Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 7

Капелан армії УНР

7

Іван Корсак

Стрій вояків був звично чіткий, як веліла нагода зустріти поважного гостя, обличчя стрільців суворі, мов з холодного каменя тесані, от тільки їхня форма не в’язалася зовсім з парадом – хтось все ще стояв у поношеному, витертому і полинялому, а то й підлатаному невмілими до цього чоловічими руками однострої УНР, хтось виструнчився у цивільному, ще інший у виміняній на тутешньому базарі старій уніформі польських жолнєжів. На зустріч з інтернованими в таборах українськими вояками у Щипйорно під Калішем прибув Юзеф Пілсудський.

Він ішов уздовж рядів, пильно вглядаючись в лиця стрільців, які по черзі були то затятими ворогами, то побратимами у спільній, за вашу і нашу також свободу, пліч-о-пліч борні з червоною Росією. Він пильно вдивлявся у ті мовчазні й суворі обличчя, і не знайшлося б, певне, на світі гадалки чи знахаря, що зуміли б проникнути в похмурі думки недавнього «начальника польської держави». Бо то був той самий табір, на тому ж місці, де інтернували легіонерів Пілсудського, коли вони на чолі з ним, командантом, відмовилися скласти присягу на вірність німецькому кайзерові Вільгельмові у 1916 році. А сам Юзеф Пілсудський зараз зрікся державних справ, закрився від химерного світу в своєму маєтку на маленькому хуторці Салеювек – тут хіба добросердна зозуля може накувати копу літ та ранками такий «рай-рай-рай» зніме жаб’ячий оркестр, що від подиву аж згавкне його улюблений пес.

Ніхто всіх тодішніх думок Юзефа Пілсудського не міг знати, навіть найближче оточення до дна того мисленного колодязя не могло зазирнути. Він довго вдивлявся в очі вояків у строю, вздовж шеренг ідучи, і в промові своїй також не був велеречивим. Але кілька неголосних слів з того виступу стрільці ще довго пригадуватимуть:

– Я вас перепрошую… Я дуже перепрошую, панове…

То згодом якоюсь мірою проясниться сказане у зізнанні близького сподвижника Пілсудського Тадеуша Голувка: «Ми зрадили наших братів-українців»… Ще би два тижні вистояли і допомогли українському військові в неймовірно тяжкому спротиві більшовицькій навалі, і зовсім по-іншому складались би доля сусідніх народів – і хто зна, через роки, не тільки їхня, а й усього європейського континенту. Обходячи стрій, навпроти отця Пащевського Пілсудський раптом спинився, наморщив лоба.

– Отче, здається, ми вже зустрічалися, отак років два тому чи, може, й більше… Там, у Станіславі, як бронепоїзда виряджали…

– Тепер довгі роки настали, – посміхнувся отець Павло, чіпка пам’ять Пілсудського справді не зрадила.

То був небуденний день тоді в Станіславі, отець Пащевський правив вдячний молебень. Робітники в тутешніх залізничних майстернях, не вельми роззираючись коли сонце сходить і коли заходить, виготовили для українського війська бронепотяг і нарекли його «по-тутешньому» – «Кармелюк».

Посвячення бронепотяга стало справжнім козацьким святом – на нього прибули Головний Отаман УНР Симон Петлюра, командант Польської держави Юзеф Пілсудський, чимало інших іменитих гостей, народні і стройові пісні так гарно співав козацький хор, а юнаки зі Спільної юнацької школи промарширували парадним строєм.

– Після вашого благословення бронепотягу судитиметься неабияка доля, – докинув ніби жартома до Пащевського тоді Пілсудський опісля служби Божої.

Він не вельми помилився – бронепотяг «Кармелюк» намотає тисячі кілометрів на рейках, відзначиться у боях за Гусятин, де в неабиякій помочі буде 3-й Залізній дивізії, гаситиме атаку за атакою червоних, що силитимуться форсувати Збруч. Згодом біля Галича в немалій нагоді стане 4-й Київській дивізії, а як серйозно підіб’ють і зійде з рейок, то винахідливе робітництво «воскресить» його, і він знову підтримуватиме війська групи генерала Загродського – першу, другу і шосту дивізії.

А тим часом по від’їзді Пілсудського свої клопоти набігали в отця Пащевського. З міністром ісповідань Іваном Огієнком обговорили як далі жити і що чинити військовому духовенству.

– Маємо зберегти дух вояцтва, попри фокуси російських конфідентів і нашіптування та перешіптування своїх слабкодухих, не можемо порушити віри в українську справу, – у професора звично на столі копиця книг, з-за яких визирають тільки втомлені очі, а ще кілька книжкових копичок просто на підлозі кучкуються попід стіною. – Потрібен з’їзд українських військових священиків. Тільки де його доцільніше, з огляду на наші обставини, зручніше і краще скликати? – Пащевського в душі інколи навіть завидки брали за отой обшир клопотів, що встигає пересіяти, перевіяти і перелопатити професор – окрім просування у видавничій справі, яке відчуло вже духівництво в таборах, йшли енергійні перемовини з польськими владцями, з додержанням зрозумілих пересторог зі священицтвом Автокефальної церкви на чолі з Василем Липківським в Україні, нав’язувалися контакти з оточенням Вселенського патріарха у Константинополі.

– Гадаю, найдоцільніше в Тарнові, – і професор виклав свої аргументи щодо географії розміщення таборів. – Та й головні наші урядові установи також там.

З отцями Мариничем і Раїнським, Білоном і Волковичем, з багатьма іншими військовими духівниками Пащевський стоптав немало курних доріг по всій Україні, а ще не менш вибоїсті, тільки в іншому значенні, дороги стелилися тепер, на чужині. Духовна опіка українських козаків, матеріальне забезпечення військового духовенства, заснування братств і створення Української церковної ради, справи шлюбів і духовних нагород… В передвесняні дні, ще й сонце як слід не підбилося, у середині березня двадцять першого року про це говорили духівники на своєму з’їзді. Українську церковну раду довірили очолити отцеві Павлові і вже одним з перших питань, яке розглядала рада, було затвердження тексту поминання влади Української Народної Республіки.

А добрі завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огієнко, пропадали непомітно самі собою – отця Пащевського обирають головою Братства святої Покрови, головою Братства Кирила і Мефодія, водночас він викладає в українській гімназії імені Тараса Шевченка в Каліші, де вчиться дітвора українських емігрантів.

За благословенням організувати курси військових капеланів пішов отець Павло до архієпископа Юрія Ярошевського, який отримав повноваження Першоієрарха Православної церкви у Польщі.

– Такі курси, окрім духовної особи, має також очолювати людина військова, – зауважив практичний архієпископ, що небавом стане митрополитом. – Чи не задумувалися над цим?

– Так, владико, – мав готову відповідь отець Пащевський. – Наш уряд рекомендує генерала Загродського, добре його я знаю, бо був з цим мужнім і розважливим командувачем у Зимовому поході.

– Благословляю на благе діло, – без подальших вагань мовив архієпископ. – І дійте рішуче. Бо навіть тут, серед польських владців, які сягнули унезалежнення саме своєю рішучістю в критичні моменти, ще загусто вагань та непотрібного хитання. Дивуюсь, до слова, Пілсудському, що він, старий революціонер, не може укоськати своїх супротивників. Хай би діяв, як я…

Раптова, негадано дитяча усмішка освітила обличчя суворого архієпископа, наче в ніч крізь прочинені двері місячне проміння впало на долівку у дім, сяйнуло лише на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не озирався ніколи на невдоволених, більше чи менше наживе ворогів на своєму шляху; і байдуже було йому, що число недоброзичливців, в чому сам не раз упевнявся, нерідко перевищувало число його прихильників та шанувальників.

– А в вашій справі вагання зовсім недопустимі, – хтось назад зачинив ті на хвильку прочинені двері, і згасла нараз усмішка, і в голосі знову залізо. – Я тут маю, для прикладу, одного вельми невдоволеного, архіманрита Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо він все ще числиться ректором Холмської семінарії, а він забрався собі у рідне село біля Гродно, і робить вигляд, що не знає про моє послання. Витівка недостойна і непорядна, бо з надійного джерела знаю, що про цей документ Смарагду переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до розпоряджень змушений буду серйозно карати – аби й іншим наука затямилася.

– Знайомий з таким, – в Пащевського при згадці про архімандрита аж в роті запекло, мовби від нерозведеного оцту. – За якісь гріхи йому на очі катаракта своєрідна упала, і тепер в нього весь світ бачиться перекривленим.

– З Богом, – завершив розмову владика. – Рішуче, не озираючись на невпевнених та супротивників різних вашої великої справи.

Тепер до стежок отця Павла, окрім гімназійної та Головної ради братств, бо об’єднаються вони, а Пащевського оберуть головою, ще одна додалася доріжка. І він виходитиме щоранку на одну з трьох, і прямуватиме не спиняючись – ні, один раз таки спиниться.

Наче хто голосно за спиною ляснув у долоні, він навіть стямитися не встиг, як щось таке, як куля, біля ніг кресонуло камінь бруківки і вп’ялося в цегляну стіну. Отець Павло, замість того, аби метнутися десь у прихисток, круто обернувся в той бік, звідки стріляли.

Другого пострілу, на щастя, не пролунало.

«Ти ба, – подумав отець Павло. – Армія наша роззброєна, роздягнута і голодна, а її так ще бояться, що стріляють навіть у священиків».

Курси військових духівників таки запрацювали, то для отця Пащевського було ще чималеньким шматом роботи, але роз’їдуться згодом його вихованці по Холмщині, Підляшші, Волині та інших краях, аби нести слово Господнє, аби звучала в церквах молитва рідною і зрозумілою мовою.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 77

Модифіковано : 30.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.