Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / М / Панас Мирний / Студії / Панас Мирний і доля його літературної спадщини / Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Панас Мирний
і доля його літературної спадщини

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Сиваченко М. Є.

Коли на початку 1880-х років цей же В. Рафальський здобувся на примірник виданого 1880 р. в Женеві роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», на титулі котрого стояли псевдоніми його авторів: «П. Мирний та І. Білик», і знаючи, що І. Білик – це І. Рудченко, на той час чиновник для особливих доручень при Київському генерал-губернаторі Дрентельні, він, Рафальський, подав донос на І. Рудченка, звинувачуючи останнього в пропаганді соціалізму і доводячи цей «гріх» тим, що І. Рудченко надрукував у Женеві «революційний роман». Донос Рафальського, як свідчить сучасник,

«наробив Рудченкові великої халепи, а ще більше переполоху! Добре, що він міг доказати, що сей «революционный» роман пропустила була в 1876 р. російська цензура і що в Женеві його надруковано без його волі» [О. Я. Кониський, 1885Думки і помітки, арк. 88 – 89.].

Якщо останнє сказано Рудченком з мотивів самооборони (він таки причетний до надсилання роману в Женеву), то щирий він в першому – на друкування роману «Хіба ревуть воли…» справді був даний цензурний дозвіл ще 1875 р. У дозволі вказувалося на чимало місць, які підлягали вилученню. Майже всі ці вилучення не потрапили і до дублікату, а отже, й до тексту женевського видання роману. Робилося це І. Біликом свідомо, з метою не закрити дороги романові в межі російської імперії, зокрема на Наддніпрянську Україну. Думалося І. Біликові й інше: опущення всіх місць з тексту роману, на які вказувала цензура, буде і для нього, і для його брата важливим козирем, серйозним виправдувальним аргументом за умов, коли над цим романом, при його появі в імперії, нависнуть «чорні хмари». Так воно й сталося. До того ж за І. Рудченка вступився ліберальний Дрентельн.

Незважаючи на те, що цензура серйозно порізала текст роману, вилучила з нього місця, в яких виявлялася зневага до царя, були згадки про повстання декабристів, про революцію 1848 р. в Угорщині, про «бунти» селян під час проголошення реформи 1861 р., мала місце вбивча сатира на панів-земців та губернське чиновництво (сцена бенкету), все ж основа роману, його матеріалістична своєю суттю соціально-філософська концепція, що й визначала революційну тенденційність твору, не були зруйновані.

На підставі листування М. Драгоманова з І. Франком, М. Павликом та іншими літературно-громадськими діячами можна говорити, що певна частина невеликого тиражу книжки окремими невеликими посилками була переправлена в Галичину, хоч і тут, як свідчив І. Франко, жандарми дуже часто конфісковували її. Значно гірше стояла справа з переправкою видання на Наддніпрянську Україну. Відразу потрапивши до списку видань, заборонених «до обігу і передруковування в Росії», роман «Хіба ревуть воли…» на Наддніпрянській Україні у 1880 – 90-х роках обертався в лічених примірниках.

Автор «Очерков истории украинской литературы XIX столетия», що вийшли 1884 р. в Києві, київський професор М. І. Петров, хоч і знав про існування роману «Хіба ревуть воли…», називав його «одним из лучших и законченных произведений автора», приєднувався до думки тих, хто відводив йому «видное место в украинской литературе», але водночас признався: «Мы, впрочем, не имели возможности прочитать этого романа». Не мав можливості цей історик літератури прочитати і ранні твори Мирного – «Лихий попутав» та «П’яниця», отож, говорив про них тільки «кое-что», та й то «с чужих уст». Що ж до повісті «Лихі люди», то про неї М. І. Петров і не чув. Дещо детальніше він характеризував перші дві частини роману «Повія», друковані в «Раді». Що творчість Мирного була для М. І. Петрова (та й не тільки для нього!) маловідомою (і це, повторюємо, вже у середині 1880-х років), свідчить і те, що в «Очерках…» розділ про творчість Мирного за обсягом був у чотири рази менший за розділ про творчість О. Стороженка, майже такий самий, як розділи про творчість О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, П. Думитрашко-Райча, П. Раєвського та ін.

Як тут не згадати відоме критичне зауваження: «…Степень внимания, уделенного г. Петровым различным украинским писателям, не всегда соответствует их значению, и место, отведенное им, не пропорциональное важности». Дуже слушні, справедливі слова! Належать вони другому київському професорові М. П. Дашкевичу, авторові «Отзыва о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия», який став відомим не тільки тому, що був відзначений імператорською Академією наук, надрукований нею як «Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова», а головно тому, що своєю грунтовністю (за обсягом він майже не поступався «Очеркам…»), свіжим поглядом на багато явищ української літератури, особливо ж своєю фактологічною стороною в ряді моментів переріс рецензовану книгу.

Багатющим знанням професора М. П. Дашкевича як історика української літератури XIX ст. подивується й сучасний читач. А що ж все-таки цей непересічний учений знав про Мирного? В його «Отзыве…», що з’явився 1888 р., про письменника, який уже мав у своєму активі оповідання «Лихий попутав», повісті «П’яниця», «Лихі люди»( романи «Хіба ревуть воли…», «Повія» (перші дві частини), розпочатий цикл «Як ведеться, так і живеться», комедію «Перемудрив», не було сказано жодного слова.

Отож у 1880-х роках повість «Лихі люди» та роман «Хіба ревуть воли…», що являли собою видатні явища української літератури загалом, української революційно-демократичної прози зокрема, в межах Російської імперії не були навіть об’єктами літературно-критичного розгляду.

У Галичині, щоправда, з статтею про роман «Хіба ревуть воли…» виступив народовець В. Барвінський («Незамічена повість з українського життя», «Діло», 1882), але ця його стаття не розкривала об’єктивного значення роману Мирного і Білика для української літератури, містила чимало суб’єктивістських оцінок та довжелезних цитат. Якраз із приводу цієї статті І. Франко пізніше висловився, що всю її сіль становили «просторі виписки».


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 1, с. 11 – 13.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 46

Модифіковано : 12.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.