«Буття людського суть недосконала…»
Софія Малильо
Буття людського суть недосконала:
жадоба творчості – і шал вандала,
осяянь спалахи – в щодення марноті…
Плила часів ріка, минались покоління
тих, що самі себе вінцем творіння
пихато нарекли в безмірній сліпоті.
Але ж були колись багатства Атлантиди,
стоять понині Сфінкс і Піраміди,
міста і храми в самім центрі Анд.
Минувшини скрижалі незбагненні…
То хто ж творив їх? Чий могутній геній?
Чий будівничий розум і талант?
Нема на те пояснень у людини.
А час, як плинув, невблаганно плине
у війнах, чварах, злиднів суєті.
Невже дарма в легендах споконвічних
переплелись земне і потойбічне,
ще недоступне нам у нашій глухоті?
Спливає Час, але й на згуби грані,
в своїм стихійнім, руйнівнім діянні
не схаменулась ще двонога мурашва.
Невже ж бо людськість не збагне до скону
всесвітнього Морального закону,
що ним же Вічності Душа жива?
5/XI-1991.
Куди йдемо? Який тяжкий прогрес!
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
