Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 2

Капелан армії УНР

2

Іван Корсак

Опівночі військова колона вишикувалась у похід. Спадав тихий сніг на голови тисяч бійців, на довжелезну валку обозу, але на якусь мить над усім велелюддям запанувала тиша, хіба зрідка порушувана побрязкуванням збруї змерзлих коней, в яких шкіра на боках здригалась брижами.

На середину колони виїхав верхи щойно призначений командувач Дієвою Армією УНР Михайло Омелянович-Павленко.

– Маємо йти до свого народу, – голос командувача далеко котився вздовж завмерлої колони в нічній темряві, злегка пом’якшеній та підсвіченій лапатим та мокрим снігом, і кінь під командувачем нетерпляче переступав, мов то не вистуджена земля була під ним, а гарячий черінь. – Хворі, поранені можуть лишатися, ніхто й словом не дорікне також тим, кому душа не лежить чи не випадає іти в цей похід – не з медом там буде, братове. Прошу їх відступити убік.

І знову настала тиша під незмірним і неосяжним похмурим небом, чорна тиша, лиш зрідка покреслена білими навскісними лініями повільних лапатих сніжин.

Ніхто не ворухнувся, ніхто й кроку не зробив.

– Дякую вам, – вже упівголоса вимовив командувач, обводячи поглядом колону, краї якої губилися в пітьмі. Чотирма похідними групами вирушала армія в ніч, в чорну безвість, де однаково могла таїтися слава чи смерть, погибель чи перемога, де одне маленьке життя, видавалося, не вартувало нічого і де те, маленьке, інколи могло вирішувати долю довічну багатьох тисяч.

Отець Павло Пащевський розпочав передпохідний молебень. Службу Божу отцю доводилося служити досі в багатьох храмах: у Денисовичах на Київщині, в Арделівці на Херсонщині, у церквах Києва і навіть просто на Софіївському майдані, але ось так опівночі, під похмурим небом, під загрозливо навислими чорними з легкою синявою хмарами, які, коли б не зимова пора, могли скидатися на передгрозові – так ще не випадало ніколи Пащевському відправляти.

– Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай буде воля Твоя, як вона на небі, так і на землі, – вторили за отцем Павлом тисячі вуст, в однодушному єднанні читали молитву: вони просили заступництва неба, того неба, під яким зродилися й виросли, волі Божої на землі, тої землі, що вдячно знала їх черстві мозолі на порепаних і почорнілих від тяжкого труда затверділих, мов кам’яних долонях, а ще знала полинно гіркий їх піт, який навіть витерти з чола інколи не випадало, тої землі, яка з дикого поля ставала плодючою і благодатною, колосилася важким стужавілим колоссям, що аж віддзвонював у переджнив’ї на гарячих вітрах, тої землі, яку хотіли б вільну і не відаючу наруги передати дітям, онукам і правнукам, тої, в якій упокоїлися їх прапрадіди, і в якій, як настане пора, самим тихо лягти на довічний спочинок; не раз і не два у найщирішому молитовному поєднанні отець Павло перебував зі своєю паствою, але зараз настало незнане ще досі єднання, істинно однодушне, коли не з холоду й зимової сирості густішала кров і стягувалася шкіра на тілі.

– Благословляю вас, – хрестив побратимів отець. – У многотрудний цей путь рушаю з вами і я, протопресвітер Української армії, рушає протоієрей Василь Сукачів, отець Микола Маринич. Маємо стати ми в помочі духовній та моральній, бо завше отці були зі своєю паствою, маємо освідомлювати також люд український у правдивості святих наших змагань з лютим ворогом.

А як рушило військо, то просили вояки, шануючи сан і літа отця Павла, сісти до них на підводу.

– Ні, діти мої, – не згодився Пащевський. – Не гоже мені, здоровому, займати місце хворого або зраненого. Ще не скували землю морози, струнами натягувалися посторонки і рвали жили нещасні коні, витягуючи вози з калабань, але колона, хоч і поволі, просувалася, колона рухалася в чорній пітьмі розквашеними і немилосердно розбитими грунтовими дорогами.

«Боже, яка тільки сила віри має бути в цього люду, – думав Пащевський, з трудом витягуючи ноги з накислої за осінь землі. – В запілля сорокатисячної вимуштрованої, щедро Антантою озброєної і добре оплаченої денікінської армії йде вчетверо менше військо. Але з того вояцтва три четвертих боліє на тиф, та ще слід відняти немуштрованих козаків, обслугу возів…

Добре було б, аби тисяч три здатні йти у бій. Мабуть, тяжче за всіх щойно одужалим та легко пораненим; он місить болото напіводягнений на таку пору хлопчак, шматтям якимось ноги замість чобіт обмотані, а в сусіда його визирають із розлізлого черевика голі пальці. Це ж бо госпіталь на колесах, який вирвався щойно з «трикутника смерті», коли Червона, Добровольча і польська армії лещатами затисли українців з різних боків. І цих дітей, рідкісної відваги і самопожертви, нетямущий Захід кинув напризволяще – Антанта не дозволила ввезти в Україну навіть медикаменти та санітарні матеріали, закуплені урядом УНР в Американської ліквідаційної комісії…»

Цілу ніч, ніч з 6 на 7 грудня 1919-го, йшло під похмурим небом військо, йшло, наскільки було можливо, тихцем, остерігаючись запалювати факели чи інші вогні, клекотали на вибоїнах запізнілим буслиним ключем вози, товкли мучену накислу дорогу тисячі ніг. Вже під досвіток, як засіріло на сході, наздогнав Пащевського засапаний підстаршина.

– Отче, там наш козак помирає…

Отець Павло зупинився і виждав з підстаршиною, допоки мимо них, хилитаючись на вибоях і бризкаючи багнюкою, проїхало кільканадцять підвід. Біля вмираючого ще клопотався лікар, що вистудженим голосом вговорював хворого і тицяв тому якусь пігулку.

– Не треба, – не згоджувався хворий, ще зовсім молодий, худа патичка, прикрита до підборіддя рядниною. – Мені вже ніщо не поможе, а пігулки тим віддасте, кому жити.

Отець Павло подивувався тому спокоєві в погляді, яким хлопчина дивився у сіре переддосвітнє небо, де тільки прорізувалися обриси рваних і пошматованих вітром хмар, дивився не очима молодої людини, пуп’янка, що ледве вигулькнув на світ білий і ще не знає ані пекучих приморозків, ані ядучої та черствої посухи: він дивився поглядом чоловіка, що проніс на плечах вже добрячу копу літ, знає всі химери й спокуси світу цього, то ж має право зневажити і знехтувати їх; за низькими недоброзичливими олов’яними хмарами хлопець вже бачив ясне сонце і небо незайманої чистоти – і він був у злагоді з ними.

– Пече мене, отче, немилосердно пече, – застогнав, як приступили до сповіді.

– Молися, дитино, хоч подумки, як уголос несила. І Всевишній облегшить тілесні муки…

– То вже не тіло, отче, пече душа… Як ішов я сюди, то зорав півгорода, а половину не встиг… Як же мати саменька, з отою лопатою по весні…

Раптом на мить розірвав вітер хмари, зблиснуло було сонце лише краєм одним, але так само його раптово брудно-сіра пелена заступила; хлопець ще хапонув, схлипнувши конвульсійно, повітря – і відійшов. Пащевський через хвилю яку повільно долонею протягнув обличчям, закриваючи очі, такі самі спокійні і умиротворені, з віями довгими, ще й загнутими, мов у дівчини, наприкінці.

Знімали мовчки шапки і хрестилися вояки, проходячи і проїжджаючи повз нашвидкуруч змайстрованого дерев’яного хреста на узбіччі, першого хреста в їх далекій хресній дорозі… Вони йшли без зупину, оминаючи великі населені пункти. Чавкала під ногами розтовкмачена земля, клекотіли вози, і як під вечір спинилися врешті напівпритомні, навіть собі не повірили – стільки кілометрів було за плечима…

То від потреби важило, коли в черговий перехід вирушати: у сірий невиспаний досвіток чи в безпросвітню ніч, ясного дня, а чи злої негоди; тягар похідної поклажі інколи куди менше важив і муляв, аніж спомини про хмурні попередні, такі непрості часи. Мало того, що в незнану і небезпечну дорогу вирушали обідранцями, думав Пащевський, ще й без належного гроша у скарбниці.

Пащевський знав, що аж надто гоноровим командирам Волоху і Данченку не тільки заманулося самим поатаманити, ввійшовши в змову з більшовиками, а ще й вдалося збунтувати своїх козаків. Коли віддали наказ юнацькій школі їх роззброїти, то й молодь збаламутили: мовляв, слід утриматися «від проливу крові ». Не справилася також охорона Петлюри. За чотири дні до походу змовники захопили в Любарі державну скарбницю, забрали з собою два з половиною мільйони українських карбованців і тридцять тисяч срібних царських рублів – врятувати вдалося мізер. Отак «поатаманивши », подалися вони зі своїми прихильниками в напрямку Чуднова, на з’єднаня з більшовицьким формуванням.

Пащевський тільки не знав про причини раптового від’їзду Симона Петлюри перед походом, то вже згодом чинний прем’єр Ісаак Мазепа розкаже деталі, дивовижними шляхами, аж через Бухарест добравшись до учасників Зимового походу.

Мазепа зайшов до Петлюри напередодні, як той вже готовий був рушати в дорогу. Петлюра виніс з бічної кімнати звичайну шинелю і подав її Ісаакові Прохоровичу.

– Візьміть, ця шинеля для мене була завше щасливою. Он дірка на висоті грудей, куля пройшла крізь сукно, а мене навіть не ранила – то як ми арсенал від большевиків боронили. А ще прохання не загубити її, привезіть мені потім.

Петлюра від’їхав мовчазний, як ніколи, і слова не вимовив про мету від’їзду – такого ще не траплялося.

І ще чималенько гіркого оповів Мазепа, особливо про стан українства за рубежем. Прибила його листопадова катастрофа, не жменями, а пригорщами сіяла розгубленість і дезорієнтацію, безголов’я і чвари… У віденському журналі «Воля» українці цеберками обливають один одного брудом, чубляться групками чи й окремими особами між собою. Але не тільки про полинне-гірке згадалося Ісаакові Прохоровичу, аж ясніло обличчя, коли мова зайшла про капелу Кошиця, що якраз виступала на найкращих сценах Європи – сперш у Франції, потім Бельгії та Голландії, а завершувала турне в Лондоні. То невпинний тріумф української пісні і всієї нашої музичної культури, казав Мазепа, він на свої очі бачив рецензію у французькій газеті «La Depeche», де кореспондент зізнавався щиро:

«Вважаю себе безпомічним передати вражіння від цих двох концертів, які були годинами чистої радости… З перших акордів губиться почуття реальности, забуваєш убогу землю і переносишся уявою в якийсь святий храм, де празнується чудесний культ вічної краси… Кажуть, що українці з слов’янських народів найближче підходять до нас темпераментом, і дійсно твори, які ми чули учора, не носять печаті безнадійности, вони не мають «покаянного стилю» російських пісень; в цих творах, навпаки, відчуваєш якийсь оптимістичний гумор, делікатну фантазію, яка не раз викликала у мене згадки про наших прегарних композиторів XVI віку».

Ісаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому від простуди у горлі, як по пам’яті цитував рядки з іншої газети, бельгійської «Journal de Liege»: «Якщо спів має силу перемоги, то брати українці мають бути горді, – вони завоювали своїми піснями Льєж». Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колоні зморених вояків, дехто з яких, чалапаючи, навчився навіть здрімнути собі на ходу, ми здатні завоювати Льєж і Париж, Амстердам і Лондон, тільки не здатні Бобринець відвоювати, якийсь хутірець маленький, на якому зродились, землю свою, з якої зросли і пішли на великі життєві шляхи.

Дороги, дороги, дороги…

Залізницю Козятин – Вінниця, безперестанно курсуючи, охороняли білогвардійські поїзди, але дивом без втрат перейшли ту колію, рвучко і несподівано захопили станції Голівка і Голеандра.

На станції отець Пащевський побачив знайомого уже підстаршину, котрий продавав веселі витрішки і речитативом, майже приспівуючи, декламував з Лесі Українки:

Англійців під горою,

Нема рятунку їм, нема, –

Складають долі зброю.

Підстаршина переможно у високо піднятих вгору руках тримав, щоправда, не здобуту зброю, але не менш важливу здобич – в одній руці були новісінькі чоботи, в другий, судячи з усього, білогвардійський кітель. На цих станціях українське військо захопило два ешелони Добровольчої армії з одягом. взуттям та іншим таким потрібним майном для бійців.

Доки вояки здирали з себе ганчір’я, з якого не вивітрився як слід ще запах пороху «трикутника смерті» і перевдягалися в обмундирування хай і ворожої армії, зате новісіньке, з сусідньої станції телеграфіст вистукував у штаб Денікіна панічну телеграму: «Разбитая нами Украинская армия оказалась у нас в тылу».

І знову в похід, і знову Пащевський відмовить в проханні вояків підсісти на будь-яку підводу – так і йтиме він усі дві тисячі п’ятсот кілометрів, які суджено буде здолати того Першого Зимового… Стрімкий бій за Липовець, і ось уже отець Павло вітає бійців зі здобуттям першого повітового міста. Щоправда, не обійшлося також, як часто-густо в житті трапляється, без гірчинки. Стрімко і несподівано через день захопили Ставище – там якраз перебував штаб армії генерала Бредова, недавнього завойовника Києва, того самого генерала, що так гонорово заявляв: «Київ – мати міст руських, він ніколи не був українським і не буде!» Заскочені штабісти метнулися в паніці вусібіч, а от Бредова виручив автомобіль. Кіннота полковника Дяченка рвонула за подарований Антантою «ролс-ройсом», сперш удача посміхалася кіннотникам, ось-ось вже наздогнати мали, але далі дорога пішла з гори і врешті авто в густому до того ж тумані вдалось відірватися і втекти.

Самовпевнений подільський губернатор, як виряджав дев’ятого грудня з Вінниці ешелони для білих на фронт, то гонорово хвалився: «С украинцами наконец покончено. Сейчас у нас один враг – большевики, и с ними то мы справимся. Богатый край рассцветет под управлением русского правительства». А вже одинадцятого грудня він втік до Одеси.

Зима набувала узвичаєних споконвіку прав, але армія рухалася, прощупуючи шлях невтомною кінною розвідкою, і рідко на одному місці спинялися більше, аніж на день-два. Як вступали в якесь село, то сперш їх стрічали стривожені очі в щілинах ретельно завішених вікон, бо влади мінялися мало не щотижня, а то й кілька разів на тиждень – коли ж роздивились нарешті ті очі, то розвиднювалося на лицях:

– Та то ж свої! Он і батюшка з ними.

Вибігали на вулиці, несли харч воякам, яка хата і чим багата.

– Беріть, більше днів, ніж ковбас. Ще дорога вам, певне, далека.

А от зброєю ділитися не вельми спішили. М’ялись дядьки, за вухом чухали.

– Знацця, самим ще, чого доброго, знадобиться.

І не знаходилося у всенькому війську бурмотуна, що міг би з легким серцем їх осудити. На тому довгому та істинно студеному шляху в отця Павла траплялися і сумні, і кумедні, і ті й другі водночас випадки. Довелося якось заночувати в невеликому хуторцеві уже в херсонськім степу – стоптали за перехід ноги та й вистудилися на злющих вітрах, від яких аж душа вимерзала, бо врешті зима пригадала своє покликання. Набилося чималенько разом з Пащевським козаків у хатину, погодувала їх щиросердна господиня, чим і що лишалося ще в комірці, та й давай на долівці стелити солому для відпочинку.

– А ти, старенький, – каже Пащевському, – лізь під піч, та хоч там відігрійся.

В тутешніх краях підпіччя споконвіку утримувалося охайно й чистенько, відпочивати належало в нім найстаршим та найповажнішим.

Не відмовився цього разу отець Павло відігріти одубіле тіло, тільки вдосвіта розбудив його жіночий лемент.

– І нема ж, людоньки добрі, на них ні хороби, ані холери! Хоч би швидше ота Петлюра прийшла…

З’ясувалося, то плакала і заламувала руки сусідка: матір у неї захворіла кріпко, на судній дорозі вже однією ногою, а висповідати й соборувати нікому.

– Вимордували ті бандюки всеньких попів, і нема тепер ради, – голосила сусідка у розпачі.

Розказували, що в тутешніх краях з кривавим розмахом погуляли банди: священиків прив’язували до тачанок залізними ланцюгами, обхоплювали ними кругом шиї і пускали коней ускач, аж доки не відривалася голова у нещасної жертви.

Один з козаків узявся заспокоювати сусідку.

– Та знайду я вам батюшку, тільки не плачте.

– Де ж його взяти, як вирізали всіх?!

Пащевський виліз з підпіччя у звичайній для щоденних походів військовій формі, бо ризи беріг тільки для треб.

– Та який з нього батюшка, він в такій, як усі, чумарці…

Аж очі в сусідки круглими стали, як з’явився небавом отець Павло у належному облаченні, зі святими дарами й хрестом на грудях. А як причастив і соборував стареньку, то пішов поголос поміж людом:

– Оце то правдиве військо, з Богом іде.

Нанесли хуторяни козакам хліба й сала, іншої поживи, а як рушало військо в подальший похід, то пристав до його з добрий десяток тутешнього парубоцтва.

Обступали вояків у кожному таки селі, все розпитували, а найбільше юрмилися біля отця Павла, бо ж зроду-віку панотець знався своєю людиною, своєю від дня та години хрещення і аж допоки наступить час гріб запечатати.

– А чи втримаєтеся?

– Чи ж то правда, що червоні більш не воюють з вами, а тільки з Денікіним?

Високий, сажень у плечах, отець Павло повертався до одних, то до других, відказував найбільш нетерплячим.

– Втримаємося, як належно Бога проситимо. А от за червоних і Денікіна – то неправда…

І він вкотре розповідав про таємну інструкцію Троцького, яку розвідці вдалося переловити.

«Товарищи!.. – напучував Лев Троцький агітаторів, яких посилав в Україну. – Конкретно Ваша задача сводится к следующему: Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет. …Говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью… Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство только на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой».

Врешті після якогось такого запитання Пащевський переговорив у командуванні з політреферентом Совенком, аби щонайбільше якоюсь листівкою поширити ту інструкцію, аби люди знали, звідки йде хитрування й лукавство. Порада придалася командуванню і небавом листівка півмільйонним тиражем вже шелестіла у краї в нагорьованих і огрубілих селянських пальцях.

Щирим був Омелянович-Павленко, коли в слові напутньому перед Зимовим походом казав побратимам: буде на тому шляху не з медом. Вичерпувалися набої, і як дійшли до Вознесенська, то хоч у бій іди голіруч. Хвилювалися, як ніколи, вояки, підходили за благословенням до отця Пащевського. А в отця Павла душа у самого не знаходила місця.

– Не маю я вам сказати іншого, окрім істинного у віках: віра спасе вас.

Як почався штурм, то частина бійців мала лише по кілька набоїв, а деякі й зовсім не мали. Червоні зважилися на контратаку, але тут українська кіннота лавою огорнула ворога, все змішалось в затятій рубці, де вирішували уже не патрони, а сила духу. Місто впало. В наказі номер вісімнадцять по Армії командувач писав: «Величезна військова здобич є нагородою козацтву за побіду… Хай цей день сяє славному воїнству за довгий, тяжкий і славний похід».

Командувач мав усі підстави вжити вираз «величезна військова здобич». Тут було взято двадцять вісім гармат, два мільйони рушничних патронів, чотири ешелони військового майна та інше таке потрібне армійське добро.

Які б солодкі слова чергове військо не набалакувало у черговому селі, чим би не присмачувало те улесливе слово, а селянин своїх пізнавав по ділах. Як зайняло українське військо Бобринець, то сорок тисяч пудів хліба, пограбованого більшовицькими формуваннями у тутешнього люду, одразу роздали населенню. Тож люд не тільки ділився харчем – розбирали по домівках хворих та поранених, помагали в розвідці, підсобляли підводами. А як служив у Мотрониному монастирі отець Пащевський хвалебний молебень за щасливий похід і панахиду по вмерлих та забитих козаках і старшинах, то важко було дорахуватися – на молебень більше прийшло військових чи цивільного люду з довколишніх сіл.

Знаючи думку людності, що неслася без пошти і телеграфу, червоне командування запропонувало разом виступити проти денікінців. Але надто багато завдано кривди, щоб з ними бодай розмовляти. Ще раніше Омелянович- Павленко пропонував Добрармії спільно йти проти червоних – але ті гонорово і зверхньо відмовилися. Тепер же білі самі шукали стежки, аби порозумітися з українським командуванням. Якраз на Різдво двадцятого року начальник одного з фронтових відділів Добрармії полковник Попов направив українському командуванню листа:

«Начальник Ольгопольского отряда Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта. Господин командир, согласно приказанию моего начальства, прошу Вас не отказать ответить на следующие вопросы:

1. Согласно ли украинское командование вступить в переговоры с командованием Юга России, возглавляемым генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями враждебных действий для совместной боевой работы с нашим общим врагом – коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры в случае благоприятного их исхода и будущий союз наш не обусловливался пока никакими «политическими» обещаниями той или иной стороны, так как политика требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного для переговоров на станцию Головатовское или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение в моем к Вам уважении. Полковник Попов».

Не можна зробити закиду в нещирості та необ’єктивній оцінці становища цьому полковникові, коли в іншому листі він зізнається:

«…У вас є те, чого немає у нас, – прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам, – військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов».

Та ціну запевнень зверхників Добровольчої, як і Червоної армії, учасники Першого Зимового уже знали. Вони продовжуватимуть похід, доки шостого травня не з’єднаються в районі Ямполя з вояками 3-ї Залізної дивізії Удовиченка, і Пащевський, хоча й знесилений від втрати крові, відслужить спільний вдячний молебень. Він ще не відійшов від поранення, ще шумить в голові, мов у верховітті старого соснового лісу напровесні, і світ злегка хитається, наче стоїть він не на твердій землі, а на якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати, думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра Удовиченка:

– Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі радість – радість воскресіння з мертвих Українського народу.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 24

Модифіковано : 30.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.