4
Микола Хвильовий
Hélas! Даремні надії: і тут те ж саме! Коли десь засновано «гурток культури українського слова», то це обов’язково «оранжерейне життя». Ми розуміємо, що наш критик хоче сказати: мовляв, бери, хлопці, вище, виводь нашу хохландію на широкий шлях! Але ж треба вдумливіш підходити до цієї справи: в сучасних умовах, коли наша компартія рішуче засудила епігонів «малоросейщини», названий гурток зовсім не пошкодить вийти нам на світову дорогу. Навпаки: такі культурні гуртки нам, як ніколи, потрібні.
… Проте, Корякові не везе і з «професійною літературою»: ніяк не добереш, чи це «відрадне явище» чи це – «закономірний процес». Але зате тут маємо декілька вибриків щодо ваплітовця Досвітнього. Словом, наш критик, почуваючи страшенну небезпеку для своїх «Калинових мостів» з боку Вільної Академії, спішить взяти «масу» «на арапа», і, як і треба було чекати, засобами не нехтує. Він навіть готовий піти на ролю українського Мюнгавзена, лиш би так чи інакше знищити цих невгомонних ваплітян, що не дають йому писати порожніх оглядів.
Але хіба це діло – ці вибрики? Чи не краще було взятись за оцінку творчости Досвітнього? Бо й справді: хіба не час уже покінчити з претенсійним і безграмотним підходом до цього оригінального і воістину масового (в найкращому сенсі цього слова) художника? По суті Досвітній є перша й єдина індивідуальність в нашій літературі, яка зуміла оволодіти т. з. мандрівницьким жанром. І чи не тому хоч би ті ж натуралістичні «Американці» так захоплюють читача (статистика книгозбірень, наприклад, говорить, що «Американці» користуються багато більшим успіхом, ніж твори хоч би того ж Хвильового).
Чи звернув хтонебуть увагу на те майстерство, з яким Досвітній орудує т. з. екзотикою? Чи подивилась наша критика на прекрасні малюнки «теплої корейської осени»? Чи зупинили ми увагу на цій художній і виключно цікавій книзі з життя китайської бідноти на цьому «тюнгуї», що помирає за революцію на чужині? Чи не час поговорити про «нотатки мандрівника» і поговорити, як про річ, яку треба поставити на одне із почесних місць в нашій сучасній белетристиці? Бо й справді: коли «опоязівці», і зокрема Шкловський, фетишизують форму листів, щоденників, нотаток, то це зовсім не значить, що ця форма не стоїть близько до змісту нашої епохи. Наші часи, мабуть, і справді не є часи великих епічних і композиційно-досконалих полотен.
Свідомо чи інтуїтивно прийшов Досвітній до цієї засади – ми не знаємо. Але у всякому разі він іде по дуже цікавому шляху. І коли ми цього не розуміли, то давайте хоч in extremis зрозуміємо це. Хіба це не Досвітній дав нам відчути запах сучасних Сходу й Заходу? Хіба це не він кинув прекрасні мазки з таємних глибин невідомого нам океану, що по ньому мандрує його «Рембрандт»? Хіба це не він дав нам цілу галерію революціонерів-мандрівників?
І от такого письменника наш серйозний критик «критикнув» дотепами «діда Яшека»… А втім, як же могло інакше бути: хіба Коряк сам читає сучасну літературу? Він знає тільки назви творів – «каталог». А щодо критики, то хіба невідомо, що Досвітній не наслідує, як от Хвильовий, модного Пільняка?
– Словом, Атаманюк «обсервує нюанси». Наш критик присвячує цим нюансам щось 30-50 рядків. І має рацію: чистота мови – дуже гарна річ. Звичайно, не можна зловживати чужими словами. Але що значить така от фраза:
– «А що скажуть наші письменницькі верхи, коли їхні читачі не знають такого слова, як постулят. Та яке діло до цього нашим тісним літературним колам . Вони творять для вічности, а не для конкретного читача. Творять для нації (курсив Коряка), а не для… Взагалі тут творчість для Европи».
Ви може гадаєте, що Коряк хоче на себе взяти ролю апологета Уманських вумників, які не знають, що таке постулят? Чи може ви думаєте, що сам Коряк і справді не творить для нації з підкресленням?
– Нічого подібного! Зверніться хоч би до тієї ж його книжки, яка зветься «Організацією жовтневої літератури», і ви побачите зовсім інше. Починається ця пролетарська і масова книжка з таких зрозумілих слів і «постулятів»: «інтерлюдія», «Адмети», «Геракли», «Тезеї», «аргонавти», «дочки Нерея», «стимфальські птахи», «гарпія», «гезіода», «Есхіл», «Нерей», «німфи», «Амфітріда», «Фетіда», «тритони», – все це з однієї сторінки. Кінчається ця масова й пролетарська книга (що її написано не для нації, не для Европи) «Боротьбою поверхів», де «морфологічну рахубу» підперто «божественною субстанцією», де «іманентний ряд» поспішає за «каузальним», де такі от не «національні» фрази: «університетський барон фон Грінвальдус сидить перед старим замчищем підстаркуватої «Амальї» і прорікає, що, бач, Ріккерт і Віндельбанд»… і т. д.
Словом, ми раптом переконуємось, що коли «постуляти» вживає Коряк, то це – страшено інтернаціонально, «і для»… (очевидно, для пролетаріяту!). Але коли до цих «постулятів» підійде хтось інший, то це спеціяльно для «нації» з підкресленням, себто для націоналізму.
Словом, весела людина, цей свійський Рінальдо-Рінальдіні! Шкода тільки, що В. Коряк так потоваришував з ним. – Звичайно, у нас єсть визначення для такої критики, але, на жаль, воно не зовсім літературне, і потім ми ж прекрасно пам’ятаємо ті незабутні вечори в «церкві Юзефовича», коли наш критик горів справжнім огнем справжньої романтики. Невже в такій смердючій атмосфері можна удосконалити нашу молоду марксистську критику? Хіба такими дешевими і хлоп’ячими вибриками можна виховати жовтневу літературу? Чи не час уже покінчити з ними і взятись за «соціологічний еквівалент»? Ну, хіба це діло, коли фундатор нових критичних методів на 9-му році революції навчає молодь такими от дотепами: «хай пишуть, хто як змога, реальні люди (представники реальних верстов) писатимуть реально, «не реальні» не реально».
Чи не час припинити це кривляння і не компромітувати ним жовтневу літературу! Це ж пише, здається, не безусий юнак, а людина досить таки літня. Чи не час вже взяти за зразок щодо серйозгюсти підходу хоч би тих же юнаків – Добролюбова й Писарєва? Чи не маємо ми за революційними фразами цього Salus populi suprema lex? Бо й справді : за кілька років літературної діяльности Коряк і досі не виховав жодного юнака, який міг би прийти йому на зміну. (От яку слід було б утворити організацію: студію молодих критиків!).
Мало того – він цього питання навіть чіпати не хоче: мовляв, навіщо вам нові критики, коли в моїй шухлядці так багато дотепів «діда Яшека». Що мені ці Довгані та Коваленки – хай їх виховує Дорошкевич! І виходить, що навіть ті, які безперечно можуть зробитись марксистськими критиками, не маючи за собою відповідного керівництва, впадають в вульгарність, плутаються між невиправданою претенсійністю з одного боку і хоч би тим же Плехановим, з другого.
… Дозвольте в кінці нашої статті для ілюстрації і хоч на мить зупинитись на одному з таких от юнаків, саме на Коваленкові.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 365 – 369.