Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

20

Іван Корсак

Булава кошового в руку Калнишевського вернулася негадано – перевибори звалилися як білий сніг на білу і без того вже його голову.

Вибори кошового

Вибори кошового. С. Данилевський. «Останні запорожці». Гравюра

– Калнишевського кошовим!

– Кумекає, згода!

Він став товариство совістити:

– Нащо ж, братове, старця одного міняти на іншого?

Годі й слухати: гуділи козаки, викрикували заперечливо, гелготіли, як розтривожені гуси.

Тоді взявся за більші резони.

– Не можна робити таке без рескрипту імператриці. Негаразд через булаву сваритися. Та й час для цього не найліпший.

– А ми без налигача чийогось обійдемося! Доки нас як, сліпу твар, хтось чужий буде водити…

– Побійтеся Бога, є зі своїх кого вибирати!

– Калниша! Не гордуй нами, Петре!

Лучше було б тихо кості гріти на призьбі, заробили ті кості на спокій, сходили світами і з’їздили, але так уже гелготіли братове, що врешті скорився.

Одним днем промайнули перші роки. І взявся кошовий, насамперед, за те, про що говорив із Мацієвичем, про що радився і за що сердився – за господарство. Груші та яблуні піднімалися у садах на нових хуторах, брались у гілля, бекала й мекала живність на тих подворицях; із часом уже не хуторами, а цілісіньким слободами обкладалась земля.

А коли нові хмари почали зависати над Січчю, запросив на гостину до себе військового писаря Глобу та осавула Головатого – різдвяні свята ще тривали, щедрувальники з порога не сходили.

Як повечеряли та випили по чарчині, покликав дзвіночком кошовий джуру.

– Нікого не пускати!

А тоді вийняв папір, перо з чорнилом і поклав перед Глобою:

– Пиши!

Мало яка оказія у державних справах трапляється, в календарі вона не завжди заглядає, тож Глоба всівся зручніше і вмочив перо.

– Що писати, Петре?

– Пиши донос на мене імператриці.

Глоба аж голову перехилив і примружився, мов зібрався нитку в голки маленьке вушко втягнути.

– Петре, та ми ж тільки по одній чарчині випили.

– Пиши, пиши. А як гадаєш, що я один у доносі нудьгуватиму, то й себе додай, і Павла за кумпанію.

Глоба все ще примружено зиркав, мов цілив у ту невидиму голку, та потрошки почав розуміти, куди кошовий хилить.

– Пиши, Іване, донос, що кошовий Калнишевський разом із таким же негідником військовим писарем Глобою та осавулом Головатим зле діло збираються учинити. Якщо ближчим часом у суперечці Запорізького Коша і Росії за прикордонні землі імператриця не послухається козаків, то кошовий зібрався до кримського хана послати депутацію. Виберуть, мовляв, чоловік двадцять таких самих, як тут вказані парсуни, і проситимуть там прийняти їх під хана протекцію. І підпиши «Павло Савицький», з ним я уже тихенько вчора добалакався.

Головатий тільки за вухом почухав:

– Петре, а не буде пересолу? Сибірський мороз трішки більший нашого, – тицьнув пальцем у віконну шибку з чудернацькими візерунками ласівців, що папоротями казковими розцвітали.

– Братове, я старий, мені вже боятися пізно. А ви зважайте, не силую, чиєсь ім’я можна ще викреслити – паперу в мене достатньо переписати.

– За кого нас маєш, – буркнув Глоба і зиркнув на Головатого, той лише головою крутнув.

– Петре, а ти добре все в мізках прокрутив? Не повірять, скажімо, і на безневинного чоловіка лихо накличемо?

– Ні, Павле, після Іскри і Кочубея, страчених, на їхній погляд марно, за сокиру катівську сьогодні не стануть хапатися.

– А як за нас візьмуться? Чого ж тут душею кривити?

– Це ще треба у слідстві довести. Чоловік чув дзвін, та, певне, не знає звідки він, от і вислужився перед імператрицею, написав по щирості.

– Зрештою, можна на всю Січ велику біду звести. Нашіптувачеві якому або коханцеві черговому невідь що спаде раптом на ум…

Кошовий відказав не відразу, лиш очі приплющив, мов його на сон потягнуло.

– Не підуть зараз нас воювати. Проте, рано чи пізно, я цього ніколи ще не казав, братове, рано чи пізно, Петербург схоче зрубати Січ нашу під корінь. Але не тепер – вельми потрібні ми у війні з Туреччиною.

Калнишевський знову підняв дзвіночка.

– Гінця! – кинув спритному джурі.

Тупіт копит коня, що взяв з місця рвучко, все віддалявся, стихав і врешті завмер.