13
Іван Корсак
Як уже завершилася Митрополича рада, владика Діонісій в числі інших впливових учасників ради запросив отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому колі обговорити українські церковні справи. Іван Власовський приступив одразу ж до вельми насущного:
– Як знаємо, ще у вересні двадцять четвертого Синод ухвалив постанову про вживання української мови та інших мов у богослужінні. Але як на ділі здійснити цю постанову? Яку більшість вірних треба визнати чинною для переходу на живу українську мову?
– Тут не годиться звичайна більшість, потребуватиметься єдинодушіє, – без вагань поспішив висловитися митрополит.
Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла у залі.
– Владико, у кожній отарі обов’язково знайдеться вівця, що відіб’ється від гурту, – отець Пащевський говорив повільно, добираючи вельми обачно кожне слово, мов приглядався пильно до нього сперш. – У будь-якому гурті вірних, у кожній громаді з відомих історичних причин залишилися прихильники «нєдєлімой». І достатньо одного голосу, щоб постанова Синоду була блокована, навіть першого кроку не ступимо…
– Тільки однозгідне бажання всіх парафіян, що сягнули повноправного віку, – митрополит стояв на своєму, можливо, остерігаючись спротиву російськомовної громади.
– Ми поставимо хрест у такому разі на всій попередній роботі, – Іван Власовський, що ввійшов у комісію по скликанню церковного Собору, достеменно знав всі обставини духовного життя в краї.
– Тільки єдинодушіє, – ніщо, видавалося, не здатне було зрушити митрополита з облюбованої ним точки зору: невдоволений, навіть колючий погляд з-під брів був незмінною і промовистою відповіддю.
– Владико, у нас серед вірних – сімдесят відсотків українців, – спробував отець Павло переконувати цифрами. – Двадцять вісім відсотків становлять білоруси, і тільки решту два – поляки, росіяни, литовці, чехи. «Єдинодушіє» означатиме диктат мізерної меншості над українськими та білоруськими громадами.
– Я від свого не відступлюся, – твердішав голос митрополита.
Ніхто, звісно, не міг зазирнути, мов через віконце, в душу владики: чи то було його переконанням, чи звичайнісінький страх перед численним духовенством ще московського вишколу – Росія відбула, слава Богу, але її духовенство лишилося. Перед тим Синод ухвалив було провести у краї своєрідний плебісцит, дізнатися, істинно то народ воліє українську відправу, а може тільки за нього те політики набалакали. Отець Пащевський мав змогу надивитися на власні очі, як махлювала стара гвардія духовенства. Промосковські батюшки об’їжджали села і збирали підписи обманом проти українізації, а незгідним священикам відкрито грозили звільненням та масово підробляли підписи.
Багатьох благочинних, чиє серце хилилося до української справи, Пащевський знав особисто, але їх у пам’яті міг набрати заледве півтора десятка з п’ятдесяти п’яти усіх благочиній. Вирятував тоді справу Український церковний комітет на чолі з Арсеном Річинським. Швиденько виготовили бланки заяв, розіслали і простежили, аби не сталось підробок, врешті зібрали їх з підписами з усього краю: то була достойна відповідь шахраюванню, в абсолютній більшості люди підтримали відправу рідною, звичною змалечку мовою.
…А тим часом гості митрополита Діонісія геть забули про чай, який уже давненько вихолонув, суперечка ж, навпаки, ставала ще шпаркішою.
Запальний Арсен Річинський, що стільки душі вкладав у справи церковні, не витримав:
– Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли ми відхилили сугестію поляків… Ми ж не слухали їх, як нам казали іти до них, будемо мати все, аж до знетронення Діонісія.
І знову запала тиша, раптова і тривожна, мов над усім цим поважним людом за мирним чаюванням зависла грозова хмара, присмерк негадано наступив і в повітрі легенько потріскувало, віщуючи близькі й грізні блискавиці та громи.
– Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! – Обличчя митрополита збуряковіло, він нервово схопився і спересердя ляснув по столу долонею, – Пусть у меня останется малая, но верная паства!
Ні в сих ні в тих, присутні і собі встали, ніяковіючи та не знаючи, як повернуться далі події, трішки міг розрядити хіба ситуацію прихід архієпископа Олексія, що якраз переступив поріг.
Митрополит, все ще із розчервонілим обличчям, сердито докинув у бік архієпископа:
– Беріть он його, нехай він вам дає, що забажаєте.
Владика Олексій, подивовано роззираючись і не розуміючи, що тут вдіялося, тільки примирливо знизав плечима.
– Я ваш син по монашеству, владико. І не маю найменшого наміру йти всупереч вашій волі.
Події, що настали згодом, підтвердили найгірші побоювання отця Пащевського. 15 квітня 1929 року Синод православної церкви в Польщі ухвалює рішення про відлучення від церкви «лікаря Арсена Річинського, що проживає в місті Володимирі-Волинському». В найближчу неділю анафему проголошують у володимирському Мстиславському соборі та друкують у «Воскресному чтении».
Те отцеві Павлові боліло як особисте, тим паче, одна біда рідко ходить – змінився уряд, змінився міністр ісповідань в тому уряді, змінилася політика його, тож польський католицький клір закидав суди позовами про повернення під їх юрисдикцію ні багато ні мало аж 724 храми, що зараз належали православним. Ця не вельми оковирна політична найперш акція, яку називали «ревіндикацією», могла неабияк ускладнити стосунки віруючих різних конфесій, особливо з греко-католиками, тож на всю тогочасну Польщу пролунав мужній голос Андрея Шептицького:
«Я думаю, що народові не треба давати навіть зовні відчути, що над ним твориться нове насильство. Бо ж, за Східним правом, ці сільські церкви належать самому народові. В них він хрестився й молився, біля них ховав своїх померлих. В їхніх стінах скупчене те, що в народі найсильніше, а часто найбільш спасенне перед лицем розгнузданої агітації, це – віра батьків… Вона виведе його на путі кращі, ніж усякі судові позови, в яких народ буде бачити тільки ворожі до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати на них вороже ж. Греко-католицькі духовні кола не приймають жодної участі в ревіндикаціях. І я радий, що можу це сказати».
Відлучення від церкви, та ще й в таку непросту пору, знаного і шанованого людом усього краю лікаря і громадського діяча сколихнуло українство, говорили про аналогію з анафемою Іванові Мазепі, львівське «Діло» друкує «Відкритий лист посла Івана Власовського до митрополита Варшавського і Волинського Діонісія», де на фактах доводиться, що відлучено його як провідника українського церковного руху. Як снігова лавина, що наростає, спадаючи з гори, наростали протести в парафіях, з Митрополичої ради виходять знакові постаті, у рідній Річинському володимирській парафії півсотні вірних вимагали і їм оголосити анафему, раз так несправедливо вчинили з лікарем, збори православної інтелігенції у Варшаві визнали цю постанову Синоду «не зобов’язуючою»…
В особистій розмові з Арсеном Річинським Пащевський наважився-таки поставити нелегке запитання:
– А чи не можемо ми зробити якісь кроки назустріч, аби для обох сторін було прийнятним вийти із ситуації? – Він говорив «ми» так, наче то і його відлучали від церкви.
– Навіть не знаю, що тут найбільший мудрець може вдіяти, – Річинський уже перегорів, та все ж гірчинки у голосі не міг приховати. – Ось читаю у постанові Синоду:
«Речинский проявил явное ожесточение й неисправимость в своих злых и вредных побуждениях и действиях, не оценив милостивого отношения к нему своего архипастиря».
– І все ж маємо діяти через «не можу», зрештою, ви самі це не раз доводили, – отцеві Павлові самому бракувало сили, аби вести таку розмову. Лікар раптом засміявся, неголосно і без можливої злоби.
– Ось ще гарно писано, – він підсунув до Пащевського текст синодальної постанови. – Чи не правда, вельми вишукано сказано: владика так учинив, аби «смягчить окаменелую душу Речинского и научить его православие пєти Богу аллилуіа»?
– Хто не грішний, хай першим каменя кине, – тепер ота гірчинка у мові його співрозмовника чулася і в голосі отця Павла. – А згадайте, як митрополит за згодою польського уряду і на його кошти їздив до голів православних церков на Схід, відвідав західні держави, взяв участь у Всесвітній конференції християнських церков, зустрівся з головою Англіканської церкви – аби закріпитися в православному світі. Задумане робив він успішно, а тим часом чи не з вашої подачі Український церковний комітет направив у Лозанну, Всесвітній християнській конференції меморіал. Мовляв, тут справи хаотично керовані невеличким гуртом олігархів і тому подібне, словом, вельми вправний послали ви з погляду дипломатії документ і в часі вельми доречний. Визнайте і свій гріх…
Річинський на іронію не образився, тільки здивовано звів брови.
– А хіба я неправду писав?
Пащевський примовк, тої гірчинки в голосі йому ніяк не вдавалось позбутися.
– То буде нещиро, як назву документ неправдою. Тільки з юнацьким максималізмом наша справа не стане успішною, своє відстояти можемо лиш поступовими кроками… Я пам’ятаю дещо з тексту, з «Української ниви»:
«Доки Вища Влада Польської Православної Церкви не визнає справедливих українських народніх домагань і не сповняє їх, доти її участь у праці над об’єднанням Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча і бубен гудячий»…
Довго тривала та непроста розмова…
А тим часом протести на підтримку Арсена Річинського ширилися у парафіях, мова доходила до невизнання митрополичої влади, українські посли в польському Сеймі також виступили з відкритим листом. Мужність Річинського визнали навіть недруги, коли прочитали у пресі його звернення.
«Успішна оборона прав і майна Православної Церкви, – особливо під час збільшеного натиску на неї з боку польського клиру, – можлива тільки спільними зусиллями нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох випадках серед українського громадянства справа моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з’єднання наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може розбудити пристрасті у невідповідний момент.
Отже, щоб не стояти на заваді у такий грізний час, та з огляду на заяву премьєра Бартеля з 11 січня 1930 р. про те, що унормування правного положення Православної Церкви в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації внутрішніх церковних відносин, – бажаючи по мірі сил і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії українського народу під Польщею була міцним заборолом проти його денаціоналізації, – прошу Св. Синод, по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити свою постанову з 15 квітня 1929 року ч. 14 і прилучити мене знову до громади вірних.
Щоб ця моя декларація зайвий раз вказала польському клірові, як до його зазіхань ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її опубліковання. Св. Синодові вгодно буде надіслати мені відповідь за посередництвом тільки Парлямантарної Комісії для захисту Церкви, евентуальне через її секретаріат».
Після розгляду Синодом була опублікована вельми стисла ухвала:
«Доручити митрополитові Діонісію прийняти лікаря Арсена Річинського в лоно Св. Православної Церкви, згідно з його просьбою».