Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Олександр Кониський / Проза / Марта Михайлівна Перепічка

Марта Михайлівна Перепічка

Олександр Кониський

Марту Михайлівну Перепічку я спізнав давно: літ тому двадцять буде; я тоді був молодим парубком, а вона дівчиною літ шістнадцяти. Гарна була з себе тоді Марта Михайлівна, або як звали її Мартуня! просто козир-дівка! Зростом висока, стан стрімкий, тонесенький; плечі закруглені, широкі, білі наче вапно, рученята манюсенькі, кожа на них так і одливала блідо-рожевим кольором! Коса – товста, довга, чорна аж темна, наче ніч! Як вплете, було, стрічки та спустить, так трохи не до самої землі… чоло широке, пряме, а під ним гнулися брови, наче дві чорні п’явки, обвиваючи великі очі з довгими віями.

Ой! Що то за очі були!.. Згадаєш їх, так і тепер помолодієш! Темно-сині, наче крило у ворона, а погляд!.. Погляду їх зроду-звіку я не забуду! Мабуть, коли б вмерши, я встав з гробу, то б першим ділом згадав Мартунині очі! Такого погляду я ніде і ні в кого не бачив… Гляне, було, Мартуня – так з очей у неї аж іскри летять; а на самого тебе наче хто приском сипне!.. Дивишся, мовчиш, нічого не промовиш, доки не зведе вона з тебе свого палкого і палючого погляду… так наче хто в тебе річ одбере, наче німим станеш… Якась чудна небесна сила була у Мартуніному погляді?..

Що ж дивного, що я закохався в Мартуню? Дивно було б, коли б не закохався в таку красу. То було перше моє кохання: не вернеться воно! Ні!.. Перше кохання і перші муки не вертаються. Та й добре! Цур йому! Що коли б у сорок літ та таким клекотом заклекотіла кров, яким вона клекоче у двадцять літ! Гай, гай! Хто його зна, що б тоді і робив чоловік!.. Двадцять літ минуло, а й досі, наче сьогодні, пам’ятаю, як тремтіло, як билося у мене серце до Мартуні. А як стисне, було, вона у мене руку, так завжди було вхоплюсь другою за лівий бік… так якось інстинктивно!, ніби треба було придержать серце, щоб не вискочило…

От же й не побралися ми, а чому? Так собі!

«Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються…»

Раз при мені Мартуня стусонула межи плечі дівчину за те, що не швидка подала їй рукавички. Се було ще за кріпацтва, так, звісно, з слугами не панькались так, як теперечки. Ні, тоді було малесенька панська дитинка, ще материне молоко не обсохло у нього на губах, а вже й воно б’ється…

І хто його знає, чого я за той духопелик не злюбив Мартуню? Служанки мені не жаль було: я знав, що у неї плечі привикли до духопеликів, і сама побита нічого не сказала, навіть і в очах її не видко було, що од Мартуніного духопелика стало їй або боляче, або соромно. От же не злюбив я Мартуню, та й годі; швидше попрощався з нею, вернувся додому, та й ударився в сльози. Молоді сльози не дорогі, тим, видно, і рюмсав я довго, наче мала дитина; рюмсав, аж доки не стомився і не заснув. І мати, й сестри питали: чого плачу? не сказав! мовчав та плакав! Виплакався, виспався добре, і, хто його знає чого, на другий день подався геть-геть далеко від Мартуні. Та ото так і не стрічався з нею, навіть і не чув про неї нічого цілі дзадцять літ, аж доки знов не вернувся до рідного хутора. Хутір мій недалеко того села, де жила і тепер живе Марта Михайловна, землі наші межа в межу.

Вернувся на хутір, якось пусткою несе від нього!.. Матуся померла, сестри пішли між люде; дом похилився, на клуні криша провалилась, у колодізі дубова соха згнила, а й товста ж була… в омшанику порожні вулики, а колись були з медом і з бджолами, огорожу кругом обнесли на топливо, верби на греблі повсихали. Не диво! Двадцять літ минуло, а двадцять літ у нас се життя цілого покоління! Все старіє, один тільки час, хоч і швидко минає, а не старіє; він зате людей старить. І мене він зістарів, а може, й не один він, хіба люде не докладували рук, щоб зістаріть мене!

Зістарився і пасічник мій Василь Чміль: покинув його чоловіком не старим, в силі, при здоров’ю, а тепер, он який згорблений; голова як лунь; борода сива, насилу переступає з ноги на ногу. Каже: і в нього було своє лихо; і він випив дві неповних: жінку поховав, сина взято в некрути, дочку видав заміж, а вона взяла та й повісилась! Зістався Василь самотою: і бджоли перемерли, і любима його собака Ратуй – що все у пасіці з ним жила, і вона здохла…

– А я ще вештаюсь, – та вже недовго й мені, – говорив Василь до мене. Та й ви, добродію, подалися: он – голова лиса; і на чолі смужки, і лице якесь пожовкле… А чи таким ви були, як… пам’ятаєте… ходили до Марти Михайлівни…

– Літа, Василю!..

– Еге! Літа… хіба ваші літа які? Літа… гм!.. Знаю я літа… А Марта Михайлівна часто нагадує про вас, де тільки стрінемося – перше слово – про вас.

– Хіба вона ще… й…

– І досі дівує… пора б… так як замовлено… і женихів багацько було: були між ними і неабиякі люде, присватувався і ваш шуряк… Не пішла… перебирала все; ну і доперебиралась! Тепер рада б обіруч, хоч би й за старого, так ніхто не бере… – Василь хитро подивився на мене й додав: – Усе на вас сподівалася, а як почула, що й ви одружилися, і ся надія пропала.

– А мати її й батько? – питаю.

– Де там! Давно повмирали… вона одна живе; зубожіла вельми… То, може, поїдете до її, навідаєтесь?.

– А що ти думаєш? Давай, справді поїду!.

Поїхав.

Колись біленький, чепурненький будиночок Перепічки стояв тепер якось сумно! Та такий корявий, рудий, не побілений… На широкому дворі, де красувалася шовкова трава, рута, рожі і море всяких квіток, тепер лежали величезні купи, наче стоги, березових тоненьких гілок, начухраних з хворосту. Перед рундуком розіслані рядна, на них проти сонця сохне квасоля; біля ряден сидить стара баба і пряде куделю, заткнувши за пояс гребінь. Ворота в двір замкнуті; в’їхать в двір не можна. Я ступив у фіртку. Величезна чорна-чорна собака, що лежала біля баби, почувши, що я ляпнув клямкою у фіртці, кинулась до мене:

– Проведіть, бабусю!

– Ідіть, ідіть; не бійтесь; вона не займе: цу-цу! Цу-цу! Чухрай… – А Чухрай не слухав баби і кидався на мене.

– Що ж отсе мені в світі робити! – говорила баба. – Вража собака не слухас мене, не йде сюди, а мені не можна од квасолі одійти, зараз свиня так і накинеться. Чухрай!

– Проведи, Вівде! – озвався хтось із-за перелазу, – я й сама подивлюся за квасолею, іди швидше.

Баба стала проганять Чухрая.

– Чи дома Марта Михайлівна? – питаю я.

– А то ж де – як не дома!.. Он де вони стоять, – одповіла баба.

На першому ступні рундука, на котрому інде протрухли дошки, стояла Марта Михайловна, покривши голову білою хусткою. Глянув я на неї і здивувався: Боже! чи справді отсе перед мене стоїть прежня Мартуня? Де отсе узялося у неї таке худе, жовто-зелене? Хіба у Мартуні були такі сині дуги під очима? Хіба руки у неї такі костляві, чорні?.. Та се, може, не Мартуня?.. Придивляюся, глянув в вічі… вона, вона – моя прежня Мартуня! її очі, її погляд; познав я їх…

– Здорові були, Марто Михайлівно! – кажу до неї.

Дивиться вона на мене, придивляється, пізнає…

– Що? – питаю. – Не пізнаєте?

– Пізнала!.. – одповіла вона, і з грудей її мимовільно од неї вилетіло тихе, тяжке зітхання… – Боже! Боже! як ви змінились!.. тілько по голосу й пізнала вас!.. Просимо ж до хати! – говорила Перепічка.

Вступили в хату: шпалери полиняли; на помості скрізь лисини; на стелі руді плями, видко, що дощ пробивався в хату… у вікнах дві шибки вибито і заклеєно синім сахарним папером… цвіллю оддає…

Сіли… Марта Михайлівна вставила в мене свої очі, жалібно хитала головою… мені показалось, що очі у неї вогкі.

– Не таким я вас знала, не таким! – говорила Мартуня, і знов здалося мені, що голос у неї тремтить, чується якась сумна, жалібна нота… – Та й постаріли ж ви як!.. І лисина… на всю голову лисина!… де ж ділись ваші кучері? Чи в снігах, чи в степах ви їх покинули? – допитувалась Марта Михайловна. – І я вже не та!.. ні! ой, літа, літа!.. Чи давно ж ви приїхали в наші ліса? Чи надовго?

– Не знаю ще… може, і зовсім.

– Господь з вами! – аж скрикнула Марта Михайлівна, хрестячи мене, хто її знає нащо. – Де таки вам жить отут у наших вертепах!

– Чом же мені тут не жить? Ви ж живете.

– Я!.. Я що інше! Та й яке вже моє життя!.. Вона зітхнула.

– Що ж у вас нового? – спитав я і спитав тілько так, ради того, щоб що-небудь сказати.

– Хіба за двадцять літ мало нового? Всього й не згадаєш… Коверзуна Йосипа знали – спитала Перепічка.

– Знав.

– Пропав… літ десять був пікуном над дітьми Торби… ну, звісно… крав, шахровав, поки сироти росли, а виросли – кажуть: «Давай одчіт…» А який там одчіт?.. Не дав; от його під суд та в тюрму засадили; посидів він, мабуть, більш півроку, та, видно – наскучило……поки суд приїхав; не дождався, поки суд приїхав; отрути приняв, миш’яку, чи що… От же затерли, зам’яли: причинна, кажуть, вдарила… Яка там причинна! просто не хотів чоловік іти в Сибір, та й годі… А Лісового Семена не забули?

– Ні, а що?

– Спився з кругу… в старцях тепер… І Величко пропав: зазнався був, далі з жидовою знюхався; сахарний завод завік горілку став гнать та й догнався до того, що усю худобину з-під барабана продали. Сам тепер же десь у Литві служить, жінка вмерла… На що вже добрий хазяїн був Чайка і той звівся… старцем живе… усім тепер погано стало…

– Чому се так?

– Порядки нові пішли… крестян одібрали, земство видумали, нові суди… і все таке нове… найгірш, що людей одібрали… Ну, коли вже царю мало своїх – нехай би вже брав собі и наших, та без землі; а то й землю одібрали… земля не царська, а наша… знищили всіх і ще нищать, нові налоги видумують: усе плати та плати; а з чого його взять? Крий боже, як погано стало жити!

– І вам погано?

– Мені?! та мені ще вдвоє гірш… Хіба не знаєте? Сирота, одинока, зубожіла, доходів нема, було землі двісті десятин; сто на крестян одібрали; тридцять продала на прожиток… Аж ви пам’ятуєте – за покійного отця у нас на конюшні два шестерики стояло, безклуба кобила, та й тієї нікому запрягти… Волів було три плуги, тепер і поганого назимка нема… корів було десять – усіх чума позабирала. Тяжко… думаю продать останню землю і двір та піду в черниці…

– Що ви, Марто Михайлівно! Чого вам у черниці?!

– Душу спасать… не можна тут жити; ні з чого жити…

– У вас ліси є…

– Що ліси!.. Тепер ліси гниють… он подивіться, скілько на дворі хворосту гниє. Колись то все гроші були – тепер гниє. Привезуть березину на дрова, почухрають: цівку попалять, а гілля пропадає, гниє, а колись за нього добрі гроші платили…

– Хто ж куповав їх? – спитав я, дивуючись, щоб за різки та платили добрі гроші.

– І станові куповали, окружний куповав, у поліцію брали і інвалідний начальник куповав.

– Нащо?

– Треба було, хіба не знаєте?.. Сікли… чи солдата висікти, чи кого другого… різки треба; от було – у нас і купують… А тепер – нащо, коли нікого сікти? Тепер усі панами стали… бить не можна!.. Погано!

Перепічка задумалась, я став курить.

– Чи не купили б ви у мене сього добра? – спитала мене ні з сього ні з того Марта Михайловна.

Я здвигнув плечима та й кажу:

– Нащо воно мені?

– Пригодиться… у печі топить або й на що друге: я б дешево продала, по четвертаку б за віз оддала… купіть…

– Та нащо ж він мені, – одмагався я, – у мене свого лісу доволі.

– Знаю, знаю, але свій ще треба рубати, а се готовий. Купіть! Греблю загатите…

– У мене греблі нема.

– Так на що інше повернете.

– Ні, не треба мені!

– Жаль!.. А я думала, що хоч ви поможете мені, беззащитній сироті… аж бачу… пропаде хмиз, шкода! Може, знаєте кому порадить, щоб купив? На залізну дорогу чи не купили б?

– Там різок не треба.

– Тепер, кажуть, хворост в ціні… ви свій почім продаєте?

– Як до хворосту: і 4, і 5 карб. за сажень, так у мене не такий хворост, а настоящий, що на плетінь іде – дубовий та лісковий.

Поговорили ще трохи, я вже хотів їхать, аж ось прийшла якась молодиця: очіпок набік, лице в сажі.

– Чи не пора пироги виймати з печі? – спитала вона Перепічку.

– Ох мені лихо! – скрикнула Марта Михайлівна. – Я й забула! Пропали пироги… перепеклись!.. А ти сама й байдуже!.. у! дивишся! – докоряла вона молодицю. – Іди ж, іди, чого стоїш, зложивши руки, наче сьогодні проведена!.. Кажу тобі: йди та виймай…, вийнявши з печі – прямо в решето, та зараз же і прикрий подушкою… чуєш? Швидше-бо, швидше.

– Чую, не позакладало ще! – одповіла молодиця і пішла.

– Бачу, що вона занівечить мені пироги, треба самій. Вибачте. Я на одну годиночку, – з сим словом Марта Михайлівна потюпала в кухню.

А я глянув в сад: скрізь пустка, кропива, бур’ян… вишні, яблоні, груші наполовину повсихали…

– Чого се ви взялися за шапку? – сказала Перепічка, вернувшись з кухні.

– Час додому.

– І не думайте сього! Двадцять літ не бачилися, та так би то на часиночку… Ні… не пущу! Зараз пироги подадуть…

Та ж сама молодиця принесла пироги.

– Прошу покорно! Призволяйтесь… говорила Марта Михайловна.

Не з’їсти пирога – значить в саме серце вразить Марту Михайлівну. Я присунувся до пирогів, а вона підклацувала мені сметани і гордо розповідала, що ніхто в сусідстві не вміє пекти таких пирогів, як вона.

– Я чула: ви вже жонатий? – запитала послі пирогів Перепічка.

– Жонатий.

– А я й досі дівую… сумно одній, одначе б нічого, якби більші достатки та менші налоги, то б…

– Со духи праведных скончавшася… – почувся голос на улиці.

– Еге! се Грицька Соломаху ховають, – сказала Перепічка, дивлячись в вікно. – Вічна йому пам’ять і царство небесне!.. Добрий він чоловік був, та чудний; так чудно і вмер… Ви не знали його?

– Не доводилося.

– Е, чудний був чоловік!.. Він з козаків. І що за вдачний чоловік був, так хто його зна, чи й є де другий такий! Нічому не вчився, а все знав: він і швець, і кравець, і коваль, і боднар, і пічник – куди кинь, так клин. Землі власної у нього – бігма! Він безбатченко, сирота… у прийми пристав до багатої: жінка возьми та й запий, почала по шинках ходить… він її просить не пить, а вона ще гірше. Красива була, рум’яна, статна. Стала гулять, станового до себе причаровала… Грицько якось підстеріг та, не вам кажучи, і вимазав становому дьогтем голову, а жінці нічого і не сказав… дурний! Де б сполосовать од шиї до п’ят!.. Почув про се ісправник; приїхав, за щось причепився до Грицька, за подушне б то чи що та й висік його… З цього б то Грицько й собі запив та з перепою і богу душу оддав. Не виніс би то сорому… я сьому не вірю: великий там сором, що його висікли! Овва! велика цяця!.. і не таких, як він, січуть… Він спився од дання: жінка дала йому такого зілля – от і спився!

У мене стиснуло в грудях: чи од пирогів Марти Михайлівни, чи од розповіді її про Грицька, не знаю! Певно, що од пирогів. Я взяв у руки шапку.

– Та посидьте-бо ще хоч трошечки, – упрошувала Марта Михайлівна.

– Ні, пора до двора.

1873 р.


Примітки

Цей перший варіант оповідання під заголовком «Мої давні знайомі (Етюди з життя). І. Марта Михайлівна Перепічка» надруковано в журн.: Правда. – Львів, 1875. – № 20. – С. 792 – 799. Без зазначення дати написання. Підпис – О. Я. К-ий. В 1899 році О. Кониський написав нову редакцію оповідання.

Подається за виданням: Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1990 р., с. 53 – 60, 566 – 572.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 16

Модифіковано : 20.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.