Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Причепа / 13. Смерть Улити

Причепа

13. Смерть Улити

Іван Нечуй-Левицький

– Піди, сину, та запроси сім священиків, – говорила Леміщиха Якимові, – поклич багато дяків і дияконів; позабирай цехи з усіх міських церков, та поховаймо твого батька гарно, як слід, по закону. Пошли, сину, під церкви та Позбирай всіх старців і вбогих людей, роздай їм милостину та запроси на обід. Твій батько жив і нажив; є чим пом’янути його душу.

Пішов Яким по місту, поїхав по сусідніх селах і запросив аж сім священиків. Задзвонили дзвони по всіх церквах; всі цехи понесли перед домовиною. За домовиною йшла незліченна сила народу. Позбирався на похорон увесь рід Лемішок, що не були в його оселі од того часу, як Зося перейшла до свекра. З великою процесією занесли Трохима передніше в собор, одправили там велику панахиду, а потім поховали на цвинтарі коло церкви.

По широкому Леміщиному дворі були розкладені дошки, поставлені столи для старців і вбогих, а в хатах обідало духовенство, рідня і всі знайомі гості. Вже пізньою добою, встаючи з-за стола, заспівали ще раз «Вічную пам’ять» Трохимові, – і понеслася та «Вічна пам’ять» по всій оселі його, по всій державі, де він жив і працював, садив і сіяв, понеслася та сумна пісня і по садку, і по огородах, де колись ходила його хазяйська нога, дивилось його хазяйське око. Ще раз нагадала та пісня, що вже нема господаря в господі, що він усе, все покинув і пішов у якусь далеку, невідому сторону.

Зараз після похорону старого Лемішки Яким перейшов в батьківську хату. Зося почувала себе щасливою і була зовсім незасмучена. Старий Лемішка лежав у ямі; земля надавила йому груди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не загадував нічого. Вона вважала на себе тепер, як на справдішню господиню в господі. Давня її дума, давні мрії тепер справдились: і хата, і сад, і оселя, й млин, і гроші – все те було вже в її руках. Одного вона не могла перенести – гудіння того дзвона, що небіжчик Лемішка купив для собору.

Ще не минули сороковини по Трохимовій смерті, а його господу вже руйнували і перероблювали. Зося всім верховодила; вона хотіла з стародавньої, простої хати зробити гарненький міський дім. Незабаром майстри викинули стінку між старою світлицею і кімнаткою і зробили з неї одну просторну гостинну. Малі вікна й двері були попрорубувані й побільшали; з сіней була перероблена хатина й сінці.

В хатах був уже новий чистий рівненький поміст. З старих хат вийшли просторні, панські покої. Здорові вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами. В хатах скрізь була розставлена європейська мебіль. З двадцять старих образів було винесено до пекарні. Покойова дівчина ходила чисто вбрана. Всі звичаї були вже міські: вранці пили чай, обідали пізно. Мала Якимова дитина вже бігала по хаті, убрана, як лялька, а друга лежала в колисці. Сам Яким розмовляв з Зосею хоч каліченою, але польською мовою. Малу дитину Зося заборонила пускати до пекарні, між наймичок, щоб воно не зучилось говорить по-мужицькій, цебто по-українській.

Улита Сидорівна заправляла ще всім хазяйством, – і млином, і садком, і худобою, і птицею. Яким ходив до канцелярії; він не мав часу навіть на все в домі звертати увагу; а Зося була дуже рада, що мати так добре скрізь увивалась та справувалась. Тільки швидко стара мати запримітила, що їй дають усю волю клопотатись, та не дають волі користуватись усім добром. Швидко вона побачила, що на старості літ вона стала ніби наймичкою в своїх дітей, а не господинею в своїй господі.

Надходили різдвяні святки. Улиті приснився сон, ніби вона сама сидить у давнішній світлиці, яка вона була ще передніше. Коли це рипнули двері: в хату ввійшов старець, обвішаний торбами. Вся одежа на йому була драна, вся в латках так, що не було на йому і місця цілого. Однією рукою він спирався на милицю, а другу простяг до неї і почав жалібним голосом просити милостині «христа ради». По його голосі Улита впізнала покійного свого чоловіка, але борода в його була довга та сива, аж біла, лице бліде, зчорніле, неначе припало землею. Голос був такий недужий, тихий, як був перед смертю. Він просив милостині таким жалібним голосом, як найбідніший, найостатніший старець.

Улита почала розказувати сон дітям.

– Ви б, мамо, не часто думали про покійного батька, – втішав її син. – А то ви все думаєте, а батько вам і сниться.

– Ні! не те, сину. Душа твого батька просить помочі з того світу. Я хочу поставити обід за душу небіжчика на третій день святок.

– Що ж то за обід? – спитала її Зося, котра не гаразд тямила, бо ніколи не бачила, як справляють обіди на селах.

– Треба запросити духовенство, та покликати старців і вбогих людей, та одправити велику панахиду, а потім поставити обід.

– То це такий обід, як справляли по батькові похорон? – спитала Зося.

– Еге! дійсно такий, – одказала мати.

– Але ж тоді ми нагодували душ сто самих старців та всяких людей, душ з тридцять попів, дяків!.. – крикнула Зося.

– Еге! – одказала мати.

– Яка ж буде користь душі небіжчиковій, як ми нагодуємо сто ледарів і дармоїдів? – промовив Яким, котрому теж не дуже бажалось справляти обід.

– Яких же дармоїдів! Чи можна ж так звати божих старців?

Яким трохи не прохопивсь, що ставити обід – все одно, що купувати дзвони. Самі зуби якось зціпились і ледве вдержали його язик. Щоб не розгнівати старої матері, він почав вговорювати її, щоб одкласти обід на літо.

– Тепер, мамо, зима. Хати наші не богзна-які великі. Де ми будемо садовити тих старців? А прийде літо, можна буде й обід варити надворі в золійниках, і людей садовити в дворі або під причілком.

– То треба ж хоч панахиду одправити! щоб хоч принаймні заспокоїти душу небіжчика, – промовила Улита, – не ми заводили закони та звичаї, не нам їх і визаконити., Та й люде гомонітимуть.

– Панахиду… можна й одправити, – насилу вимовила Зося, щоб не розгнівити матері.

Вже надходив третій день свят. Улита веліла розчиняти і хліб, і печиво паляниць, і печиво книшів, і пироги; веліла різати двоє гусей, порося…

– Мамо! нащо ж ми будемо так багато напікати й наварювати? Це ж не обід, а тільки панахида. Дамо духовенству закуску та й годі! – вговарювала Зося. – Адже ж їм, надісь, треба гроші платити.

– Про мене, порядкуйте вже ви самі! – промовила з серцем мати. – Не без того, щоб і сякі-такі родичі не прийшли, щоб і старець який не попросив хліба.

– Не сердьтесь-бо, мамо! Їй же богу, я кажу правду! Доволі буде книшів та пирогів.

Наймички спекли одно печиво книшів і пироги.

Цілий вечір сльози душили Улиту в грудях. Вона вже не насмілювалась сама порядкувати.

На другий день уранці син згадав про панахиду і пішов до церкви, щоб запросити священиків. Улита заслала в світлиці стіл, поставила на столі мисочку з книшами, яблуками й пирогами, як звичайно поводиться, і кинулась готувати закуску. Ключі були в невістки, а невістка ще спала. Улиті чогось здавалось, що вона ніби в чужому домові задумала справляти панахиду. Розійшовся по хатах сумний голос панахидних пісень та смутної одправи і страшно вразив Зосине вухо. Вона веліла мерщій попричиняти всі двері.

Духовенство, зачувши про обід і згадавши про ті розкішні, багаті обіди, що колись бували в небіжчика Лемішки, – з усього міста зібралося на панахиду. Голосно загули здорові голоси «Вічную пам’ять» Трохимові, і в перероблених хатах вже давно його пам’ять стала тільки згадкою. Нішо не нагадувало в нових світлицях про старого Лемішку. Одна тільки Улита в темному горсеті, в темній спідниці, з богомольним видом, заплаканими старими очима, нагадувала про небіжчика, господаря тієї господи.

Духовенство сіло за стіл. Паламарі й дяки були одрізнені од священиків, як козлища од овець, і пішли закушувати до пекарні. Улита Сидорівна звеліла давати закуску. Закуска була бідненька. Зося не звеліла напікати багато пирогів. Повбирані гарно й по-панському наймички бігали, розставляли тарілки, розкладали ножі, виделки. Все було чисто на столі, по-панській, та трапеза була вже багато скудніша, ніж як було колись передніше за старих хазяїнів.

З маленького, гарненького графинчика, маленькою чарочкою духовенство випило по чарці, і… горілки зосталось трошки на дні. Всі взяли по пиріжку – пиріжків зосталось зо два, зо три. Пиріжки були малесенькі, так що декотрі диякони клали їх в рот, не перекусюючи. За пиріжками подали смажені карасики, дуже смачні, смажені на сметані, але всім досталось тільки по одному карасикові. Випили потім по чарці наливки, а більше пляшок не приносили.

Зося не звеліла подавати багато пляшок на стіл, щоб духовенство довго не засиджувалось. Всі батюшки навіть не йняли віри, щоб на тім закуска скінчилась; всі сиділи, балакали, сподівались тривного та довгого обіду. Одначе ж за обід не було й натякання. Минула година. Вже гості потомились, балакаючи. Голод страшно нагадував про обід. Всі пам’ятали давні, ситі обіди і… не вставали з-за столу. А обіду не було, та й не було. Протопоп таки не витерпів і спитав Улити: «А що обід, не готується?»

Улита замішалась, заметушилась і, запикуючись, промовила: «Вибачайте! я… невістка… не встигла…» З тими словами вона встала. За нею встали і всі гості, котрі тільки за столом поцокали виделками об порожні тарілки та й пішли голодні додому.

– Еге-ге! – гримали священики. – Вічна пам’ять старому Лемішці й його обідам! В цім дому щось іншим духом тхне. Невістка навіть не вийшла з своєї кімнати помолитись за душу небіжчика!

– Полька! – загомоніли всі. – Недурно ж тут й наймички вже цвенькають польською мовою.

В пекарні паламарям було ще гірше. їм дісталось по пиріжечку. Вони вхопили по пиріжечку, а на тарілці, неначе на сміх, зістався тільки один і єдиний пиріжок.

– Давайте будемо вимірятись: кому достанеться оцей пиріг? – сміялись та глузували дяки.

Соборний паламар, дуже спішний та жвавий, похопився і загріб той пиріжок своєю здоровецькою п’ятірнею.

Зачувши про обід, сила старців кинулась до Леміщиного двору. Яким звелів заперти двері і подавати їм по шматку хліба. Довго вертілись старці попід хатою, не тямлячи, чом їх не просять на обід в господу, де недавно ще так привітно їх приймали такими братерськими щедрими обідами та ситими потравами.

Улита за обідом нічого не їла. Прийшов вечір – вона й не вечеряла. Її душа була смутна, серце неспокійне. Її думка ніби підказувала, що така панахида не піде за душу небіжчика, що бог не прийме її, що не буде полегкості душі на тім світі через такі поминки. Цілий день з думки її не виходив у неї той сон, те смутне обличчя, та драна одежа, ті торби, той Трохим, що приходив до своєї господи, ніби прохач, прохати милостини. Душа її турбувалась, аж мучилась і боліла за чоловікову душу.

Другого дня вранці Улита встала з постелі ще смутніша. Вона завважила, що не вона вже хазяйка в своїй господі, що вона не сміє спекти й зварити, взяти і дати, як би їй бажалось.

– Чого це ви, мамо, плачете? – питав син. – Настане літо, поставим за батька великий обід, як і давно колись ставили за живоття покійного.

– А чи добре ж буде його душі ждати там, на тім світі? От і цієї ночі снився мені твій батько. Йду я ніби до церкви в неділю; приходжу на цвинтар, розв’язую хустку і починаю роздавати старцям пироги та гроші. Коли дивлюсь – між старцями стоїть твій батько. На йому свита ще поганша, торбів – ще більше. Його лице ще чорніше; насилу я впізнала його! Він упав мені в ноги і жалібним голосом просив милостини. Я поклала йому в руку пиріжок. Коли дивлюсь – рука чорна як земля, тіла нема, самі тільки кістки. Тоді він підвівся, взяв мене за руку й повів. От ідемо ми вже ніби з церкви додому, приходимо до греблі. Гляну я на воду – греблі немає, тільки млин стоїть і меле на всі колеса, а через воду лежать кладки, перекинуті з каменя на камінь. Під кладками вода реве, клекоче. «Йди за мною», – промовив до мене небіжчик. «Не піду! боюсь», – кажу я. «Йди, не бійся», – промовив він, осміхаючись, і повів мене через хистку кладку. А вода аж кипить під кладкою, сипле бризками мені під ноги. Глянула я вниз, голова моя заморочилась, і я прокинулась…

– Ви б, мамо, не думали багато про батька! Що думаєте, те вам і сниться.

– Ні, сину, душа його просить помочі, аж намагається. Треба найняти сорокоуст.

Найняла Улита сорокоуст, понесла під церкву милостину, роздала старцям деяку одежу покійника, і душа її втихомирилась. Чоловік перестав снитись.

– Коли б ви знали, що за вас і за нашу паню сьогодні говорили на ярмарку? – дзигоріла наймичка-лепетуха, чухаючи язик об свої зуби.

– А що ти там чула? – питала Улита.

– Та там розказували таке, що й казати якось ніяково: казали, що як прийшли до нас священики опівдні, то ніби ви й молодша наша пані ще спали… А священики прийшли та покропили вас на ліжку свяченою водою, а потім пішли з кадилом та водою далі по хатах і застали молоду панію в купелі, покадили кругом купелю та й вернулись до світлиці і почали правити панахиду… І господи! та там верзли таке, чого вже й не було! Не знаю, чи говорити вже, чи й ні?

– Та що ж таке? Говори вже, коли почала.

– Та як почали нібито правити панахиду, то ніхто й не вийшов до світлиці. А як сіли попи та дяки за стіл, то й не було чим душі покійного хазяїна пом’янути! Бо, кажуть, ніби молода пані все позамикала і ключів вам не дала, ще й вилаяла. А попи й дяки постукали заграничними видельцями по німецьких тарілочках та з тим і пішли. І обіда ніби людського не поставили! Та так сміються з вас, та докладають, що ви зробились на старість ляхівкою і що молода пані всім верховодить, а про покійного хазяїна вже навіть забули. їй-богу, не знаю, чи казати, чи ні?

Леміщиха мовчала.

– А як почали старці сходитись на обід, і то їй-богу, й присяй-богу, і побий мене святий хрест! говорили, буцімто молодий пан звелів спустити з ланцюгів собак і цькувати тими псами нищих; і своїми власними руками запер сінешні двері. Їй-богу і присяй-богу! божусь, і присягаюсь, і буду землю їсти, що це не я вигадую брехні, що говорили так!

Леміщиха через силу на ногах стояла. Вона бачила, що все місто знає, що вона не господиня в своїй хаті, що вона на старості літ забула про покійного чоловіка, насміялася з бога, з священиків, з святих звичаїв, з душі небіжчика.

Людський поговір вразив Улиту в саме серце, показавши їй уявки лепетливим язиком наймички, що вона значить в хаті, в сім’ї; показавши їй уявки те, про що вона або зовсім не знала, або не догадувалась, все покриваючи материнським серцем та любов’ю. І стали різдвяні святки задля неї сумніші за будень.

А тут наближалась голодна кутя. Леміщиха хотіла справити кутю по старому звичаю, бо першої куті перед різдвом Зося не звеліла справляти, як поводиться між людьми; не звеліла наварювати й напікати, а узвар і кутю звеліла поставити на покуті в пекарні… За живоття Лемішки кутя й узвар ставилися на покуті в світлиці на столі, на зеленому сіні, а в куточку ставилось з півснопа пшениці, що згинала колос над горшками, понакриваними хлібом. Улита й тепер приставила стіл в куток і звеліла наймитові внести сіна та добрий пучок пшениці та жита, висмикнутий з стіжка.

– Що то буде, мамо? – спитала Зося в Улити, котра несла в світлицю добрий оберемок сіна і з півснопа пшениці.

– А хіба ж ви не бачите? Кутю треба поставити на покуті. Хіба ж ми не християни, чи що?

– Але ж, мамо, ви нанесете в хату сміття! – обізвався син.

– Сміття валяється на смітнику, – одказала мати і почала мостити сіно в кутку на столі.

– Мамо! в нас же завтра гості будуть, – промовила аж крізь сльози Зося. – Що ж вони скажуть, як побачать оте кубло! Вони ж мене обсміють!

… – Доволі й того, що і так глузують з мене люде, – одказала стара мати.

– Мамо! прошу вас! – озвався син. – Не робіть ви того! З кутею нічого не станеться, як вона постоїть до вечора в пекарні. Нащо нам держатись тих старих звичаїв? Доволі буде з нас того, що ви потрусите по столі трошки сінця та закриєте скатертею, як-от роблять наші панки й священики. Хіба ж священики робили б так, якби то було не по-християнській?

Син забрав з рук материних сіно й пшеницю, потрусив трошки сіна по столі, а решту одніс до кухні. Улита тільки махнула рукою, скривившись.

– Гляди лиш, сину! В нас садок, в нас сіно на леваді, в нас худоба… Мудруй лишень, та не дуже, щоб часом…

– Та що ж! Ми не оремо й не сіємо; товару в нас не багацько. Та мені, мамо, здається, що все те бабські забобони…

– Нехай здається, та не дуже! Вам, вченим, за все байдуже.

Настав святий вечір. Леміщиха згадала, як вона колись справляла кутю. Вона сиділа, схиливши стару голову, а перед її очима ніби уявки стала знов стара світлиця. Під образами стоїть стіл, застелений білою скатертею; перед образами горять воскові свічки, неначе в церкві, а по світлиці розстеляється синіми хмарками ладан. В кімнатах тихо; всі ступають легенько, всі говорять сливинь нишком. Один тільки господар промовить коли-не-коли слівце голосніше. От наймички готують вечерю, вносять свіжі білі книші, пироги, накладають на стіл усякого добра, аж одна паляниця спихає з стола другу, а пироги в мисках товпляться на купу, мов бджоли в улику. Вона розкладає по три книші в миски і одсилає наймичками вечерю до родичів, до баби-повитухи, а тут вони й самі присилають вечерю.

От поввіходили в світлицю всі слуги і разом з хазяїнами почали молитись перед образами і бити поклони. Потім всі сіли за стіл, а хазяїн на покуті на першому місці. Позгадували всіх родичів, випили по чарці з хазяйської руки і почали вечеряти тихо, повагом, мов святе діло сповняючи. Один Якимко гомонить тонким голоском, п’є воду, невважаючи на те, що хто нап’ється за вечерею води, той в жнива дуже хотітиме пити. Вже покликали мороза вечеряти, кинувши з ложки вгору, на стелю, кутею. Якимко передражнює і, сміючись, сам швиргає до стелі вареною грушею. Все те передумала Улита, дивлячись у вікна нової гостинної, де не було й сліду, й признаки старої світлиці, де молоді хазяїни й не думали, й не гадали про те, що тоді був «святий вечір».

Почався вечір. Наймички почали накривати стіл, ставити вечерю. Була й риба, була й кутя і узвар, та всього було трошки, все подавалось ніби видавцем. На тарілці лежала паляниця, покраяна тонісінькими скибочками. Ніщо не нагадувало про багату кутю, про достаток. Вечеря була дуже звичайна, ніби буденна, коротенька, без молитви, без народного обряду. Їх тройко сиділо за столом і вечеряло так, як і щовечора. Улита сиділа та сумувала. Перед нею все манячив давній багатий стіл, повний білих книшів, пирогів, пухких паляниць, манячила вся челядь навкруги стола, вся празникова обстава багатої куті. Сльози виступали через її довгі вії, висіли краплями на очах. Туга за минувшим видавила з серця її не одну сльозу. Вона згадала небіжчика, згадала всю свою родину, що одцуралась од неї через невістку, через сина, вона бачила себе чужою в новій сім’ї, в своїй господі. Хоч і було до кого прихилити голову, та не було до кого прихилити серця та осиротілої душі.

Тихо минула вечеря. Улита більш згадувала та думала, ніж вечеряла. Тихо сіли, тихо й встали. Діти пішли одпочивати, а мати вийшла до пекарні, винесла слугам по чарці горілки, почастувала всіх своєю рукою, сіла на лежанці і, дивлячись на їх, довго думала та згадувала про все минувше, при світлі воскової свічки перед образами. Вона не спала цілу ніч проти великих празників. Швидко вдарили з дзвін на утреню. Гук великого дзвона, справленого Лемішкою, здався їй голосом небіжчика, ріднішим і милішим за рідних дітей. Вона почвалала тихою ходою до церкви вдвох з наймичкою.

Повертались додому з «Ордані», пообідали, а духовні не приходили «з кропилом». Вже й день минав, вже духовенство пройшло по кутку, співаючи «Во Іордані», а до їх двора не завертало.

– Минає духовенство нашу хату, – промовила Улита Сидорівна. – Швидко й бог мине нашу оселю. Недурно ж ви повикидали старі, батьківські образи до пекарні.

І знову празник здався буднем для Леміщихи.

Настав вечір. Улита звеліла запрягти одну коняку.

– Куди, мамо, оце поїдете? – питав син.

– Поїду, сину, в гості до твого дядька Охріма та вп’юся на старості літ. Дядько родається зо мною і не цурається мене…

Поїхала Улита до Охріма. Там її вітали й приймали, як рідну матір. Цілий вечір вона розказувала та жалілась на невістку, на сина, на своє життя; розказувала про свої сни, про ту панахиду за душу небіжчика, що наробила їй сорому на ціле місто. Всі її слухали, всі жалкували за нею, всі гомоніли на невістку й сина, що не поважав старої матері, не шанував пам’яті батька.

Леміщиха привезла з собою своїх грошей, що зоставались у неї ще од покійника, і другого дня, на Івана Хрестителя, справила панахиду й обід за душу покійного чоловіка, як було слід по закону. Вона покликала духовенство з того містечка, напросила старців і вбогих людей, розставила столи і нагодувала нищу братію. На обід зійшлись близькі й далекі родичі; всі молились за душу покійного, всі його згадували, добрим словом поминали за обідом.

І здавалось Улиті, що всі ті слова старців і вбогих летять просто до бога, благають за душу її чоловіка, дають його душі покій. І її душа стала спокійнішою. Вже не снився їй той старець, що прохав у неї милостини і тривожив її душу.

Зажилась Улита в родичів. Не хотілось їй вертатись до господи, що стала чужиною, поки не поїхав сам Яким і не взяв її додому.

Минулись святки, почалися будні. Стара мати не цуралась роботи по-давньому: вона тупцяла і коло хазяйства, і по дворі, ходила до млина, розсилала на продаж борошно. Хазяйство ще держалось її старою головою, бо невістка паніла, син все сидів в канцелярії, а вернувшись додому, лягав по обіді спати і потім ввечері завжди сливе грав з урядниками в карти.

А тим часом унучок почав уже лепетати. Перші слова його дитячої мови були польські: така була воля його матері. Наймички мусили хоч не говорити, то принаймні закидати по-польській. Нянька не сміла до дитини й слова промовити інакше. Сам Яким давно вже в своїй сім’ї балакав по-польській.

Забавляючи довгими зимніми вечорами своїх унуків, Улита Сидорівна любила тихим старечим голосом співати дитячі пісні. Діти почали переймати од неї ті пісні. Зося сердилась і шепнула на вухо Якимові.

– Мамо! ви вже старі; чи не гріх же вам співати тих пісень? Нехай вже дівчата співають, а то й вам схотілось, – говорив син до матері.

– Про мене, то й не буду: може, й справді гріх!

І Улита перестала співати, а Зося не веліла і наймичкам співати українських пісень, щоб часом діти не почули й не вчились по-українському говорити й співати.

Настала весна. Зося почала і надворі, і в хаті руйнувати все по своїй вподобі. Під самим вікном росли на маленьких грядочках квітки: півонія, півники, лелія; високі кущі рожі, бузку, рай-дерева порозростались до самих стін. Одчинивши вікно, можна було доставати рукою квітки. Зося звеліла повикопувати всі чисто кущі, всі коріння квіток, звеліла поробити далеченько в садку кружала і туди попересаджувати кущі і коріння. Замість вузісіньких стежечок скрізь по садку розіслались широкі доріжки, посипані жовтим піском. Невважаючи на грядки, Зося зачепила доріжками частку огороду, де Леміщиха садила висадки цибулі й капусти й інші.

– Ви-бо й справді вже дуже широко розкидали ті шляхи по городі, – казала мати. – Огородина потрібніша в хазяйстві, ніж ваші широкі стежки. Де ж я тепер буду садити висадки?

– Хіба ж, мамо, в нас мало города?

– Та доволі, хвалити бога, але ж і тими шляхами не кіньми ж будемо ганяти! Попсували мені п’ять найкращих грядок. І навіщо було викопувати й квітки? Я їх садила своїми руками, кущі порозростались і прехороше цвіли під вікнами ! Ні, нехай-таки буде по-нашому!

Коло самої хати росли вишні й груші, як звичайно буває коло старосвітських домів. Зося звеліла повирубувати й повикорчовувати дерево.

– Це вже ви таке вигадуєте, що й купи не держиться! – знов сердилась мати.

– Коли ж, мамо, дерево вікна затуляє і зовсім сонце застує! Чи вже ж ви хочете, щоб дерево і в хаті поросло? Ми живемо мов у якихсь пущах та нетрях. Кущі незабаром поростуть перед самими дверима.

– Про мене! – махнула тільки рукою Улита Сидорівна.

Наймити повикорчовували вишні, що росли трохи не під самими стінами і пускали пагоння аж у призьби, і почали рубати груші. Груші були старі, добрі на овощ, родючі. Одну грушу посадив своїми руками небіжчик Лемішка.

– Якиме! чи ти бога не боїшся, що загадав оце збавляти садок, неначе якийсь ліс! З одної груші беремо чотири мішки груш. Ти пошанував би хоч те дерево, що садив твій батько, зараз як ми побрались.

Ніхто не вважав на прохання Леміщихи. Дві величезні груші впали на землю. Вийшла Улита з хати, глянула на те, тільки руки зняла та аж заплакала. «Бодай лучче б не садив небіжчик, коли діти так нівечать дерево! Швидко хату перевернуть догори дном», – промовила вона.

Од коріння старої груші, що посадив небіжчик Лемішка, зійшли дві молоденькі грушки. Улита Сидорівна звеліла їх викопати і сама посабла на могилі чоловіка: одну в головах, а другу в ногах.

– Коли поховають мене коло старого, то тільки й пам’яті про пас буде, що ці дві груші, бо в наших дітей, здається, швидко про нас і пам’ять зникне! – жалілась Улита Сидорівна сусідам. – І тепереньки як гляну на хату, на двір, то не пізнаю своєї оселі. Якби не бачила всього, що робилось та вчинялось перед моїми очима, то й заблудила б у своїм дворі і, надісь, минула б свою хату, мов чужу…

І справді, було трудно впізнати хату старого Лемішки серед розкішного квітника з широкими чистими стежками, що крутилися між зеленим дерном.

Невважаючи на стару матір, на її старосвітські звичаї, Зося вже почувала себе господинею в оселі Лемішки, побачила себе на самім березі того щастя, того бажання, якого можна було досягнути, живучи в невеликому місті, серед незначних людей. Її місія, як колись казала Люцина, вже доходила до кінця. Зоставалось тепер користуватись усім батьковим добром та надбанням, жити, як душа забажає.

Одного коника й повозочки було вже Зосі мало. Вона справила повозку на ресорах і держала пару добрих коней, погонича вбрала в городську чемерку і в широченні шаровари. Було пролетить вона по місті, – всі жиди очі повитріщають, всі пани задивляються. А погонич ганяє коні та котить, аж грязюка летить на два сажні по обидва боки!

Насправляла Зося суконь, яких ні в кого не було на ціле місто, вбиралась, як кукла, вичісувала коси, накручувала локони по останній моді. Всіх міських дам вона присадила до самої землі, всіх заломила своєю красою, своїм убранням!

Тим часом стара Леміщиха все кволилась, та кволилась, та кородилась то на голову, то на спину: восени злягла, а потім швидко вмерла.

Пішов Яким до протоєрея просити на похорон.

– Як дасте десять карбованців, то піду поховаю вашу матір і випроводжу аж до самої ями, – сказав він, пригадуючи не дуже давні поминки по старому батькові.

Яким одлічив десять карбованців і поклав на столі, дивуючись: ще ніколи духовенство не торгувалось ні з ним, ні з його покійним батьком.

Пішов Яким до диякона.

– Як дасте п’ять карбованців, та ще й зараз, то піду ховати вашу матір.

Яким знов здивувався, одначе мусив витягти з кишені і покласти на стіл п’ять карбованців.

Тільки що вийшов він за ворота, стрічає дяка.

– Прийдіть, будьте ласкаві, читати псалтир над матір’ю.

– Чи з своєю закускою приходити? – промовив дяк, хитаючись на ногах, – три карбованці за псалтир, а то з місця не рушу! – промовив дяк, ледве стоячи на ногах.

Яким тоді тільки догадавсь, що всі злостують на його за панахиду, коли вони пішли од його додому не нагодовані гаразд і не п’яні.

Один титар видав з церкви сукно й ставники без грошей, звелів кільки раз дзвонити по душі, – це за того великого дзвона, що Лемішка справив у собор.

Вже не сім священиків ховали Леміщиху, як ховали колись Лемішку; не всі цехи несли з усіх церков, – ховали Улиту Сидорівну дуже просто: один протопоп з дияконом та з дяком. Вже не збирались на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, – зійшлися тільки ближчі сусіди, з’їхалися родичі та декотрі знайомі небіжки. Йдучи за домовиною, всі молодиці згадували, як колись ховали Лемішку, який похорон, який обід справляла стара за його душу; всі гомоніли на невістку, на сина, що ніби випихали з хати матір у домовині на гробовище.

Поховали Улиту коло могилки покійного Лемішки: між тими двома грушами, що Улита Сидорівна посадила своїми руками.

Невеличка купка людей вернулася на обід до сина: кільки душ духовенства, кільки душ родичів та близьких сусід. Як велике диво, всі побачили сльози на очах у Зосі і зачудувались. Вона була рада смерті старого тестя, але щирими слізьми плакала за свекрухою.

– Вона була мені за рідну матір, – промовляла Зося до гостей, котрі одначе їй не дуже-то йняли віри, – вона ніколи не покидала мене, жалувала нас й була доглядачкою наших малих дітей, доглядала всього хазяйства, не вразила, не зобідила мене ніколи й словом!

Зося говорила од щирого серця, під виливом свіжої втрати. Вона забула на той час навіть про міщанський рід небіжки та її простоту. Вона добре тямила, що втратила добру хазяйку, досвідний господарський розум старої людини, посидящу женщину в хаті і люблячу матір, на котру можна було у всьому здатись і ніколи не каятись.

Обід був чималий. Смачних та тривних потрав було багацько. Духовенство вийшло з-за стола неголодне й напоєне. Зося звеліла зумисне поставити перед дяком здорову пляшку горілки. Дяк, як побачив, так і простяг руки, щоб ніби обняти її і пригорнути до серденька; а навпісля мовчки наливав горілку в шклянку і так дудлив за обідом, що після обіду не зміг до ладу й заспівати «Вічную пам’ять».


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 277 – 291.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 33

Модифіковано : 12.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.