Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

5

Микола Хвильовий

– От що! – сказала Майя, коли анарх зачинив двері. – Я все таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.

Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім нього й Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.

– Я думаю, – продовжувала вона, сміючись своїм тихим, негарним смішком, – що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того…

Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре й мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки. Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього пляцу доносилися голоси хорих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.

Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.

– Да… – сказала вона. – Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс у нетрі женської душі. – І кинула: – Ти… як, маєш охоту мене слухати?

Він нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стьожку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки й пропадала в туманному обрії. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.

Анарх перевів свій погляд на садові стільці й раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидів нерухомо, мов різьблення, і держав на коліні книгу. Якась мисль метнулась йому в голові, коли він подивився на Карно. І анарх збентежений пішов до дверей.

– Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя і ще раз засміялась тихим, негарним смішком. – Очевидно, ти маєш охоту слухати мене? Так слухай же! – і вона підійшла до нього. – Отже, зробимо екскурс у нетрі женської душі. Я гадаю, що це цікаво. Історія женської душі – це ж велика тайна, куди увійдуть тільки вибрані. Ще не один надхненний поет і не одно перо зламає під глухим вікном цього невідомого сфінкса… – Майя положила руку на анар-хове плече й сказала: – Правда, знігсшибательні слова: сфінкс, тайна… Ха – ха!

– Але, власне, я й досі від тебе нічого не почув! – кинув анарх.

– І це правда! – засміялась Майя. – Це, знаєш, у мене такий прийом: я хочу тебе заінтригувати – от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… – поволі говорила вона. – Як ти гадаєш… багато серед нас, хорих, чекістів? – Навіщо це тобі?

– Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!

– Покинь говорити нісенітницю! Кажи скоріш, навіщо ти мене покликала сюди? Мені ніколи!

– Ніколи? – різко сказала Майя і нахмурилась. – Да… А як ти… повірив би, коли б я тобі сказала, що я – тайна чекістка? Ти як… повірив би мені?

Ці розмови вже його виводили з себе. Він теж перейшов на різкий тон.

– Я йду! – і взяв капелюха.

– Ні, почекай! – схопила його за руку Майя. – Не віриш – не треба!.. А про женську душу я все таки хочу сказати. Отже, екскурс. – Я тільки но підкреслювала велику істину, що кохання нема, а єсть лише потяг до coitus’a. Але це неправда. Саме про істину, бож абсолютної істини нема навіть у математиці. Я не знаю точно, що там Айнштайн доказує, але у всякім разі в данім випадку він являється для мене підтвердженням… Отже, стара істина про абсолютний потяг до coitus’a є, можна гадати, така ж фікція, як і платонічне кохання. Даю приклад: перший раз я віддалася сильному, красивому самцеві. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була ідейна офіра, і про неї – іншим разом. Кохала ж я нікчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потім, коли брав мене, не знав, як узяти; безпорадно топтався на однім місці, і я часто з гидливістю допомагала йому. Але цей нікчемний юнак тепер стоїть перед моїми очима, і навіть більше скажу: коли я віддаюся зараз комусь – ну, хоч би тобі… – ти знаєш, чому я за час coitus’a заплющую очі?

Майя зупинилась і уважно подивилася в анархові зіниці. Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він удивлявся в ці зайчики й почував, що й йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. Він хотів сказати їй, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було в звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, анархові прийшло в голову, що він остаточно захорів.

Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки но бачив на стільці. Карно, здалося йому («яка глупота!»), стежить за його вікном.

– От глупота! – вже голосно сказав він і скинув Майїну руку з свого плеча.

– Не глупота, а справжня правда! – не зрозуміла його та. – Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чому я заплющую очі за час coitus’a… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собі, образ того нікчемного юнака, і уявляю собі що це він мене бере, а не ти або хтось інший.

І вона ще раз засміялась тихим, негарним смішком.

– От тобі фікція платонічного кохання й абсолютна істина! – сказала вона. – Це нетрі женської душі… Але це, звичайно, не все…

– Да, це не все! – кинув машинально анарх і пішов до дверей.

– Куди ж ти? – спитала Майя й розгублено подивилася на нього.

– У мене голова болить! Я піду на повітря! Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.

– Савонаролечко! – сказала вона, і в її голосі затремтіла непевна нотка. – Скажи по правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні?

Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно образить Майю, від нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвіту. Але зараз на голову йому насіли зовсім інші мислі, а тому й відповів він прямо:

– По правді, Майо, я нічого не чув!

– Не чув? – мало не скрикнула вона, і на очах їй показались сльозинки злости.

– Ну, да, не чув!..

– Ну, я гадала, що ти не такий мугир і не така… сво-лоч! – сказала вона й хутко пішла з палати.

Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на які така щедра була Майя. Іншим разом він побіг би за нею, щоб зліквідувати інцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа й поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький метранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тільки стати ближче до Карно, і тоді зникнуть усякі тривоги і підозрілість. Він вийшов через задні двері й поспішно, обминаючи чорну кухню, пішов у садок, де сидів Карно.

Темніло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Гралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнішого кольору й ще похмуріш стояли мовчазні над рікою. Над санаторієм розтаборилась та гнітюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорі не сходились, а медичний персонал відпочивав. Тільки з ріки доносились таємні шамотіння й ховались у похмурих комишах.

Зрідка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадує якісь смутні далі, який буває тільки вночі.

Анарх пізнав, як йому хутко б’ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне «діло». Він не думав про те, що він скаже метранпажеві, коли підійде до нього, але він зарання знав, що вийде якась нісенітниця.

Нарешті, звернувши на доріжку, він подивився на той стілець, на якому бачив Карно. І тоді ж здригнув: Карно там не було. Він озирнувся навкруги себе –… стояв порожній сад, і над ним проходили темносірі хмари.

Ну да, нікого не було, і саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що він – хотів-не-хотів, а мусів хвилюватись. Чому це в той момент, коли він збирався ближче взнати метранпажа, останній, ніби знаючи про це, раптово зникає, наче нарочито накидає на себе таємничість.

«Ах, це просто нерви!» – подумав він, заспокоюючи себе.

З дальнього пляцу доносились голоси; виділявся Унікум. Збоку напружено гуркотіла місцева електрична станція. А головний санаторійний будинок іще стояв у тьмі, і тільки у вікні сестри Катрі ярко горів огонь. Полоси цього світла падали на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи.

І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок.

Анарх сів на той стілець, на якому недавно був Карно. Він ніколи не почував себе таким розбитим, як у ці хвилини. Власне, в чому річ – він і сам не знав.

Над санаторієм ішла глуха тиша. За темною силюетою флігеля росли нічні звуки.

Анарх нервово ламав пальці й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кімнаті сестри Катрі.

Розітнулось декілька пострілів. То стрільці лякали бандитів. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер… Ішла тьма.

Надходила санаторійна ніч.


Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий Твори в 5-и томах. – Нью-Йорк: "Слово" і "Смолоскип", 1984 р., т. 2, с. 83 – 88.