22

Іван Корсак

В митрополичому храмі святої Марії Магдалини отець Пащевський правив панахиду.

– Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх…

Отець Пащевський правив панахиду по невинно убієнних протоієрею Миколі Малюжинському, отцеві Володимирові Мисечкові та ще понад тридцятьох в’язнях, розстріляних на світанку наступного дня після Покрови. Отець Павло вимовляв слова молитви, а в самого перед очима стояло обличчя Малюжинського, з яким стільки справ вирішувалося ще в Товаристві імені Петра Могили, акціях спротиву колонізаційним чинникам в краї, та й в останні часи клопотів не поменшало – те обличчя у пам’яті не було страдницьким, позначеним страхом, біллю чи відчаєм, спокійним воно було і умиротвореним…

– Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх, що поклали життя своє за Святу Українську Апостольську Православну Церкву, і всіх православних християн, і всяку душу, що спочила і Твоєї ласки і милосердя потребує, і прости всі гріхи їх, вільні і невільні, і даруй їм Царство небесне, і сотвори їм вічную пам’ять…

Отцеві Пащевському, як звільнився дивом від опіки радянської і вирятував заразом сім’ю, випало стати настоятелем собору святої Марії Магдалини – то було наче знаком долі, бо саме в цьому храмі проголошувалася автокефалія, саме в цьому соборі виголосили історичний акт про нечинність і неправомірність прилучення Київської митрополії до Московської церкви в 1686 році.

Скільки літ не відділяли б отця Павла від того дня, 17 вересня 1925 року, як у цьому храмі перед Службою Божою за участю всієї православної ієрархії, численного польського духовенства, прибулих з різних країн делегацій і польського уряду перед вірними урочисто оприлюднили повний текст Томосу Вселенського Патріарха Григорія VII, текст, що одержав благословення і попереднього Патріарха Мелетія IV.

Під склепінням собору лунко звучать слова привітання голови делегації Константинопольського патріархату митрополита Халкедонського Юахима, а тоді по черзі різними мовами виголошують Томос високі ієрархи з різних куточків світу.

Митрополит Сардінський Герман виголошує текст оригіналу грецькою.

«Патріарший і синодально-канонічний томос вселенської Константинопольської патріархії, від 13 листопада 1924 року, про визнання православної церкви в Польщі церквою автокефальною

Григорій, з божої ласки архієпископ Константинополя – Нового Рима й вселенський патріарх

Свята Православна Церква в Богом хоронимій Польській Державі, що наділена автономним церковним устроєм й управлінням, доводить свою твердість у вірі й поштивість у церковних справах, просила Наш Святійший Апостольський і Вселенський Патріарший Престіл поблагословити й утвердити Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лише міг би задовольнити й забезпечити Її потреби».

Єпископ Гродненський Олександр читає мовою польською.

«З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи під увагу приписи святих канонів, які установляють, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам» (канон 17, ІV Вселенського Собору, а також VI Вселенського Собору 38), а також апофегму Фотія, які звучать:

«Прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам» – а з другої сторони, корячись перед вимогами канонічного обов’язку, що накладає на наш Святійший Вселенський Престіл піклування про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, з яким згідна й історія (бо ж написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу), Наша Достойність й Святіші митрополити – Наші у св. Дусі улюблені брати і співслужителі, вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулась до Нас Свята Православна Церква в Польщі й дати Наше благословення і затвердити Її автокефальний і незалежний устрій».

Феодосій, архієпископ Віленський, зачитує текст російською.

«У зв’язку з цим, ухвалюючи спільно з волі Духа Святого, Ми постановляємо: визнаємо автокефальний устрій Православної Церкви в Польщі й даємо Своє благословення на те, щоб Вона віднині управлялась, як духовна Сестра, рішала свої справи незалежно й автокефально, відповідно чинові й з необмеженими правами інших Святих Автокефальних Православних Церков, визнаючи своєю найвищою церковною владою Священний Синод, зложений з православних канонічних єпископів у Польщі, на чолі, кожного разу з Головою своїм, Блаженнійшим Митрополитом Варшавським і всієї Польщі.

Щоб зберегти і канонічно довести єдність з Нашим св. Апостольським Вселенським Патріаршим Престолом, як рівно ж зі всіма автокефальними Православними Церквами, нагадаємо тут про обов’язок кожного Митрополита Варшавського і всієї Польщі: повідомляти, відповідно чинові Святої Православної Церкви, про свій вибір та інтронізацію, засобом інтронізаційним, рівно ж Нашу велику Церкву Христову, як і всі автокефальні Православні Церкви-Сестри, зберігати все, що відноситься до старого дотримання віри і побожности православної, а також всього, що наказують святі Канони і чини Православної Церкви, поминати згідно з формулою в «Диптихах» ім’я Вселенського Патріарха й інших Патріархів, як і інших Зверховників Святих автокефальних Церков».

Українською мовою зачитує історичний текст протоієрей Петро Табінський.

«Крім цього постановляємо, що Автокефальна Православна Церква-Сестра повинна отримувати святі Хризми від Нашої великої Церкви Христової. Рівно ж бажаємо, щоб у проблемах чину церковного і у справах загального характеру, які переступають межі юрисдикції кожної з автокефальних [Церков], взятих окремо, Блаженнійший Митрополит Варшавський і всієї Польщі звертався до Нашої Найсвятішої Вселенської Столиці Патріаршої, через яку втримується зв’язок з цілою Православною Церквою, яка «правовірно голосить слово правди», а також щоб звертався за авторитетною думкою і в справі співдіяння сестринних Церков.

Після того, як все було докладно розглянене і обговорене на канонічних засіданнях Святійшого Синоду дня 6 і 11 листопада 1924 року, після Синодального затвердження, вручили сьогоднішній Патріарший Синодальний Томос в точному незміненому відписі, який зістав підписаний і внесений до Кодексу Нашої великої Христової Церкви на руки Блаженнійшого Діонісія, Нашого улюбленого в Христі брата і співробітника, Митрополита Варшавського і всієї Польщі, Голови Священного Синоду Православної Автокефальної Церкви в Польщі.

Нехай на віки зміцнить Господь Бог любов’ю і щедрістю Першого Великого і Начального Пастиря Господа Нашого Христа Автокефальну Церкву сестринну в Польщі так щасливо уряджену, нехай піднесе і зміцнить все в ній на хвалу Його Імені Святого, на користь його пастви побожної, як і на радість всіх автокефальних сестринних Православних Церков.

Року Божого 1924, місяця листопада 13-го дня.

Патріарх Царгородський (--) Григорій (затвердив)

Митрополит Кiзіку (--) Каллиник,

Митрополит Нікеї (--) Базільос,

Митрополит Хальседону (--) Юахим,

Митрополит Деркосн (--) Константинос,

Митрополит Бруску (--) Нікомедос,

126 Митрополит Принціпу (--) Агатангелос,

Митрополит Неоцезарії (--) Амброзіос,

Митрополит Сардики і Пісидії (--) Германос,

Митрополит Фільндефії (--) Фогіос,

Митрополит Сілібрії (--) Євгеніос,

Митрополит Родополісни (--) Кірелла,

Митрополит Атеї (--) Томас.

(За згідність французького перекладу з грецького оригіналу перекладач (--) Константінідіс, Вселенський Патріарх.

13 листопада 1924 р. Канцлер (--) Германос, митрополит Сардики.

І кожною мовою, як історичний присуд, як відновлення через товщу літ найвищої справедливості, звучать слова Томоса:

«…розглядаючи рівно ж факт, з яким згідна й історія (бо ж написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й залежних від неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу…»

Сердечно вітає усіх голова делегації від Румунської церкви митрополит Нектарій, тексти Томоса розсилаються в усі дипломатичні представництва, відбуваються прийоми в Президента Польщі, Голови ради міністрів, Міністра ісповідань Польщі, Міністра іноземних справ, митрополита Діонісія.

За роки, в які отець Пащевський служив настоятелем митрополичого собору святої Марії Магдалини, вже під німецькою займанщиною, хмари над українським духовенством ставали поступово густішими, наливалися чорною силою. Недовго окупаційні німецькі власті приглядалися, фотографували зібрання, підкреслювали в текстах українських владик підозріле для них та ставили на полях знаки запитань. Таки доклали вони руку, аби не об’єдналися на окупованих землях автокефальна і автономна православні гілки, мало того, подробили ще на п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних», за числом гебітскомісаріатів – українська церковна єдність все більше тривожила чужака.

Далі пішли виклики духовенства до зондерфірерів і ляндвіртів з причіпками, допитами і допитуваннями. Начальник політичного відділу генерал-комісаріату в Луцьку Краузе з властивою ретельністю, навіть наче ненавмисне повторюючись, вів допит: чому владика Полікарп на штампі своїх документів слова «Адміністратор церкви» залишає, а «на визволених землях» – викреслює? Хіба не вважає владика нас визволителями? Небавом до самого владики, розбивши в покоях вікна, вдираються п’яні гестапівці – тут, мовляв, переховуються партизани.

Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника, сперш позбутися хотіли, виславши в Юзівку або Луганськ, а як він не підкорився, то викликали в Рівне і заарештували. В середині липня сорок третього гестапо масово арештовує українську інтелігенцію, серед якої значна частина духовних осіб.

До будинку отця Малюжинського гестапівське авто під’їхало в надвечір’я.

– Збирайтеся, треба висповідати і причастити протоієрея Головацького. Він себе зле почуває. Протоієрея ще раніше ув’язнили в лиховісну луцьку тюрму.

Але авто раптом їде зовсім в інший бік, отця Миколу самого арештовують, досвітком вивозять у Рівне, кидають в велику спільну камеру – там вже шість десятків українського люду чекають розстрілу. Малюжинський за ніч встиг прийняти сповідь в усіх…

Отця Миколу розстріляло гестапо в числі тридцяти трьох, і тіло його навіть спалили.

– Вічная пам’ять, вічная пам’ять… Вічная, тобі, славний подвижнику духу, що гідно стояв в обороні душі народу, знаючи вільно німецьку мову, не вагався і не боявся відкрито казати правду в очі пришельцеві непрошеному, може й зарізко казати. Через роки, в «Літописові Волині» буде видрукувано список осіб з духовенства, що загинули в Другу світову лише на землях Холмського і Волинського краю. З вісімдесяти трьох осіб у цьому трагічному списку сорока трьох душпастирі було розстріляли німці.

Отець Павло не раз дивувався, чому доля так милостиво, попри все, ставилася досі до нього, бо мав він усі шанси, аби, як і по отцеві Малюжинському, вже правили інші по ньому «Вічную пам’ять»…