Бараки, що за містом

Микола Хвильовий

1

Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плякат:

ТОВАРИШ!

Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру! Бийте гайдамаччину! Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.

Підпільний ревком

Д’ех! Мать твою бог любив!

І тут же Юхим подумав про Мазія:

– Так… Розумію… Ну, держись, Мазію! Пасмотрим твою ухватку.

Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків.

Це було вдень.

2

Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.

Над бараками ліхтар прижмурив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з міських будівель, з помийних ям.

А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…

Ну, і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осені.

То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.

До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини повезли ранених.

Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

…Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.

Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину – і приходять потяги до бараків.

… І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:

– Ну, єсть плякат!

– Що кажеш, Юхиме?

Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.

– Кажу – прояви себе!

І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.

Мазій думає не довго, і вже гудить голосом польової порожнечі:

– Це можна… Чого ж не можна? Юхим подивився непевним поглядом:

– А не брешеш?

– Навіщо брехати?

– Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?

– Згодний.

– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.

… Отже в цю ніч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далі буде видно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Окупація – слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо.

Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж.

Не голубіють дні.

Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.

І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті.

Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.

Але чорно на душі.

І шкірить зуби почуття помсти і хочеться клацнути.

… Окупація – слово не наше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити товариші Юхимові.

«Разговори розговарювали».

Говорили про доктора – старшого лікаря та про інше.

Ну, і лаяли – всіх лаяли. Навіть мерців і хорих.

Сказав один:

– А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста.

Юхим наставив вухо.

Невже і він прочитав плякат?

Гм!

І чогось образився:

– Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?

Регочеться санітар:

– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував?

Здригнув Юхим: «в акурат влучив» :

– Перехрестись. Який мінє антирес?

– Та хто його знає! Мазій чоловік темний…

А другий розповів:

– Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь – Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? «Могилу, каже, рив». «Це уночі»? «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий!

– Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.

– Воно так. Та його вже страшно становиться.

Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку.

Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плякат.

Оришка:

– Ну їх до чортової матері! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло.

Юхим поважно узявся в боки:

– Сайдьот! Лиш би тібє турботи не було.

А потім пожартував:

– Мінє що – як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…

Отже говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.

– Ти гляди, щоб нікоторої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзительной.

Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.

…А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

3

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?

Га?

Суєта. Суєта. Суєта.

Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?

… Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м’яса.

Не чекали й смерти – валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.

Отже праця на дві зміни.

Лікарі ходять по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.

Носії. Носії. Носії.

…Мазій і Юхим теж.

І через край переливається в палатах стогін – чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.

Душить труповий дух.

Не чути сміху в палатах.

Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже:

– Це не завод пахне.

А Юхим вуглем стоїть, думає:

– Без сумлєння.

І Мазія очима шукає.

…Палатські служанки ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.

Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, не дарма на «хорих» порціях одгодовуються.

Котлети, а не баби!

От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.

… Ну, а Оришка уїдлива, шоколядна баба. Одразу до своєї палати принадила («карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать»).

Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!»

Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:

– Що вам требується? Оліум ріціні?

І регочеться.

– Ги! Ги!

Хоч окуляри на носа натягай.

–… У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?

Іще гигоче, шоколядна, а груди, ніби холодець, тіпаються.

… Набачив Юхим Мазія – покликав, у бік одвів.

– Ну, що? Може, передумав?

Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.

Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.

Напевне, від трупового духу заморока найшла.

– Згарбаємо – не писне!

Юхим хвилюється:

– Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падаздрітєльной!

Одрубав Мазій:

– Не віриш, то йди!

Заблимали очі:

– Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогодні?

… Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати.

– Все готове?

– Все.

Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.

Пішли до Оришки: поки стемніє.

Оришка з Юхимом жартувала на кроваті. Борюкались.

Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві – білій з голубиним поблиском.

В Оришки не очі – поросята кувікають.

Натягнула на Юхима млинця (кашкета, цебто) і на вухо телеграфує:

– Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!

Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:

– Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.

Від борюкання кімната повна спеки. Оришка, мов сонце, що за обрій перевалює.

П’ють воду, прицмокують.

Потім відпочивали.

Каже Оришка:

– Чого ти, Мазію, такий непривітливий?

Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять – хорих переносять.

Мовчить. Як пугач.

– Скоро год у нас, а все однаковой!

Це Оришка, і проглинула:

– Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!

Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.

… Ще пожартували.

І от вечір провалився в темряву.

Юхим заюртався:

– Мабуть, ходім!

Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.

«Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела».

От…

Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов.

Наставили вуха.

Оришка:

– Кличуть… Неначе, як хорих привезли.

І крикнуло за вікном:

– Виходь!

Юхим досадливо махнув рукою:

– Подаждьош, не пужар!..

… Зійшли з ганку в багно. Двір увесь шумить.

Поліз у кашкет Юхим:

– Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.

Пішли за натовпом до рейок.

… А під навісом, де вагони, – лямпи та свічки бігають.

Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.

Метушився вартовий лікар:

– А ну, хлопці, дружніш!

А хлопці й так ледве ходять.

Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м’яса.

В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.

– Отже «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, за-гетьманують.

… У палатах крик:

– Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.

– Там уже наставили.

– Ну, в десяту.

– А… йди від гріха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?

… Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.

–… Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!

Мазій наставив свої глибокі ярки.

– Багато вас… Все одно завтра в яму.

Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.

Підбіг Юхим:

– Сматри!

І послав кудись у повітря «в бога і богородицю».

Пахло трупами.

4

Цвинтар – невеселе місце в нашій республіці.

В’януть трави біля могил.

Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.

Уранці копали братерську могилу.

Гризуть мотики землю, а лопати навалюють велику сопку, і дивимося на неї з сумом.

… Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим – з лопатою на горі.

Інші пішли обідати.

– От дух, аж сюди чути, – сказав Мазій.

Сказав незадоволено Юхим:

– Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати.

І дивиться на Мазія:

– Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумения.

Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плякатне.

… Летить від кирки земля, бризками розсипається.

Росте сопка біля ями.

Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість.

Пішли й грабарі. Яма була готова.

Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.

Смеркає.

Смеркло.

Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах – ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.

…Юхим і Мазій цілу ніч вільні – копали.

Повечеряли й пішли.

Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою.

Юхим каже в долоню:

– Ша!

А сам спотикається, як монополька.

…За десять кварталів – свисток. Пішов по кварталах, і тільки за проваллям стих.

Зупинилися. Прилипли до паркану.

Мазій дивиться двома безоднями – очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.

Борода чорна, як ніч.

У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.

– Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.

Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.

А Юхим кулеметив.

Витяг з багна ногу, – багно крюкнуло.

– Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность – первоє діло.

Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.

…Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах.

Уже видно. І видно ще на чатах каску.

По дошках провалюється гул кроків – розмірено, мов маятник.

Через плече гвинтівка.

– Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.

Відповів спокійно, як дощ:

– Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця – і не писне.

Юхим потер руки.

… Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може то кузня, що край села стоїть?

Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли змовкне останній цех.

Юхим з погордою сказав:

– Катєльщики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!

… Чорти його знають: все таки боязко.

Скільки не говори, а треба ж і діло робити.

Д’ех, мать твою бог любив!

Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.

– Ну?

Сказав суворо й уперто:

– Ото ж тепер мене слухай.

– Ну?

– От тобі й «ну».

Юхим затривожився:

– Що ти такий падазритєльной… От манера!

Каже Мазій спокійно:

– Цього чоловіка ти мені даси.

– Це того?

– Та його ж.

Повеселішав.

– Бери без сумлєння.

– В тім то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити.

Юхим витріщив очі.

Юхим не розуміє.

А Мазій рішуче одрізав:

– Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти.

Замжичило дрібно й холодно.

От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.

Випалив:

– Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потому, як я чуствую, паддєржку треба.

Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.

… Мазій поліз.

А за ним поліз і Юхим.

Раптом біля заводу стихло.

Тротуар замовк.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ну, і що ж? Як же далі?

Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.

Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.

А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.

Чули – од’їхала фура.

Колеса відходили по бруку.

Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.

То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.

… Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.

Гупнуло.

Застогнало.

Ну, і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!

Сказав Юхим:

– Сволоч ти і квит!

… Повернулись захмарені заулки.

Крюкало болото.

Підступали бараки й важкий труповий дух.

В палатах бігали огники.

Але то – не весело. Що тут казати – не весело.

Десь далеко за городом стогнало літо. Мабуть, умирало на чорних ланах.

… Д’ех! Не голубіє на душі!

І праворуч Дніпра, і ліворуч Дніпра.

І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.

… Рипнули перелякано ворота у барачний двір.

…А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.

5

Дощ ущух.

Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.

Хмари низько стояли над самотніми бараками.

Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.

…З города тягнулись клячі з калом.

Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.

Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди.

Але це на момент.

Ішли далі.

І от – Юхим ускочив до Мазія.

– Шукають… з собакою…

Мазій спокійно сказав:

– Хай шукають.

– Ну, а як найдуть?

– Не найдуть.

… Юхим побіг до Оришки.

Баба в обійми його:

– Ходім, Юхиме, пограємось.

Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась.

Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом – пухким та солодким, як медяник.

Одштовхнув Оришку:

– Куди там гратися… З собакою.

І заметушився по кімнаті.

Оришка розіпріла – сон солодкий. Очі поросятами кувікають.

– Та що таке?

Розповів Юхим: так то й так то – біда.

Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.

Видно –

бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.

Гавкає, не відходить.

І розривають уже голубі люди свіжу сопку.

Скрикнула Оришка:

– Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили.

Ну, і спека!

Зовсім збожеволіла – до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.

– Тьху! От хранзоля дурна.

Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:

– Не найдуть!

Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.

… А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.

І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.

Пустили собаку. І самі пішли.

Із старшим-голубим барачний лікар іде.

І вже виганяють з палат.

– Ста-нов-и-ись!

Отже по-солдатському: становись.

Збились у купу санітари й санітарки.

Не так. У шереги треба.

Гомоніли. Гомоніли.

Гомін стих.

Держали собаку за нашийника, а потім пустили.

Знову пішов дощ, у калюжах булькає.

Обнюхує собака кожного – мовчить.

А добігла до Мазія – загавкала.

Вивели Мазія з шереги.

…Ех, Юхиме! Юхиме!

Загавкала й біля Юхима.

– Виходь!

Потім повели до старшого лікаря допит чинити.

Юхим каже: – Нічого не знаю.

А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:

– Ну да, живого закопали.

… Вивели їх у двір і повели в місто.

Дощ знову вщух.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.

Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.

… Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.

Струпішали цурупалки людського тіла.

Сморід.

Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.

Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.

Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає літо.

І от – біля ями із зв’язаними руками стоять – Юхим і Мазій.

Ясно? Скільки шликів? – Ховає туман.

До Юхима:

– Ну, кажи: жидам продався?

Мовчанка.

– Ух, ти, жидовська пико!

Важкий кулак гупнув в обличчя.

Одскочив убік, став біля верби. Це – Юхим.

…Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.

– Лізь!

Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.

Промайнула мисль.

Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман.

Де руки? Нема рук!

… Бац!

І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.

Кров поточилась у листя.

Іще чути було:

– Ух, ти, жидовська пико!

… Над цвинтарем проходив туман важкий – осінній.

…Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.

– Лізь!

Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.

… Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.

… Дощ знову вщух…

Примітки

Вперше опубліковано в збірці оповідань «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Вдруге – окремим виданням, Харків, ДВУ, 1926. Втретє – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 263 – 277.