42

Іван Корсак

Обер-комендант Ревельської фортеці Фабіян фон Гізенгаузен вельми кривився на другий день Різдва – мало йому тут всілякої мороки, то ще привезли якогось Андрія Враля, простого з вигляду дядька, який невідь що встиг накоїти. Той чоловік був вже старенький та слабосилий, а везли його в лютий мороз, тому в каземат внесли в’язня вже на руках.

Фортеця Ревель	Арсеній Мацієвич у в’язниці

Але фон Гізенгаузен знав, якого тюрмака доставили під його відповідальність і на його немолоду голову. Не зносити йому самому тої голови, якщо раптом арештант, мов птах, надумає і зуміє раптом випурхнути. Від лікаря, якого викликали без особливого поспіху, зажадали негайно розписку, що під страхом смертної кари ніколи й нікому не скаже про таємничого в’язня.

Караул над немічним старцем наказано тримати лише з тих солдатів, хто й слова російського вимовити не здатен і не розуміє.

Так митрополит Арсеній Мацієвич опинився в кам’яній клітці, яку наче зіницю ока беріг після фон Гізенгаузена плац-майор Гібнер, а згодом – обер-комендант Бенкендорф.

За останнім присудом двері в каземат замурували, їжу подавали через маленьке віконечко. На вікні із залізними гратами були вибиті шибки, тому єдиною гостею в кам’яний мішок митрополита могла завітати лише завірюха.

І все ж тутешній люд здогадувався, що за товстими мурами так ретельно охороняють не простого арештанта, цю немолоду людину висока влада вельми боїться. Якась добра душа примудрилася передати тюрмакові кошика. І коли митрополитові перестали давати не тільки одяг, але і їжу, він з віконця опускав на шнурочку той кошик і хтось милосердний клав чи то окраєць хліба, чи то й просто ставив стражденному воду.

Митрополит не бачив людського обличчя, не чув мови людської, він міг тільки дослухатися мови пташиної – горобці залюбки вицвірінькували безтурботно за гратами на підвіконні, а одного разу голуб присів зі шкориною хліба. Він помуркотів, помуркотів, а тоді змахнув сизими крилами і полетів собі геть, залишивши шкорину – чи то не був голодний і втратив до неї інтерес, чи то надто черствим видавався той хліб і птах його не осилив. Арсеній мимоволі всміхнувся: бач, птаха небесна, і та розуміє біду, чим могла, тим і поділилася…

Митрополит мав більш ніж достатньо часу передумати ним прожите, перегорнути сторінку за сторінкою своє життя, як прочитану і добре вже знану книгу, та порозмислити над кожною тою сторінкою. А одного разу, якось здрімнувши, приснився Арсенію дивний сон. Наче він знову сидить у затишному дворикові Києво-Могилянської академії, але вже не тодішній, зовсім юний, а теперішній, літами обтяжений, і знову явився йому той незнайомець з довгим волоссям, що спадало на плечі; він заступив, певне, собою сонце, бо відсвічував його силует м’яким і легеньким сяйвом.

– Чи скористався, Арсенію, даром, що судився тобі ще змолоду? – поспитав незнайомець.

– Так, – відказав твердо митрополит і опустив чомусь понуро голову.

– Тоді в чім твої сумніви?

– Мало люду слухалося моїх застережень, багато ж чинило, попри перестороги, велике зло і не йняло віри в неминучу кару.

– Помиляєшся, Арсенію. Ти ж сіяв Добро, а воно як повітря – його не бачить ніхто, та без нього немає життя. А ще сходить воно не тільки сьогодні чи по весні, сходи й ужинок бувають через роки і століття. Так встановив Творець… І хоч ти живцем замурований, та не подужала світська влада з усім своїм злом та лукавством тебе, бо пиха її та торжество скороминущі, а Істина на віки віків…

Арсеній прокинувся, сон, як нечасто буває, цього разу не забувся, навпаки, ще довго відлунював голос незнайомця у його пам’яті. Розвиднілося на душі, настало облегшення навіть у вичахлому і вимореному його старечому тілі; він взяв камінець, що підвернувся під руку і на підвіконні, докладаючись як школяр, з натугою видряпав три коротких слова: «Благо, еси смирил мя».

А за вікном у молодому осінньому небі високо пропливав буслиний ключ. Митрополит провів його довгим поглядом, мов передавав останнє вітання рідній землі через цих невтомних птахів – ще батько йому розповідав, що бусли у вирій збираються ключами зі скандинавських країн, навіть з Англії, з країв прибалтійських, і невидимою небесною дорогою мандрують на Волинь, тоді понад Прип’яттю, далі понад Дніпром, летять через море перезимувати в далекі полуденні краї, в Туреччину, інколи добираються навіть до Південної Африки, де зустрічатися можуть зі своїми індійськими буслиними родичами – то ж хай сила і міць, подумалося, не полишать ваші натруджені крила…

Арсеній зрозумів, що душі його вже небагато зоставалося замурованій бути у цій кам’яній клітці.

Передостаннього дня лютого 1772 року митрополит, зібравши рештки сил, попросив сторожу покликати священика.

Вибили мур, де були колись двері, і настоятель Ревельської церкви ступив у кам’яницю. Він ледве ступив, як подив і жах водночас пройняв його: стіни і стеля кам’яниці сяяли якимось особливим світлом, а посеред тісної камери стояв архієрей в повному святковому облаченні, яке так само світилося неземним промінням. І ще вразила священика музика, яка лунала неголосно, але бентежно; звідкілясь лилися звуки, які умиротворяли, від яких на душі ставало легко й спокійно, музика церковна і начебто не церковна, музика високого неба, що тільки підкреслювала марноту сущого, минущість суєти людської.

З ляком і нерозумінням, куди його ото послали, кинувся священик назад до коменданта, і за короткий час у кам’яний мішок вони протиснулися вже удвох.

Але тепер вже не було архієрея в облаченні, стіни позолотою не сяяли, хіба бралися де-не-де зеленкуватим мохом, не чулося неземної музики – тільки поодаль якийсь бродячий музика на старовинному тутешньому інструменті щось награвав сам для себе.

Замість архієрея на тюремному ліжку лежав хворий арештант в обтріпаному, зовсім невідповідному цій зимній порі одязі.

А як зімкнув після сповіді й причастя в’язень очі, то знову видалося священику, що то не просто звучить музика на нехитрому старовинному інструменті з-під пальців мандрівного музики, а якась інша, непосильна для творення смертній людині; музика, від якої верталися світові первозданні кольори і звуки, бо десь дівалася зі снігів за вікном припала за зиму кіптява, небо прояснювалося й набувало своєї незмірної та неосяжно-глибинної голубизни, вся іржа і накип спадали зі світу, а звук видавали не тільки струни, звучали дерева, сніги, птахи у високому небі, звучали навіть важкі та суворі, вкриті пліснявою і мохом мури – звучала музика високих небес і вічної незборимої Істини.