Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 3

Капелан армії УНР

3

Іван Корсак

І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею, йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями, ярами й перелісками.

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим, тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу українською мовою.

– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика, никався в боки, шукаючи прихисту непомітного. – Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся… А де мені взяти книги українські богослужебні? Та й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная» в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная »…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла делегували туди від української громади Єлисаветграда. То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань УНР, потрапить в руки характеристика його, підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми усвідомлений і корисний в українських справах і визначається великою популярністю і поваженієм поміж українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом закриє ту папку, мов натрапив не на власну характеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть тобі до непристойного діла вдався.

У столиці отець Павло в нові клопоти з головою порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях надрукувати тексти Універсалів і актів Української держави «для оголошення їх з церковних кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання Всеукраїнського церковного Собору.

Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла Україна не тільки про державну свою незалежність, а й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися – фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований люд у солдатських шинелях тюлькою набивав вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг – куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів до анархістів – духовенству не було на кого надіятися, окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада, здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду Винниченком, рішила твердо дотримуватися «невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників».

Правда, пішла таки депутація, і Павло Пащевський у тім числі, на порозуміння до Голови Генерального секретаріату.

– Як соціаліст, церкви не визнаю, – відвернувся тоді Винниченко.

Подивовано тільки крутили головами в депутації, не йняли віри такому, і подалися ще до Грушевського.

– Обійдемося і без попів, – як сніг на голову, впали слова Михайла Сергійовича.

Це тим більше було дивовижним для його відвідувачів, бо знали Грушевського як людину віруючу, оповідали знайомі Пащевському, коли бував Грушевський у Криворівні, то разом з Іваном Франком ходили в тутешню церкву – Франко був за дяка, а Михайло Сергійович тихо собі молився. Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством, у якого навіть рвучкі протяги всенародних хвилювань не могли вивітрити з голови імперського духу. Супився й відвертався тодішній київський митрополит Володимир, корінний тамбовець, якого доля закинула у такий далекий і незрозумілий для нього край: кривився митрополит і міцно затискував губи, ледве мову заводили про всеукраїнський Собор.

Отця Павла Пащевського призначають єпархіальним комісаром Київської духовної консисторії, і він цей спротив, нерідко притаєний, тихою сапою, відчує сповна з перших днів – до смішного доходило: печатку і то йому не хотіли віддати. На повідомлення про Собор у пресі отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит тільки головою рвучко крутне, мов від раптового нападу зубного болю.

– І нехай, – махнув спересердя рукою Пащевський, сів за стіл і сам підготував те повідомлення, переписав у кількох примірниках і розвіз особисто по редакціях Києва.

Куди складніш повелося, коли московський посланець митрополит Платон, вкупі з організатором чорносотенного «Союза русского народа» Антонієм Храповицьким, Євлогієм та іншими деякими ієрархами заповзялися за будь-яку ціну не допустити на Собор архієпископа Олексія Дородницина. У них все ще перед очима стояло велелюддя на площі святої Софії, як проголошували Українську Народну Республіку.

Лопотіли на свіжому вітрові прапори, які так довго чекали свого часу, говорили дзвони і співало небо, всю площу та ще й прилеглі вулиці заполонив торжествуючий люд, обличчя якого світилося радістю, а як стихли ті дзвони, то над головами пролунав все ще кріпкий голос сивого архієпископа:

– Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився, виріс, мовою котрого співав… А щоб в нікого не виникало сумнівів, свій виступ владика віддав у пресу і вже 6 грудня кияни, хто із захопленням, а хто з погано прихованою злістю й шипінням гортали сторінки газет:

– Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не може переродитися в березу, липа в сосну… Я не можу перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса, чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу так, як я їх розумію. Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої предки в рядах запорожців.

Архієпископ Олексій, доктор церковної історії. Хитро та вправно, як з молодого і податливого лика плете селянин постоли, плів московський посланець з тутешніми своїми прихильниками розмаїті інтриги, щоб завадити архієпископові Олексію. Сперш владику, аби лиш усунути від роботи Собору, спробували виманити в Москву.

– На основі указу синоду ви конче маєте виїхати до патріарха, – розпоряджався, як у власній коморі, митрополит Платон, штрикнувши настороженим поглядом владику Олексія.

– У мене про це немає жодного документа, принаймні якоїсь телеграми, – спокійно відповів архієпископ.

– Вам телеграма надіслана, – нахрапом спробував взяти Платон.

– Ні, не надходила.

– Може бути… е-е-е… при нинішніх поштових негараздах, при цьому воєнному безладі все можливе, – позадкував раптом російський гість. – Але я певен, що небавом її одержите.

І подає указ московського синоду. Архієпископ біг рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву і погроз: як це посмів якийсь провінційний ієрарх мати свою особливу думку?

– Цей шлях не приведе до бажаних вам результатів, – повернув те добро він митрополитові Платонові. – Я не боюся ніяких погроз.

Владика Олексій Дородницин так і не поїхав в Москву. Кілька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом Платоном. На засіданні Всеукраїнської православної церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього Собору.

– Нам обов’язково потрібно запросити на Собор представників від Грузинської і Румунської православних церков, – доповідав отець Павло.

– Від якої Грузинської?! – витріщився московський митрополит, то ж бо він був недавно екзархом Грузії і саме його попросили чемно їхати собі додому; митрополит гарячкував помітно і не зважив на правила доброго тону не перебивати промовця.

На мить у залі серед делегатів ради запала тиша, одні затамували подих в очікуванні, чи знайде достойну відповідь отець Павло безцеремонному і нарваному гостеві, іншим забило дух від обурення – московський патріархат не визнає відновлення автокефалії Грузинської церкви, а Київ у такий спосіб оприлюднить думку про чинність рішень Мцхетського Собору. Саме на ньому 12 березня 1917 року після більш ніж столітнього поневолення духовенство Грузії ухвалило відновити свою непідлеглість Москві. Після завоювання Росією Південної Бессарабії та Молдови Румунська церква теж втратила незалежність і мали пройти ще довгі й бурхливі роки, доки буде вона піднесена до рангу Патріархії.

– Нагадаю вам, що є на Божому світі церкви – Грузинська, Румунська, Московська… Можу далі перераховувати, – обернувся до митрополита отець Павло і смішки-пересмішки залешестіли залом.

Той шелест митрополитові Платону схожий був на шелестіння сторінок сьогоднішньої вранішньої київської преси, де читачі обурювалися, що розкомандувався тут заїжджий митрополит, як єфрейтор на плацу перед новобранцями: «Направо! Наліво! Шикуйсь!» Зрештою навіть влада, яка довго і байдуже, так собі, крізь пальці дивилася на церковні справи, і та не витримала. Одного ранку принесли митрополитові казенний пакет з урядовими сургучевими печатями.

Повагом, як і все, що робив Платон стосовно своєї парсуни, розрізав він той конверт. А під державним українським гербом був короткий, але вельми несподіваний для нього лист.

«Високопреосвященному Платону. Київ. Лавра.

До Генерального Секретарства Внутрiшнiх Справ надходять як од церковних, так i вiд громадських кол вiдомостi, що дiяльнiсть Ваша в характерi посла Московського Патрiарха спричиняє всiлякі непорозумiння, якi можуть вiдбитись шкiдливими наслiдками на громадському життi України. Генеральне секретарство Внутрiшнiх Справ, яко влада керуюча внутрiшнiм життям Української Народньої Республiки, стоїть на сьому, що дiяльнiсть i окремих особ, i цiлих iнституцiй на територiї України пiдлягає без винятку державнiй зверхности України. З огляду на се Секретарство Внутрiшнiх Справ примушено звернутися до Вас з проханням мати на увазi, щоб виконуване Вами коло обов’язкiв посла Московського Патрiарха не порушувало нормального ходу державного життя на терiторiї Української Народньої Республiки.

30 Грудня 1917 р. №

За Генерального Секретаря Внутрiшнiх Справ Товариш Генерального секретаря Абрамович. Виконуючий Обов’язки Директора Справ Конфесiйних (підп.)»

Заходило на велике, рокове свято. У надвечір’я Богоявлення, сподіваючись на християнську розмову, що в такий вечір душі людські очищаються, як від прилиплого намулу, від мирської суєти і шарпанини, пішов отець Павло Пащевський до митрополита Платона на чергові переговори. Отцеві Павлові, як по щирості, не хотілося навіть бачити цього чоловіка, що гороїжився, мов накислий на дощі горобець у пізньоосінню негоду, вдаючи з себе куди поважнішого птаха, але справа має бути важливішою власної нехоті.

– Нашу церковну раду турбують розмови про можливу заборону в священослужінні архієпископові Олексію, – добирав обачно слова отець Пащевський, аби потім не перекрутили й лукаво не витлумачили його, неспішно добирав і перебирав кожне слово, повертаючи його навкруг, мов ще й приглядався до того слова з іншого боку.

– Зараз то лише розмови, – митрополит обминав зустрітися поглядом з отцем Павлом, як обминають одне одного стрічні на вузенькій дорозі, аби і пройти, і не звалитися. – Це було б ганьбою для всіх нас, для всього православного світу і його ієрархів. Наші стосунки від цього не поліпшають, владика Олексій є почесним головою Всеукраїнської церковної ради, – отець Павло щосили стримував себе, аж в скронях дрібні молоточки вистукували від напруги, йому хотілося відверто сказати, що та ганьба ляже винятково на нього, московського жандарма в митрополичому облаченні, на все патріарше тогочасне оточення; хотілося, та не міг, мав зробити усе для великої їхньої справи.

– То лише розмови, – повторився митрополит.

А на ранок архієпископові Олексію вже принесли листа про заборону. Поважний історик православної церкви в Україні і громадський та церковний діяч Іван Власовський про це так напише:

«Митрополит Платон запевнив о. Пащевського, що накладати якісь санкції на архієпископа Олексія ніхто не збирається. Одначе ранком 7 січня архієпископ Олексій одержав листовне повідомлення, що постановою єпископів, затвердженою митрополитом Платоном, як представником московського патріярха, він, архієпископ Олексій, забороняється в священнослужінні; повідомлення було підписане всіма присутніми на зібранні єпископами. Які були канонічні підстави до цієї заборони – вияснень не маємо і по сей день».

Ще до того, як знову озвуться на площі святої Софії дзвони і під вигуки «Слава!» в’їде Симон Петлюра з членами Директорії в Київ, владик Антонія та Євлогія врешті заарештують і повезуть на захід. Як садовили у вагон, то перепитав їх вельми цікавий охоронець:

– За що ж то вас, батюшки?

– За православну віру, – гордо відкаже Антоній Храповицький.

Недовірливо покрутив головою вояк.

– За віру у нас не буває, ви, може, злодії…

Вистукували колеса під вагоном на рейках, і вистукували в усі світи телеграфісти російського білого руху: владики ув’язнені. В українських посольствах за рубежем насторожено і недовірливо перепитували: чи то правда, чи те можливе? Один німецький пастор навіть писав про «гвалтовний спосіб впровадження української автокефалії революційною владою». А правду через літа розкаже сам владика Євлогій.

«Коли в Києві мене заарештували, я думав, що мені кінець… Тепер, оглядаючись назад, бачу, що полон був благодіянням, великою Божою милістю. Господь вийняв мене з Росії в недосяжність… Полон зберіг мені життя».

Без лукавства цього разу писав владика. Тільки пір’я з розпорених подушок літало митрополичими покоями, поспіхом недограбовані речі розкидані на підлозі – київського митрополита Володимира, що так боявся української церкви, п’яні російські муравйовці вивели, штурхаючи прикладами, і розстріляли.

Змигували за вікном дерева й будинки, вистукували під вагоном владик Антонія і Євлогія колеса на стиках рейок, і так само вистукувала думка в причетних до їхньої долі: куди ж подіти оцих двох політиків, що за сумісництвом душпастирами числилися? Нараяли їх відправити сперш до митрополита Андрея Шептицького, якраз із полону російського він повернувся.

Митрополит особисто зустрів прибулих.

– Просимо, просимо… В мене є вільні кімнати, будьте моїми гістьми.

Дні, що прожили двоє прибульців у митрополита Шептицького, були сповнені не тільки духовних бесід, йшлася мова і про мирське, бо ще зусібіч гриміли фронти, рушилися під снарядами старовинні будівлі на старовинних вулицях, стелилися дими понад понівеченими і понищеними селами. Цікавитиме гостей постать самого митрополита, його світобачення, його погляди на життя і стрімкі тодішні події. Про одну з таких розмов згадуватиме потім архієпископ Євлогій.

Якось цей владика запитав митрополита Шептицького: «Як ви, представник польського аристократичного роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками? » Митрополит усміхнувся. «Ви хочете завинити мене в ренегатстві? О, ні. Я буду боронитися. Дозвольте вам сказати, що Шептицькі – рід руський, але у XVII в. окатоличився і спольщився. Прадіди наші зрадили ім’я руське. Я виправляю помилку предків»… На цю тему ми розмовились більш докладно… Митрополит не кривив душею… Східне православіє, Україна, давня Київська Русь… Все те було його «Святеє-святих»; він вважав їх за достеменну, нічим не скаламучену руську стихію, яку не можна етнографічно ототожнювати і політично сполучувати з Великоросією. Історична доля й путі України й Великороси різні… Такого роду щирі розмови зблизили нас».

…Розбігалися вусібіч дороги тих, хто закладав підвалини української унезалежненної церкви, хто клав перші ряди цеглин, свої шляхи судилися таким, як владики Антоній з Євлогієм, хто ногами копав ще теплу від руки будівничого оту цеглу, поспішаючи, аби розчин в стіні не взявся у силі і не зцементував будову навік. Дорогою отця Павла Пащевського була та, якою йшло українське військо до останнього дня, до роззброєння і очевидного вже інтернування. А напередодні, як скласти зброю, командувач говорив з отцем Павлом так, начебто він був старший літами і мав духовний сан та право на щиру сповідь.

– Отче, вертайтеся, у вас семеро дітей. Самі знаєте, як буде їм, знаєте і про наше майбутнє, табори та колючий дріт.

Довго не міг щось відказати отець Павло, бо десь там у душі кровоточило, а зараз хлюпнуло й поготів.

– Я піду з усіма, з ким досі йшов, – тільки й вимовив урешті.

З усіма в табори пішли розділити гіркий хліб інтернованих і православні, і греко-католицькі душпастирі. З отцем Володимиром Ганилевичем, колишнім парохом в Тисові, всі дороги ті непрості долали його сини, українські старшини – Іван, Ярослав, Костянтин і Степан. Не пускав через Збруч єпископ отця Ганилевича, просив залишитися у єпархії. Та відмовився армійський духівник:

– Там, де мій народ, де чотири мої сини, там і я.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 24

Модифіковано : 30.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.