Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / М / Панас Мирний / Студії / Панас Мирний і доля його літературної спадщини / Зібрання творів 1968 р.

Панас Мирний
і доля його літературної спадщини

Зібрання творів 1968 р.

Сиваченко М. Є.

У процесі підготовки нового зібрання творів Панаса Мирного у семи томах редакційна колегія і упорядники провели серйозну роботу по дальшому поглибленому літературно-текстологічному вивченню художньої спадщини письменника, прижиттєвих і посмертних видань його творів, критично проаналізували ці видання, врахувавши як їх достоїнства, так і недоліки, одним із керівних принципів поклали – максимально дотриматися авторської волі і при визначенні складу видання, і при виробленні його композиції, і при опрацюванні текстів.

Новий семитомник – найповніше видання спадщини Мирного – пропонується широкому колу освічених радянських читачів, а також і спеціалістам, всім, хто пильно цікавиться красним письменством минулого. Тут подаються майже всі завершені прозові твори письменника. Поповнюється новими творами і том драматургії (містерія «Спокуса» та ін.). У спеціальному розділі, що присвячується перекладацькій діяльності Мирного, вперше повністю друкуються переклади «Короля Ліра» Шекспіра та «Думи про Гайявату» Лонгфелло, які, безумовно, становлять значний історико-літературний і культурний інтерес. Значно розширюється епістолярій Мирного, а також розділи, що містять статті та промови письменника, його оригінальні поетичні твори. Порівняно з п’ятитомником у семитомнику майже вдвічі збільшується обсяг незавершеної прози, серед якої значна частина творів друкується вперше.

Перші три томи містять тільки завершені прозові твори. Принцип їх розміщення – жанрово-хронологічний, якого дотримувався і сам Мирний при компонуванні «віківського» видання.

Так, скажімо, перший том представляє всю завершену «малу прозу», починаючи від оповідання «Лихий попутав», яким Мирний дебютував у прозі, і кінчаючи «Дурницею», що є, власне, останнім прозовим твором письменника. У цьому ж першому томі друкуються двоє оповідань – «День на пастівнику» і «Батьки» – з циклу «Як ведеться, так і живеться». Наступні п’ять оповідань незавершеного циклу – «Дома», «У школі», «Брат і сестра», «Панич», «Татарин братик, татарин», які залишилися в необробленому вигляді, – подаються в «Додатках» до першого тома. Цим самим і не порушується авторська воля, і не допускається з’єднання в одну цілість таких частин твору, що відзначаються неоднаковою художньою якістю, мають різний рівень завершеності, а також дається можливість допитливому читачеві познайомитися з обома частинами твору, краще усвідомити задум усього твору, його провідну ідею.

У «Додатках» до першого тома семитомника подається і той «хвіст», що його відсік Мирний при публікації оповідання «Пригода з «Кобзарем» («Рідний край», 1906, ч. 8). Вдаватися до «хірургії» – пришивати відсічене, з’єднувати ту частину, яку автор узяв з чималого прозового шматка, оформив її як цілісне оповідання і надрукував його, з тією частиною (до речі, сюжетно незавершеною), яка залишилася в рукописові, нікому не дозволено. Але знати про другу частину потрібно.

Чим цікава ця друга частина? Передусім трактуванням центрального образу оповідання – дівчнни-кріпачки Марти. Відзначимо, що в обох частинах оповідання «Пригода з Кобзарем» через цей образ Мнрний стверджує глибоку народність творчості Шевченка, показує цілковиту співзвучність думок і прагнень поета з думками і прагненнями народу. Але якщо в друкованому тексті Марта, зазнавши несправедливого покарання з боку панів, нічим не виявляє свого невдоволення, залишається пасивною, покірною своїй долі, то в другій частині образ Марти збагачений дійовим протестом, хай і таким, що б’є не по конях, а по оглоблях. Стихійна помста Марти (вона палить житло кучера Тришки, який за наказом панів катував її) – доказ того, що для Мирного типова людина з народу завжди усвідомлює свою людську гідність, не прощає своїм кривдникам, бунтує проти гніту й насильства.

Чому ж Мирний не дав у друкові саме такого закінчення? На це питання не так легко відповісти. Думається, що тут, можливо, мали значення суспільні події, під час яких друкувалося оповідання. А друкувалося воно якраз тоді, коли революційний рух ішов на спад, коли відчувалися перші подуви реакції, коли вже не так легко було друкувати твори з «запалювальними» кінцівками.

Надбанням громадськості друга частина оповідання «Пригода з Кобзарем» повинна стати ще й тому, що в ній на конкретному художньому матеріалі показано роль і значення Шевченка та передових російських письменників, зокрема М. Гоголя, І. Тургенева, Л. Толстого, у справі виховання демократизму в читача, а також порушено питання про народність та ідейність художньої літератури.

Наступні другий і третій томи семитомника відповідно містять романи Мирного – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (йому передує нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», що має в собі «зерно» даного роману) та «Повія». Для дальшого поглибленого вивчення названих романів (як і творчої лабораторії письменника, його нелегкого, многотрудного шляху до вершин реалістичної майстерності) була б винятково корисною публікація їх редакцій та варіантів. Та справа ця дуже складна, оскільки, скажімо, деякі редакції і варіанти роману «Хіба ревуть воли…», над якими спільно працювали Мирний і Білик, відзначаються такою складною правкою, такими численними варіантними нашаруваннями, що потрібно ще дуже серйозно задуматися над тим, як цю винятково цікаву «мазню» представити в друкові.

Для кращого зрозуміння дуже складної історії створення роману «Хіба ревуть воли…» вирішено було в «Додатках» до другого тома подати зауваження Білика до повісті «Чіпка», власне, до першої редакції роману «Хіба ревуть воли…», лист Мирного до Білика з приводу другої редакції цього роману, а також ряд сцен та епізодів («Де сонце сходить», «Мекка», «Перший ступінь», «Земці»), які з різних причин, в основному творчого характеру, не потрапили до остаточного тексту роману, але становлять значний історико-літературний інтерес. З’ясування цих причин читач знайде в коментарях до другого тома, де також висвітлено головніші етапи складної історії створення роману «Хіба ревуть воли…», на підставі вивчення рукописних і друкованих джерел розкрито історію його тексту, вмотивовано вибір основного тексі у, що кладеться в основу видання.

Складною і довготривалою була історія створення роману «Повія», окремі аспекти якої розкрито в коментарях до третього тома. При підготовці тексту цього найвидатнішого твору Мирного було вивчено прижиттєві друковані тексти першої, другої і третьої частин, текст списку четвертої частини, виготовленого переписувачем, зіставлено їх з текстами відповідних частин, що збереглися в чорнових автографах. Внаслідок цієї роботи було виявлено ряд соціально гострих місць, які не потрапили до остаточного тексту (про них мова йде в коментарях), а також чимало помилок, допущених у першодруках та в списку.

Одну з прикметних особливостей зібрання творів Мирного у семи томах слід бачити в тому, що вся незавершена проза представлена тут не вперемішку з прозою завершеною, а окремо, в четвертому і п’ятому томах.

Нещодавно на сторінках газети «Правда» (23 серпня 1967 р. та 1 липня 1968 р.) з усією гостротою обговорювалися складні питання, пов’язані з виданням творів Чехова, зокрема тих, що їх сам письменник не включав до зібрання своїх творів. Участь у цьому обговоренні взяв видатний літературознавець і текстолог К. І. Чуковський. Рішуче відкидаючи формалістично-педантичний спосіб публікації художньої спадщини Чехова, зокрема таку недоладну композицію, згідно з якою б «механічно публікувались на одних і тих же сторінках вдруге народжені речі, що носять печать його [Чехова. – М. С.] зрілого смаку, і ті, що грішили безграмотністю і здавались йому огидними», К. І. Чуковський вважає правильною ту композицію, те розміщення, що було встановлене в першому виданні двадцятитомного повного зібрання творів і листів А. П. Чехова, здійсненого в 1944 – 1951 рр., виданні, де існували два розділи: перший – «Произведения, включенные А. П. Чеховым в Собранне сочинений», і другий – «Произведения, не включенные А. П. Чеховым в Собрание сочинений».

І як висновок до цього:

«Ті, хто прагнув мати художню насолоду, читали й перечитували перший відділ, ті ж, хто прагнув простежити трудний, звивистий шлях, котрим Чехов досяг своєї творчої моці, звертались до другого відділу» [Правда, 11 июля 1968 г.].

Подаючи окремим розділом, а власне – окремими томами, незавершені прозові твори Мирного, редакційна колегія і упорядники ставили своїм завданням ознайомити читачів з таким матеріалом, який би дав їм можливість не тільки простежити отой «трудний, звивистий шлях» українського письменника до вершин художньої майстерності, а й скласти максимально повну уяву про те, що він намірявся зробити, але через різні причини, головно ж через кляті умови суспільного та особистого життя, зробити не мав змоги.

Серед незавершених творів Мирного є чимало таких, що являють собою пробу сил початкуючого письменника. В даному ж виданні ранній Мирний представляється лише кількома речами. Це – ескіз «Ганнуся», в якому уже можна помітити отой «талант живописаній», що його спостеріг М. Драгоманов у молодого Мирного, зокрема в його першому друкованому оповіданні «Лихий попутав».

Це – сюжетно завершене, але остаточно не оброблене оповідання «Жидівка», в якому показано трагедію молодих людей – єврейської дівчини і українського хлопця, котрі щиро кохають одне одного, але не можуть побратися, оскільки на заваді стоїть поки що непереборена релігійно-національна відчуженість. Як сюжетом, так і демократично-гуманістичною спрямованістю це оповідання близько стоїть до відомого вірша Шевченка «У Вільні, городі преславнім». З інших ранніх остаточно необроблених оповідань тут ще представлена «Палійка».

Особливий інтерес серед незавершених творів Мирного становлять ті, що з’явилися з-під пера письменника в пору його творчої зрілості. У більшості випадків робота над ними була припинена десь на півдорозі.

Це, зокрема, можна сказати про соціально гостру повість «Голодна воля», котра, будь вона сюжетно завершена, остаточно оброблена і своєчасно надрукована, становила б окрасу не тільки творчого доробку її автора, а й тогочасної української прози. Навіть і при тому, що повість ця залишилася «уламком», ескізом, позбавленим сюжетного продовження (як нам здається, це продовження мало містити критику пореформеного «нового віку», нових буржуазних форм життя), значення її в творчому доробку Мирного дуже помітне.

Всім своїм багатим соціальним змістом, антипоміщицьким і антицарським спрямуванням, критикою кріпосництва, «великої реформи» 1861 р., запроваджуваної з допомогою солдатських багнетів, цей твір засвідчує, що його автор стояв на революційно-демократичних позиціях, був послідовним продовжувачем традицій Шевченка, російських революціонерів-демократів. Немає сумніву, що з таким твором Мирному годі було податися до цензури, особливо у 1880-і роки, коли писався цей твір, коли над Мирним і Біликом згущалися «чорні хмари» із-за роману «Хіба ревуть воли…». Тож з цих причин, очевидно, на якомусь етапі роботи над «Голодною волею» у Мирного просто опустилися руки…

Тематично близькою до «Голодної волі» є незавершена повість «Халамидник», що тут вперше друкується. У цьому творі, який так само залишився «уламком», позбавленим сюжетного продовження ескізом, подекуди вже оброслим варіантами, показано картини потворної кріпосницької дійсності, безмежного панського свавілля, виведено образи селян-кріпаків, серед яких є і такі, що поступово усвідомлюють своє рабське становище (мірошник Онисько), і такі, що на панську жорстокість віповідають гнівною помстою та тікають світ за очі (кучер Юхим), і такі, що співчувають втікачам, жадають волі, при найменшій уразі готові вибухнути гнівом, перейти до рішучих дій. До числа останніх, сказати б – потенціальних бунтарів, можна віднести Василя Кучерявого, що є своєрідною варіацією образу Василя Кучерявого з повісті «Голодна воля», котрий втілює найлівіші настрої закріпаченого села.

Знайде читач у цьому виданні й інші незавершені твори, в яких постають картини кріпацького лихоліття на Україні. В оповіданні «Карло Карлович» Мирний розвінчав жорстокого кріпосника, «свого» пана Кочуба – не кого іншого, як відомого «государственного деятеля» князя Віктора Павловича Кочубея – вірного сатрапа трьох царів – Павла, Олександра І і Миколи І. Що В. П. Кочубей був прототипом для образу Кочуба, на це автором зроблено ряд прозорих натяків.

«Кочуб, як багатий і дуже заможний пан, ніколи не жив у себе дома, а все літав по тих світах, то заграницею [натяк на дипломатичну службу Кочубея в Швейцарії, Англії, Туреччині. – М. С.], то в столиці [Кочубей служив членом комісії іноземних справ, а потім став міністром внутрішніх справ. – М. С.]».

Згадав Мирний з біографії Кочубея і той факт, що він шив «вузенькі каптани» бунтівливим смолянам, тобто вчинив розправу над ліфляндськими і естляндськими селянами напередодні вторгнення Наполеона в Росію. Коли ж Кочубей приїздив у свою Кочубку [Диканьку. – М. С.], то все село зганяли зустрічати його, як якого царя; коли ж від’їздив, то громада сльозами виряджала: «Завжди зоставить слід на пам’ятки і селу і в людей. В селі біліють нові диби та корита, а люди чухають та гоять спини».

Під час одного з своїх приїздів Кочуб так катував людей, що той рік навіть діти не родились. Селяни-кріпаки прозвали його – «діто-мором». Поставлений Кочубом новий управитель «узлуватий німець» Карло Карлович був лютіший за звіра. Вій на догоду своїм повелителям-кріпосникам Огнєву і Кочубу – винайшов «нову машину» – душогубку, при допомозі якої катував селян-кріпаків. «Машина» діяла так справно, що «рідкий мужик винесе десять ударів». Цей «винахід» ката настільки припав до душі Кочубові, що він поставив аж п’ять таких душогубок «підрубувати волю». (До речі, такі «машини», як і їх творець – Карло Карлович, згадуються і в повісті «Лихо давнє й сьогочасне»).

У критичній літературі вже був здогад, що «Карло Карлович» – не окреме самостійне оповідання, а розділ чогось більшого. Тепер з певністю можна говорити: «Карло Карлович» – це таки розділ невідомого твору, з якого розшукано ще один розділ, що має назву «Струс». Обидва названі розділи тут друкуються вперше.

Якимось «метеоритом», відколотим від «літературної планети», видавалося нам оповідання «Рід», що його вперше було опубліковано в першому томі п’ятитомника. У коментарях до цього оповідання упорядники писали: «За рукописними матеріалами з архіву Панаса Мирного встановлено, що оповідання «Рід» становило другий розділ великого твору «Сколихнув». Перший розділ, що мав назву «Вечорниці», не зберігся». Проте розділ «Вечорниці» все-таки розшукано – і тепер у семитомнику твір подається уже двома оповіданнями – «Вечорниці» і «Рід».

Як видно з плану, що знайдено в тексті «Вечорниць», твір «Сколихнув» мав бути широким епічним полотном, присвяченим відображенню життя й суспільної діяльності української інтелігенції. У цьому творі мали ще бути розділи «Наука», «Наїзд», «Бенкет», «Кохання», «Зрада», «Мученики» та ін. Яка їх доля? На це питання зараз годі щось конкретне сказати. У всякому разі не слід поспішати з песимістичними прогнозами, бо поглиблене дослідження все ще недостатньо дослідженого Мирного часто-густо підносить приємні сюрпризи.

Про один із таких сюрпризів якраз і хочеться сказати тут кілька слів. Як відомо, 1954 р. у п’ятитомнику з’явився друком незавершений цикл оповідань – «Пасічник», «Яків Бородай», «Замчище», «Визвол», умовно названий публікаторами «Родиною Бородаїв». Для читачів, а тим паче для дослідників творчості Мирного, факт цей був сущим відкриттям. Думалося, правда, що в роботі над названим циклом письменник далі чотирьох розділів не пішов.

Та через кілька років відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР придбав велику кількість рукописних матеріалів Мирного, серед яких особливу цінність становили чималі за обсягом незавершені прозові твори – уже згадуваний «Халамидник», а також «Головиха» (умовна назва) та «Учителька». З плану на полях автографа «Учительки» стало ясно, що і уже друкований незавершений цикл «Родина Бородаїв», і новознайдені незавершені твори «Головиха» та «Учителька» зв’язані єдиним задумом.

Треба однак сказати, що ці частини єдиного твору писалися не за одним заходом. Між ними неважко помітити, особливо в місцях стику, пропуски окремих сюжетних ланок (між першою і другою частинами), а також повторених подій (між частинами другою і третьою). Та й про те, якою мала бути кінцівка твору, ми дізнаємося з плану, а не з тексту. З усього видно, що в процесі реалізації задуму письменник не раз брався за перепланування окремих частин. Словом, перед нами – «велика будівля», три «корпуси» якої ще не творять цільного композиційного ансамблю.

У нашому виданні всі складові частини цього незавершеного твору – «[Родина Бородаїв]» – «Г[оловиха]» – «Учителька» – подаються разом. Сумніву нема, що дана «трилогія» (нам навіть не відома її загальна назва) приверне до себе увагу дослідників і про неї буде сказано немало цікавого, а також внесено істотні корективи до тих спостережень і висновків (інколи занадто гіпотетичних), що робилися з приводу першої частини тоді, коли ще не були відомі дві наступні.

Дана «трилогія», при всій своїй незавершеності, зайвий раз засвідчує той «широкий та вільний розмах думки» (М. Коцюбинський), який був властивий Мирному-епікові. Від Коліївщини (друга половина XVIII ст.) аж до 60-х років XIX ст. включно – такі широкі хронологічні рамки цього твору. Показово також, що будується він на розкритті генеалогій не окремих особистостей, а цілих родин, які представляються кількома поколіннями (Бородаї, Заболотьки). З метою якомога ширших захватів дійсності, повнішого і глибшого змалювання героїв письменник подеколи стрижневу сюжетну лінію ускладнює вставними оповіданнями (спогади Карпа Бородая про Коліївщину), меншими і більшими «передісторіями» (походження учительки Погрібної), «боковими» епізодами (сатира на місцеве самоврядування, поліцію у «Замчищі» та «Визволі»).

Загалом розглядувана річ вражає своєю масштабністю, увагою автора до художнього розкриття істотних явищ тогочасної дійсності. Це, як сам автор зауважує, – «борьба двух начал – хлеборобного с коммерческим, городским», а власне: занепад патріархального способу життя і народження способу нового – капіталістичного; це – властива новому способові життя гостра конкуренція: повне банкрутство одних і стрімке збагачення інших; це – прагнення новонароджених буржуйчиків по всіх статтях «переплюнути» родове дворянство, стати першою суспільною силою, ліберальним кокетуванням, грою в «демократизм» привернути на свою руч «низи»; це – вихід на арену суспільної діяльності нової різночинно-демократичної інтелігенції, самовіддана праця її представників на ниві народної освіти тощо. Перед нами, отже, велике незавершене полотно, що є спробою подати художню історію українського суспільства впродовж досить тривалого періоду, який характеризувався заміною відносин феодальних відносинами капіталістичними.

При розгляді п’ятитомника уже говорилося, що остаточно не завершене оповідання «Злодій» Мирний не збирався публікувати, оскільки воно зажило своєрідним життям, власне, послужило І. Біликові фрагментом для написання гостро соціальної повісті «За водою», яка була опублікована під двома прізвищами 1918 р. Зауважимо, що фрагментами для цієї повісті послужили й інші, досі неопубліковані матеріали Мирного, зокрема прозовий уривок, котрий починається словами: «Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало село Красноярка», та початок повісті, яка також мала називатися «За водою».

У даному виданні всі ці три фрагменти публікуються разом. Дослідження названих фрагментів допоможе точно встановити, як І. Білик у роботі над повістю «За водою» трансформував матеріали Мирного, що вніс до цієї повісті свого. Така попередня аналітична робота над історією тексту повісті «За водою», а заодно і з’ясування її історії створення, допоможе краще розібратися в ідейно-художньому змісті даного твору, дати йому об’єктивно-наукову оцінку.

Уперше друкуються незавершене оповідання «Палій» – ряд соціально гострих сценок з життя безземельного, розореного селянства, яке шукає рятунку в наймах, зазнає лютого гноблення з боку сільських мироїдів, виставляє з свого середовища і сектантів-«шалопутів», і месників-паліїв, та незавершена повість «Міщани» (умовна назва) – ця спроба представити малозайманий тогочасною українською літературою міщанський суспільний прошарок з його задушливою атмосферою життя, вузьким, обмеженим світоглядом, егоїстичними інтересами, ницою мораллю.

В рецензіях на п’ятитомник висловлювалося невдоволення тим, що в зібранні не вміщено прозового уривка, який є відгуком Мирного-художника на події революції 1905 – 1907 рр. і починається словами: «Уже сьомий місяць минав, як його посаджено в тюрму». У семитомнику цей уривок друкується вперше під умовною назвою «У тюрмі». Для нас він важливий критикою самодержавної дійсності, реакційної ідеології буржуазного лібералізму, змалюванням образів людей, відданих революційній боротьбі, показом звичайної людини з «низів», у якої під впливом революційних подій, семимісячного ув’язнення поступово зростає політична свідомість.

Незавершені твори Мирного готувалися в основному з чернеток, часом дуже важких для прочитання, правлених і переправлених, оброслих варіантами, до того ж написаних дуже дрібно, «бісерним» почерком. Тому-то не виключено, що і в прочитанні окремих слів і навіть цілих фраз можливі уточнення. Складною проблемою, вирішеною часто гіпотетично, виявилось і датування творів.

Шостий том – том драматургії ділиться на дві частини, з яких перша містить ті твори, що їх письменник остаточно завершив і вводив чи бажав увести до зібрання своїх творів, а друга – ті твори (наприклад, драма «У черницях»), робота над якими остаточно не була завершена чи на певному етапі була свідомо припинена. У коментарях до цього тома читач зможе ознайомитися зі змістом і характером роботи Мирного над видатнішими драматичними творами («Лимерівна» та ін.), їхньою сценічною історією.

Останній – сьомий – том зібрання творів Мирного у семи томах має п’ять розділів. Це – «Переклади та переспіви», «Вибрані поезії», «Статті та промови», «Щоденники» та «Листи».

Мирний, як знаємо, розпочинав свою творчу путь писанням віршів, на яких виразно помітне наслідування поезії Шевченка. Наслідування це дуже часто носило епігонський характер.

Треба сказати, що й сам Мирний, якому з ранніх літ було властиве почуття самоаналізу і самокритики, висловлював гостре невдоволення своїми поетичними спробами, доходив висновку: не все римоване – поезія. Правда, він тут же зазначав, що віршування це принесло йому і певну користь: «Всі ті поспів’я, той поетичний душевний розвой зробив моє серце дохідне до кожної біди, доступне до чоловічого нещастя».

Після сумнівів, вагань, а то й глибоких розчарувань, викликаних випробуванням власних сил у поезії, молодий Мирний кінець кінцем приходить до твердого переконання, що його стихією, його творчим покликанням є не «мірна мова», «поетичні поспів’я», поезія, а проза. Про необмежені виражальні можливості прози він пізніше, вже набувши великого творчого досвіду, скаже:

«Буденне життя з його болем та горем, з його радощами та утратами краще й докладніше укладається під прозою… Прозою ширше і більше можна обхопити життя, ніж віршем. До сього ще треба додати і натуру, чи природу автора: одному залегко правитись віршем, а другому – хоч дави його, – а вірша з його не видавиш. Приходилось і себе немало давити, поки видавиш який-небудь вірш. Через це й казав і казатиму, що задля мене вірші коли що й зробили дотепного, то тільки те, що навчили писати гладенькою, дзвінкою прозою. І мені здається, що кожному прозаїкові треба попрацювати і над віршами, щоб краще навчитися писати прозою, і добре пам’ятати, що коли не піп, не микайся в ризи».

Той, хто ставить своїм завданням глибше пізнати Мирного, формування його творчої особистості, стильових особливостей його прози (для нього ж бо «і невіршована мова має свій метр і його дуже треба держатися, щоб легко було читати»), не може обійти віршів письменника, які він писав майже впродовж усього свого творчого життя. Віршів цих, як засвідчує архів Мирного, багато. У даному ж виданні розділ «Вибрані поезії» містить лише кілька десятків поезій, насамперед тих, де письменник відгукувався на важливі суспільно-політичні, громадські та культурні події.

Порівняно з п’ятитомником у семитомнику дещо розширений новими матеріалами розділ «Статті та промови», а розділ «Листи» збільшено майже вдвічі. Збільшення це йде як за рахунок ново-знайдених листів до вже відомих по п’ятитомнику адресатів – І. Рудченка, М. Старицького, О. Шейдеман, М. Коцюбинського, М. Заньковецької, В. Василенка, Я. Жарка, Г. Маркевича, Н. Романович-Ткаченко та ін., так і за рахунок досі неопублікованих листів до нових адресатів – Олександри, Луки, Петра, Михайла, Леоніда Рудченків, М. Комарова, Олени Пчілки, М. Кирпотенка, П. Репетіна, різних громадських і культурно-освітніх установ, редакцій літературних органів тощо.

Таким в основних рисах є нове зібрання творів Панаса Мирного у семи томах, котре – ще раз повторюємо – адресується і широким колам читачів, і спеціалістам.


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 40 – 40.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 48

Модифіковано : 12.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.