Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Капелан армії УНР / 9

Капелан армії УНР

9

Іван Корсак

В отця Пащевського незадовго знову випала потреба піти до владики Юрія Ярошевського.

– Як ви? Що маєте нового, які настрої духівництва? – У владики ще з першої зустрічі лишилася якась мимовільна приязнь до цього кремезного панотця, що стільки пройшов воєнних доріг і не покинув свою паству під воротами табору інтернованих – завше жорсткий з підлеглими, інколи навіть зверхній, він при таких зустрічах міг забути про свій сан і ставати простим мирянином.

– Добра великого на виднокраї не проглядається… Та все ж не сидимо склавши руки, – отець Павло подумки перебирав останні клопоти, відкидаючи геть всі дрібніші, менш істотні. – Почали видавати релігійно-науковий вісник, перекладаємо богослужебну літературу, впорядковуємо місцевий український військовий цвинтар. Знаєте, майже п’ятиметровий курган там насипали, а на ньому встановили чорний Запорізький хрест з викарбуваним тризубом та написом «Борцям за волю України», той напис зробили українською, польською та латинською мовами. А на гранітній плиті по центру висікли:

Хай ворог знає, що козацька слава

Не вмерла під ярмом Тирана,

Що кожна степова могила –

Це вічна непомщена рана.

– Чи ви якось оформилися організаційно, чи козацькою радою, як у старовину, справи лагодите? – Ярошевському те не було другорядним, там, за табірними дротами, до чотирьох десятків тисяч, серед яких переважає православний люд.

– Зараз ми створили Головну раду Братств, – розумів хід думок отець Павло, – аби не траплялося відоме: той в ліс, а той по дрова. Мене обрали головою, тож не скаржуся на обмаль клопотів. Щоправда, у поміч громада наша радників бувалих і мудрих призначила – генералів Володимира Ольшевського і Олександра Пороховщикова. Отож і попросився я сьогодні у вас прийняти мене за дорученням ради.

Пащевський на хвильку примовк. У насталій тиші чувся лише приглушений передзвін за вікном – кликали дзвони люд на вечірню.

– Вернутися нам у велику Україну є вельми віддаленою перспективою, – мовив урешті отець Павло. – Тож військове духовенство уповноважило мене просити у Вас підпорядкування Варшавській митрополії. Така ухвала, не буду криводушити, приймалася нелегко, бо багато наших отців закликали визнати над собою ієрархів Автокефальної церкви митрополита Василя Липківського.

Отець Павло не міг тільки сказати, що рішення це і йому давалося з великими сумнівами, ваганнями та душевним різким і пекучим болем, він також чимало поклав трудів для відновлення Автокефальної української церкви, до скликання Першого Всеукраїнського Собору в святій Софії – тоді, в осінні дні надто непевного і тривожного двадцять першого року. Скільки відозв ним особисто писано і переписано, скільки зустрічей, щирих і не вельми дискусій… А ще виникла загроза проведення Собору без єпископату…

Тодішній екзарх України Михайло Єрмаков не тільки знехтував запрошення, а ще й переказував, що прибулі на Собор у Софію священики будуть відлучені від церкви. Кинулися аж у Москву до єпископа Антоніна Грановського, що відомий був своїм вільнодумством, проповіді вів вишуканою літературною російською мовою, щиро цікавився українськими справами. Вже й згодився було єпископ, навіть квитки на залізницю узяв та спакував речі, але останньої миті з невідомої причини чомусь передумав.

– Як би можна було в Москві-ріці пірнути, а в Дніпрі вигулькнути, то це – так, а пускатися в далеку дорогу хворій людині не випадає. І взагалі, нащо вам там гнила колода?

А ще зверталися до архієпископа Парфенія у Полтаву, владика прийняв досить прихильно, тільки сказав шукати ще ієрарха. Протоієрей Степан Орлик, що був близьким до католикоса Грузії Леоніда, пробував висвяту провести навіть на Кавказі: зі священиком Павлом Пагортаком виїхали до католикоса, тільки далі Харкова не пробилися, більшовики не пустили.

З єпископом Єлисаветградським Олексієм, вікарієм Херсонським та Одеським сперш жваво листувалися, бо прихильно він ставився до української церкви і першим в Одесі провів відправу українською мовою. Але коли врешті отець Пащевський особисто зустрівся з єпископом і передав пропозицію очолити автокефальний рух, єпископ, справжнє прізвище якого було Бєліков, істинно щира душа, відмовився.

– Я не українець, не вважаю властивим очолити українську церкву.

Вже як почався Собор, до патріаршого екзарха Єрмакова ще раз звернулася делегація з уклінним проханням прибути в Софію. Повагавшись, прибув він врешті з кількома священиками, принципово не запросивши єпископів. Як і личить, його зустріли співом «Достойно єсть», довго благали висвятити українських єпископів.

– Я ваш з’їзд не визнаю за Собор, – тільки й почули.

У своїй промові старенький Микола Левицький звертався словами Євангелії:

– Ми просимо у вас хліба, – не дайте нам каменя; ми просимо у вас риби, – не дайте нам гадюки…

– Я гадюк не висвячую, – відказав московський екзарх учасникам Собору, кинув зневажливо у вічі присутнім у перших рядах академікам Агатангелові Кримському і Сергієві Єфремову, професорам Володимирові Чехівському і Петрові Стебницькому, Василеві Данилевичу і Григорієві Стороженку, письменникам Григорієві Косинці і Людмилі Старицькій-Черняхівській, композиторові Кирилові Стеценку і ще сотням учасників Собору, славетним людям цієї землі.

Як надали слово на Соборі отцю Пащевському, то, на свій подив, він несподівано розгубився і чомусь став хвилюватися, наче й не так вже холодно було, а в нього раптово дрібно тремтіти взялися коліна. А ще видавалося йому, що почав свій виступ він надто тихо, майже пошепки, забракло в легенях повітря – він боявся, що почують його хіба тільки кілька перших рядів. Вже опісля, в перерві, не стримався і перепитав делікатно знайомого, чи почули його, чи тільки шелест замість слів з того виступу вийшов.

– Таке скажете, – звів подивовані очі знайомий. – Голос у вас пристойно поставлений, то не голос, даруйте, а єрихонська труба…

Отець Пащевський тоді говорив про церкву в Христові часи, коли віруючі ще не винайшли різних обмежень, а в пастирі обирали християни собі просто найдостойніших.

Українських ієрархів тоді рукоположили соборною висвятою за практикою стародавньої Александрійської церкви. На все життя в отця Павла ті хвилини в душі не згладяться, не змиються і не зітруться: в однодушній молитві поєдналися всі присутні, мелодія духовного піснеспіву знімалася над головами, ширилася і долала стіни, і навіть святі на давніх іконах та древніх фресках, видавалось йому, долучалися до тої всеохопної молитви: учасники Собору клали на плечі руки один одному, ті, що стояли на солеї – дияконам, вони в свою чергу на плечі священикам, а ті вже на плечі висвячуваного; ніхто не соромився сліз радості, обнімали одне одного, вітали із Великоднем українського народу. Висвяченим був Василь Липківський.

…Отець Пащевський сказав, що рішення військового священицтва підпорядкуватися духовній владі Варшавської митрополії було аж надто вже непростим, а міг би й не згадувати всі ті вагання та сумніви. Владика Юрій достеменно знав подробиці і перебіг тодішніх подій, вельми вигадливо закручених обставин, днів трагічних і днів високого духовного злету.

– Мудре, гадаю, рішення, – по довгій мовчанці неголосно мовив владика. – Мудре і мужнє. Не тому, звісно, що зголошуєтеся під мою опіку і моїх ієрархів, і що то тішитиме моє честолюбство. Над Церквою Христовою в Україні чорні хмари зависли, вже гримить динаміт і падають споконвічні святині, а священикам за молитву віддячують кулею. Благословляю вас, і вірте, що не зло правитиме врешті цим світом.

За вікном тихо лився передзвін, кликали дзвони на Службу вечірню.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 109

Модифіковано : 18.07.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.