Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Причепа / 14. Зося панею

Причепа

14. Зося панею

Іван Нечуй-Левицький

Забувають діти рідного батька й матір, а Зося швидко забула нерідних батьків. Одначе же молоді хозяїни побачили, що втрата матері була великою втратою в господі. Зося не любила дрібного клопотливого хазяйства, не любила швендяти до комори, видавати, лічити і про все пам’ятати. А теперечки довелось їй самій всім клопотатись: і хазяйством, і дітьми, й наймичками. Яким ходив на службу і не дуже доглядав усього. Він ставив вище за все свою службу, а найбільше – чини. Швидко виявилось, що в господі не стало вважливого, за всім слідкуючого ока.

Раз полаялись наймити й наймички і почали виказувати одні на одних. Одна наймичка прибігла до Зосі і просила її швидчій заглянути в пекарню. На полиці під горшком вона знайшла шматок сала і десятеро яєць і показала нишком на другу наймичку.

– Що то за сало лежало на полиці під горщиком? – питала Зося в тієї наймички.

– То я так поклала. Щоб я таки вкрала! Та нехай мене святий хрест поб’є! Я не така, як та поганка, що носить сіль та пшоно до своєї матері, а раз з своїм Тарасом (наймитом) винесла півмішка борошна з комори.

Почалася лайка, та сварка, та трохи не бійка між слугами. Виявилось, що наймит виносив з комори, що хотів, а наймички брали потроху всякої харчі. Тарас доказав, що сам мірошник сливе щоночі переносить до шинкарки Берчихи по мішку пашні. Наймички плакали, наймити лаялись.

– Цур їм! Кинь ти розправу з ними! – кричав Яким на Зосю, – бо таки нігде правди діти: найбільше винна ти сама, бо не доглядаєш усього добре. Адже ж при матері того не було!

– А ти хіба не винен, що ніколи і в млин не заглянеш? Я тобі не ключниця! я не буду тобі глядіти курей та свиней, лічити крашанки чи що там.

– Найми ключницю, то й вона буде те саме робити, що й наймички, буде одникувати од роботи, ще й крастиме. Треба тобі-таки самій піти і до комори, і по огороду, і частіше заглядати в горшки…

– Спасибі тобі за добру раду, – я це давно чула ще од твого покійного батька Трохима, – промовила Зося, звичайненько всмішки кланяючись йому. – А ти якби менше грав у карти з своїми червономордими урядниками та більше доглядав млина, худоби, наймитів, то й ладу було б більше. А то лінуєшся, лежиш, лежиш, як колода, а прийде вечір – зникнеш з дому кудись та в карти граєш…

– Знаєш, яка мені думка прийшла? – промовила раз Зося до Якима.

– А яка? – питав він.

– Я не сільська господиня. Не люблю я цього гармидеру в господарстві. Нема в світі, як послати на базар та готовеньке купити! І світ його не скаже? А то панькайся коло курки, коло качки, як коло дитини, піклуйся худобою та назирай і за наймичками, за всім, за всім. Та й з тебе не богзна-який хазяїн! Щось і ти любиш залежуватись по-городянському.

– Може, й правду ти кажеш…

– І яке наше життя в цьому поганому місті? Є в нас усього доволі, та нема перед ким навіть показатись! Пролечу я на своїх баских конях через місто, – нема кому на мене дивитись; вберусь я в дорогі сукні, – нема кому мій смак цінувати. Що з того, що я покажу свої убори казначейші, протопопші чи докторші! І вони самі, а найбільше їх чоловіки, і всі твої кавалери розуміють у тому стільки, скільки от ті воли та корови, що повитріщають на мене дурні баньки, як я йду через подвір’я… А луччі люде, правдиві тутешні аристократи, цураються нас… бо всі знають, що твої батьки були міщани, хоч і не злиденні, але прості люде, українці… І будуть цуратись, доки ми житимемо в цьому гніздищі, що звили твої прості батьки. Вони вже не на цім світі: тепер я тобі просто скажу, що твій рід поклав на нашій фамілії чорну пляму, од котрої тут одкаснуться кращі люде, поляки. їдь, Якиме, до Києва, напитуй собі там місця, продавай хату й грунт…

– Чи це ти фантазії тільки розпустила, чи говориш, щоб наговоритись?

– Який ти чудний! Нащо ж мені говорити, коли б не стосувалась до діла моя мова? Візьми коні, та поїдь до Києва, та напитай добре місце; а потім продамо грунт,..

– Чи не здуріла, чи не знавісніла часом ти, Зосю, вибачай за це слово! – промовив Яким, лежачи на ліжку і підвівши трохи голову.

– І коли ти забудеш оте паскудство, оту непотріб, що повиучував тебе твій батенько! Я говорю тобі людським язиком!

Яким замовк. Тим і скінчилась розмова.

На другий день Зося знов розпочала ту саму розмову, Яким слухав та сміявсь. Зося почала сердитись, аж прискала.

– Та вставай, та думай щось, лагодься до Києва! Чого ти лежиш, нічого не робиш, хазяйства не доглядаєш! – так гризла йому голову жінка.

– Думай вже ти, а я нічого не думаю. Індик довго думав та й здох, кажуть люде: довго думати та гадати, як бач, небезпечно.

– Чи вже ж ти думаєш отутечки і вік вікувати, і вмерти, де вмер твій батько!

– А чому ж пак і не вмерти тутечки?

– Може, ще другого дзвона почепиш на дзвіницю? – питала всмішки Зося. – І лежить, качається! Люде їздять, шукають щастя, знаходять долю, заслужують великі гроші, чини. Хіба ж у тебе розум не такий, як у людей?

– Їздять, бо дурні; а розумні люде сидять на однім місці та не рипаються.

Минув тиждень; Зося знов почала гризти голову чоловікові. Велике місто, нові люде, нове товариство, молоді паничі – все те тягло її кудись, не давало спокою.

– Якиме! думаймо що-небудь, бо життя моє важке. Продавай грунт оцей поганий з свиньми, з качками, з вівцями, та їдьмо до Києва.

– Оце! як коржа, так коржа! як спечемо, то й дамо, – одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж угору підскочила. «Чи ти не бачиш, що діти в хаті! По-якому це ти закинув? Зараз мені запрягай коні та їдьмо до Києва! Нам треба дітей вчити. А тут де ти їх вчитимеш? Тільки вивчаться говорити, як говорила твоя мати, та співати мужицьких пісень! їдь мені зараз!..»

Зося вже репетувала і присікалась до Якима.

– Оце причепилась нахаба та якась причепа! Не хочу, не піду. Не мав клопоту, то поїду його шукати! Не мала баба клопоту, – та купила порося… щоб кувікало на всю садибу з нудьги в самотині без поросячого товариства.

– Не клопоту шукати, а щастя! розумієш? щастя-долі собі й дітям.

– Та дітей можна возити до школи своїми кіньми!

– А ми? а я? Хіба я живу не для себе? Тут я не живу, а тільки животію та чеврію. Занидіємо ми тута з дітьми.

Так гризла Зося голову Якимові сливе що божого дня трохи не півроку і поставила-таки на своєму. З великою неохотою, ніби спиняючись, Яким поїхав до Києва напитувати місця. Він рушив з місця в дорогу і більше тим, що сама Зося поїхала з ним.

Приїхали до Києва, стали на станції.

– Зосю! побігай собі трохи по городу, набігайсь, погуляй, та вернімось знов додому! Чого нам сюди перебиратись! Хата в нас своя, гарна, тепла; шматок хліба свій. Сидіти б та не рипатись!

– А хазяйство, а клопіт! Коли вже маємо грунт і хазяйство, то треба коло його клопотатись, та пильнувати його, та піклуватись усім.

Зося побігла, розпитала, де «губернські міста», знайшла всі входи й виходи, скрізь водила за собою Якима, трохи не пхнула його в двері з «прошенієм». Яким якось випадком таки дістав місце в Києві, трохи краще, ніж в своєму повітовому місті.

Рада верталася Зося додому і дорогою так натуркала вуха своєму чоловікові, так розмалювала йому міське життя у великому городі, ті чини, хрести, гроші, які він мав колись там дістати, що Яким був вже радніший продати батьківський грунт хоч і зараз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські продали зараз батьківську хату, грунт з садком і млином за кільки тисяч карбованців. Небіжчик Лемішка наче дійсно знав, що не його унуки й правнуки топтатимуть стежки в його саду.

Перейшла батьківщина в чужі руки.

Приїхали в Київ, найняли гарненьку квартиру. Але за одну квартиру пішла трохи не половина жалування Якимового за цілий рік.

– Що ти робиш, Зосю? – говорив Яким.

– Дай же пожити по-людській хоч один рік, – одказала Зося. – Грошей у нас доволі.

І Зося зажила по своїй вподобі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як убралась вона у чудову сукню, накинула через плече незвичайно кокетливо шаль, як розпустила кучерями свій довгий волос та ще й, само по собі, притулила багато чужих кіс; як вона взулась в малесенькі гарнесенькі черевички. Всі дивились на неї, як вона плила – не йшла – по вулицях, всі розпитували про неї.

Незабаром приїхали до їх в гості Люцина й Рузя. Зося справила вечір. Ще зранку прибігали урядники з візитами, а з собою приводили юрбу паничів. Яким дуже здивувався, що вони обходились з Зосею, як із знайомою…

Ввечері на бал наїхало багато товаришів Якимових, начальників, паничів, говорючих, ввічливих.

Зося була і хазяйкою, і царицею балу. Од неї не одступали паничі, бігали, просили на танці, ловили кожне її слово, слідкували очима за нею. Оце було життя, якого бажала Зося, про яке вона колись марила вкупі з сестрами, якого потрібно було для її веселої, гулячої вдачі!

Вечори з танцями йшли за вечорами. Попереду Зося одмовлялась тим, що їм треба знайти женихів для сестер. Одначе женихи не траплялись, і незабаром два начальники Якимові, удівці, забрали їх до себе за хазяйок. А паничі все налітали вечорами, а збірня й танці все не переставали.

Якимові обридло таке неспокійне пусте життя, остогидли гості, навіть карти безперестанку. Він не хотів вже й виходити до гостей.

– Якиме! бога бійся! вбирайся, причепурись трохи та йди до гостей. Дивись, дами сидять та нудьгують! Іди-бо розважай їх компліментами.

– Одчепись ти з своїми дамами! В мене язик не на пружинах. Хіба я обіз’яна, що буду перед ними щовечора, щогодини штуки показувати.

– Якиме! ти мене компромітуєш перед людьми. Йди! не муч мене. Ти розм’якинивсь, як велике ледащо. Я вже кільки раз одмовлялась, що ти нездужаєш і не виходиш навіть з дому, а сьогодні гості бачили тебе на вулиці.

– То скажи їм, що мене трясця схопила та трясе так, що мені гості не в думці. Йди лишень, йди в гостинну, бо оті шелихвости та підчихвости нудьгують тамечки без тебе.

– Ох я нещаслива з таким чоловіком! – промовила Зося і нібито заплакала.

– Ох я нещасливий з такою жінкою! Чи ти знаєш, що сливе половини батьківських грошей вже нема?

– Будеш служити, матимеш чини й гроші. Йди ж бо! Я не втерплю та ще нароблю плачу й галасу на цілий дім.

І Яким, як та машина, мусив натягати сіртук і йти до гостей. Зося йому здалеки моргала й кивала, як він переставав розмовляти з дамами, і він з великою напругою мусив знов лепетати нісенітницю.

– Якиме! проведи мене в царський сад. Сьогодні там велике гуляння.

Яким, хоч і через силу, одягався і проводив її в сад, по разів сто крутячись з нею, ніби в хрещика граючись, по доріжках.

– Якиме! сьогодні митрополит служить в Софіївському соборі. Там буде багато панів. Проведи мене, голубе!

І Яким одягався і проводив її, а потім мусив з нею перейти разів три Хрещатик.

– Якиме! сьогодні свято. В Братському монастирі ректор академії читає чудово акафіст. Мені про акафіст байдуже. Але там будуть самі аристократичні дами. Піду подивлюсь на убори.

І Яким віз її до Братства.

Так тягала вона мужа за собою, ніби налигачем. І звик він покорятись, як машина, передніше за любов, а потім через її вереди.

А тимчасом як рік упливав за роком, і батьківські гроші розкочувались… Лемішковські мусили вже найняти бідненьку квартиру, жити тільки на своє невеличке жалувана ня. А чини не прибували, і грошей не прибільшувалось… Другі товариші Якимові йшли вгору, а його все минали… Зосі вже не було за віщо убиратись в дорогі сукні та шалі. Спом’янув Яким батькове слово, що хрести та чини не нагодують, і каявся, що послухав своєї жінки – спродав батьківську хату, й млин, і державу.

– А що, жінко, будемо робити? – питав раз Яким в Зосі, котра сиділа, похиливши голову. – Я б радніший одкупити батьківське гніздо, та бігма за віщо! Мудруй та міркуй тепер своїм розумом, коли довела мене до бідності.

– До бідності ще далеко! Але вже я тим щаслива, що мені ніхто тут принаймні не докоряє міщанським родом, ніхто мене не цурається. Другі ж люде шукають і якось знаходять щастя-долю.

– Шукай вже ти, а з мене буде вже того, що я тебе послухав.

– То й ще раз послухаєш! Нащо ж бог дав розум чоловікові, як не на те, щоб ним добувати талану. Чи не пригадаєш ти нашого давнього знайомого Клюцковського, що був управителем в селі біля міста. Які в його чудові покої!

Якого в його птиці, корів! які в його баскі коні! Та він же користувавсь трохи не всім панським добром. Чому б пак і тобі не стати за управителя в будлі-якого багатого пана? Кидай ік нечистому цю скарбову службу, коли з неї користі, як кіт наплакав.

– А може б, мені швидко дали вищий чин, а може, й хрестик!

– Годі вже тобі марити про чини та хрести! Коли дають їх видавцем, то бог з ними! Нам треба грошей! Нам треба дітей вчити і самим пожити по-людській, всмак.

Яким і справді згадав покої Клюцковського, згадав широкий двір, обсаджений високими тополями, а по дворі отари овець, зграї гусей, індиків, корови, коні; а за домом сад, оранжереї; згадав жінку управителя, що жила, мов іста дідичка, згадав їх дітей, що бігали по хаті повбирані, як ляльки, згадав гарно повбираних няньок, що водились з дітьми. І він, здатливий на вдачу, вже почав здаватись в жінчині руки.

– Тільки хто його поїде шукати того місця? – питав Яким трохи перегодя. – Раз я зрушив з місця, та й не на добро…

– Тобі б тільки лежати та байдики бити. Як не поїдеш сам шукати місця, то я сама поїду…

Зося так і зробила, як казала: поїхала до батька, а там розвідала, розпиталась поміж знайомими і… таки напитала місце управителя в одного пана.

І знов потягла Зося чоловіка по світу, а він волікся за нею, не почуваючи в собі спроможності, щоб не послухати її. Місце управительське, або економське, буває й корисне, але дуже небезпечне. Пани міняють економів, як хазяїни – наймитів, бо панське добро чогось любить переполовинюватись і переходити в руки управительські.

І знов зажили Лемішковські в гаразді, хоч і не на своєму грунті, не на своїй оселі.

Знов Зося літала баскими кіньми, вбиралася в гарні сукні, вбирала дітей, як ляльок, не мала ні в чому недогоди й недостачі. Ні одного діла не робив Яким, не порадившись із Зосею. Вона ж давала йому лиху пораду, як зручніше користуватись чужим добром… Швидко зауважив Яким, що ступив знов на стежку дуже небезпечну… Трохи не щороку тинявся він по економіях, переходив він з місця на місце. Траплялось і добре, траплялось і погано. Раз просиділи Лемішковські довго на бурку, без місця, прожили, що нажили, й збідніли. Яким мусив на той час зайняти непоказне місце економа в Тхорівці, навіть в небагатого пана, в бідній економії. Отут же його і знайшов Ясь Серединський серед бідної обстави.


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 291 – 298.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 28

Модифіковано : 12.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.