Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 4

Капелан армії УНР

4

Іван Корсак

Запах поту, немитого тіла й махорки, а ще чадного вугільного диму від паровоза та загидженого перонного нужника отцеві Смарагдові геть забивав дух. Він щомоці пручався крізь сутолоку людську до недалекого вже вагона, штовхаючись немилосердно, рівно ж як інші, аби лиш дістатися омріяних тих підніжок, доки не рушить поїзд; у цій колотнечі ніхто не зважав ні на кого, колотнечі знервованого люду, над головами якого стояв гармидер, перекритий хіба пронизливим криком невиспаної дитини. Ще трішки, ще, аби пройти поміж цим хамовитим натовпом, який нагадував йому безладне і зголодніле стадо, що виривається нарешті на волю з кошари, безцеремонним і нестатечним людом, який не зважає навіть на його священицьку одіж. То його хтось тузоне, то він когось, комусь він наступав на ноги, і так само йому, аж поки збоку не почувся зойк:

– Батюшко, майте совість…

Отець Смарагд повернув лише голову, бо тіло усе затисли, і зіткнувся очима з солдатом у формі січового стрільця.

– Зацідили мені просто в рану, – на перекривленого від болю обличчі у того промайнула благенька подоба усмішки.

Раптова злість, довго тамована, прорвала врешті отця Смарагда: як починається снігова лавина з одного недбало кинутого камінчика, так кинуте з болі слово пораненого стрільця збурило його душу і дало початок лавині; у ній змішалася вся кривда останніх років, муки і поневіряння воєнного часу, синодська образа з довго нездійсненим ректорством, яке тільки тут відбулося нарешті, нешанобливе ставлення черні до його сану, шарпанина й невизначеність упродовж останніх років. Та лавина наростала, як справжня, – сперш тихий шурхіт, далі снігова хвиля, а за тим нестримний вал, що захоплює в себе каміння і все на своєму шляху, шурхіт переходить у гук, потім в гуркіт, врешті у грізний грім; і немає спину лавині.

– Это ты мне, исчадие Вельзевула? – стрільцеві у відповідь кресонув до іскри Смарагд, не в силі здолати лавину.

– Не навмисне, я знаю, та однаково ж болить, – перекривлене з болю обличчя від несподіванки знітилося.

– Ого, як піп-москалик заговорив, – здивовано докинув інший стрілець поруч з пораненим товаришем. Лавина котилася, щось під’юджувало отця таки насолити цьому непоштивому натовпу, то ж навмисне не переходив на розмову українською:

– Вам скоро вкажуть своє місце, недовго чекати. Весь Донбас і до Одеси та Києва за Денікіним, взятий Орел, ще день-два – і те буде з Москвою, а з вами куди простіше.

– Та він же шпик москальський, – аж підсвиснув товариш пораненого. – Батюшко, або припиніть, або інша розмова буде, – поклав важку руку на плече Смарагда огрядний старшина, що пробирався до вагона поряд.

– Руки короткі, я духовна особа, – лавина як уже розігналася, то не могла раптово спинитися – і Смарагд додав ще кілька теплих слів, як сухих дровець у готове знятися д’горі багаття.

– Е-е, та ви невиліковний, – і собі подивувався старшина. – Взяти його. І ведіть за мною.

Обидві руки Смарагда чіпко тримали двоє стрільців, гурт бокував і протискувався вліво з шарпанини людської.

Отець Смарагд не знав, куди його везуть, він поступово за дорогу схолонув – лавина врешті добігла підніжжя і згасла. Не звиклий картати себе, він вперше таки собі дорікнув. Але не за гостре слівце, не за те, що нагадав оцим мазепинцям чи то пак петлюрівцям про неминучість і невідворотність того, що, на його думку, вже не за горами. Денікін і справді взяв Орел та Вороніж, справді навис над Москвою – йому надійні люди казали, що більшовики спішно готують підпілля та свій уряд евакуюють у Вологду. Україна ж для Антона Івановича – то хіба гарбузове насіниня…

Отець Смарагд картав себе хіба за згаяний час. Дорога для отця чомусь виявилася надто довгою, і чим далі тягнулися години, тим більше його облягала тривога, мов заплаву ріки туман в передосінньому надвечір’ ї. Він вважав себе за людину не з лякливого десятка, за життя своє боявся найменше, байдужі були йому якісь ще там капості, що могли б вчинити оті тимчасові, до приходу справжньої російської влади, правителі цього краю. Інша, до того ж вельми прикра, думка точила душу, як шашіль старе дерево, точила невідступно, неголосно, зате настирно – зі світлої його надії, мов після трудів того шашеля, могло посипатися лише порохно. Смарагд добирався спішно до Харкова, який займало денікінське військо, бо йому переказували, що якби він туди прибув, то його чекатиме висвята у єпископи. Тепер же, через якогось задрипаного стрільця на пероні, момент може бути втрачений, часи-бо настали вельми непевні.

Із заарештованим не в міру балакучим священиком стрільці навіть уяви не мали, що належить вчинити і куди його подіти, тож доповіли насамперед в Головну управу душпастирства, керівникові її, отцю Пащевському.

– Знайома пташка, і доволі скандальна. Тож обачніше з нею, від кримінального переслідування поки звільнити, – якось зовсім буденно мовив отець Павло – на подив стрільців, бо ж арешт священиків їм на пам’яті не траплявся. – Буду про неї казати міністрові ісповідань, але сперш хай ця пташка дасть необхідні пояснення в установленому порядку.

Міністр ісповідань українського уряду професор Іван Огієнко тільки голову опустив.

– То ще одна гіркота життя нашого… Треба час, аби виросли справжні душпастирі цього люду і цієї землі. Оскільки Холмська духовна семінарія з теперішнім осідком у Кременці урядом України визнана недавно державною, то слід виділити кошти на річне утримання. А отець Смарагд хай їде виконувати властиві йому обов’язки – повіримо цього разу, що не лукаве писав він слово, – і міністр зашелестів письмовим зобов’язанням Смарагда про припинення виступів проти української влади. Отець Пащевський ще мав виписати Смарагдові посвідку на дорогу, аби норовистий архімандрит не втрапив десь у нову халепу.

Смарагд, забачивши у прибитому штампі слова «автокефальна церква», смикнувся було, мов гедзь його щойно куснув.

– Довідка з тутешньої лазні. Немає такої церкви, бо то все відступництво. Липовий документ.

Отець Павло не знав, чи йому сердитися, чи сміятися: скільки цьому чоловікові не кажи «голене», однаково стоятиме на своєму, навіть пальцями, як топитиметься, з-під води показуватиме «стрижене».

– Отче, відступництво від чого? – Пащевському не було великої охоти всерйоз сприймати їжакуватого гостя. – Від правил, введених тисячу і більше років візантійськими царями та царицями? Правил, добрих для тодішньої тоталітарної держави, але цілком невідповідних сучасним європейським устроям?

– Знаєте, як стане кожен ламати утверджене віками, то тільки пилюка і щебінь залишаться від величної Святої будівлі, – якось дивно говорив Смарагд, говорив із майже затиснутими зубами, одні губи ворушилися – нервово і швидко.

– Навіть не уявляю, не відаю способу, – Пащевський пересилював себе, але відказати мусив, – як влити в старі візантійські міхи молоде вино української віруючої нації… Може, й були грецькі ієрархи добрими для свого народу, з його тодішньою душею, властивим саме йому менталітетом. А для нашого народу потрібні ієрархи свої, українські, які знають прихожанина з колиски – тільки в такому разі українська церква засяє світові душею українською, а не грецькою, французькою чи польською.

– Ми ніколи не дивитимемося на світ однаковими очима, – погляд Смарагда був спрямований мимо Пащевського, мов то не з ним балакав, і говорив так само із затиснутими зубами. – Ви кажете «українська церква»… Але ж спочатку була Русь, термін «Україна» появився куди пізніше, і то завдяки випадковому і тимчасовому географічно-політичному станові. Та ще й стосується термін той зовсім невеликої частинки древньої Русі, яку хрестив Володимир усю, а не якимось клаптями. І тутешньому духовенству має бути соромно за один лише помисел…

– Я не буду соромитися того помислу, – тепер вже Пащевський притискував, тільки не зуби, а кожне окреме слово. – Те, що ви звете розкольництвом і самосвятством, нехтуючи традиції древньої Aлександрійської церкви і початки християнства, ми вважаємо блискучою сторінкою не лише історії відродження нації, а й історії християнства нашої ери… Це вельми суттєво для православ’я, якому несила порвати вже поіржавілі окови консерватизму – невипадково католицизм має неспівмірно більше число вірних.

– Нам ні про що говорити, – кинув погляд архімандрит на стелю, наче саме там були виписані завершальні фрази їх розмови. – Зле слово ворога – істинна похвала справжньому християнинові.

– Досить уже ворогів повишукували в російській церкві, де московський цезаропапізм закінчився закономірно богоборством і невіглаським безвір’ям, – отець Павло повільно вставав, даючи знак про закінчення розмови. – Ми ж будемо молитися за всіх християн, за всіх сущих на цій землі.

Так знову на мить зійшлися життєві шляхи Пащевського і Смарагда, і побігли вони далі в роки поміж полями, перелісками і лісами під змученим небом, під яким ще довго пливти чорним димам воєнного лихоліття.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 25

Модифіковано : 30.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.