковим хорунжим М.Леонтієвим Гаврилов проводить розподіл маєтностей, що лишилися по смерті Івана Устимовича, між його братами (значковими товаришами та священиком). Того самого року з трьомастами миргородськими козаками знаходився два місяці під командою полтавського полкового обозного А.Руновського у таборі під Келебердою, а потім звідти був відряджений на чолі 6-сотенної команди миргородських та полтавських козаків до фортеці св.Єлизавети, де прослужив 8 місяців.

З 4 червня 1755 р. по листопад 1756 р. займався справами з розміщення в Кременчуці прикордонної митниці. 1757 р. став на чолі козаків з Миргородського полку, відряджених на 6-місячну службу в Задніпров’ї. 1759 р. знов очолив той самий загін, що стаціонував на тих самих місцях вже 7 місяців. 1761 р. Гаврилів з козаками вислали на сім місяців на Українську лінію, де він і надумав скласти звіт своєї служби та затвердити його у такій «престижній» установі, як Київська губернська канцелярія [Після переходу в 1764 р. на службу в пікінери Я.Гаврилов одержав чин ротмістра, а 1768 р. згадується вже як майор (ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.3. – Спр.77).].

Як бачимо, служба кременчуцьких сотників навіть на схилку існування Гетьманщини зовсім не була такою спокійною і безтурботною, як зображено це стосовно їх конотопських колег у славнозвісній «Конотопській відьмі».

Крім Гаврилових, як колишнього кременчуцького сотника у документах з 1739 та 1748 рр. згадано і Матвія Чередничка [237], відтак, напевне, він і є тим самим Матвієм Івановичем, що обіймав сотницький уряд в 1712-1716 рр. і був наказним сотником в 1723 р. Відомі імена і ще п’ятьох наказних сотників – вже згадуваного Маска Шолоха (1714 р.), Павла Загорського (1722 р. [238]), Максима Симонова (1737 р. [239]), Константія Корчевського (1740 р. [240]) та Данила Волошина, який обіймав цю посаду найчастіше – 1738 [241], 1739 [242], 1752 [243] рр.

Про майновий стан сотника на Кременчуччині, чи як писалось у тогочасних документах з чого він «пропитаніє» мав, можемо судити за реєстром втраченого майна крилівського сотника Г.Рудя, якому у зв’язку з ліквідацією сотні у 1753 р. та передачею її території під Нову Сербію довелося виїхати до Сорочинців. Цей заслужений сотник полишав «жилой дом с немалым числом разного строения з господарскими вещами, а особливо в Глинску на речке Цибульнику мелницу о двух колах (одном мучном, а другом ступном), да под Глинском хутор іс сенокосним и пахотным полем, другой хутор на речке Инgульце іс сенокосним и пахотним полем под селом Андрусевкою; лесной байрак прозываемый Михнов іс сенокосним и пахотним полем. Да под Криловом де лес прозываемый Сорочин, іс сенокосним полем с населенними на оном полю до сорока дворисчами» [244].

А слід зазначити, що екс-запорожець Рудь був таким собі homo novusом серед полкової старшини, сотником у першому поколінні. Його вже «спадковий» кременчуцький колега Ф.Гаврилов міг хизуватися правобережними володіннями в Крукові, Білецьківці, хуторі Березівському та Тонконогівці (ця остання під лісом Чутою в Цибулівській сотні) – разом за різними даними на 1752 р. 47 родини підсусідків та посполитих проти 41-ї Рудя – плюс окремі ліси, байраки та пасіка в Чорному лісі [245]. На лівобережжі Ф.Гаврилов мав у підданстві ще 17 родин посполитих у самому Кременчуці [246].

Про те, як відбувалась розбудова сотницького маєтку, маємо інформацію з 1745 р. Тоді наглядач Комісії економії за описними посполитими по Миргородському полку капітан Антон Абакумов доносив про «заволодіння» кременчуцьким сотником Ф.Гавриловим посполитими дворами, не врахованими за ревізією 1729 р. [247].

Кременчуцькі отамани відомі доволі докладно (17 імен) :

Терешко Савенко (27.ІІ., 6.VI, 5.XII.1685 р. [248]),

Федір Бакай (24.І.1699 р. [249]),

Матвій Козар (5.V.1699 р. [250]),

Пасько Карпенко (1707, 1709 рр. [251]),

Леонтій Мерненко (4.V.1712 р. [252]),

Федір (Фень, Хвень) Василевич (Василенко, Василієв) (?-1706, 18.VIII.1712, 1714, 1716, 1717, 1723-1727 рр. [253]),

Васько Мельников? (12.ХІ.1715 р. [254]),

Матвій Іванович (Острохиженко-Чередничок) (1720 р. [255]),

Федір Голенко (Горленко?) (1719-1721 рр. [256]),

Гнат Коротич (1727-1729 рр. [257]),

Данило Волошин (1733-1734, 1736-1737?, 1740-1745 рр. [258]),

Григорій (Грицько) Заїка (Зайка?) (1735, 1738 рр. [259]),

Панько (Пантелемон) Пащенко (1737, 1752 рр. [260]),

Іван Лелека (фіксується 1744-45 рр. [261]),

Михайло Авраменко (1745 [262] – 1754 рр.?),

Данило Корчевський (кінець липня 1751 – початок січня 1752 рр. [263]),

Панас (Афанасій) Оболонський (?-1763-1764 рр. [264]).

Писарів відомо щестеро :

це Тимофій Ігнатович (1706 р. [265]),

Омелян Корчевський (1725 р. [266]),

Михайло Криловський (1737-1740 рр. [267]),

Яким Губенко (1741 р. [268]) та Яків Кисіль (Киселів) (фіксується під 1745 [269] та 1748 рр. [270]),

Григорій Гаврищев (1752 р. [271]),

Андрій Семенів (1764 р. [272]). Осавулів троє – Федір Малохатка (1741 р. [273]),

Андрій Перехрист (1752 р. [274]),

Собецький (1764 р. [275]). Хорунжих п’ятеро – Степан Стадниченко (1722 р. [276]),

Данило Волошиненко (Волошин) (1725 р. [277]),

Семен Чередниченко (1741 р. [278]),

Лук’ян Ляшко (1752 р. [279]),

Семен Гориславець (1762-1764 рр. [280]). Війтів тринадцять – Гнат Ващенко (1685 р. [281]),

Федір (Фесько) Лисий (1699 р. [282]),

Зенцев (1706 р. [283]),

Левко Григорієвич (Григорієв) (1719-1720 рр. [284]),

Матвій Іваненко (Іванов) (Чередничок?) (1721-1725 рр. [285]),

Степан (Стефан) Пашковський (1725-1727 рр. [286]),

Степан (Стефан) Лазаренко (Лазоренко) (1727-1736 рр. [287]),

Яків Малик (1729 р. [288]),

Дем’ян Мацина (1736 р. [289]),

Яцько Семененко (1737 р. [290]),

Василь Сидоренко (1738 р. [291]),

Іван Василієв (Калачник?) (1740-1741 рр. [292]) та Іван Литвин (?-1748-1756 рр.-? [293]).

Серед кременчуцьких значкових товаришів зустрічаємо Авраменків, Байдаків, Волошиних, Довгих, Корчевських, Чечелів. Досить шанованими людьми у сотні були і гармаші. Один з них – Максим Симонов – відомий за реєстром 1741 р. [294], раніше (1737 р.) бував наказним сотником Кременчука, а пізніше (?-1752-?) був отаманом Крукова [295].

Серед старшин сусідніх миргородських сотень варті особливої згадки власівські – Бабичі, Денисенки, Задорожні, Майбороди та Устимовичі, потоцькі – Шутенки, Волевачі, Дахно та Росохи, градизькі – Гардаші та Качановські, із значкового товариства Полтавського полку довгу пам’ять про себе на Кременчуччині лишили Глоби (засновники Глобиного), Козельські (засновники Козельщини), Коти (пов’язані з Біликами-Потоками та Правобережжям), Старицькі (з Кобеляками), Богдановичі (з Переволочною); з Лубенського значкового товариства (переважно чигирин-дібровські старшини) Білаши, Бокії, Самусі, Шушвали та ін.

Сотенна адміністрація

СОТНИК

СОТЕННА СТАРШИНА

Отаман (другий за чином)

Писар

Осавул

СОТЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ

Дорадчий орган

Рада сотні (від ХVIII ст. не діяла)

Компут Миргородського полку 1712 р. знає в Кременчуцькій сотні 137 козаків (з них лише 3 «пішого товариства») [296]. Якщо врахувати, що близько десятка кременчуцьких козаків могли числитися у спеціальному полковницькому стрілецькому курені (дані реєстру 1713 р.), то кількість козаків у Кременчуці на той час знову наближається до даних реєстру 1649 р. (150 козаків). Отже, місто за мазепинських часів уже цілком оговталося від втрат Руїни? [297].

Але нові помазепинські потрясіння (особливо довготривалі наслідки Прутського походу 1711 р.) підрізали крила кременчуцького відродження. Ця депресія проглядає крізь цифри чергового полкового компуту 1719 р. У Кременчуці він знаходить лише 95 кінних козаків та 45 піших (отже, за 7 років близько третини козаків втратили коней), посполитих: «заможніших» 41 особу [Цей компут обраховує лише домогосподарів, отже за «особою» тут слід добачати і сім’ю та домочадців.] та «убогства» – 19 (разом 60), а також «цехових людей» (усі віднесені до категорії убогих) – 53 особи. 5 осіб числилися у приватному підданстві [298]. Загалом це 258 сімей, отже, вірогідно, близько 1 тис. мешканців (понад 54% з яких – козаки), з яких десь близько половини мали жити в самому сотенному містечку.

Нове піднесення починається у 1720-х рр. (почасти стимулюється відміною найодіозніших обтяжень для України по смерті Петра І). Населення Кременчуччини швидко зростає (хоча чергова російсько-турецька війна 1735-1739 рр. позначилась новою депресією). Так, Генеральне слідство про маєтності Миргородського полку 1729-1730 рр. фіксує в Кременчуцькій сотні аж 358 дворів посполитих [Ця ревізія не вирізняє з-поміж посполитих «цехових».]. З них 150 – в Кременчуці, 24 – в Кохнівці («деревня Кохнувцы»), 40 – Олексіївці, 124 – Богомолівці, 20 – Піщаному [О.Лазаревський для 1734 р. нараховував тут 366 дворів посполитих (по населеним пунктам сотні вони розподілились наступним чином: Кременчук – 109, Скибовка – 37, Кохнівка – 32, Савіна – 35, Богомолівка – 124, Піщане-«Піщана» – 29) (Див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58153. – Арк.2-3). ]. Окрема відомість полку Миргородського «свободных городов, сел і деревень», знає в містечку Кременчук – 237 дворів (посполитих), а в 4 вищезгаданих поселеннях округи – 219 [299].

Крім того, в сотні лічились і невеликі, здається, переважно козацькі поселення Савіне (нині територія міста – район селища Молодіжне) та Скибівка. Кривуші, що за ревізіями 1729-1730 рр. та 1734 р. показані у Власівській сотні, за ревізією 1737 р. та реєстром козаків 1741 р. вже згадані як частина Кременчуцької сотні. Загальна кількість козаків і старшини в останній за цим реєстром – 272 особи (враховані лише дорослі чоловіки) [300].

Отже, можна підсумувати, що козаки становили понад третину місцевого населення (а у правобережних володіннях козацьких сотень, напевне, і значно більший відсоток). Одночасні (щодо моменту «заміру») данні, які маємо за відомістю, складеною за ревізією 1737 р., також підтверджують