Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Дмитро Книш

Дмитро Книш

Олександр Кониський

Чудний чоловік отсей Дмитро Книш! Двадцять літ як я його перший раз бачив; а хоч би тобі він на макове зернятко перемінився. Яким був тоді, таким і тепер. Та не то що не перемінив своєї вдачі, а й на вид не подався: ні потовщав, ні похудів, ні посивів, зовсім-таки не постарів, наче він тих двадцять літ і не переживав!.. Хіба вже дуже довго і пильно станеш придивлятися до нього, так запримітиш, що інколи у Дмитра очі не такі ясні, як колись були, і погляд не такий палкий; а більш нічого не запримітиш!

Я зазнаю Дмитра, як він ще був панським, ще парубкував: високий, кремезний, широкоплечий, русявий, кучерявий; ходить повагом, трохи перевалюючись з одного боку на другий; завжди невеселий, раз у раз недоволен. Отаким я його бачив вперше, такий він і сьогодні. Як тоді його дражнили «протестантом», так се прізвище зісталося за ним і понині, так вже і вмре він «протестантом».

Та й не даром же й прозвали його так: він усім недоволен, нічим його не можна задовольнити, на все він нарікає, усе він судить; усе у нього не до ладу, усе у нього не так як слід би, одно слово: против усього він протестує.

Він з дворових, сирота. На дванадцятім літі його взято до панів у дім; там він лакейчукував. Його й не били, й годували як і всіх людей, а зодягали – краще ніж кого іншого; і робота ніяка там була: прийми та подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий панську посуду та нагодуй щенят: от і все! Чого б, здається, ще йому! Так ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська передня: то огризається він супротив старшого лакея, то лається з економкою, то гризеться з кухарчуками, то заб’ється собі у сінях та струже що-небудь, або клітку майструє, або робить мишину пастку. Та отак розвів у передній трісок, наче на дровітні. Пан поскуб його за чуба, а він обвісив губи та насупився, наче тхір, та й каже:

– Відпустіть мене, пане, на село!

– Що! На село? Чого?

– Невгодно мені тут.

– Ах ти, собаче кодло! – гукнув пан. – Ще й воно сміє розсуждати, де йому вгодно, а де ні! А зась! Я тебе як відпущу на конюшню та як скажу стягнути штани, так знатимеш ти, що вгодно, а що невгодно.

Дмитро замовк. Що ж би думали, так він і осів? Еге! Якби-то так! Так ні ж! Яке мале було, а пустилося на хитрощі. Став він панську посуду бити: отсе було несе в кухню тарілки та умисне і впаде, начебто спіткнувся. Посуда лулусь об землю! Тільки черепки забриньчали… Ведуть Дмитра на конюшню, підложать йому в голови ті черепки і почнуть періщити з обох боків: періщать, періщать його, а воно собі мовчить, пари з уст не пустить, наче йому заціпило, наче воно неживе, мов не його б’ють! От раз, вдруге, втретє! Не помагає: б’ють Дмитра, а він – знай собі – б’є посуду. От же добився до того, що панові огидло вже його бити: велів він його завдати на винницю. А тоді якраз будувалася нова винниця: німець якийсь будував. Провели Дмитра до німця.

– Що вмієш робити? – питає його німець.

– Німецькі клітки вмію.

Німець лулусь його по пиці та й питає:

– Що хочеш робити?

Мовчить Дмитро. Приставили його в столярню.

І тут не вподобалось йому: подумав він, погадав він, та ноги на плечі і пішов у довгі лози. Коли ж так як через місяць, чи що, ведуть Дмитра: ноги заковані у путо, а руки зв’язані. Провели прямо в винницю; отаман приніс шеляги, положили Дмитра, а німець-механік присів на барильце, запалив люлечку і велів «міряти» Дмитра шелягою і вдовж, і впоперек… Добре сполечовали його і послали свиней пасти.

Тоді Дмитрові минав вісімнадцятий рік. Став Дмитро свинарем. Ну вже ж тут ніяка робота, сиди собі з гирлигою та дивися, щоб свині не забрели в збіжжя, – от і вся робота; жити б та бога хвалити. Так на Дмитра ж нічим не вгодиш. Та, мабуть, і сам бог на нього не вгодить.

Перебув Дмитро зиму сяк-так: дивився за надвірними і годованими свинями, а як тільки занялось на весну – не всидів Дмитро: знов ноги на плечі, знов у довгі лози. Та вже на сей раз щось довго його не було; мабуть, років зо два, коли не більше; думали всі, що вже Дмитро пропав, що, певно, десь його вбито. Коли ж на тобі! Якраз на самісінького Спаса [9] ведуть раба божого: і голова переголена, і руки в ланцюгах, а на ногах путо! На сей раз вже не били його, а тільки посадили на «бика», себто одним кінцем залізного ланцюга підперезали його і кінець замкнули, а другим кінцем замкнули до двопудової гирі. Тижнів зо два сидів Дмитро на «бику» та драв пір’я; а далі зроблено йому полегкість: зняли його з «бика» та одну ногу забили в колодку і приставили пасти гусей. Волочив він колодку щось довгенько, мабуть, чи не до самої Покрови, покіль колодка не протерла ноги аж до м’яса; тоді збили.

– Тепер нехай тікає! – сказав пан і велів іти Дмитрові до печі у винницю.

Пішов!.. Нога аж-аж болить, а він – анітелень. Мовчки вергає собі дрова в піч, та й годі! Прийшов раз пан у винницю, подивився на Дмитрову роботу, похвалив його і обіцяв прислать якоїсь мазі, щоб швидше нога загоїлась. На Дмитра наче хто приском кинув: від панської похвали наче робота випала у нього з рук… Пхне він поліно у піч та й дивиться на нього і жде, покіль не гукнуть на нього:

– Ану, волоцюго, чого стоїш?.. Пхай дрова! Втомився чи знов на «бика» захотів?

Вхопив Дмитро колоду та так вергоне її у піч, що аж піч затріщить.

– Помалу ти, кривоногий! Піч хочеш розвалить, чи що?

Хто його знає, що б воно було дальш; але недовго довелося Дмитрові кочегарувати. За три дні перед Пилиповим пущенням [10] прийшов у винницю отаман, приставив до печі другого кочегара, а Книшеві велів обмитися, причепуритися, надягти чоботи нові, котрі й дав йому зараз, і йти до церкви.

– Чого се до церкви? – спитав Дмитро.

– Там побачиш.

– На сповідь, чи що? Я ж, здається, не збираюся ще на той світ, і не говію.

– Ну вже, швидше йди… молода жде!

– Яка молода? – питає Дмитро, вирячивши очі.

– Пріська, здається.

– От тобі й на! Не було печалі, так чорти накачали!.. Та що се ви, дядьку, шуткуєте, я й не думав ніколи женитися.

– Так люде за тебе думали; та й коли тобі було за мандрівками думати!

– Так хто ж старостував за мене?

– Пан.

– Бач, який добрий!.. Кого ж і висватав ще! Пріську!.. Що за дівка!.. Швачка! І от-от розсиплеться…

– А ти все знаєш? – гримнув отаман.

– Чув, люде базікають… а що, дядьку, буде, як я не піду в церкву? – спитав Дмитро, обувши чоботи.

– Поведемо… в зуби не подивимося… та ще перед вінцем можна і в баню повести, коли захочеш…

– Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду.

Отаман оперезав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти і повів у церков.

Панотець з причтом і молода з дружками і світилками були вже в церкві. Знайшлися і бояре: причепили молодому квітку, поставили на рушник і… звінчали!

– Тепер знов у винницю? – спитав Дмитро у отамана, вийшовши з церкви.

– Тепереньки додому йди з жінкою, та й людей проси на весілля; дурний, звичаїв хіба не знаєш?

– Моя ж домівка у винниці!

– То-то у винниці!.. Була у винниці, а тепер буде на селі у своїй хаті, поміж людей!

– Себто як?

– Побачиш як, йди за мною.

Пан велів одвести Дмитрові хату на селі, город, дав в придане порісну свиню, телицю, відро горілки на весілля, хліба, пшона, сала і на заводини карбованця грошей. Люде пили, веселилися, а Дмитро сидів, мовчав та сумно усміхався, до чарки й губ не приложив…

От і жонатий Дмитро! На кутю бог благословив його дочкою…

Живе Дмитро, хазяйнує: пан на цілий рік визволив його з панщини.

На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її коли й штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб він її й вилаяв. У себе в хаті і в господі він не те що наче чужий, але не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, сопе, та й годі… Видно, що чоловік чимсь недоволен, – а чим він недоволен, не вгадаєш.

Прогула гутірка про волю! Люде зраділи, а Дмитро – ніби для нього те кріпацтво й байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люде раділи, святкували, а Книш ні слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. «Що мені, – каже, – з сієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий», – нічим на Дмитра не вгодиш, усе не по його.

Вибрали його старшиною. Став він старшинувати: правда, не відмагався, але зараз усе захотів поставити по-своєму! Зараз, щоб жида в селі не було, давай підбивать громаду на приговор, щоб жид не шинкував, щоб навіть зовсім шинку не було в селі… Громада не послухала: відома річ, без шинку не можна! Добре Дмитрові, що він не вживає, так йому й байдуже, чи є шинок на селі, чи нема; а задля громади шинок важна річ. Наполовину громада послухала Дмитра, вигнала жида з села, а шинкувати припоручила якомусь москалеві. Дмитро й тут не задовольнився. «Шинкар, – каже, – все одно, чи він жид, чи москаль, чи наш брат; коли вже він шинкар, так і кровопійця».

Далі Дмитро став до збирщика приставати.

– Не так, – каже, – податки збираєш, не в свій час; квитків людям не даєш.

А збирщик йому правду каже:

– Як я даватиму квитки, коли я неписьменний?

А Дмитро йому каже:

– Навчись!

– Е, навчись! Де ж його навчиться, коли й школи в нас нема?

– А шинок є? – одповідає Дмитро.

І чого йому той шинок ввірився так? Наче він йому у горло заліз та там, мов та болячка, душить. Причепився знов Дмитро й до попа.

«Здирство, – каже, – одно з отсього попа, та й годі; а користі – як з того цапа! Чи вже ж то усюди у людей такі деруни-попи, як наш?»

Поїхала раз попадя по селу льнувати [11], а Дмитро стрів її та й ну ганити! «Ви, – каже, – лучче б у старці йшли; а то, бач! З жиру щоки наче кавун, а їздите по селу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу!»

Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини.

Думав Дмитро, думав довго та давай спродуваться! Усе спродав, тільки кобилу лишив собі та віз, наділ і хату передав громаді, а навесні взяв жінку й дочку і подався в дорогу. Нікому на селі у себе не сказав, куди це він ченчикує. Заїхав до мене в хутір попрощаться.

– Куди се ти, Дмитро? – питаю його. Махнув рукою та й каже:

– Не питайте!.. Сам не знаю!.. У Таврію піду або за Кубань, на поселеніє.

– Чого се так?

– Тут тісно! Землі мало, земля лиха, урожаїв нема, а плата велика, не вистачить на одні податі та оброки.

– Аж і в Таврії те ж свято.

– Може! Та дармо вже! Хоч гірше, аби інше; вже замірився, так назад не піду.

– Ну, поможи тобі, боже!

– Дякую вам на сім слові… прощавайте!

– Прощай, Дмитре!

Подався Дмитро у Таврію; не було про нього ніякої чутки цілих два роки, наче в воду чоловік впав. Аж ось з місяць назад чую: Дмитро вернувся!.. Не втерпів я, швидше до нього:

– Що се ти, Дмитре, вернувся?

– От так, як бачите, вернувся.

– Чого?

– З дурного розуму!

– Як се так?

– Не взяв відсіля «увольнительного приговору», а там без нього мене не прийняли. Написав я сюди раз, вдруге, втретє – нічого!.. Не шлють мені приговору. Пишу, щоб хоч «паспорту» вислали, – і того не послали… От мене й випровадили відтіля яко безпаспортного…

– Що ж тепер діятимеш?

– Ніщо більш, як житиму…

І живе Дмитро Книш! Той же самий Дмитро: смутний, невеселий; все не по його, усім він недоволен! Така вже вдача у нього… Мабуть, йому так на роду написано!


Примітки

Вперше під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). III. Дмитро Книш» надруковано в журн.: Правда. – Львів, 1875. – № 24. – С. 948 – 953, без зазначення дати написання. Підпис – О. Я. К-ий.

Під заголовком «Протестант», із значними стилістичними правками та вилученням місць, де негативно зображено попівство, оповідання ввійшло до зібрання творів О. Кониського в чотирьох томах: Кониський-Перебендя О. Я. Твори: В 4-х т. – Одеса, 1900. – Т. 3. – С. 300 – 310.

Подається за першодруком, текст якого, порівняно з останнім прижиттєвим виданням, повніше виражає творчу волю автора.

9. Спас – християнське церковне свято «Преображення господня», що відзначається 6 серпня за старим стилем.

10. Пилипове пущення – переддень пилипівського (різдвяного) посту, яхий тягнувся з 24 листопада по 24 грудня за старим стилем.

11. Поїхала раз попадя по селу льнувати… – Йдеться про один із видів церковних поборів з населення. Після закінчення збирання врожаю попадя об’їжджала прихожан, збираючи подаяния на церкву, зокрема льоном.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 42 – 47.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 19

Модифіковано : 20.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.