40

Іван Корсак

Пізнього осіннього вечора все стихло в палаці, відійшла денна придворна сутолока і метушня, імператриця вже давно була в опочивальні, не спали тільки чергові фрейліни. Тишу, що вляглася у величезній будівлі, хіба зрідка порушувало легке та незлобиве потріскування дров у грубках.

Раптом двері опочивальні відчинилися, вийшла імператриця зі свічкою у руках і направилася до тронного залу. Фрейліни були подивовані таким пізнім виходом, а потім довгою відсутністю імператриці.

Їхні вагання та перешіптування перервав дзвінок з опочивальні, яким зазвичай викликалася прислуга.

Фрейліни переступили поріг – і мало не склякли з переляку. Імператриця, яка щойно пройшла повз них у нічному вбранні й зі свічкою у руках, насправді лежала в себе в ліжку, начебто нікуди й не виходила.

– Хто там вештається та не дає спати? – невдоволено жмурилася спросоння вона на фрейлін.

Ті зам’ялися, то віднікувалися, то щось мимрили собі під ніс, тільки розпалюючи цим цікавість Катерини, яка щось запідозрила і врешті наполягла розказати всю правду.

Фрейліни змушені були оповісти про щойно бачене видиво.

– Допоможіть вдягнутися! Швидко! – Сон де й дівся в імператриці.

Вони гуртом пройшли в тронний зал, двері його були напівпрочинені, і остовпіли, ледве переступили поріг.

Величезний зал був освітлений небаченим досі тут якимось зеленкуватим, примарним і мерехтливим світлом, а на троні сиділа… імператриця Катерина II.

Сторопіла вся, охоплена жахом, від якого стягувалася шкіра на голові і дерев’яніло все тіло, дивилася імператриця завороженим поглядом на саму себе, на свого двійника, що незрушно сидів на троні, під нереально зеленкуватим, якимось потойбічним світлом; вона дивилася і не могла відвести очей, мов пороблено було якоюсь ворожкою або той погляд утримували невидимі, незнані і потужні магніти, аж доки не зомліла.

А ще за якусь хвилю не стало ані примарного світла, ані іншого видива, тронний зал був порожнісінький, як і сам трон, свідомість повернулася до імператриці. Фрейліни перехрестилися і поклялися про видиво ніколи й нікому не прохопитися і словом.

Імператриця від баченого відійшла хіба днів за два, коли вранці прокинулася зі свіжими силами, знову бадьорою, готовою до нових клопотів. Вона випила кофейку, перекинулася жартом з камердинером і направилася в туалет. Зручно всівшись на троні польських королів, що слугував їй за стільчика у клозеті, вона напружилася справити нужду, як раптом щось сталося, немов якась іскорка затріщала у скроні. А далі зашумеляло у голові, світ похитнувся і став колихатися, потім і зовсім поплив, некеровано так, наче човен, що втрапив у бурхливу річкову круговерть; де не взялися над нею зграї круків, навіть не круків, то тільки зовні нагадували їх, радше лиховісних якихось кажанів із перетинками на крилах: вони кружляли над нею із моторошним криком, випускали великі чорні пазурі, намагаючись все схопити її, та вона якийсь час встигала ухилятися й вивертатися, аж доки не впали сутінки і не настала темрява…

Камердинер Захар Зотов довго і терпляче чекав імператрицю, поки тривожно не тьохнуло серце і він зважився, щомоці вдаривши плечем у двері, вломитися в туалет.

Імператриця лежала на підлозі, обличчя було бурячковим, а з горла виривався болісний хрип.

Знялася тривога, поприбігали придворні, і обважніле тіло витягнули з туалету, але навіть шестеро чоловік не змогли підняти його на ліжко, тож постелили просто на підлозі саф’яновий матрац і поклали на нього імператрицю.

А далі палац загудів як вулик: бігали кур’єри, мчали гінці з донесеннями до сина Павла в Гатчину, прибували придворні.

Біля тіла поралися лікарі. Вони прикладали до ніг шпанські мушки, пускали кров з руки. Але в очах лікарів надія навіть не проглядалася.

О дев’ятій вечора лейб-медик сповістив, що імператриця помирає. Марно очікував у куточку владика, який мав висповідати імператрицю, але вона так і не прийшла до пам’яті. Ще пробував причастити її, та не вдалося, бо, як записав придворний очевидець, цього не сталося «по причине пены, которая выходила изо рта».

І згадалися владиці слова митрополита Мацієвича, мовлені докірливо на тому давньому вже, предавньому суді: «Помреш ти без християнської сповіді та причастя».

…А в наступні дні йшли звичні і водночас такі незвичні приготування до похорон імператриці.

Павло Петрович – наступник престолу	Російський імператор Павло І

Нечуване дійство творилося на очах у тисяч людей. Встав з могили імператор Петро III. Син, як і багато хто в Росії, знав, що то матір убила батька. Посівши престол, Павло І вирішив не хоронити матір, доки не віддасть останньої шани батькові – він хоч тепер коронує його, бо задушили Петра II ще до коронування. Катерина II лежала в труні непохованою місяць.

Спішні гінці мчали в Москву по царські регалії, а тим часом з цвинтаря Олександро-Невської лаври викопана труна доставлена і стоїть поряд з труною імператриці Катерини II. Вбивця і жертва, чоловік і жінка таки зустрілися…

– Хто понесе корону? – перепитали на початку церемонії імператора Павла.

– Орлов, – відказав без вагань, вимовив задумане давно, притаєне в душі довгими роками.

Олексій Орлов брав імператорську корону у руки, наче та була розпечена, і вона справді пекла йому пальці й долоні, викликаючи неприродний, що морозив кров, підсвідомий тваринний жах. «Ти ще будеш коронувати того, чия кров на твоїх руках», – долинуло до Олексія з далечіні трьох десятиліть сказане на суді митрополитом, долинуло, докотилося, як котиться лісом і переліском чийсь віддалений перегук.