Лунатизм

Богдан-Ігор Антонич

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,

перестань, перестань, о молюсь, перестань!

О чому, о чому, і мене, і тебе, о чому нас проклято.

щоб ішли, я і ти, вдвоє ми, на землі й неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!

О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!

Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна, не вбивайсь так глибоко

Відійми твій сліпуче-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,

на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад всесвіту твань,

а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,

й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 50.