Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 1

Таємниця святого Арсенія

1

Іван Корсак

Під лунким старовинним склепінням кожне слово, навіть мовлене стиха, обачно і скрадливо, звучало особливо виразно. Ті слова з уст суворих суддів із задерев’янілими обличчями, скутими судомним страхом від присутності імператриці, поважних сановників Орлова, Глєбова і Шешковського, ті слова з дивовижною легкістю піднімалися в височінь, зате падали звідти на митрополичі плечі важким камінням.

Судили митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича.

Жовтаве світло численних свічок робило набагато старшими і сухішими обличчя високих ієрархів Тимофія Московського, Амвросія Крутицького, Димитрія Новгородського, Афанасія Тверського, Гавриїла Санкт-Петербурзького, що сиділи у ряд, і навіть лице наймолодшого, тридцятишестирічного єпископа Гедеона Псковського, звично жвавого і непосидющого за церковними стінами, видавалося зараз вирізаним зі старої пересушеної липи.

З найближчим оточенням імператриця Катерина Друга сиділа мовчки поодаль і лише полум’я свічок відблискувало то на одному коштовному камені її вбрання, то на іншому, мов перебігало від легкого поруху голови з діаманта на діамант.

Митрополитові не подали стільця, він стояв перед судом у повному облаченні, відповідно до його сану, стояв і подумки молився, аби дарувало небо терпіння й смирення, аби зазвичай рвучкому та запальному його не зрадила розсудливість.

У свої літа, що тихо шелестіли за спиною, Арсеній Мацієвич не міг ображатися на світських суддів, бо не судді вони йому – надто багато відав про них. Про недавнього піддячого, а нині обер-прокурора Глєбова не лише Петербургом та Москвою ходили легенди про вміння давати і брати хабарі, а й гуляли лісами й перелісками найвіддаленіших губерній. Софія Августа Фредерика Ангальт-Цербстська, перехрестка з вигоди, що з лютеранки стала православною Катериною ІІ… Фактичний керівник Таємної експедиції Шешковський, що, тішачись та приязно усміхаючись, особисто вибивав палицею зуби найсановнішим дворянам… Хряскіт, наче суху гілку ламали через коліно, біла емаль на підлозі, закривавлений рот…

Митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич Степан Шешковський – відомий майстер таємних справ
Митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич Степан Шешковський – відомий майстер таємних справ

Ні, не судді йому вони. А єпископи?

Не мав митрополит на них лихого серця. Одних він вчив як член Синоду, наставляв, виводив у високий духовний сан, з іншими хліб ділив з одного стола. Не було образи за зраду – «і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим…» В душі Арсеній не картав їх також за страх, бо надто добру мав обізнаність зі звичаями трону. Єдина тривога, єдиний біль допікав йому, мов хто голкою штрикнув у серце і не вийняв її, а лишень крутив там нею і ятрив раз по раз свіжу ту рану.

Якщо зараз у монастирів та церков заберуть землю й маєтність (а вже нишпорять по церквах офіцери, описуючи, мов арештантське, все церковне добро, аж до свічника, до вівтарів), то не належатиме більше Церква Христові, а Глєбову і Шешковському.

Підвівся митрополит Димитрій Новгородський, підвівся повільно, без видимої охоти, і так само неохоче став говорити, але як зустрівся поглядом із Глєбовим, то враз посуворішав і голос його окріп.

– Чи не ти, владико, писав, що Церква Божа нині в біді і руйнуванні… Що їй нема рятунку від хижих вовків, які гублять і нищать маєтність церковну, наче безбожний і злочинний цар Юліан. І якщо ти, то чи справедлива відповідь Колегії Економії до Сенату?

Такий стиль, писалося у відповіді, такі речі жахливі, різкі, чомусь мовиться про Юліана Відступника, тоді як Колегія Економії існує лише з 1701 року та суворо виконує всі укази ЇЇ Імператорської Величності. Який же твій вибір, владико, невже на боці недругів трону?

Митрополит Арсеній повільно і важко вдихнув на повні груди, наче зібрався підняти непосильну ношу: він простудився в дорозі, везли-бо до Москви арештованого з великим поспіхом, майже усюди вскач, лише час від часу міняючи знесилених та змилених коней.

Тої Вербниці року тисяча сімсот шістдесят третього сніги ще не зійшли, лиш на узгір’ях, де-не-де на незатіненому боці, появлялися і чорніли химерні смужки нерозталої ріллі; весняне повітря таке бентежне і таке підступне; чисте й дзвінке, аж хитається немислимої голубизни небо, в якому нечутно пливуть знудьговані за рідним краєм тужливі пташині ключі; такої ж голубизни несуть ріки останню кригу, що й собі дзвенить, набравшись голубіні небесної. Час пробудження всього сущого, – замиловано спостерігав по боках Арсеній із дивовижним для себе спокоєм, – час світлих надій, очікування завше бентежної Пасхальної ночі, хай навіть дуже хмурної, але в яку незмінно крізь мліч і темінь проб’ються зорі… Зрештою попереду ще Страсний четвер, ще треба дожити…

Митрополит прокашлявся, збираючись на відповідь Димитрію. «Добрий він чоловік, – подумалося йому, – у сердитому запитанні і підказку нескладну заховав: визнай лист свій за хибний, згодься на правоту Колегії Економії – і тобі буде легше…»

– Всевишній, Димитрію, людину створив вільною. Та надав право самій людині свою стезю обирати, – і митрополит незмигно подивився у вічі єпископу.

У запалій тиші лиш свічки потріскували, мов про щось між собою перемовлялись, і Димитрій опустив очі додолу.

«Бач, як закрутив хитрюга-митрополит, – над вухом Глєбова нагнувся Шешковський, але прошепотів так, щоб чути було й імператриці. – До мене б його, по-іншому він би крутився». Імператриця зробила вигляд, що не почула, тільки кутик вуст смикнувся мимовільно.

– Чи дозволено тобі, владико, самовільно міняти текст анафеми, що віками звучав однаково? – оговтався врешті митрополит Новгородський.

– Димитрію, ради Господа нашого Христа, не ступай на цю стезю… Благаю тебе, Димитрію, – швидше простогнав, аніж вимовив митрополит.

Димитрію перед цим сон вельми дивний приснився. Явився йому ієрарх, чимось схожий на митрополита Арсенія, і латиною виніс вирок: «Як наші отці, серед яких є святі, жертвуючи для церкви добро земне, проклинали злодіїв цього добра, так і я грішний та недостойний служитель Церкви Христової, і не моїми вустами, а вустами моїх отців, виголошую тобі анафему і раптову смерть…»

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 88

Модифіковано : 28.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.