Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Причепа / 12. Смерь Лемішки

Причепа

12. Смерь Лемішки

Іван Нечуй-Левицький

Так жили Лемішковські довгенько на новій квартирі. Зося ні разу не була в свекра, не думала його перепрошувати та просити вибачення, а старий Лемішка теж не любив кланятись нікому. Зося неслася вгору своїм панством та шляхетством; Лемішка був гордий своїми літами, сивою головою, хазяйством і своїми грішми.

– Не я виганяв невістку з сином, не я буду їх й просити. Вгодно – нехай живуть, а неуподобно – про мене, як знають, – часто говорив Лемішка сусідам.

Такі були його слова, та не така була думка в душі… Зося одібрала в його сина й унучка.

Настала весна. Зося не приходила до старих. Почалося літо, кімната Зосина пустувала. Сумно й тихо стало в Лемішки в домі після шумливого, веселого життя молодої сім’ї. Не гомоніли жваві гості в кімнатах в молодих до півночі, не плакала дитина, не вештались слуги до світу й до білого дня. Спокійно шепотів молитву Трохим перед образами; мирнота була в його господі, та старі почували, що то був спокій близької смерті, близького вічного спокою. Після гармидеру, після вештання, кімнати здавались надто вже просторними і наче стояли пустками. В житті дітей старі наче вдруге переживали своє власне життя. Маленького унучка вони любили, як свого сина Якима. Гармидер, рух, гомін, дитячий плач в молодій сім’ї – все те нагадувало старим про людське живоття, завісою заслоняло од їх думку про смерть. Тепер же, серед мертвого спокою та тиші, старий Лемішка став віч-у-віч з своєю думкою про домовину.

Одного ранку Трохим устав з ліжка, і ноги в його заточились так, що він мусив притулитись до стіни.

– Що це з тобою? – спитала Улита.

– І сам не знаю! вчора горілки я і в рот не брав.

Трохимів голос став слабкіший і тихіший удвоє і трохи

трусивсь.

– Чи не слабий часом ти? – питала жінка.

– Ні, в мене ніщо не болить, – одказав ще тихіше Лемішка. – То вже, певно, приходить мій час… Старий я став, От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схилив голову. Голова в його трохи заморочилась.

– Пошли лишень таки зараз за священиком та за Якимом, – промовив ще тихіше Трохим.

Улита послала наймита за священиком і за сином, а сама плакала. Лемішка нездужав тільки раз на віку, на тридцять п’ятому році свого життя. Слабість його дуже вразила її серце.

А тим часом, поки прийшов священик і син, Лемішка вже ходив по дворі, як і передніше. Тільки міцний його голос став багато слабкіший і тихіший та ноги обважніли.

– Висповідайте мене, панотче. Здається, мені час збиратись у далеку дорогу.

Священик висповідав його й запричастив. Трохим вийшов у світлицю спокійніший і бадьорніший. На серці йому стало очевидячи легше. Улита подала закуску, пляшку горілки, пляшку наливки. Всі сіли за стіл, випили по чарці. Священик і Яким почали звичайну деяку розмову і силкувались заспокоїти старого. Швидко й сам Лемішка, випивши чарку, почав тихим голосом розмовляти. Тільки він одразу спав з лиця, щоки осунулись нижче, два зморшки на щоках стали глибші, очі потягло трохи під брови, руки почали труситись.

Улита Сидорівна попросила священика зостатись на обід. Лемішка за обідом їв мало, одначе підкріпився і повеселішав. Всі силкувались його втішати, розважати, розказували про деяких старих довговічних людей, відхиляли думки од смерті. Швидко потім всі вийшли з хати і посідали під причілком, котрий виступав у садок. Хазяйка винесла пляшку з вишнівкою. Довгенько вони сиділи, випивали по чарці й балакали. Ясний день, година, здорове повітря, зелений садок – все те наводило на душу спокійні, несмутні думки.

Священик пішов додому. Лемішка забажав подивитись на свого унучка, одначе не згадав про Зосю ні одним словечком. Сама Леміщиха швиденько побігла за дитиною. Лемішка пішов по саду, а Яким сидів на призьбі, не зводячи з його очей.

Неміцними ногами чвалав Трохим стежкою по саду. Сонце кидало вечірнім промінням у бік яблуням і грушам і пронизувало наскрізь кожну гілку. Нанизу, між вербами, було видко млин, а з двору виглядали всі забудування. Лемішка окинув хазяйським оком всю оселю. По всьому було видко, що його хазяйське око не дрімало на старості літ. Скрізь був лад, чистота; все добре держалось, все лагодилось. Повітки не світили кроквами, дубові комори стояли просто, не перехнябившись; хата була вшита новими куликами.

Нанизу млин крутив усіма колесами. Проти сонця на темних колесах дуже ясно блищали нові приставлені лопатні, хапаючи за кожним покрутом колеса лиснючу воду та срібні проміння сонця. В одчинені двері миготіли нові товкачі ступ та валюш. Коло млина вештались люде, зносили з возів мішки млива, пірнали в темряву дверей і знов виринали, вертались до возів. Завозу стояло дуже багато. Через греблю сновигали проходячі люде. Робота кипіла; млин стукотів, гуркотів, як і передніше. А в садку тихо плинула жизність: там наливалися яблука, груші, вже одрізнялися од листу, були примітні для очей й стиха гнули рясне гілля додолу; там цвіли квітки, підганялася вгору трава, готова під косу. Одні дуже старі дерева в саду, однолітки самого Лемішки, нагадували йому, що не все на світі віковічне.

«Цей рік, надісь, буде останній рік мого живоття… – Та думка не випадала в його з голови. – Надбав я всякого добра; засадив я садок, загатив греблю, збудував млин. Мої комори повні всякого добра. Я орав і сіяв, торгував, продавав: мої скрині повні грошей. Свого сина я вивчив і довів до розуму й до пуття; та чогось душа моя смутна й сумна… Кому дістанеться оце моє добро після моєї смерті? Чи моє плем’я їстиме овощі з мого саду? Чи мої онуки топтатимуть ці стежки, котрими я теперички ходжу? Я закладав комори й хату з віковічного дубового колоддя на два або й три людські віки. Хто ж покористується моїм добром?»

Тим часом Леміщиха принесла унучка і подала Трохимові. Старий легесенько взяв дитину на руки і поніс попід яблунями. Спокійно й мовчки лежала дитина і все лупала та зиркала вгору оченятами, з котрих починала вже визирати іскра людської душі. Над її оченятами вгорі колихавсь зелений лист, а між листом висіли пучки груш та яблук. Через гілля блищало високе синє небо. Пташки тріпались, пурхаючи з гілки на гілку, з дерева на дерево і плутаючись в гущавині. Дитина роздивлялась на невиданий зроду вигляд, а сивий дід тішився його личком, його маленькими ручками. Леміщиха стояла оддалеки і слідкувала очима за ним.

«Мій син, мій й унучок, та невістка – ворог мій, – ішла далі думка Леміщина. – Вона одняла в мене мій рід, моє плем’я, мого сина, моїх унуків, вона своїми руками загребе мої гроші, переведе, прогайнує моє добро, добуте кривавицею. А синові на думці чини та хрести».

– Хто ж пом’яне нас, стара, як ми помремо? – промовив він вже голосно, наближаючись до жінки, – хто помолиться за нас богу? Чи довго пак пам’ятатимуть наше імення наші унуки, що ми з тобою жили на світі і надбали для їх усякого добра? Чи, надісь, затопчуть ногами й нашу пам’ять, щоб і сліду нашого не зісталось…

Улита Сидорівна, не розуміючи переднішої думи чоловіка, сама не знала, що йому відказати, і мовчки дивилась на його.

– Запишімо, стара, частку грошей на церкву, щоб нас поминали, щоб нас записали в субітник. Купімо ми за живоття великого дзвона у собор, щоб хоч дзвін нагадував нашим дітям і унукам про нас і довго дзвонив на все місто про нашу пам’ять. Нехай говорить людям, що колись жили на світі Трохим Лемішка і жінка його Улита… Нехай хоч дзвін голоситиме за нас до бога.

– То й купім. Доволі всього зістанеться й дітям.

Тихо вертався Трохим до хати поруч з своєю старою.

Вид в його був зовсім спокійний. Його суворі очі, насуплені брови і ввесь обвід лиця світився добрістю і ласкавістю, неначе після молитви або якогось доброго вчинку. Мала дитина ссала кулачок і повертала оченятами на всі боки. Сонце світило вже тихим вечірнім світом. Наймички носили воду, лагодились варити вечерю. Наймит зловив порося і, держачи ніж у руці, волік його на заріз.

– Тарасе! – промовив тихим голосом хазяїн, – пусти порося! Нехай воно росте!

В загороді стояв товар, що вернувся з череди. Непорушно лежали коло ясел товсті воли, ремигаючи. Декотрі поклали рогаті голови на тин і дивились в двір.

– Улито! Не продам я цього товару до різниць, ради цього дня. Нехай ці воли зістаються живі. Треба їх попродати людям до плуга.

Почування близької години смерті, години, коли треба було покинути цей світ, розжалобило міцну душу Леміщину.

– Чом та невістка не вертається до нашої хати? – промовив сам до себе Лемішка. – Чи вже ж вона хоче прийти до моєї господи тим слідком, що понесуть мою домовину?

– Бо якби таки пішов та гарненько попросив… – почала Улита.

– Просити, й хилитись, і кланятись, та намагатись я нікому не буду… Одна смерть хіба нахилить мою голову. А схоче перебратись до нас, – про мене, хоч і зараз. Скажи їй так од мене, коли хочеш вволити мою волю і моє бажання.

Леміщиха передала слова Лемішки синові.

– Швидше загину в цім жидівськім смітнику, ніж перейду знов до Лемішки; до загину тутечки ладна сидіти! От що! – одказала Зося Якимові. – Коли старий хоче щось нам уділити, то нехай передасть нам сюди.

Зося сподівалась, що вона недовго-таки житиме на смітнику. Вона сподівалась недалекої смерті старих і з нетерплячкою цього ждала.

Лемішка пішов до протопопа, записав півтори тисячі карбованців на дзвін і дав сто карбованців на пбмин душі своєї й жінчиної «со чади». Швидко сторгували майстрів, швидко лився великий дзвін. Все місто загомоніло про Лемішку, про дзвона.

– Поспішайте, майстрі! лийте мерщій дзвона день і ніч! – просив Лемішка. – Нехай моїм дзвоном задзвонять по моїй душі.

А тим часом, щоб вилився голосніший дзвін, пустили брехню, що старий Лемішка несподівано вмер. Перший прилетів до Леміщиної хати старий Пшепшинський і невимовно здивувався, стрівши Лемішку на самім порозі хати. За ним слідком вшелепавсь дяк в двір з псалтирем під пахвою, потім диякон…

– О, голосний буде мій дзвін! – зареготався Лемішка, частуючи свата і церковний причет.

– Ото ж певний знак, що ви, сватуню, будете ще довго-довго животіти, – говорив Пшепшинський солодким голоском.

– Та, либонь, не всі люде будуть цьому раді! – одказав Лемішка. – Чи не прибігла часом моя люба невісточка? – подумав він.

Одного тижня заворушилось ціле місто. Дзвона привезли і поставили коло дзвіниці. Дітвора сиділа кругом дзвона, повитріщавши оченята. Всі збирались на цвинтар дивитись на дзвона. Після служби протоєрей покропив дзвона і поблагословив тягти на дзвіницю. Ввесь цвинтар був залитий народом. Лемішка стояв коло самого протопопа, в синьому суконному жупані. Коло його збоку тулилась Улита. Сонце ясно освічувало сотні чоловічих і жіночих голів. Швидко потягли і почепили дзвона на його місці. Всі дзвони здавались проти його малими його дітьми. Вся громада ущухла і ніби замерла. Всі ждали першого благовіста; всім хотілось почути, яким голосом зареве здоровий дзвін. Діти пороззявляли роти і повитріщали очі на вікна дзвіниці. Тільки високо на дзвіниці була, чути, як голосно командували чоловіки, заряджував рядчик.

– Вже! – гукнув хтось на дзвіниці. – Вже, вже! почепили! – зашепотіли всі люде, і заворушились сотні голів, як та комашня. Всі насторочили вуха.

Коли це вдарили в новий дзвін раз, другий, третій… Рівно, плавко, голосно полився голос над цвинтарем, над містом. Мідь ревла і дзвеніла, аж хрест трусивсь та хилитавсь на дзвіниці. У всіх людей заворушились руки. Всі хрестились і молились.

– Трохи не такий дзвін, як у Києві в Лаврі…

– Якраз такий, як в Софії, на Старому Києві…

– Ні! буде такий, достоту, як в Братському на Подолі або в Михайлівському у Варвари.

Такі слова було чути скрізь на цвинтарі.

Всі люде розходились, молились за Лемішку, поминали його на ймення так, що декотрі ті слова долітали до його вуха. Лемішка стояв поважно. Добром світилося його лице, а Улита стояла, згорнувши руки, мов преподобна, наче й вона вже присвятилась.

– От тепер і вмирати не страшно! – промовив Лемішка до жінки. – Будуть за нас люде пам’ятати, будуть поминати і молитись за наші душі.

Протопоп попросив Лемішок на громадський обід у титареву хату. Лемішка з жінкою сиділи коло духовенства на пошановних перших місцях. Всі їм дякували, всі їх частували, всі очевидячки їх поважали. Тільки було й мови за обідом, що про дзвони. Один Яким сидів насупившись, мало випивав, мало балакав. Йому шкода було потрачених на дзвін батьківських грошей, що мали бути колись його грішми. А Зося сиділа дома і, почувши нового дзвона, аж стурбувалась: почала бігати по хаті і клясти нового дзвона і свого тестя Лемішку.

Почалася осінь. Почала спадати спека. Помалу гасло гаряче проміння сонця, стиха згасало живоття Лемішки. Його ноги слабшали, в очах темнішало, і зір ніби згасав; голова стала зовсім сива, аж біла; стан дуже зігнувся. Лемішка завсіди сам дивився за всім, доглядав, тупцяв коло всього, хоч його душа вже почувала, що йому не їсти взимку овощів, що вродили рясно влітку в його садку.

Одного ранку Лемішка ввійшов у пекарню і попросив води вмиватись. Голос його зовсім опав, його ноги заточились під ним. Трохим, як старий дуб, похилився на стіл, потім на лаву. Наймички злякались, наробили крику. Прибігла Улита Сидорівна. Лемішка лежав на лаві, жовтий, як мрець, з заплющеними очима. Всім здавалося, що він вже неживий.

Через хвилину він розплющив очі, просив усіх тихим голосом не турбуватись. Його перевели в світлицю і поклали на ліжку.

– Улито! – насилу промовив вій. – Попроси зараз священиків. Я хочу маслом соборуватись.

Улита Сидорівна швиденько розіслала слуг до священиків, розпочала варити обід і готувати все на маслосвяття. Швидко потім в світлиці завешталось духовенство. Паламарі вбирали в ризи міських священиків. Перед образами в кутку і на столі, в руках у священиків позасвічували воскові свічки. Серед хати стояв застелений білою скатертю стіл. На столі стояло дві великі миски з пшеницею. В одній по пшениці було натикано сім свічок, а в другій стирчали квачики з скалочок, обмотаних білою ватою.

Священики стояли рядом коло стола і правили маслосвятіє. Дим з кадильниць розходився клубками по всій хаті і стояв хмарами попід стелею й сволоками. Вікна й двері були одчинені. В хаті і в сінях товпивсь натовп людей. Лемішка, старий, сивий, аж білий, в білій сорочці, з розстебнутою пазухою, сидів на канапі. Подушка стриміла за спиною, одначе він не доторкувавсь до неї плічми і сидів рівно. Йому не хотілось перед людськими очима стогнати, хилитися од слабості. Його бліде лице ще більше осунулось, обважнілі віка були спущені додолу. Він кріпився для людського ока, хоч сива голова хиталась вже і просилась на вічний покій.

Улита стояла коло священиків, дивилась заплаканими очима на образи і все хрестилась. Поруч з нею стояв Яким, спокійний, задуманий, а коло його стояла Зося. Очі в Зосі були обернуті на вікна. Для неї був важкий той церковний обряд. Вона прийшла, щоб тільки одбутись од людського нарікання. Ще більше збиралося народу. З усього міста зійшлися старці; діти заглядали в вікна. Ще густіше пішов дим з кадильниць, ще голосніше заспівали дяки. Деякі молодиці стояли заплакані.

Все в хаті дуже нагадувало похорон. Недоставало тільки домовини, та мерця, та жіночого голосіння. Важкий, сумний обряд маслом соборування, нагадуючий про близьку дорогу на той світ, наводив сумні думи на поморщене чоло Трохимове. Ні разу не підвів він очей, не глянув на гурт людей, що стояли лицем до його лиця. Священики по черзі підступали, помазували його оливою, ніби неживого.

Скінчилась одправа. Народ, молячись, повиходив з хати. Священики порозбирались. Трохима поклали на ліжку. Духовенство й гості загомоніли й забули навіть про недужого.

Блиснув промінь сонця в вікно, впав на лице Лемішки, і ввечері Лемішка оддав богу душу тихо, спокійно, ніби заснув. Все своє добро він одказав синові, просив його доглядати й не покидати до смерті матері. Пізньою добою, на тім самім місці, де столи стояли з обідом, де гомоніли гості, там лежав небіжчик Лемішка. В головах стояли ставники. Перед образами дяк читав псалтир; по закутках, сидячи, куняли баби, а в одчинені вікна дивились в хату ясні зорі з далекого синього неба, з далекого невідомого краю…

Почало на світ благословитись. Сонце кинуло з-за гори перший промінь; на дзвіниці собору задзвонили по душі Трохимовій. Голосно й жалібно гув новий дзвін над містом, довго розливався його гук, коли вже затихли другі дзвони. Подали дзвони по всьому місті звістку про Трохимову смерть. Люди збиралися до Леміщиної хати; входили і виходили з хати од ранку до вечора, од вечора до ранку, всі молились і поминали душу небіжчика.


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 269 – 277.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 31

Модифіковано : 12.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.