Зелена елегія

Богдан-Ігор Антонич

Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.

Нині вже інший є світ, може зісталось клейно.

Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,

замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

Наша гімназія стояла на схилі малого узгір’я,

жовта дорога вела просто до річки униз.

В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір я;

всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та

тяжко схилили руді, ґонтові, темні чуби.

Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,

скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,

гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний

хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив

разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни.

Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,

пліт із широких делин, кілька зелених смерек,

сіюксів ватага малих у завзятім розігріта бої,

тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,

сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.

Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі

й в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв

в нафтовій лямпі малій, буцім хотів би втекти.

Хлопець похилений в захваті, німо над книжкою Мая

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.

Тихо проходив тут день кроками сірих годин.

Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,

а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,

провесна, таловина, шуми далекі сосон.

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин-роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць – на стелі неба завішена лямпа.

Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.

Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,

жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими

міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.

Спомин тих днів, мов джерельна вода, нераз душу вже вимив

вчора, тепер і торік, був, як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод і змаганнів і бесід.

Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.

Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,

кожного правда одна, правда зелених хвилин.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Привітання життя. – Львів: Дажбог, 1931 р., с. 56 – 57.