10. Ромодановський відступає від Чигирина

Данило Мордовець

Світало. Чигирин де-не-де димів, являючи собою чорно-сіру купу руїн і попелу. З-за Тясьмину ще долинав відгомін затихаючої боротьби. Турецьке й татарське аллалакання віддалялося. Загони, які переслідували втікачів, поверталися з-за Тясьмину до своїх головних сил Козаки і московські рейтари гнали полонених невеликими гуртами. Везли частину захопленого турецького обозу з гарматами й наметами. За ними йшло стадо верблюдів, на яких, очевидно, урочисто сиділи турки і татари

– А се що таке? – здивовано спитав Ромодановський, який ще не спішився і з острахом придивлявся до верблюдів і турецьких наметів. – Кого вони ведуть?

– Се верблюди, боярине, – відповів Мазепа, що від’їхав від Самойловича, душу якого він уже встиг збентежити своїм лукавим натяком на Сиберію.

– А що на верблюдах? Турки? – дивувався і чогось побоювався князь.

Мазепа стиснув острогами коня і помчав з гори до козаків з верблюдами. Він швидко повернувся і з посмішкою під’їхав до Ромодановського.

– Що скажеш, Іване Степановичу? – тривожно запитав воєвода.

– Та наші козаки, боярине, захопили кількасот гетьманів на верблюдах, – із своєю підступною посмішкою відповів Мазепа.

– Яких гетьманів?

– Юраськів Хмельницьких…

– Як? І його взято? – ще більш стривожився боярин.

– Не самого Юраська, а його товариство… Може, волієш сам подивитись?..

Ромодановський, царевич Касимовський, Самойлович, Мазепа і князь Булат з’їхали з горба, на якому вони, очолюючи свої війська, спостерігали за ходом битви і діями загонів, надісланих на захист Чигирина та на його загибель.

Рейтари стягали з верблюдів щось подібне до людських постатей у турецькому вбранні і, сміючись, кидали їх у повітря, на землю або в Тясьмин.

– Пропадай, ти, гаспиде, ач, ідоли, чого понадягали!

– Не кидай у воду, братця! Жінкам повеземо – на городи ставити…

– А й справді горобців лякати! Ох, вони дияволи! Хіба ж ми горобці!

– Ворони, братця! Ох, і сміху ж!

Побачивши начальство, рейтари перестали сміятись і лаятися.

– Що се, братці? – запитав Ромодановський, під’їжджаючи до однієї постаті.

– Опудала городні, боярине, – се він повдягав опудала і посадив на верблюдів, щоб нас лякати.

Ромодановський не міг не розсміятись: на верблюдах справді чипіли одягнені солом’яні опудала…

– Се турчин так пустив ману заради показу чисельності свого війська, аби ми всує порох і кулі на порожні намети й опудала вистріляли, – пояснив Самойлович.

Ромодановський тільки руками розвів.

До Самойловича підскакав увесь припорошений пилом і закіптюжений чернігівський полковник Дунін-Борковський. Один вус його був обсмалений, верх на шапці прогорів, у коня грива обсмалена…

– Що, Василю, мій любий? – співчутливо запитав! гетьман.

– Пропав Чигирин! – захекавшись, відповів полковник.

– Бачу, брате….

– Лише не пропала козацька слава і твоя, пане пулковнику!--люб’язно уклонився Мазепа.

– Ех! – у відчаї махнув рукою Борковський. – Звели, пане гетьмане, наздогнати проклятих… Багато полону – і козаків, і московських людей – зайняли…

– А із сердюків? – запитав Мазепа.

– Покотом полягли…

– Як! Усі?

– Не лічив… лише твого вірного джуру бачив на аркані.

– Пилипа! Кам’яненка! Вбили!

– Не знаю… бачив лише, як татарин на аркані по-І волік його…

Ромодановський наказав сурмити загальний відступ..! Мазепа похмуро глянув на Чигирин: йому одразу пригадався Кам’янець, золотокоса дівчинка, що пручалась у руках татарина, і цей його вірний джура Пилипко на аркані…

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 24 – 26.