Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 37

Таємниця святого Арсенія

37

Іван Корсак

Ще на початку засідання Державної ради при імператриці в князя Потьомкіна раптово засвербіло вибите око, – геть так засвербіло, мов яка порошинка втрапила в нього. То було неможливо, бо воно завжди перев’язане навскіс щільно тасьмою, попри те свербіння дужчало і переростало в біль. Він потер долонею око поверх тесьми і на якийсь час трохи притишив сверблячку.

«Кепська ознака, – подумав князь, – Подейкують у народі, якщо засвербіло око – на сльози. Але то все бабські вигадки».

Потьомкіну сьогодні належало доповідати про становище в Малоросії.

– Побідоносна війна закінчується, запорізькі козаки своє діло зробили, – князь мав добру пам’ять і безпомильно називав кількість військ, міста і навіть урочища, де велися найважчі бої. – Настав нарешті момент зліквідувати Запорізьку Січ. Вона для нас є смутою, – не встигне десь дворянин покарати свого селянина, як він уже у бік запорізьких степів позирає. Часто-густо розпорядження з Петербурга не виконуються або виконуються зі властивою хохлам хитрістю – і крайнього знайти не вдається. Особливо тривожить заселення іноземцями півдня Малоросії, бо тільки прибуття одних німецьких сімей очікуємо до ста тисяч. А Калнишевський, догідливо киваючи головою в наш бік, насправді посилено колонізує південь краю запорізьким людом – тільки за останній час його стараннями з’явилося сорок п’ять таких сіл і більше п’яти тисяч хуторів. Тому раз і назавжди слід розрубати запорізький вузол.

Він говорив переконливо, бо ніхто стільки не сколесив курними південими шляхами і ніхто краще не знав, що діється в тому краї. Раптом Потьомкін серед присутніх уздрів старенького архієрея, вельми подивувавшись цьому, бо Державна рада не душпастирське діло, не парафіяльна сходка; в нього аж в голові зашуміло, коли той архієрей насмілився навіть перебити його:

– Князю, не роби кривди людям, не ступай на дорогу зла… Ти ж у кіш кошовим Грицьком Нечесою записався, а Калнишевського звав «милостивим батьком», – говорив докірливо архієрей. – А поклонишся кривді – то й кості твої земля не прийме, а нащадки іменуватимуть князем тьми…

– Я князь Тавричеський! – зірвався було Потьомкін, та спохопився, протер долонею тепер уже здорове око – ніякого архієрея не було, привиділося просто серед будня-полудня.

Присутні на раді сановники знічено перезирнулися, бо чого ж ото посеред доповіді титулом козиряти, а подивована довшою паузою імператриця не забарилася зіронізувати:

– Та знаємо, князю, всі ваші поважні титули. Але що ви пропонуєте?

Вибачившись і поскаржившись на перевтому, Потьомкін чітко виклав, як задіяти війська Текелі та Прозоровського і що робити із самим Калнишевським. Суперечки великої не було, бо таки годі придумати слушнішого часу, кожен подумки лише прикидав, як то ділитимуть неймовірного обширу землі й усе суще на тій землі.

…Погоджене на Державній раді здійснювалося, як ніколи, під невсипущим оком. П’ять колон майже стотисячного війська Петра Текелі прискореним маршем рушили до Січі й оточували її з різних боків. Але будьякі дії серб Текелі остерігався чинити, доки Прозоровський своїми військами не займе козацькі паланки – кожен загарбник знає, як стрімко може спалахнути полум’я народного повстання і як непросто гасити те полум’я навіть солдатськими шинелями.

Тим часом на Січі йшла старшинська рада.

– Хай нам і очі випечуть, а Січ-матір не віддамо, – затялися одні.

– Братове, нас кілька тисяч, а москаля як мошки, – застерігали обережніші.

– Не віддамо Запоріжжя доки світ-сонця буде…

Калнишевський не збивав із мови жодного, навіть найгарячішого, за свої вісім із половиною десятків літ у яких тільки бувальцях не доводилося бувати. З життям своїм він не раз прощався, а інколи й прощатися бракувало часу. Але так тяжко ще не траплялося, краще б він не дожив до цього дня… А якщо судилося дожити, то має прийняти рішення, гідне його високих літ, чого б йому це не вартувало.

Сон такий дивний минулої ночі побачив. Явився йому архієрей, напрочуд схожий на митрополита Арсенія, і наче продовжується остання розмова з ним.

– Буде ще час збирати каміння, Петре, – Арсеній із тих далеких часів не змінився ніяк, хіба обличчя чомусь посіріло, наче десь у напівтемряві. – Тільки треба вірити і дожити.

А на раді старшинській ще більше запалилася суперечка, коли слово дійшло до панотця Володимира, що ділив з козацтвом радість і горе.

– Смирення врятує нас, – сказав панотець і обурено, розтривожено загуділа рада; та архімандрит на те не зважав. – Не уподобимося ворогові, не проллємо християнської крові.

Бувале козацтво, для якого слово панотця завжди ваговите, ладне зараз його на шматки порвати.

– Та він же московський шпик! Шпега він!

– Братове, – врешті сказав Кальнишевський. – Нема тої сили в нас, щоб дати бій. Послухайте, діти, мою сиву голову… Як поляжете тут, хай навіть із одвагою, то де ж діти візьмуться, хто цю землю догляне… Не чужинцеві ж тут хазяйнувати.

Помовчав кошовий, а тоді додав присмирілим тоном:

– Мойсей зі своїм людом сорок літ із неволі йшов, а вам, може, й більше доведеться. Що ці зайди із Січі зроблять – волію навіть не говорити. А куди іти – хай вам серце підкаже…

Запорізька Січ

Запорізька Січ

Наступного дня старшина виїхала до Текелі. Кошового чекали вже Соловки, військового писаря Івана Глобу – Туруханськ, а суддю військового Павла Глобу – Тобольськ.

У Січ мошкарою посунули прийшлі – вивозили боєприпаси, клейноди, прапори, архіви запорізької військової канцелярії, засипали пушкарню. Чимало набилося в церкву, та не молиттися, а поспіхом одне перед одним пакували в свої похідні мішки срібло й золото з церковного начиння.

Вдалося козацтву вихопити тільки ікону святої Січової Покрови.

– Йдіть, куди серце підкаже, – раяв побратимам кошовий.

Пішли насамперед до Текелі.

– Пустіть, генерале, риби нам заготовити, бо все добро ваші вичистили.

Риби генералові було не шкода.

Десятками вдень, а тисячами вночі рушили козаки із Січі в землі турецькі.

Звісно, на всіх ніяк не вистачало чайок, рушили пішки: перехрестилися і вклонились своєму краєві.

«Року 1775-го, із Запоріжжя вийшло в турецькі землі близько 5 000 козаків», – писали сучасники.

Чималі ватаги попрямували до Дністровського лиману, в місто Акерман. Тутешній паша із розумінням поставився до людської біди, допоміг їжею і чим міг, дав дозвіл стати кошем. Запорожці, звиклі до походів, одразу розбилися на курені, а ще вибрали сорок душ достойного козацтва у депутацію до султана.

Султан не відмовив, гарантував їм віру, військовий устрій, поміг одягом і виділив під Січ острів Святого Юрія у гирлі Дунаю, та ще степ біля південної його притоки. Військо отримало звичні клейноди – булаву, бунчук та корогву, яку висвятив Константинопольський Патріарх.

Стікався люд з України в нову Січ, брели під шпарким південим сонцем, далекими степовими дорогами козаки та їхні сім’ї – ікону святої Січової Покрови пішки туди принесли.

А на їхній землі у прийшлого люду були свої клопоти, чвари і розбірки, доки загарбане якось поділили. Генерал-прокурор князь В’яземський відрізав собі двісті тисяч десятин, князь Потьомкін – сто п’ятдесят тисяч, а кожному російському дворянинові виділялося щонайменше півтори тисячі десятин, аби він тільки перевіз сюди хоча б три російські селянські сім’ї. Всього ж так поділили чотири з половиною мільйони десятин української землі.

Інші ж клопоти були дещо дрібніші: чималенько церковного майна осіло в князя Потьомкіна, і вже навіть як козацький люд біженцями рушив до Туреччини, від князя Григорія

«прибывшие Словянской провинциальной канцелярии майор Григорий Борзенко и комиссар Иван Деряев выбили в той церкви из мест все образа в серебряных ризах и взяли их с собой. Вместе с тем они взяли ещё серебряные врата, чаши и прочие вещи в опустевшей запорожской ризнице оставшиеся».

Так описує господарювання П. Короленко, який звертає увагу на подробиці. Поруйновані козацькі кладовища, князю В’яземському на будівництво помістя на фундаменти пішли кам’яні могильні хрести і надгробки. П. Короленко згадує також керуючого помістям князя А. В’яземського, якому тоді належало село Покровське, Івана Розельнланцера, який «побил самые большие той церкви колокола и медь продал в Польшу жидам по 11 рублей за пуд»…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 33

Модифіковано : 6.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.