Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / К / Іван Корсак / Таємниця святого Арсенія / 39

Таємниця святого Арсенія

39

Іван Корсак

Тим часом спливали роки, відшуміло багато подій відтоді, як судили Арсенія Мацієвича.

І диво дивне: всі гіркі на суді пророцтва митрополита справджувалися. Спочатку так негадано помер у дорозі Гедеон, тоді впала церква Трьох Святителів, що поряд з Хрестовою палатою, де судили Мацієвича. Преосвященний Димитрій у розквіті сил і слави нагло захворів: де не взялася гарячка, почав пухнути язик. Лікарі денно і нощно клопоталися біля нього, як біля найповажнішої персони в державі, бо він таки і справді набув неабиякого впливу при дворі імператриці. Але ніякі пілюлі чомусь не допомагали Димитрію, язик все товщав і вже не вміщався в роті, він задихався, обличчя від того синіло, вимовити йому якесь слово було вельми непросто, немов камінь поклав собі під язик.

– Казав же тоді митрополит… – тільки й прохрипів ледве чутно та малорозбірливо Димитрій і, хапонувши ще кілька разів судорожно повітря, помер.

Недобрі балачки пішли у народі про смерть Гавриїла. Мовляв, відбив він у келійника свого коханку і той у нападі люті задушив його подушкою.

– За твою Іродіаду твій суперник задушить тебе, – переказували навіть через десятиліття митрополиче пророцтво.

Чумний бунт, під час якого загинув московський митрополит Амвросій. 1771

Чумний бунт, під час якого загинув московський митрополит Амвросій. 1771. Акварель Е. Лісснера. Кін. XIX ст.

На Амвросія біда вирвалася вже в час розгулу чуми, і якби вже від хвороби, то не так було б кривдно. Пущена чутка, що порятунок дає ікона Божої Матері біля Варварських воріт погнала туди силу-силенну люду. Владика Амвросій був людиною освіченою і розумів всю небезпеку такого скупчення – він наказав перенести ікону в церкву Святих Кіра та Іоана.

– Владика гроші Богородиці забирає! – підпалив роз’ятрений натовп чийсь вигук.

Повсталий люд ввірвався в Чудів монастир, обшукав Амвросія по всіх закутках і, не знайшовши, полишив його розчарований. Розгромивши винні погреби, бунтівники подалися в Донський монастир, бо пішла чутка, що владика переховується там.

Амвросій спробував вирватися з Москви, та було вже пізно… Владика причастився і заховався на хорах.

Тупіт ніг і незвичний для храму гам, марне вговорювання роздражненого люду настоятелем, ось уже кроки чути на східцях до хорів… Владика, згорнувшись в клубок, пошепки молився, благаючи Всевишнього простити йому всі провини і зраду митрополита Арсенія серед інших його гріхів.

– Тут він! Тут грабіжник Боголюбської Богоматері! – мало не над головою торжествуюче закричала погоня.

Архієпископа схопили і, як мішка з картоплею, потягли вниз; його волокли за ноги і владика боляче головою бився об східці. А на монастирському подвір’ї на нього, лежачого, посипався град стусанів. Хто бив ногами, хто палицею, але Амвросій вже перестав відчувати біль, тіло було неначе не його, а якесь зовсім чуже, якого навіть не шкода; замість болю припікала душу незрозуміла ядуча гіркота. А ще перед зомлінням він побачив зблиск ножа в руках якогось чоловіка з дикими, налитими кров’ю очима і десь здалеку долинув знайомий голос:

– Не ступай же на ту стезю, благаю тебе, Амвросію…

У князя Потьомкіна довший час складалося все добре… Батальні успіхи на півдні приносили нові ордени й маєтності, а ще чарівна Софія Вітт, чергова його пристрасть, п’янила голову. Потьомкін усерйоз розмірковував щодо одруження з нею та коронування на нове царство. У нестримних мріях своїх він уже бачив відроджену Візантійську імперію. Адже за легендою, давньогрецька цивілізація зародилася саме в Північному Причорномор’ї, а вже звідти поширилася на землі історичної Еллади. Десь тут поблизу древньої Ольвії має бути столиця нової імперії, найкраще, певне, у Миколаєві, улюбленому його місті.

І хоч у нових задумах не лишалося місця імператриці Катерині, вона продовжувала надсилати турботливі листи, навіть лікаря молодого прислала із Петербурга Потьомкіну.

Якісь химерні, незрозумілі події почали траплятися негадано. На похоронах принца Віртемберзького, брата княгині Марії Федорівни, у місті Галаці після відспівування до Потьомкіна замість його розкішної карети під’їхала карета похоронна, для мерців.

Князь сторопів, аж позадкував і перехрестився, холод спину узяв, ніби хто хлюпнув води: єством він зрозумів, що трапилася з чиєїсь вини помилка, але жах від того не меншав.

Помер князь раптово в степу, і хоч набігали напередодні напади гарячки, та все ж не збоявся дороги, навіть гуся цілісінького впорав перед тим.

Поховали його чомусь не в улюбленому Миколаєві, а в Херсоні, в місті, яке князь не любив і називав «домовиною».

Архієпископ Амвросій у поминальній промові над тілом покійника говорив щиро і схвильовано:

– Імператриця залишилася без радника, сподвижника і друга.

У натовпі ж люду тим часом зловмисники перешіптувалися: «Князя отруїли, то справа отого молодого лікаря, що прислала Катерина». Але ніхто ще не народився і не помер, щоби його не обговорили.

Несподіваним було інше. Видіння Потьомкіна на Державній раді, коли він викладав план знищення Запорізької Січі, справдилося: спочатку в гамбурзькому журналі «Мінерва», а потім окремою книгою Гельбіга «Потьомкін Таврійський» вийшли оповіді про його діяння, згодом книга багаторазово перевидавалася в Німеччині, Франції та Англії, зрештою була перекладена російською під назвою «Пансалвін – князь тьми» і пішла кочувати просторами імперії. Ім’я «князя тьми», яким автор охрестив Григорія, міцним і нерозлучним епітетом приклеїлося на століття до прізвища Потьомкіна.

З тілом князя Григорія також відбувалися незрозумілі пригоди. Поклали його в раку в церкві Катерини-великомучениці, імператриця замовила мармуровий надгробок, та він чомусь не був виготовлений ще п’ять років при її житті і Потьомкін залишався непохованим. Наступний імператор Павло І підписав наказ енерал-прокурору Олександрові Куракіну «дабы все тело без дальнейшей огласки в самом же том гробу погребено было в особо вырытую яму, а погреб засыпан землей и выглажен так, как бы его никогда не было».

А на словах Куракіну сказано дещо інше:

– Знищити все, що нагадує про Потьомкіна, а кості розкидати по Чортовій ущелині.

Підібрав же народ ущелині назву… А тіло князя Григорія, між тим, уже шість років не приймала українська земля. При місяці могилу викопали і порожньою закопали.

Наступний імператор Олександр І розпорядився поставити пам’ятник Потьомкіну в Херсоні. Мав виготовити проект відомий митець І. Мартос, але робота не клеїлася, спадкоємці все сварилися за гроші. Труну не один раз відкривали офіційні комісії, перевіряючи останки, вісім разів, як підрахували історики, хоронили Потьомкіна, та все знаходилися якісь причини, щоб земля відторгала його прах.

Письменник Борис Лавреньов 1930 року якось зайшов у колишню церкву, на якій висіла табличка «Музей атеїзму», і ознайомився з експонатами. У вітрині під склом він побачив потемнілий від часу людський череп і надпис «Череп любовника Екатерины ІІ Потемкина». В іншій вітрині залишки одягу, панчіх і туфлів, ще в іншій – людський скелет із зітлілими шматками м’язів. Напис той самий: «Кости любовника Екатерины ІІ Потемкина».

У місцевого священика довгий час зберігалися пожовтілі фотографії розкопок могил: селяни стоять над скелетами у залишках мундирів катерининських часів і поряд видніється шкірянка чекіста – гідного спадкоємця Таємної експедиції Катерини ІІ і князя Григорія Потьомкіна.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 31

Модифіковано : 6.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.