Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

8. Явдох причаровує Олену до Забрьохи

Григорій Квітка-Основ’яненко

Смутний і невеселий стояв, руки зложивши, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному містечку Конотопі, на вулиці, біля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на переліку, що чи не втік которий козак часом бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стіною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде яка муштра, так щоб не поспадали з голов, а дітвора, що тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть.

Так отто стоять козаки і ждуть, що з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе дещо і базікають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв, хто ріжок з кабакою, – та нюхають та чхають; а хто люльку – та, тут її розпаливши, і смокче.

Пан Забрьоха сього нічого не вважа, і не бачить, і не чує, що край його діється, йому здається, що він і досі слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотні, Прокіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бомагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський міх, та й пита писаря:

– Зділай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи мені словами, що ти там у лепорті читав? Ти знаєш, що я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився і «вірую» почав було вчити, та на «же за ним» як затявсь, та й покинув письмо. Так ти мені не читай, а розкажи, що отсе за лепорт приніс козак з Чернігова? Адже ми послали лепорт, що у поход не підемо, хоч нехай кіл на голові тешуть; нам ніколи, друге діло зайшло; так чого ще вони пащикують?

– Уся спирра черніговська безумію удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пістряк. – Возписують предписаніє і лають вас, пане сотнику, і мене – гм, гм! – возсозивають – прощайте у сім слові – дурнями, занеже ми возгнущалися їх повеліванієм ї не направихом стопи наша до Чернігова.

– Догадавсь, хоч через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш: так себто нам усе-таки збиратись до Чернігова?

– Не іначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.

– Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс! – Та, зложивши дулі, і став крутити. Крутив-крутив, та на Чернігов і посила, та усе прицмокує. А далі як крикне: – Не піду! Я їм послав через кривого лепорт, що нам ніколи.

А пан Пістряк і каже:

– Та наш кривий іще не сотворив дошкандибанія і до половини путі. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізидемо, дондеже не получимо отвітствованія на наше сомнительство.

– Так-таки, Ригоровичу, не підемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не підемо та й не підемо. Ну, хлопці! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим світ з косами косити мені. А ходім, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька наліпила мудрих вареників та спрягла яєшню… Ой, лишечко! Ой, рятуйте! Ой, біда! – став пан Уласович не своїм голосом пробі кричати та за боки хвататись… Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що йому там сталось? Аж він… шелесть… піднявся догори і полетів, як птиця, усе-таки кричачи, що є голосу…

Що ж то ужахнулися усі люди у славному сотенному містечку Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та піднявсь під самісінькі небеса і без крил, та летить як тая птиця! І жінки, і мужики, і мала дітвора, та що то! І старі повиползали з хат дивитись на таку прояву, і усі ж то позадирали голови і дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попід небесами: руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употів, ніби у гарячій бані, і летить, і кричить, і де заздрить на землі чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люди плюють, жахаються, жінки голосять з переляку, а малим дітям не одному довелося переполох виливати. А то ж і не страшно?..

Прокіп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піньмати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивовалися на сюю кумедію… Та як і не дивоватись, бачачи, що чоловік о своїм умі ні з того ні з сього полетів, як птах, І коли б се опівночі, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тільки-тільки що зайшло…

Стара Льозниха ледве від старості та від недуги вийшла на вдвір’я і, дивлячись на козаків, як вони збирались, як промеж себе жартовали, як лагодились муштру викидати здихнула та й каже: «Слава тобі, господи, що я не козак! Не здужаю і через хату перейти, а то б треба бігати, та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!» – та й задивилась на них, а далі… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розглядівши, потюпала до козаків і стала їм розказовати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже він у вирій полетів. «Я, – каже, – сама бачила: летить, мов ворона, тільки що не крака, а знай пити просить…»

Пан писар і козаки – нічого робить – порозіходились і порозказовали, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетів, мов ворона… І усі ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: «Жди ж добра, коли і начальство наше «обвідьмилось!» А Прокіп Ригорович зна, де раки зимуються! Він хоч і перелякавсь, та не забув ні про вареники, ні про яєшню, ні про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже і не згадовали.

А наш пан сотник летів, сердешний, летів від самого Конотопу і не зна, де він опиниться і що з ним буде, аж гульк – хутір, і він чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється – аж се хутір Безверхий, що на Сухій Балці… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двір, де вже він раз був… От як улетів у двір, та до хорунжевниної хати, та у сіни, та прямісінько у хатні двері, що зачинені і із середини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь, як колода, і не дише, і не ворушиться…

Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чаклувала над хорунжівною конотопська відьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз і обізвалась до нього:

– Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату.

Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу, ні послушанія; лежить наш пан сотник, мов одубів. Нічого Явдосі робити, поволокла його самотужки у хату і як переволокла на друге місце, він і застогнав, і очима луп, і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху, зараз, стогнучи, і почав коренити батька і матір її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тільки знай своє товче:

– Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двірню. Що ж будеш діяти: злякавсь, злякавсь, нігде дітись. Ніколи тепер тобі переполох виливати. На лишень, понюхай сього.

Та й піднесла йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж тричі, а далі став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далі злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тії води напитись. Він за один ковток чималий водянчик так і висушив та й каже:

– Дай, тітусю, ще.

– Але! – каже Зубиха. – Я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за діло. Бач, яка краля лежить.

Пан Забрьоха озирнув очима, аж і вздрів, що на полу спить панна Олена… та так і задрижав мов опарений. Та й справді ж бо краля була! То хороша була, а то, як розіспалась та і розчервонілась, що твій кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тільки, як порозпускались, так ті вже прикрили пазуху, та й то не зовсім…

Уласович наш, як вздрів таку кралю, та так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює біля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув і працю свою, що стільки перелетів, і забув, що й пити просив. Не йде на ум ні їда, ні вода, що перед очима біда!

Він би що-небудь і придумав… гм! так Явдоха його за полу сіп і притягнула до печі і каже: «Схаменись лишень, блазню! Треба діло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набік, і ще живу, не здохшу, укинь мерщій у піч за жар». От пан сотник і зробив усе, як веліла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її вкинув у піч, відкіля Зубиха увесь огонь вигромадила на припічок.

Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мнясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну, точнісінько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни… вона зараз спросоння і заговорила і каже: «І вже мені пан Халявський!.. плюю на нього… Микиточку, мій голубчику! Де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…»

Уласович з радощів як зарегочеться на усю хату, і якби не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжівну: так та його за руку дьорг! Відвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник і стоїть біля неї та знай з одної кишені виньме каменючки, то камінці, креймашки, скляночки, жарнівки – се все надавала йому Зубиха – от виньме жменю сього добра, подержить на руці, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, і так довго робив, а панна хорунжівна, знай, спросоння проговорює: «Микиточку, душко Уласовичу! Час від часу дужче тебе люблю!»

Далі Явдоха подала йому жаб’ячу кісточку, що неначе карлючка, і по її наущенію, тільки пан Забрьоха заколупнув хорунжівну легесенько під серцем, так вона так і розпалалася, і стала казати: «Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… віддайте мене за Забрьоху… коли не віддасте… утечу…»

Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже:

– Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсім: пора додому.

– Як додому? Тільки усього і буде? – пита пан Микита.

– Буде з тебе і сього; чого тобі більш? – каже Зубиха. – Тепер не журися ні об чім і жди, як вони по тебе будуть присилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо додому.

– Як же ми, тітко, поїдемо? Коли вп’ять летіти, то цур йому; єй! Не можу!..

– І ні вже, синку, і мені тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нічого. Перед світом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду і дам панні Олені отсії жаб’ячої кісточки, щоб носила при собі; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходімо ж з хати та й поїдемо, а то вже скоро панночка прокинеться.

От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище і веретено і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосі:

– Сідай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; мені не первина.

Тільки таки що Уласович заніс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище піднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду підсіла Явдоха, та знай веретеном поганя, та цмока, та приговорює, мов на кобилу, і піднялися під самії небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на коні; ноги йому без стремен так і теліпаються, і, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! Воно чкурить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назаді Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить від холоду, бо вітерець продував, і їй кріпко скубенти докучали.

Не вспіли вони добре оглядітись, аж вже і Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аже ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! Біля Забрьошиних воріт і впало… Пан Уласович як гепнув, та аж не стямився і не вздрів, як Явдоха з днищем щезла, і не вглядів, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось проводжала.

– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали і досі… я отсе усе за вами журилася…

– Чого ж ти вийшла за ворота? – розпитовав її пан сотник.

– Із журби! – каже Пазька.

– А кого ж ти проводжала з двора?

– Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…

– Бичок! До скотини! Гм! – ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелів засвітити світло, бо у хаті було поночі.

Унесла Пазька світло… дивиться пан Забрьоха, що на столі недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і носатка, вже порожня, а дулівки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: «Бичок… до скотини!», та й пішов у світлицю, погасив світло та й бебехнув на ліжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!..», та й захріп на всю хату.


Примітки

вірую… же за нимперше слово і фрагмент 4-го члену православного : «Распятого же за ны при Понтийстем Пилате, и страдавши, и погребенна».

Спирра (з грецьк.) – військова одиниця, рота.

Ханьки мняти – дармувати, пустувати.

Днище – тут: дошка, в яку закладають гребінь при прядінні ниток ручним способом.

Скубенти – тут: дрижаки.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 171 – 176.