Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Причепа / 1. Отець Хведір та отець Мойсей

Причепа

1. Отець Хведір та отець Мойсей

Іван Нечуй-Левицький

Восени, після другої пречистої, в чималому селі Нестеринцях раз якось вечірньою добою сидів отець Хведор Чепурновський на канапі в своїй світлиці. На другім кінці канапи сидів близький його сусіда отець Мойсей. Було вже пізненько. Сім’я о. Хведора, повечерявши з гостем, розійшлася по кімнатах одпочивати. О. Хведор зостався з гостем побалакати, як буває між близькими сусідами й приятелями.

Вони вдвох приятелювали ще ззамолоду, навіть змалку. Не були вони й товаришами по школі, але всі знали, що о. Хведор з о. Мойсеєм живуть душа в душу, дуже часто їздять один до одного в гості, і як зійдуться, то не швидко розійдуться, доки не набалакаються всмак.

О. Хведор був веселий, реготун. Не один повіт знав о. Хведора; його знала навіть уся губернія. Хто не пам’ятав його круглого, повного, червоного виду, його круглих, здорових, веселих сірих очей! Які ж то були веселі очі! Самі ніби реготались навіть тоді, як о. Хведор журився або сумував.

Його повні червоні уста, здається, були зроду складені задля сміху. Вони стулялись хіба тільки тоді, як в сонного о. Хведора злипались очі. А то все було між червоними губами блищать два рядки білих, рівних, дрібних зубів! Голову його вкривали коротенькі, до пліч, ясні коси, зроду завиті кучерями по всій голові; так і стирчали кругом, неначе в київських протодияконів.

Реготуном його зазнали всі: і попи, і дяки, і мужики, навіть пани й жиди. Куди було не прийде в гості, вже було наймити, погоничі надворі піднімають регіт. Було ступить на поріг, покаже кучеряву голову, блисне веселими очима, – всі гості вже чогось регочуться, аж за боки беруться. Скаже й прикаже, – зараз піде регіт по хатах. Всі любили о. Хведора, – всі, навіть діти бігали за ним слідком, ловлячи його веселе слово й жарти.

З себе був о. Хведор огрядний, тілистий, невисокий, але плечистий. На м’яких плечах в його ряса аж влипає! Шия в його була така коротка, ніби голова лежала на самих плечах. Мовчати не любив о. Хведор. Було або говорить, або регочеться, або разом і регоче й говорить, та все голову закидає аж на плечі; кучеряве волосся було дрижить на долові, а плечі й груди – аж ходором ходять.

О. Мойсей був високий, сухорлявий. Довгі, рідкі, м’які коси поприлипали до його стовбоватої голови, розсипавшись тоненькими, позліплюваними пасмами по плечах. З-під густих брів блищали чорні, як терен, очі. На сухому, пожовклому, довгому виду щоки глибоко позападали і помурхли, а між рідкою бородою та миршавими вусами темніли ніби присмаглі, аж сині губи.

Тоді як о. Хведор жартував, сміявсь навіть з рідного батька, з своєї жінки, його приятель все було сумує та жаліється на слуг, на жінку, на парафіян, на господарство. Не одна тільки однаковість вдачі зводить людей докупи: частіше робить людей близькими приятелями супротилежність їх вдачі.

– Якби, о. Мойсей, з нас двох та зробився один піп! – каже було о. Хведор, – що б то за диво вийшло! Який би то був піп! і великий, і широкий, і товстий, і довгий!

Світлиця о. Хведора була невелика. Попід стінами стояло дванадцять стільців, в кутках – косі столики, а над ними вгорі – косинчики з карнизом на книжки та на проскури; коло стіни стояла камода, а перед канапою – стіл. На стінах висіло багато образів, невеликих картинок у чорних узеньких рамках, а коло порога висів у білому клобуці, намальований олійними фарбами, якийсь давній митрополит, червоний на виду і ввесь обвішаний червоними стрічками, наче молодиця намистом.

О. Мойсей притуливсь, ніби зщулившись, в однім кутку канапи, а о. Хведор розлігся в другому, закинувши голову на спинку канапи. При двох свічках, на полі темно-бронзової оббивки канапи, обидві постаті так виразно малювались, неначе на чорному полі картини дуже ясне малювання.

Довгий, сухорлявий о. Мойсей трохи скинувсь своєю постаттю й видом на тих довгих, темних рекетів святих, що малюють на візантійських образах. І ряса його, з добрящого товстого баракану, спадала навкруги його такими ж довгими цупкими фалдами, і фалди переламувались так само гостро впоперек, як на візантійських образах.

На другім боці канапи червоніло повне, кругле лице о. Хведора, неначе лице товстого свіжого амура, що вишивають гарусом на подушках, занадто наляпавши йому щоки червонястими нитками.

Вже в хатах все поснуло, всюди стало тихо, тільки годинник на стіні цокав, дляво й ліниво гойдаючи маятник.

Перед панотцями на столі, накритому червоною вовняною скатеркою, між двома свічками, стояв повний графин горілки. Проміння од свічок пронизувало пляшку з обох боків, вигравало в жовтій, чистій, як сльоза, горілці, заправленій пахучими корінцями, – бодяном, каманом та гвоздичками, – блищало веселими іскрами на гранчастій різаній затичці, на чистих, прозорих боках графина. Коло графина стояла тарілка з скибками паляниці і мисочка з вишневим варенням.

– А що, о. Мойсей! Чи вип’ємо по чарці? – запитав о. Хведор.

О. Мойсей так смутно, так жалібно подивився на графин, неначе він жалкував за якоюсь великою втратою, неначе в його або дитина вмерла, або коні вкрадено. Аж притухли його чорні очі, а темне, смугляве лице стало ще темніше.

– Хіба ж ти не знаєш, що мені не можна пити? – одказав о. Мойсей.

– А що ж ми оце робитимемо отутечки? Хіба будемо дивитись один одному в вічі, та й годі?

– Отой доктор останніми часами дуже лякає… – одказав о. Мойсей. – І позавчора казав моїй Марії Йвановні, щоб я покинув горілку пити, а то погано буде…

– А ти ймеш віри докторам! Що не доктор, то й брехун! Він говорить, аби язик вертівся, – так собі, – на вітер…

О. Хведор закинув голову назад, підняв угору куценьку борідку і захихикав, показуючи усі щелепи і два рядки білих зубів. Канапа задвигтіла, а ближчі стільці аж ніжками застукотіли об поміст.

– А я докторів не слухаю! – промовив далі о. Хведор. – Він мені скаже не їсти того й того, а я на злість Наїмся та й поздоровшаю. Доктор каже, а ти роби навпаки: тоді якраз буде гаразд.

О. Хведор знов зареготавсь і налив дві чарки горілки.

Запахло в хаті спиртом, корінням.

– Будьмо здорові! – промовив о. Хведор і випив передніше, як господар, прицмакуючи.

В о. Мойсея аж слинка покотилась. Чудові пахощі торкнули його фантазію, нагадали йому про якісь чудові сади теплого краю. Омана смаку разом з оманою фантазії була аж надто велика! О. Мойсей нахилив голову нижче, не одриваючи очей од чарки.

– Починай-бо, о. Мойсей! Ти ж гість! Чого ж ти скривився, як середа на п’ятницю?

– Не можна, брате, не можна! Ти ж бачиш, як я погано кашляю. Недурно ж казав доктор, що в мене зроду нахильність до якоїсь грудяної слабості, бо в мене шия дуже довга.

– Хи-хи-хи, – зареготавсь о. Хведор. – От тобі й на! Не одрубувати ж тобі трохи шиї, щоб можна було горілку пити. В довгу шию краще й зручніше тектиме, мов у лотоки… Ось спробуй лишень!

О. Хведор підняв чарку проти свічки. Кришталева чарка неначе засміялась проти вогню. Червоно-жовтий чистий напиток замиготів іскорками, неначе в йому грало літнє марево, а чудові пахощі лоскотали в носі, в і;орлі, по язиці.

О. Мойсея полягло до чарки ніби двома міцними руками. «Веліє іскушеніє!» – промовив він.

– І що зашкодить одна чарка? – вмовляв далі о. Хведор. – Чарка то ніби одна крапля; вона тобі навіть горла всього не обмоче…

– Може, й справді так! – промовив о. Мойсей, радий, що натрапив на сяку-таку причину.

Що божого дня о. Мойсей зарікався пити й курити, але що божого дня було знайде якусь причину, щоб розрішити, буцімбито в останній раз. А потім знов давав собі зарік, і знов знаходився той капосний останній раз. І тепер – очі в його повеселішали; він узяв чарку, підняв її до світла, подививсь на неї любо, як мати на свою дитину, і тихенько почав цідити в рот, помалу задираючи голову. Довго держав він чарку коло рота, висмоктував останню крапельку і, одірвавши чарку, почав утягувати в рот сині свої губи, ніби смоктав їх.

– Яке ж то добро, оця горілка! – промовив стиха о. Мойсей. – І той розумний був, хто її вигадав.

Він схопився з місця і хотів налити другу чарку.

О. Хведор миттю підняв графин вгору.

– А зась тобі! вибачай на цей раз! Просив я тебе, а тепер попроси ти мене. Ха-ха-ха!

О. Мойсей силою взяв пляшку і миттю випив другу чарку.

Перегодя о. Хведор закурив сигарку. Перший свіжий димок дуже приємно залоскотав у носі в гостя.

– Не кури, будь ласка, – просив о. Мойсей. – Хіба ж ти не знаєш, що доктор заборонив мені й курити. Не дратуй-бо мене.

– Одчепись ти з своїм доктором! Що не доктор, то нахаба! Як його слухати, то й з голоду вмерти треба.

– Скільки раз я зарікався не курити! – каже о. Мойсей. – Одже ж не покину! Поки не чую диму, то й байдуже. А як курить хто мені під носом, то, здається, оддав би все на світі, щоб тільки покуштувати от?го поганого зілля.

– Коли хочеш кидати, то не одразу: один день покури тричі, другого дня – двічі. От почни так од цього вечора! – На, посмокчи!

– Може, ти й правду кажеш, – промовив о. Мойсей вже якось веселіше. – Давай, покурю та й закаюсь!

Закадили панотці і поодкидали голови в кутки канапи.

І полилась їх розмова – щира, непотайна; без жадних свідків, чужих і своїх рідних, в тихій теплій світлиці, в тиші спокою темної осінньої ночі, за чаркою доброї горілки або наливки, – не раз було панотці пробалакають цілу ніч до світа. Вже матушка, виспавшись, було вигляне з дверей, гримне на їх та й знов засне, а панотці на те не вважають! Нічна пізня доба, чарка горілки – розгортують душу, розв’язують мову, додають красномовності навіть не красномовній розмові мовчуна о. Мойсея.

Батюшки мовчали, втягуючи в себе дим, і буцім збирали розкидані думи, вибираючи ту, з которої треба б почати розмову.

– Як же, о. Мойсей, твоя сім’я?

– Моя сім’я? Не благословив бог мене сім’єю! Не ростуть чогось мої діти. Чи мене за що бог карає, чи я сам нездоровий, чи моя жінка така! От і ці двойко, позоставались живі… чогось вже мізерніють, кривляться…

– Ти шкодуєш, що твої діти вмирають. А мої вже й геть-то живучі. Такого їх, такого їх багато, що, далебі, не знаю, що й діяти! Семеро одніс я на кладовище, а там спить у мене аж сім дочок, а два сини в школі. Коли тебе нудьга бере за дітьми, візьми, будь ласка, в мене зо двоє або зо троє, – я тобі ще й подякую.

О. Хведор зареготався, аж канапа задвигтіла на хисткому тонкому помості.

– Чужі діти – не свої, – одказав сумно о. Мойсей.

– Та ще й не мруть чогось! – промовив о. Хведор, – не так, як буває в людей. Оце й заслабне часом котра дитина, хиріє, стогне, мізерніє. Думаю: от-от умре! От-от бог прийме до себе. А воно візьме та й очуняє. А все то жінка! Як візьме коло його панькати, тупцяти, як візьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очунює! Ха-ха-ха!

– Гріх тобі, о. Хведор, таке говорити про своїх дітей!

– Та вже нехай хоч гріх! У мене, що на умі, те й на язиці… Ха-ха-ха! А як ти собі, о. Мойсей, міркуєш? Оце в мене сім дочок – я не лічу синів – треба їм справити сім суконь, та сім сорочок, та сім пар черевиків. Побільш вдвоє, то буде чотирнадцять. А там ще як почнуть вигадувати свої витребеньки, якісь комірчики, та стьожечки, та блонди, та якесь дрантя, та якесь біси-батька-зна-що! Та все по моді та по морді! Я тобі кажу, що на силу велику вистачаю! Несила настачить на їх. А тут, знаєш, ще до того вдались мої дочки в свого батька! Ха-ха-ха! Всі сім товсті, неначе «сім гладких корів фараонових». Сьогодні справиш одежину, яку удяганку, а через тиждень – вже й тісна стала! Ще добре, що не всі дорослі, – одна другу доганяє – так одежина переходить з плечей на плечі. Та ще й повдавались в матір: усі чепурні, шанують одежу, усі глядять одежини, як ока в лобі.

– А хто ж винен, – промовив о. Мойсей, – коли й ти сам не згірше колесницегонителя фараона: гладшаєш щодня, нівроку тобі.

– Ти й правду кажеш, отче Мойсеє! Недавно стулив я собі оцю рясу. Не жаль би було, якби не казав кравцеві, – а. то казав і наказував: не ший же щільно та тісно! ший якмога ширше! Коли вчора дивлюсь, – на плечах чисто порозлазилось шитво. Я до попаді – показую та лаю кравця. А вона мені як одрубала, та ще й при дочках: «Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлізтись, – не залізна ж!» Я покинув рясу та мерщій з хати! Ха-ха-ха! А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, йаче на дріжджах! У других дочки і в двадцять років ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочці тринадцять, так її хоч зараз заміж давай. Одна одну доганяє! Не знаю, що й робити на світі. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приїдуть, об їдять, обіп’ють, понюхають та й поїдуть. А мої дочки сидять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, – кажуть, що старі. А їм всього вісімнадцятий та дев’ятнадцятий рік!

– Чого це ти, о. Хведор, взявся на своїх дочок? Вони ж дурно не їдять в тебе хліба, – вони коло всього, а твоя матушка тільки порядкує.

– Отак пак! Ба, ще б посідали та руки позгортали! Вони, бач, і робили б, що тільки б плутали на п’яльцях якесь своє дрантя. А я їх турлю до пекарні! Робіть, кажу, діти, самі на себе, – на вас слуг не настачиш. Нехай пораються і коло печі, і в хаті, і на огороді; нехай хліб печуть, обідати варять у жнива, прядуть. Тільки не посилаю з сорочками на річку та на поле.

О. Хведор знов поналивав горілки в чарки.

– Будьмо здорові! – промовив він, випив і закусив варенням. – Прошу покорно, о. Мойсей.

– Ой боюсь, боюсь! Лихо мені з цією горілкою! Хтось лукавий вигадав її на моє лихо! Не довго животіти мені через неї.

– Пий-бо! чого ти? Дома собі будеш піснюкати, а в гостях «розрішеніє на вся: вина і єлея».

– Воно и справді, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, – промовив о. Мойсей, а сам скоса привітно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.

Випили знов по чарці. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи свої синюваті губи.

– Гримаєш ти, о. Хведор, на дітей. А в мене ж то, в мене! швидко не буде ні дитини, ані щастя, ні хатини, як співають у пісні. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надісь, кимсь наслано… Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть… І в старого батюшки мерли діти. Я вже й воду святив, вдруге святив усі кімнати, вже й питав між старими людьми…

О. Мойсей зігнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.

– Бог зна, чого ти журишся, о. Мойсей! – каже о. Хведор. – І хочеться тобі того клопоту? Я й не радий, а діти родяться, родяться та й ще родяться, і не знаю, коли тому кінець буде!

О. Хведор зареготався, аж затупотів ногами, аж поміст задвигтів.

– По цій мові – будьмо здорові! – промовив він, наливаючи по чарці.

– По цій мові можна й мені, – додав о. Мойсей.

– Та пий-бо одразу, не смакуй! – приказав о. Хведор, регочучись дрібно. – І чарки біси-батька-зна-які пороблено! Вип’єш, наче муху проковтнеш!

О. Мойсей не сперечавсь, ковтнув хильцем і тільки втягував, по своєму звичаю, обидві губі в рот.

– Казав я тобі, о. Мойсей, що видам дочок за того, хто перший трапиться, чи він буде дяк, чи мужик, чи циган. Одже ж. я так швидко і зроблю. Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок, – ходить та й ходить, трохи не щодня. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батька-зна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його – Серединський. Приїхало воно сюди на економію недавно, таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мізерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було мене обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім дивлюсь, – вже і втиривсь у мою хату! А з дочками куди тобі! наче зріс у панських будинках. І тепер ходить трохи не щодня. Мені вже і надокучає, бо треба з ним панькатись, коли впустив до своєї господи. Будьмо здорові!

Випили й закусили. О. Хведор перехилив порожню пляшку над чаркою.

– Чи це ми вже й вихилили повний графин? Чи не тим, що ти, о. Мойсей, маєш якусь прирождену нахильність до… до чарочки?.. Ха-ха-ха!

– Як випили, то господар ще принесе, – одказав о. Мойсей.

О. Хведор скинув чоботи, підгорнув поли, взяв графин і, тихесенько закрадаючись, як кіт до миші, пішов у другу темну кімнату точити горілку з барильця. Серед тиші ночі чути було дуже виразно, як горілка стиха булькотіла з барильця, вливаючись у пляшку і шелестячи по боках скла.

Коли це – щось заворушилось і загомоніло в другій темній кімнатці. В одчинені двері, мов той херувим з небес, вилетів о. Хведор. Од швидкої ходи він аж вихав полами на повітрі, а волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух. В руках у його був превеликий бутиль доброї горілки.

– Ох мені лихо! – промовив о. Хведор, озираючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнався домовик. – Певно, оце моя матушка почула, що я горілку точу, та так нагнала, що я насилу втік. Коли б лиш не прибігла та не одняла бутля.

О. Хведор поставив бутля під стіл, але, прислухавшись, що знов все поснуло й запанувала тиша в покоях, незабаром витяг і поставив на столі.

– Будьмо здорові! Помершим чарка, а нам горілка, – промовив о. Хведор.

Випили й закусили.

– Смієшся ти з мене, – каже о. Мойсей, – що моя Марія Йвановна забороняє мені пити, а сам, бачу, не згірше боїшся своєї жінки…

– Ет, о. Мойсей! Все то твої доктори нашкодили: набрехали моїй попаді, ніби мені горілка шкодить через те, що в мене шия дуже коротка. Бач! Вір дурням! І довга шия – не пий, і коротка шия – не пий» Страхають мене паралічем. Один тому час! І пити – вмерти, і не пити – вмерти! Лучче ж пити і вмерти! Раз родила мати – раз і помирати! Ану, о. Мойсей, чи правду кажуть доктори? Чи стукне мене параліч?

О. Хведор налив, випив і замовк, неначе ждучи паралічу.

– Ні, нема! Не бере! – промовив. – Тепер вже не занапастимо себе. Ну, сміливо! Марш уперед.

Знов налили чарки і повипивали.

– Про що пак ми були розговорились? – спитав о. Хведор.

– Про якогось Серединського, про панича.

– Еге! Так, знаєш, занадивсь ото до мене той панок Серединський. Ходив передніше сам, а це вже почав ходити з нашим сусідою, дідичем Хоцінським. А знаєш, як я познайомився з тим Хоцінським?..

– А як?

– Дуже чудно й трохи смішно! Чи до тебе пак приходили паики кумами держати до хреста мужичих дітей?

– Приходили перед повстанням і не раз, а це щось і перестали, – одказав о. Мойсей.

– Ото ж і до мене було оце й несуть хрестити мужичу дитину. Кумою – молодиця, а за кума – панок з заводу. «Що це сталося з панами? – думаю було собі. – Колись дерли шкуру з людей, а це почали брататись та єднатись, навіть пити з ними горілку. Щось воно та є». Аж воно так і вийшло. Випиймо, о. Мойсей…

Раз якось принесли дитину до хреста. Кумою – молодиця, а кумом – якийсь незнайомий пан, здоровий, огрядний, з маленькими тонкими ніжками, – достоту неначе хто підпер барило двома паличками. Заповістивсь мені, що він такий і такий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хреста дитину свого робітника, доброго й вірного, знаючи звичай – од хреста не цуратись. А я собі думаю: дай трохи пожартую з паном, щоб не дуже квапився куматись з людьми, бо таки заздрівав його щирість. Веду кумів у першу хату і починаю хрестити дитину по всім правилам, як личило такому кумові. Читаю помалесеньку, виразно, поважно, слово за словом, а дяк з паламарем приспівують. Стоїть мій пан, перекидаючи з ноги на ногу своє барило. А я читаю та й читаю, та співаю!

Дивлюсь, – пан мій вже сопе, а з лоба піт горохом котиться, а я читаю та читаю! Ха-ха-ха! Нехай, думаю, покуштує, що є на світі дещо й важке. Дивлюсь, – вже близько кінець. Я перемахнув для поважності на молебінь, давай вичитувати один, потім другий. Хоцінському дав на руки дитину. Він червоніє, от-от упаде! Годі, думаю, – буде пан до нових віників пам’ятати, як о. Хведор хрестив дитину. Навпісля чую – мій пан аж трохи заслаб, мабуть, одстояв ноги. Так-то ми й познайомились. Ковтай муху, о. Мойсей!

– Ні! щось мало поживи з цієї мухи. Буду я гедзів ловити абощо.

О. Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний і почав дудлити.

– От і почав Хоцінський до мене вчащати; просить і до себе, дає мені гостинці, шле мені з сахарні по голові сахару, – бачу, чогось годить мені, тупцяє коло мене; а як прийде до мене в гості, в’ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькає до їх по-польській.

– Та наші пани, – промовив о. Мойсей, – таки догоджають батюшкам, хто вміє кільки слів цвенькнути по-польській. І я, грішний, колись ненароком так собі випадком промовив слів двоє по-польській до свого пана, – зараз на другий день прислав хуру дров! За дві слові!

– Зате ж підставляють вони стільця тому, хто не годить їм! – промовив о. Хведор. – Чи чуэ про благочинного з Куцого? Як його обговорював дідич Цанятівський перед архієреєм, перед сторонніми людьми, перед панами за обідом, тоді, як вікарний їздив до єпархії! Де ж пак! видумав якусь історію, ніби його свиня вскочила в попів огород; піп ніби дав їй сто різок, звелів зв’язати і одіслав соцьким у стан, вкупі з прошенням на «оную безпокойную рябу, панську свиню».

О. Хведор зареготавсь, наливаючи горілки в чарку, аж горілка перелилась через край.

– І справді, чудна та Польща, – промовив о. Мойсей, – сама лежить зв’язана, скручена, ледве дише, а ще таки простягає руки, щоб щось наше загарбати собі.

– Будьмо здорові, о. Мойсей! закушуй-бо, а то на голову буде важко… От і почав ходити Хоцінський з Серединським. Чи не моститься часом він у свати до моїх дочок?

– Ой, не хапайся, о. Хведор, з сватанням!. Питай людей.

– Добре тобі й говорити, коли тобі на шиї не сидить сім дочок.

– Коли б мені хоч одну дочку! Вже я й хати святив, і пшеницю сіяв на чотирьох углах дома. Пшениця посходила, значиться, місце благословенне…

– Знаєш, що зроби, о. Мойсей! Об’їдь ти, голий, серед дня, верхом на лопаті тричі кругом хати та прочитай на ході тричі «Отче наш»; тоді, певно, так перелякаєш домовиків, що не потраплять куди втікати! Ха-ха-ха!

О. Мойсей підняв голову, думав почути щось путнє, але зараз схилив її вниз, осміхнувшись.

– От ходить до мене Хоцінський та годить мені. Недавно оце прислав мені деревні на повітку та на опал три хурі хмизу.

– Чи й той пан годив тобі, що передніше був тута? – спитав о. Мойсей.

– Де там тобі! Той був з багатих, значних панів, з аристократії, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що він і тепер панує на Вкраїні, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.

– А хіба ж і не панували вони в нас? Що хотіли, те й робили, не було їм упину, – одказав о. Мойсей.

– Як приїхав до нас той передніший старий пан, я накинув свою скуфію, надів найновішу, найпросторнішу рясу, трохи напиндючивсь та й пішов до його, – думаю: познайомлюсь і поговорю за квит на дрова, бо тоді, бач, пани давали нам дрова на топлйво з свого лісу. Заповістивсь через лакея. Коли це – виходить до мене пузань у шлафроці з люлькою в зубах на довженнім цибукові; надувся, насупився, напиндючивсь і заступив мені двері до гостинної, та починає питати, чого мені треба, як того мужика, а сісти й не просить.

Е! – думаю, – вибач на цей раз! Не годиться ж таки мені стояти коло порога, та ще й в скуфії. «Вибачайте, – кажу, – пане, але ні вам, ні мені не випадає говорити навстоячки!» Взяв я поминув його, пішов в гостинну та й лагоджусь сісти в найбільшому кріслі, а його прохаю сісти коло себе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелів та й почали вгнізджуватись. Ніяк не влізу в прокляте крісло, таке вузьке! Коли дивлюсь, і пан трохи застряг, бо і сам не влізе гаразд.

Ха-ха-ха – зареготався я, а пан і собі за мною. «Шкода, – кажу, – пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебіль. Сідаймо деінде, – на софі абощо!» Сів я та й упірнув у пружини сливе до самого долу, а пан упірнув з Другаго боку. Сидимо ми, тільки голови наші видно, мов десь за горбами виглядаємо! А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку. Одже. од того часу і почав ласкавіше зо мною поводитись, почав навіть руку подавати.

– Випиймо, о. Мойсей, за вічну пам’ять шляхетського, польського донору! За їх бундючність давню!

Випили й закусили.

– Е, о. Мойсей! ти, бачу, й честі не знаєш. ДивисьІ вже горілки тільки на дні! – промовив о. Хведор, трясучи останньою горілкою, котра шелестіла в пляшці. – Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лізти в ту хату, бо матушка почує.

О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пірнув у темні двері. Але матушка, мабуть, звикла навіть через сон стерегти барильця і пляшок з горілкою, – зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темної хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горілка якось жалібно плескалася в порожньому місці.

– Благовіствуй, земле, радость велію! – каже о. Мойсей.

– Не дуже й «велію», бо тільки на дні, та й то простої, не настояної. Не потрапив на друге барильце… бо в хаті поночі.

– Дарма! давай покуштуємо, яка вона на смак!

– Як же твої сини? – спитав о. Мойсей, впіймавши доброго гедза з стакана.

– Як? Василь вже в філософії, вчиться дуже добре, а менший і досі в нижчих класах, бо все попасає в класах; вигнався аж до неба, а дурний, як треба, – не хоче вчитись! Таке ледащо! мабуть, тим, що в батька свого вдався. Ха-ха-ха!

О. Хведор зареготавсь, аж одна дитина закричала спросоння.

– Хіба ж ти не вчився в школах? – спитав о. Мойсей.

– Який там недовірок його вчився б! Ще в бурсі було сяк-так – вчителі добре приганяли, а я дуже боявся каторжної різки! Раз дали такої прочуханки, що й досі пам’ятаю. Було аж сльози тобі котяться, а таки вилупиш тих проклятих латинів та греків, як «Отче наш»! Перевели мене в семінарію, зачув я волю. Дивлюсь, авдиторів немає, греки та латини валяються в нас попід ліжками. Не вивчиш лекції, – професори й слова не кажуть, – а тут ще й не визивають! Еге, думаю я, аж ось де лахва! Кидай, Хведю, книжки та гуляй! Гуляю я та гуляю, книжки і в руки не беру.

Коли зирк! читають на конференції, що такого-то раба божого Хведора Чепурновського «по малоуспішію і маловозрастію» зоставили в тім-таки класі на другий курс, тобто ще на два роки попасати. От і попасав я, трохи покаявся; перевели мене трохи не в першому розряді. А в філософії я, розшолопавши філософію, як і подобає філософові, покинув знов книжки. Гуляв, гуляв, аж до кінця курсу, аж остобісіло! Зберемось було, та все молоді, веселі товариші, п’ємо, танцюємо, співаємо, байдики б’ємо, в карти граємо! Ой, що то за час був гарний, вольний, веселий! Випиймо, о. Мойсей, як ми колись випивали, як стояли в Качуренка! Пом’янімо дні наших веселих молодощів!

О. Мойсей добре поминав свої молодощі, бо дудлив без перерви з свого здорового стакана, вже не дожидаючись частування.

– Але, дивись, о. Мойсей! – крикнув о. Хведор, – вже й барильце спорожнили. Потривай! розкажу ж я твоїй Марії Йвановні!

– А я твоїй Марії Василівні, – одказав о. Мойсей.

– Ой, не кажи, братіку!

– А не скажеш моїй? Як не скажеш, то я і твоїй не скажу.

– Вже і в вікнах сіріє, і небо яснішає, світ недалечко. Чи не одпочити б нам, о. Мойсей?

О. Мойсей тільки нахилив голову ще нижче.

– Чи потрапимо ж до нашої постелі? – спитав о. Хведор.

– Потрапимо якось, хоч навпомацки, аби тільки з місця зрушити, – одказав о. Мойсей. – Підведи мене, а я тебе!

Побрались панотці за руки і, підводячи один одного, встали і тихенько подибали до постелі. Ні один навіть не заточився, доки вони дочвалали до другої кімнати.

– Знаєш, о. Хведор, що мені оце спало на думку? Як то пак ми оце вдвох подужали вкласти в копи стільки горілки! Одже ж ми вкутали якраз, мабуть, по два бутлі.

– Я думав, що тобі й справді яка путяща думка прийшла в голову!

Панотці полягали і ще довго балакали, – що далі, то все тихіше.

– Ну що, о. Мойсей, якби після цього всього та скласти нас докупи! Ой-ой-ой! Який би то з нас вийшов здоровий піп! мабуть, якийсь протоєрей або й архієрей!

– Ні! Бог з ним! – одказав о. Мойсей. – Теперечки з одного мене або з тебе вийшов би цілий причет церковний. Адже ж тієї горілки, що ти видудлив, стало б, певно, на ввесь причет!

– Чи не випити нам ще до подушки?Тут в моїй келії є з пляшка настоєчки. Я ховаюсь-таки од своєї жінки, – осьдечки я приховав! – сказав о. Хведор.

– Як випити, то й випити! Я не цураюсь того добра.

О. Хведор достав пляшку з-під якихсь паперів, – здається, «Єпархіальних відомостів», завішаних одежею, сів на ліжку, випив сам і почастував о. Мойсея.

– Ой, добра ж оця настоєчка, взяв би її лихийі

– Ну, випиймо за своїх овець, за «пасомих»!

Випили і сиділи хвилинку мовчки.

– Ну, випиймо за протоєреїв та архієреїв!

Випили знов і трохи мовчали.

– Випиймо за «христолюбивеє воїнство»! Йому перше місце! Куди ж нам до їх, о. Мойсей!

– Ну, випиймо ще востаннє – «на сон грядущих», – додав о. Мойсей.

– Одже ж ти, панотче, здається, пив би і через сон: так оце розохотивсь, – одказав о. Хведор.

Полягали панотці і довгенько гомоніли щось, вже не слухаючи один одного.

– Як твоя Марія Йвановна оце ночує сама вдома? – спитав о. Хведор.

_ Що? що таке? Гуска Йвановна, заправлена на горілці?.. – замолов нісенітницю о. Мойсей та й заснув.


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 126 – 140.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 33

Модифіковано : 12.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.