Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Проза / Бандити / 5

Бандити

5

Микола Хвильовий

Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисала над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині.

Йшла 12 година ночі.

Кажан і Нечипір удягнені були легко, і швидко їх сорочки так ізмокли, що прийшлось знімати й викручувати. Пізніш дощ перестав, але не розпогоджувалось, і знову мусіли чекати, коли за комір поллються струмки холодної води.

Уже виходили на берег, сиділи навіть там. Дивились на село, слухали, як десь під повіткою хтось вигравав на балабайку – мабуть, із отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулиці й раптово зникали – запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч і не бачили в цім нічого певного, бо на березі зараз за великою могилою починались Золоті Півні, де йшов учора бій і де безумовно розставлено варту. Але коли підійшли до того місця, куди завжди витягував свій човен рибалка – човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважились. – Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по цій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет.

З годину стоять мовчки.

Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дощу ріка приймала в себе з радістю й м’яко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закам’яніла, навіть рухів непримітно було.

Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре небо, і жалібна пісня, яку вигравали там – усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле.

Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала), він приїхав до свого батька – диякона поганенького приходу – і тут вирішив помститись.

Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з презирством, але ж ватага – тільки засіб. Правда, «світле й справедливе» з часом стушувались. Але ж…

Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За віщо ж він боровся так уперт.о? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Воно справило на нього таке враження, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду – тому так тепло стало йому.

А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду.

Кумкали жаби, і знову рипів деркач.

Просте слово прозвучало несподівано так: «любов». Але кого любити? Бідних? Смішно. Але «любов» виходить все таки природно, а «смішно» – пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.

Дячок сидів до Кажана спиною і, коли той заворушився, спитав, зідхнувши:

– Що там таке, друже? Кажан мовчав.

А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям.

Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням.

Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось.

– Що ти говориш? – сказав Нечипір і повернувся до приятеля.

Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі.

– Хліб із поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що і як.

– Жалієш, що пішов з нами? – спитав дячок.

– Якби не втік тоді, – казав далі Кажан, не відповідаючи, – то, може, призвів би до діла хазяйство… Год мій одпустили… Да.

Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно.

– От, скажемо луки… Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода – треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть… Він дасть…

Кажан зідхнув, а Нечипір почував, що перед ним росте якась велика досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хтілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький.

– Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл – от тобі й трава… Травище!

Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його.

Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:

– Це ти в Германії, в пліну?

І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: – «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі.

А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:

– Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак!

Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу.

Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.

І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», – метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».

– Куди ви мене призвели? – раптом сказав Кажан.

– Призвели? – розгублено спитав Нечипір.

– Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна по річці. В Грушівці кричали завзято півні.

– Якби знати про амнестію. Як воно… ну?..

– Мабуть, помилують, – кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.

– Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх. Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.

Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було – того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.

Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет.

Раптом розтявся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.

Змовкла вже й балабайка.

І чує тут дячок напружений голос.

– Нечипоре!

– Що таке? Я тебе слухаю.

– Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? – говорить Кажан.

– Про що? Кому?

Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «свідків не може бути».

А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було – ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах.

От простягло руку…

…Ой! – розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло.

Промайнуло в голові «любов…»

…А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось лице кров’ю, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка.. Потім і її не стало.

…Шарудів очерет.


Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 257 – 262.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 40

Модифіковано : 30.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.