Мамо, вийди заміж за короля
Іван Корсак
Тієї ночі багаття не згасали по всій Норвегії і видавалося, ніхто й не думав про сон. Весело шкварчали у вогні туші биків, нанизані на вертела, з велелюдних майданів розносився зманливий запах смаженини на найдальші вулички, а спалахи полум’я вихоплювали на мить збуджені обличчя. Завтра в державі неабияке свято – Норвегія матиме нового короля. Попередній король Гаральд III Суворий Правитель, що майже двадцятиліття сидів на троні, склав голову у Стамфордбріднеї, поблизу Йорка, воюючи Англію. Король помер – хай живе король, його юний син Олаф.
У спочивальню королеви Норвегії Єлизавети Ярославівни син Олаф зайшов пізнього вечора. Він повільно опустився на коліна перед матір’ю і лише тоді вимовив:
– Благослови мене, мамо… Хай твоє слово зменшить завтра моє хвилювання, хай облегшить воно ту непросту ношу, яку покладає Всевишній на мене. Мати мовчки поклала руки на голову синові і довго стояла так, наче хотіла, аби її тепло і ласка, її материнські побажання і сподівання невидимими хвилями перейшли синові.
– Благословляю, Олафе… Благословляю на добру долю, на щастя прекрасної країни Норвегії і її народу. Ти виріс достойним сином прославленого конунга і вірю, що правитимеш достойно. Тільки одне тебе проситиму: перейми від батька усе, крім одного – не воюй стільки, виймай меч із піхов лише при крайній потребі, лиш для захисту і оборони.
Син розумів, про що веде мову матір. Доля його батька Гаральда Сігурдсона склалася так, що на стежках війни він провів майже все життя. Двоюрідний брат тодішнього короля Норвегії, він у час жорстокого розладу змушений був тікати з рідного краю і шукати собі прихистку в Київській Русі. Князь Ярослав Мудрий з пошануванням поставився до Гаральда, до його освіченості та хоробрості, таланту поета-скальда. І незабаром, коли візантійський імператор попросив у дружнього Києва військової допомоги, Ярослав Мудрий довіряє йому військо русичів та направляє в розпорядження Константинополя. Довгою була дорога експедиційного корпусу – зблискували мечі русичів у Малій Азії, схрещувалися з мечами достойних супротивників на Сицилії, пройшли дорогами Італії, воювали Африку…
1043 року Гаральд Сігурдсон з півтисячею русичів після виснажливих битв повертається в Київ. Ратний труд Гаральда достойно оцінює князь Ярослав Мудрий і 1045 року видає заміж за нього ще таку юну доньку Єлизавету. Гаральд Сігурдсон з дружиною повертається в рідну Норвегію тепер зовсім в іншому статусі і стає співправителем, а небавом і одноосібним конунгом своєї держави. Та меч його не знає спочину, й далі він воює таку неблизьку Англію, здобуває не одну перемогу, його навіть вже проголошують англійським королем, та 25 вересня 1066 року вступає в останню, трагічну для себе, битву і гине.
…Олаф розумів свою матір. Тепло її рук якось дивно розм’якшувало його душу, материна доброта невидимими потоками переходила в нього, але розум, твердий і настирливий, батьківський розум, противився кожному слову. Він, Олаф, має продовжити справу славного конунга Гаральда III Суворого Правителя, він має й далі ширити межі Норвегії, в честолюбних помислах він бачив уже Данію під норвезькою короною; зрештою, кожен король, що поважає себе, не має права розлучатися з мечем.
– Мамо, це неможливо. Чоловіки народжуються для війни, королі – для слави і примноження свого королівства.
– Сину, – не забирала рук з голови Олафа Єлизавета, тільки в дотику її долонь син відчув якусь напругу. – Милий сину, не все вирішує зброя, розум дужчий за неї.
– Мамо, відколи прийшла сумна звістка про батькову смерть, я так багато передумав… Поряд Данія, інші достойні землі… Чим далі збігатиме час, історія перегортатиме свої сторінки, тим складніше ставатиме утверджувати Норвегію.
– Добра дитино, я стомилася за життя чекати вісток з полів битовних, – Олаф відчув, як затремтів материн голос. – Я втратила на війні чоловіка, Норвегія втратила доблесного короля… Я не хочу втратити ще й сина, а норвезький народ свого конунга, на якого покладає стільки надій…
Пережите Єлизаветою напливало знову хвиля за хвилею на пам’ять. Довгими вечорами, при лякливому полум’ї свічки, що відкидала метушливі тіні та тихо потріскувала, хоч від того тихесенького тріску вона мимоволі щоразу здригалася, Єлизавета не одну думу передумала про шляхи і доріжки, де зараз її чоловік і король. А як вже зовсім допікала туга, брала в руки старий свиток із сагою молодого Гаральда, сагою, присвяченою саме їй.
Ми зіткнулися з трандами так,
що вони мали чисельну перевагу.
Сталася, звичайно, запекла і жорстока битва,
коли ми стялися одне з одним.
Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя,
теж юнака, який поліг у битві.
Але дівчина з золотим перснем,
яка живе на Русі, мене не кохає.
Я знаюся на восьми мистецтвах:
вмію кувати вірші,
можу мчати на швидкому коні,
часто плаваю,
вмію бігати на легких лижах,
метати спис і гребти веслом.
Але дівчина з золотим перснем,
яка живе на Русі, мене не кохає.
Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати,
що саме ми на світанку в південному місті
змахнули мечами, метнули списи;
там є багато доказів наших подвигів.
Але дівчина з золотим перснем,
яка живе на Русі, мене не кохає.
…Єлизаветі пригадувалися рядки із саги Гаральда, тільки суть їх з’являлася в пам’яті знову руською мовою, наче в підрядковому перекладі, мовою, якою вона вже навіть інколи відвикала думати – як-не-як майже два десятиліття вона вже королева цієї держави.
– Сину, не меч визначає силу королівства, а добре чи зле життя твоїх підданих. Ось про що має бути твоя дума денна і нощна. А на різні держави різним чином впливають – родичатися можна, до слова.
Негадана думка промайнула в голові Олафа, думка як спалах – він рвучко підвівся на ноги, він знав тепер, як здійснити батьківську мрію про Данію – і вогник завзяття і нетерпіння, впертості та настирливості заіскрився в його очах.
– Я виконаю твою умову, мамо. Я не візьму у руки меча без крайньої на те потреби, – метал у голосі сина, такий властивий в подібні хвилини Гаральдові, почувся Єлизаветі в Олафових словах. – Але й ти маєш виконати мою умову.
– Яку, дитино? – щось насторожувало матір, раптовий острах легенькою колькою озвався у серці.
– Ти маєш вийти заміж за данського короля, – видихнув син. І знову твердо, з металом:
– Тоді я буду спокійним королем, я матиму час і можливість подбати про життя підданих. Єлизавета аж відступила на крок і затулила лице долонями.
– Гріх тобі казати таке… Жалоба по батькові ледве минула.
– Умова – за умову, – метал у голосі залишався таким же дзвінким. – Сину добрий, мені про монастир думати, а не про заміжжя…
– Не приймеш умови – і я не прийму… Батька, знаєш сама, данці вважали не просто грозою, його з жахом іменували «північною блискавкою».
– Я думатиму, сину…
Бучно гуляла Норвегія коронування юного Олафа, не стомлювалися музики, витирали піт з чола дужі чоловіки, що готували смаженину… А незабаром Єлизавета, донька Ярослава Мудрого, таки вийшла заміж за данського короля.
Мир і лад запанував на норвезькій землі на всі двадцять сім років правління Олафа. І поки зимовими вечорами у віконних шибках спалахували вогні, ніхто лякливо не біг перевіряти: чи не пожежа. То тихо вигравало всіма кольорами північне сяйво, тішачи люд всіма мислимими і немислимими кольорами. А в історію цей король увійшов як «конунг Олаф Спокійний». Може, то Бог почув мовлені ним слова під час материного благословення?