Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Проза / Бандити / 2

Бандити

2

Микола Хвильовий

Біля розправи стояв гомін.

Підбіг до голови Ванько Петренячий і закричав тоненьким голоском:

– Дядю, а якщо вони вискочуть із тієї вулиці, що на Олексієву леваду веде?.. Що тоді буде?

– А тобі яке діло? – сказав голова.

Хлопчик не зрозумів «дядю» й весело застрекотав: мовляв, він напевно знає, що «вони» саме відтіля вийдуть. Він не бачить, що селянський патріярх уже брови зводить докупи. І тільки тоді почав угомонятись, коли хтось із селян порадив голові:

– Та ви його паличкою! – порадив хтось і додав: – Ану бо, вишкварок, додому гиля!

– Та я ж кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам і не видно буде, – образився хлопчик.

– А воно й справді, – сказав один.

– Та й на самім ділі, – додав другий і звернувся до Ванька: – Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?

– Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить.

– Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як забачиш кого, то й подавай знак рукою.

Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки. Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль.

– Про мене що? – сказав дід Кудря. – Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу.

– Жалько? – насів на діда Микита Гордійович (глитай місцевий). – Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у «партію»? Ну?

– Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь.

– Отож бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема.

Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся:

– А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? Чи за цих, чи за тих?

– Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім… Ось іди сюди, Панасе! – покликав глитай худе обличчя із зляканими очима.

Онисько рішуче махнув рукою.

– Ти мені не наливай! – сказав він. – Панас батько Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.

– Що казати?

– Те, що я спитав.

– А що ти спитав?

– Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордійович до людей спрожога:

– Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!

– Та й справді, Онисько! – загомоніли селяни. – Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійовичом вовтузишся!

Одійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тільки не встиг він це промовити, як усі – на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами.

– Та що там таке? – скрикнув, нарешті, хтось.

– Ку-урява! По вулиці… біжить! – закричав хлопчик. Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ганок заліз – тільки ноги видно.

Патріярх ніяк не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.

– Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? – закричав голова.

– То, дядю, – кричить хлопчик, – Мар’янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

– Ах ти, байстря незаконне!.. – сказав патріярх. – Чуєте, хлопці?

Знову зійшлися. Не дивляться один на одного – соромно. І кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це.

Перший заговорив дід Кудря. До Петренячого звернувся:

– І коли це ти вилупив такого?

– Це ти про Ванька?

– Авжеж!

Мовчить Петренячий – ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується. Шкода: нову жилетку уболотив.

– Та ви б його хоч за вухо посмикали, – порадив хтось патріярхові.

– Звісно, що слід, – нерішуче додав другий. Голова одкашлявся і сказав «несміло»:

– Ванько, ану бо йди сюди!

– Чого, дядю?

– Іди, я тебе за вухо…

Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

– Як ти кажеш? – спитав патріярх.

– Нє!

– Як це «нє»?

– Не хочу!

Шипить Микита Гордійович:

– Порядки нові! – «не хочу!». Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п’ять позад. Я б тебе «не захотів».

І витер чоло хусткою.

…А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти – не пустили.

Проте, вийшло зовсім несподівано. Гості, хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу – і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

… «Тюхтії!». – думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.

Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.

Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:

– Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо, Кажан майже проверещав:

– Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.

Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув – нічого нема.

– Так то, люди… – усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана: «дурень!»

– Недарма амнестію випустили, – казав далі той. – Миритись хочуть!. Дзузьки! Хай повернуть тих і те, що в чеку забрали. Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!

Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вірилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють – як в’юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.

– Да! Доки не повернуть – миру нема.

– А що ж у тебе, голубчику, забрали? – спитав Ку-Дря.

– Це вам звісно.

– Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого?

Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.

– Ось я тобі покажу, що в мене було, – і зняв одріза.

– Та про мене, голубчику, все одно… – сказав дід Кудря і зблід.

Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив Гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли в бік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:

– Мені незручно. Ви вже йдіть до себе… Як би ж у мене не кумував Нечипір…

– Ну й добре…

Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішли од розправи.

Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.

– Розбили їх, мабуть – сказав хтось і зідхнув.

– Звісно, розбили.

– Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.

– А звісно, війська хоч сьодні жди.

– Одно слово, буде шаламотня, – сказав дід Кудря й підвівся. – Мабуть, ходім, хлопці, додому.

І, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулиці.


Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 243 – 248.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 58

Модифіковано : 30.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.