Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Н / Іван Нечуй-Левицький / Проза / Причепа / 16. Бал у Серединських

Причепа

16. Бал у Серединських

Іван Нечуй-Левицький

Минув тиждень, наступав і другий. Одного ранку якось серед тижня затупотів кінь на подвір’ї економськім. То прибіг верховий козак. Зося бачила його в вікно, і душа її чогось затремтіла. Коли це наймичка внесла лист. Дрижачою рукою Зося розірвала конверт. То були запросини од пана Серединського на бал. Зося поцілувала лист і прожогом кинулась до дверей, щоб оповістити таку новину Теодозі.

– Панно Теодозю! – гукала Зося, вскочивши в сіни, – Теодозю, кохана!

В сінях саме тоді наймичка годувала птицю. Перелякані кури кинулись в одчинені до світлиці двері. Теодозя, зачувши з другої кімнати через сіни голос Зосі, полетіла до світлиці.

– Теодозю! моя мила, моя кохана! – кричала Зося, кидаючись на шию до Теодозі. – Дивіться, що привіз козак!

Теодозя вскочила в світлицю, вхопила й прочитала білет і собі кинулась до Зосі обніматись та цілуватись. А кури, невважаючи на таку почувливу сцену, киркали, кудкудакали і літали по світлиці навкруги двох дам.

Яким, почувши в світлиці крик та галас, заглянув в двері і дуже зачудувавсь, побачивши таку чудну сцену, і, як хазяїн, почав кишкати на курей та виганяти їх, невважаючи на Зосю, котра обнімалась з Теодозею.

– Якиме! на лишень, читай! – крикнула до його Зося, тикаючи йому в руки білет.

Яким прочитав тихо, вернув їй білет і вийшов з хати, промовивши: «І чого тут радіти, цілуватись та плакати!»

А Зося з Теодозею знов обнімались, читали білет і знов цілувались з слізьми в очах.

Натішившись доволі, вони почали радитись, як їм нарядитись на бал, і скінчили на тім, що Теодозя з Якимом повинна їхати до повітового міста купувати матерій, блонд, квіток і всякої всячини.

Зося не хотіла їхати, щоб не запалити свого білого лиця.

– Якимцю! послухай мене, котку! – підлещувалась Зося, – поїдь ти з панною Теодозею в місто і покупи, що нам потрібно до балу.

– Одчепись ти собі з балом! Мені ось треба зараз їхати на поле до робітників. Ти знаєш – тепер час гарячий. Нічого байдики бити!

– Послухай же мене, будь ласкав! поїдь! Теодозі самій ніяково їхати – вона панна.

– Хто ж винен, що вона й досі панна? Велика приємність возитись з такою панною! – промовив Яким, простягаючись на канапі.

– Поїдь-бо, не доводь мене до сліз! – промовила Зося вже плаксивим голосом. – Господи милостивий! Раз довелось по-людській провести вечір, а йому байдуже, хоч би я й заниділа отут в Тхорівці й пропала. їдь же, та ще й зараз! Поки мого життя, буду тобі вдячна! Ти знаєш, що до балу зосталося кільки днів! – лестилась Зося.

– Та вже й поїду, тільки одчепись!

По ранньому обіді Яким з Теодозею сів на повозку і покотив у місто. На другому кінці села жив священик, отець Микита, удівець і бездітний. Яким крадькома од жінки частенько навідувався до батюшки, довго балакав з ним, випивав по чарці, а потім, вернувшись додому пізненько, одмовлявся тим, що буцімто задлявся й загаявсь на панськім току, коло робітників в клуні.

Проїжджаючи коло батющиної оселі, Яким побачив отця Микиту на ганку і крикнув погоничеві: «Стій лишень!» Погонич спинив коні. Яким скочив з воза і побіг до отця Микити.

– Зайдіть же, хоч плюньте через поріг, та вип’ємо хоч по чарці, – запросював отець Микита Якима.

Яким попрохав Теодозю підождати і пішов у хату.

– Оце спасибі вам, що ви трапились. Тепер чомусь гості не приїжджають, і самому ніяково їхати в гості. Ні з ким і чарки горілки випити, і розважити себе хоч трохи.

Отець Микита поставив на стіл графин горілки, паляницю й маслянку. Випили по чарці, розбалакались, випили і по другій, і по третій. А Теодозя сиділа на возі і дожидалась.

– Ой, час би й їхати! – просився Яким, не рушаючи з місця. – Мій губерніс, мабуть, вже лютує на возі.

– Нехай там трохи покреше носом об полудрабки, а ми тим часом вип’ємо по чарці. Спасибі вам, що ви нагодились: є з ким і до кого випити. Така нудота, така нудота самому в хаті!

Теодозя ждала і почала вже репетувати. Її до того ще добре припікало сонце. Вона послала по Якима погонича.

– А ходи сюди, парубче! випий лишень за здоров’я отієї пані, що тебе на возі клювала носом у потилицю.

Парубок випив і терся коло порога, сподівавсь ще чарки. Отець Микита налив йому ще чарку. Парубок зостався, запроханий на полудень в пекарню. Теодозя трохи не луснула од гніву, а за погоничем послати було нікого. Кругом не було живої душі. Самій піти – було страшно, бо коло самого порога лежав страшенний собака. А тут коні ке стояли. Мухи допікали їм на гарячому сонці, і вони рушили з місця і потягли до повітки у холодок. Не вміючи правити кіньми, Теодозя трохи не плакала і кляла Якима й парубка. А тут, на біду, ще їхали по дорозі якісь паничі і, певно, побачивши її ніс, почали без сорому сміятись трохи не в вічі Теодозі.

– Цуприкуйте віжки на правий бік, пані! – гукав проїжджий сміливий погонич з свого воза до Теодозі, а Теодозя трохи не плакала вже.

Аж сливе через годину вийшов погонич до Теодозі.

– Чом ти не покликав пана, та ще й сам зостався там! ледащо, мурмило, тюхтій, «лайдак»! Оце нахаба! Це, надісь, намога того удівця до нашого пана? Га?

– Кличте вже його ви! – одказав погонич, коливаючись трохи на ногах. – Я пополуднував оце всмак. Там почався такий бенкет! Горілка така смачна! А баба вже вареники ліпить! Принука та намога була, а я й не одмагавсь, бо було ніяково. Погана надія на пана. їдьмо хіба самі! Панові не спосудилось сьогодні; в його од горілки вже аж очі заснітились.

Теодозя догадалась, що, й справді, плоха надія на пана, і наважилась поїхати сама до міста, щоб не загаяти дурнісінько часу.

Зося не сподівалась того вечора їх додому, бо до міста було далеченько, і вже налагодилась лягати спати. Коли це несподівано й раптом одчинились двері, і в хату ввійшов Яким, веселий, сміливий. Його очі блищали, аж іскрами сипали; на його блідому лиці аж пашіли румунці. Волосся на голові настовбурчилось, наче бурею. Появок його в такий час і в такому дивному становищі несказанно здивував Зосю. Вона стояла і не знала, що казати.

– Чи це ви так швидко вернулись з міста? – ледве промовила Зося.

– З якого там, у іродового сина, міста? З балу! От що! – заговорив Яким по-українській, як парубіяка.

Зося знов вирячила свої очі на його дикі, блискучі очі.

– А ти думала, що тільки тобі можна розважати себе та гуляти на балах, а мені й ні? І я був на балу! був! Ну що ж ти мені за це скажеш? А яких чудових вареників наварила баба Параска? Куди ж тобі! Куди тобі до неї, хоч ти й полька!

Зосі здалося, що він загулявся десь у якоїсь молодиці на селі, і вона трохи не зомліла.

– Куди ж тобі до баби Параски! – знов забелькотав Яким, ледве соваючи язиком. – Отець Микита, от у мене чоловік! А ти що? тобі тільки в думці бали, танці! Куди вже тобі до баби Параски!

Яким почав реготатись якимсь чудним, ніби не своїм голосом. Зося бігала по хаті і ламала руки.

– Бога ради, мовчи! не кричи! Діти сплять, попрокидаються – почують, слуги побачать!

– Нехай чують, нехай бачать, що я був на балу, що й я гуляв! А то все тільки ти гуляєш, все ти. А мені б то й не можна? О! враг його матері! Потривай же! поміряємось, хто з нас дужчий.

Очі в Якима заблищали, як у вовка. Зося чогось одразу згадала старого покійного Лемішку і затрусилася усім тілом і душею.

– Гуляв і тебе не злякавсь! Прогуляв усі батьківські тисячі, усі батьківські сади, й левади, й млини, проміняв їх на Паращині вареники. А ти свята та божа! все дома сидиш, все богу молишся!

– Якиме! мій коханий, мій милий, йди спати, не муч мене!

– Зосю, моя ти богине! моє ти щастя!..

Яким не скінчив мови, став перед нею навколішки і почав страшно реготатись, дивлячись їй у вічі і держачи її за руку. Його червоне лице засвітилось таким молодим виразом; його очі, повні сліз, заблищали, наче в дитини, наче в хлопчика, і нагадали їй Якима молодого, давнього, рум’яного, веселого. Зося заплакала, своїми слабкими руками ледве довела його до постелі і якось впросила лягти.

– Зосю! моя ти богине! Дарую тобі всі сади, всі тисячі, всі свої чини! Бо й я гуляв, бо й я був на балу. А Теодозя носата, як чапля, невірна, погана!.. – говорив Яким, засипаючи.

Зося так стривожилась, так стурбувалась, що заснула тільки перед світом.

З її думки не сходив отець Микита, Яким… і в легкому тривожному сні все вештались перед нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то баба Параска, якась на взір ніби Леміщиха, то здоровенний і страшенний дзвін на розгоні, з залізним серцем… То знов ставало їй тихо й ясно на душі, і вона ніби літала над зеленим пахучим садом, над золотоверхою княжою палатою, в тихому і рожевому світлі; і вчувались їй знов якісь мелодії.

То знов їй снилось, що вона йшла широкою алеєю, вступала в кам’яну печеру в скелі, де світився якийсь чарівний блакитний одлиск. Печера ніби глибшала, темнішала, чорнішала, і назустріч їй вилітав Яким, чудний, страшний, з закудланою головою, з дикими блискучими очима, хапав її обома руками попід руки і волік у якусь темну глибочінь, під землю. Вона почувала, що падала вниз, як на повітрі, і, крикнувши з переляку, знов засипала, і знов верзлося їй те саме, тільки інше трохи…

Зося прокинулась пізно. Якима не було дома: він пішов на поле до робітників. Опівдні приїхала з міста Теодозя і навезла всякої всячини, усякого краму, що було потрібно до балу. Невесела, з блідим лицем стріла її Зося; але як угляділа усякий крам: матерії, стрічки, квітки, як розговорилась з Теодозею про бальові убори і як їх робити, то зараз минув смуток, ніби його і не було.

Не гаячи дурно часу, вони зараз прийнялись до роботи, шили, пороли, приміряли перед дзеркалом і знов шили, зв’язували квітки в пучечки. Од старого бальового білого убору, ще справленого за Леміщині грошики, Зося поодпорювала дорогі білі і чорні широкі кружева і облямувала ними свою нову білу сукню. Знайшлися в скрині давні дорогі троянди і пішли в нові букети. Вся та робота, та тяганина, той гармидер невимовно тішив обох дам, котрі цілими днями пильнували коло роботи і тільки ввечері вибігали в сад, на горбок, щоб глянути на те місце, куди вони збиралися знятись і полинути на днях.

А тут, як кажуть, сорока на хвості принесла звістку та чутку, що на балі буде сам князь, що Серединський думає запросити його на вечір. Така чутка була для їх все одно, що остроги для дуже гарячого коня. Ще більше закипіла робота, ще швидше завештались голки в їх руках! Разом з блискучою обставою багатого балу Зося і Теодозя вже заздалегідь почували душею якусь оману, якийсь аристократичний блиск і дух, котрий так припадав їм обом до вподоби. Вже обидві вони марили думкою безпремінно заполонити серце якогось великого пана, верховодити ним, пустити про себе по околиці чутку.

– Теодозю, моя кохана! – промовила Зося. – Тамечки ж на балу будуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одягтись у жалобу.

– Я так і думаю одягтись, – одказала Теодозя. – Біле з чорним та й годі.

– Але ж там буде багато і не поляків, німців, руських. Я думаю пришпилити і троянди… а чорним широким кружевом обведу тільки поділ сукні.

Зосі хотілось догодити «і нашим, і вашим», як то кажуть. Так вона і зробила.

Настала гаряче жадана й ждана неділя. Зося й Теодозя стали на тому, щоб їхати до Кам’яного зарані, убратись по-бальному в жидівській станції і перед балом ще трохи погуляти в саду, бо щонеділі грали в саду музики і туди збиралось багато сусідніх панів на гуляння. Зося міркувала, що приїжджі на бал доконче будуть перед балом гуляти в саду. Дочки на бал не брали, бо не вистачило грошей на убір. Бідна дівчинка заливалась слізьми, випроваджаючи батьків на бал.

Як міркували, так і зробили. Зося не помилилась. В саду надвечір гриміли музики; по доріжках вештались пани парами й купами, деякі вже повбирані по-бальовому. Швидким оком Зося окидала убір дам і тихо плила попід руки з Теодозею по доріжках. Теодозя заслонила лице вуалем, а щоб її ніс не дуже кидався людям у вічі, вона так прибрала покривало, що широка густо заткана квітка прийшлася якраз проти самого носа і, справді, заслонила його трохи. Яким йшов позад дам і ніс у руці деякі дрібні речі.

Вже вони минули місток, що висів над тихою водою; вже вони перейшли місток, що висів високо на скелях над водоспадом, шумким і ревучим. Дами тепер не ойкали, не кричали й ні кришки не боялись, як передніше колись, а прямісінько і міцними ногами перейшли його, навіть не зауваживши на його. Тут разом з шумом води з гори облило їх дзвеніння розкішного оркестру, що грав на близькому шпилі під накриттям, напнутим на колонках, з білих і червоних смужок парусини, над котрими плавав та метлявсь на повітрі червоно-білий стяг. На горі, між зеленим деревом, миготіли, вештались, ніби метелики на сонці, білі, червоні і інших кольорів сукні, зонтики. Туди, на гору, пішли й вони усі, вийшовши по кам’яних східцях, поминаючи купи вазонів і гульбища та кіоски поміж зеленим деревом.

На самій горі, серед широкого плацу, зеленого, як зелене сукно, обставленого подекуди купами чудових вазонів з пальмами, грали музики, а кругом того плацу звивалась, неначе гадюка, широка доріжка. Над нею посхилялись зелені віти дерева, а кругом по доріжці скрізь стояли попід гіллям залізні плетені канапки. Тут крутилося все приїждже товариство по тій доріжці, неначе душі в Дантовім раю, лилося без перерви слід за слідом, ряди за рядами, а деякі обсіли канапки й одпочивали в холодку, прикриті зеленим гіллям.

Зося з Теодозею пишно попливли, як дві паві, за тим гуртом дам і кавалерів, що тихою ходою ходили по доріжці, злилися з гуртом у тім колі, що приймало в себе свіжі сили, випускало з себе притомлених людей і знов поновлялось приїжджими, і знов крутилось рівно й помірно, як рівно крутиться здорове млинове колесо. Очі притомлювались, дивлячись на його, зиркаючи на лиця усякові: гарні й негарні, свіжі й замлілі; на чудові дамські убори, багаті й бідні. Бал у Серединських багато прибільшив гуляючого товариства.

Вже сонце сідало за містечком, над лісом; вже по далекій долині над водою посів імлою опар, а музики не переставали грати, а гуляючі не переставали ходити.

– Князь гуляє! князь гуляє! – тихо пронісся між рядами гомін, як шелест листу.

Всі шукали очима князя, всі питали про його. Князь був убраний дуже просто, ввесь в чорному, і нічим не одрізнявся од інших гуляючих по саду панів. Тільки й кидалась у вічі його повна, кремезна постать, його здорове лице і сиве, аж біле, волосся на голові.

Зося бачила, що всі задивлялись на неї, всі слідкували очима за її лицем. Тільки князь навіть не поглянув на неї.

Чисте й свіже повітря, веселий гуляючий гурт, чудові мотиви музичні – все те наддало її лицю спокійність, робило її білий вид, її рум’янці ще кращими, рівняло і так дуже рівний стан. Зося, проходячи коло князя, обернула просто на його очі. Князь подививсь на неї і потім не зводив з неї очей, прикривши око склом. Зося почувала, що ніби в неї на плечах ростуть крила, підіймають її од землі, ставлять її вище за всіх людей, що товпились натовпом кругом неї.

Вертаючись до житла Серединських, вона на хвилиночку завернула на те місце над водою, де вона стояла з Ясем, глянула на воду, на листаті вазони, почула ніби дух його краси – й тихісінько зітхнула. Вона більше вже не вагалась, вже запевнила й себе, що в її серці зародилась нова любов, вперше по виїзді з Києва.

Широкою алеєю йшли Лемішковські до квартири Серединських. Вікна в гостинній і в салоні були всі поодчиняні настіж. Там вже вештались гості, там вже блищали позасвічувані канделябри. Зося обернулась і ще раз глянула на розкішний парк, на червоний одлиск заходу, ще раз зирнула на пишноту вечірнього вигляду. Все те її вже не зачіпало. Всю її душу тягло до того місця, де блищало світло. Випередивши Лемішковських, ті самі музики, що грали в саду, веселою юрбою бігли до житла Серединських, волочачи за собою блискучі підставки під ноти і жартуючи поміж собою.

Лемішковські застали вже чимало гостей, панів і паній, котрі вже пили чай. По сільському звичаю всі гості їхали, щоб передніше погуляти в парку, і з парку, невважаючи на ранню добу, просто йшли на вечір. Хазяйка, знаючи, що гості добре вигулялись і виголодались, вже приймала їх чаєм і закусками. Коли це в гостинній чогось зашамутіли і заворушились гості. Всі кинулись до вікон і дивились на подвір’я. Надворі ще не смеркло і було дуже добре видко, хоч в покоях вже горіли свічки.

Ганині батьки частенько навідувались до своєї дочки і мали звичай зараз по великодних святках одвідувати дітей, користуючись дуже доброю, теплою погодою. Ясь, запрошуючи до себе на бал гостей, сусідніх дрібних дідичів, та управителів, та економів, і все поляків, само по собі з українських давніх перевертнів, боявся, як огню, приїзду своїх батьків на такий час. Чогось та думка не випадала в його з голови, надокучала йому, хоч він і силкувався проганяти її геть від себе. А що скажуть гості, пани, як часом утириться до його тесть, православний піп, та ще з попадею й дочками?

Ясь часом забував про те, а теперечки думка наче зумисне сновигала в його: «А що скажуть про його пани, як побачать, з ким він поріднився, який його тесть?»

Вже збирались гості в салоні, повбирані, причепурені, та все поляки, та все пани, хоч і не високого коліна, а та думка докучала йому, і од однієї думки вся кров вступала йому в лице.

І як на тотеж треба було отцю Хведорові забрати дочок і жінку і, по чудовій породі, притарабанитись до зятя!

В гостинній почався гомін. Всі заворушились, всі поглядали на вікна, бо були цікаві знати, які гості-сусіди під’їжджали до ганку. Тільки ж чогось шум в гостинній став більший, ніж звичайний, – бо всі бачили, що в’їжджає у двір якась простенька, не панська повозка. То їхав о. Хведор.

До Кам’яного було далеченько. Захуджені коні о. Хведора зовсім потомились, аж перепались, бо їх, хапаючись та поспішаючи, і не попасали. Коненята ледве трюхали, в’їжджаючи в ворота. О. Хведор сидів поруч з жінкою, а між ними сиділа менша дочка. Проти їх, спиною до погонича, сиділи дві старші дочки. Погонич, простий парубок у свиті, хвиськав батогом по сухих кінських ребрах. Двір був згористий, і до ганку треба було під’їжджати трошки вгору. Коні взяли та й стали саме серед двору!

Всі гості, що дивились у вікно, засміялись. Ясь з другої кімнати почув той сміх. В душі в його аж похололо. Він зиркнув у вікно і… вглядів коненята свого тестя, отця Хведора. Кров ударила йому в голову, в лице, аж засліпила очі. Його голова аж заморочилась. Він насилу встояв на місці. Чого він боявся, те й сталося, ніби навмисне.

– Боже мій, боже мій! – аж застогнав Ясь, сплеснувши долонями.

Отець Хведор, побачивши, що в вікна виглядає багато людей, побачивши панські екіпажі, що стояли по дворі, постеріг, що в Серединських багато гостей, і звелів погоничеві поганяти коні до бокового ганку, щоб не входити в дом з парадного приходу. Парубок погнав коні, хвиськаючи батогом, а коні, зрівнявшись з парадним ганком, знов стали перед самими вікнами і похнюпили голови. З вікон було видко отця Хведора в круглім брилі, з кучерявими коротенькими кісьми, його жінку, йото дочок, позакутуваних хустками, в простенькій одежині. На їх спинах, на брилі отця Хведора лежало на палець пороху. Гості знов зареготались, хоч між ними було чимало бідніших за отця Хведора, приїхавших ще поганшими кіньми в мотузяних шлеях.

– Поганяй далі, – крикнули всі на погонича з воза, запримітивши, що їх оглядають з вікон…

А Ганя, побачивши з вікна, що їдуть її батьки, прожогом кинулась до їх назустріч, вибігла надвір, убрана вже в гарненьку сукню, вхопила з воза меншу сестру, віталась та цілувалась з матір’ю, з сестрами.

Гості, побачивши те, раптом замовкли і втихли якось. По гостинній полетіло шепотіння, що то приїхала рідня управительші. Декотрі пани і панії понадимались і почали балакати пошепки.

– Піп буде на балу! з дочками, з попадею! А казали, що будуть тільки поляки, свої!

– То це така рідня в Серединського?

Такі слова перелітали од кутка до кутка.

– Якби знаття про це, були б сюди й не їхали, – шепотілись деякі значніші сусіди-дідичі. – А ще казали, що на балу буде князь!

– Який це в вас наїзд? – питав отець Хведор в своєї дочки.

– Сьогодні в нас вечірок, – одказала Ганя. – Ви приїхали, неначе знали. Добре зробили, – сестри хоч нагуляються. Саме в добрий час прибули!

Ясь, аж червоний, з злими очима, ледве привітався до рідні.

– Оце попались ми! – промовив о. Хведор, сміючись. – І мені довелось-таки побувати на балу несподівано й негадано.

Гості ходили по просторних салонах, понасуплювавшись. А тут, як на злість, од князя принесли листок, в котрому він просив у Серединських вибачення – на той час, як він не встигне до їх на вечір, бо в його трапився гість.

Пани, а найбільш панни й панії, зовсім поопускали вуха. Бал втратив для їх трохи своєї принади. Зося походжала по салоні навіть надута. А тим часом гості з’їжджались, в покоях густішало. Музики почали грати до танців.

Все пішло в танець; всі закрутились, повеселішали, пожвавішали і навіть забули і про батюшку, і про князя од впливу веселих мотивів, багатого світла канделябрів і швидких танців.

Багато було на балу паннів і дам, і гарних, і пишно убраних, багато було сусідніх дідичок, та од їх усіх одрізнялась Зося своєю красою, своєю чудовою, рівною і повною постаттю і навіть своїм убором, показуючим її незвичайну тяму в цьому і вподобу. Багато було молодих панянок, таких, що не танцювали, а ніби літали, як метелики, по салоні, та жадна з їх не зрівнялась у танцях з Зосею. В мазурі вона пурхала, як пташка, в кадрилі – плавала, як лебідь по воді, або ходила, як пава, виставивши вперед свої високі груди, свої одслонені білі, як лебедина шия, плечі. То ніби задумувалась вона на тих переходах в кадрилі і трохи схиляла голову додолу, то, ніби передумавши якусь свою думу, вона закидала голову трохи на плечі, трошки розтуляла свої уста, пишаючись, сміливо дивилась на Яся, котрий танцював з нею, і знов летіла й крутилася, як мала дівчинка, пустуючи, ще й ногою притупувала. Вона прикмічала, що всі пани й панки на неї дивляться, що всі дами скоса поглядають на неї, як вона показує себе. Все те ще додавало їй завзяття. Вона знала й бачила, що дійсно й істинно вона цариця балу по красі, по грації й кокетству, по вподобі в бальовому убранні.

В гостинну ввійшли й сестри Гані, чорнобриві, з рум’янцями, чорноокі і навіть гарненько убрані. З ними ввійшла й матушка. Паничі просили сестер до танців, увивались коло їх, як коло гарних панів, а дами й не підступали до їх. Цілий вечір вони просиділи нарізно й осторонь од дам; ні одна з ними не заговорила, ні одна не схотіла знайомитись. Їх очевидячки всі польки цурались.

Вже була пізня година, як з прихожої кімнати хтось гукнув, що приїхав князь. Ясь побіг йому назустріч. Це була велика панська ласка до управителя, бо князь тільки раз якось заглянув ненароком до його, щоб подивитись, чи добре йому живеться, і посидів трошки в гостинній. Теперечки ж йому треба було при нагоді переговорити з деякими сусідами-дідичами про деякі сусідські справи. Він покористувавсь цим випадком.

Музики притихли, гості притаїлись. Всі очі, скільки їх було в хаті, прямували до дверей. В широко одчинені двері увійшов князь, ввесь у чорному, невеликого зросту, поставний та огрядний, ще свіжий на виду, з чималою лисиною на голові. Ввічливо склонившись до гостей, він одійшов до хазяйки і сів з нею поруч. Швидко знов музики почали грати, знов пішли гості в танець. Зося знов ніби почутила, що вона не танцює, а літає, що якась сила носить її, ніби на крилах. Проходячи в кадрилі близько од князя, вона граціозно вигинала стан, трясла своїми золотими локонами, закидала голову, вертілась, миттю, як метіль, перекручувалась із кавалером і знов пливла од його, гордо виставивши вперед груди і запишавшись.

Князь сидів поруч з Ганею. Її дуже показна краса, її чорні брови, блискучі очі, рум’яні щоки при білім уборі дуже видавались виразністю пружків лиця. Але, придивившись до повних плечей Зосі, задивившись на її уста, котрі вона вміла дуже гарно залишати, на її гарну вроду взагалі, князь устав і сів на хвилину коло неї, зацікавлений її гарною вродою та кокетством.

Вдовоління Зосі було тепер уповні. Вона сиділа коло князя, і стілець здавався їй якимсь престолом, високо поставленим над усіма гістьми. А перед її очима блищали кучері Яся, його гарне й горде лице. Кругом роєм вились паничі. Зося почувала, що її душа повна щастям до самих країв, що вона перебуває найкращу годину свого життя, про яку вона так давно й часто марила… І заманулось їй, щоб така година тяглася довго-довго, без кінця, щоб ніколи не минала ніч та чудова, щоб не світав ніколи день, щоб не швидко сходило сонце…

Саме тоді Яким сидів у куточку, дивився на свою жінку, і несамохіть його думка плелась в голові. Він згадав той вечір у свого начальника, де він вперше зустрівся з Зосею, ще бувши молодим паничем. Тихенько по пальцях він перелічив роки, що минули од того часу, налічив їх чимало, і сам собі дивувавсь, що його жінка ні в чім ні кришки не змінилася! хіба тільки в тілі. Тільки стала вона огрядніша, ситіша, повніша на виду, тільки лице її налилося, як стигле яблуко. І тепер так само вона танцювала з запалом, як і тоді, і тепер так пащикувала, вертіла головою, пишалася, зажмурювала очі, верховодила над паничами, нахабно зачіпала Серединського, як колись зачіпала його…

Отець Хведор не ввіходив до салону, де танцювали. Він зостався в далеких покоях.

А тим часом природа робила своє діло на злість Зосі і іншим паніям: земля вже обернулась; у вікна полився тихий досвіток. Надворі вже зоряло. За гаєм почервоніло небо. Зблідли канделябри перед рум’яним небом, що заглядало в вікна. Музики розійшлись, гості роз’їхались.

Другого дня вже в добрі обіди Серединські вставали і пили чай із своєю родиною. Розмова йшла все про вчорашній бал, про гостей. Дами балакали про дам, споминали про їх убори, судили, хвалили, трохи обсміювали, навіть глузували, як звичайно буває скрізь на світі. Всі перебирали дам. Хто хвалив і ставив вище за всіх одну, хто якусь іншу. Ясь, багато тепер добріший, прихильніший до сватів і ласкавіший, ніж був учора, – промовив:

– Що не говоріть, а Тхорівська економша була краща од усіх, хоч вона й не велика пані.

– Чим же вона найкраща? – спитав о. Хведор – хоч я не виходив до салону, але ж добре роздививсь на неї в двері. Може, тим, що крутила головою, мов коняка в спасівку, як її мухи та гедзі кусають.

– Вона вміє, сказати правду, і головою крутити, але ж вона вміє повести себе між людьми: звичайна до людей і разом з тим поважна, навіть горда; вона йшла до танців з кожним, але як з ким танцювала, то іншого згорда ніби надаряла якимсь незвичайним щастям.

– Її дочці вже можна на балах танцювати, – обізвалась Г аня.

– І дочці – час, та й матері ще можна гацати! – одказав о. Хведор, засміявшись. – Недурно той бідний чоловік її так щулився в закутку! А вона перед самим його носом брик, брик! скіць, скіць! Бий її коцюба! кидає тими ногами, як дика коза, тільки патли тріпаються…

Всі засміялись, окрім Яся.

– Вона-то патлами трясе! Але зате як вона вміла обійтись з князем, то можна й дивуватись. Яке розуміння вищого тону, яке тонке кокетство! Чи не з великих часом вона панів? Кажуть, вона приїхала з Варшави. Чи прикмітили, як князь дуже вже близько прихиливсь до неї? Яку вона зробила тоді поважну міну, як випростала стан, як вона одхилила лице і скоса зирнула на його! Зараз князь втямив, що говорить не з якоюсь простою економшею… А потім, як вона знов кинула на його солодкими очима, засміялась до його, зуміла його розважити веселою розмовою, і займаючою, і цікавою, і не пустою! Скільки їх було там, навіть з добрих і значних дідицьких родин, та жадна не спромоглась навіть підступити до князя, і ні на одну з їх князь не звернув своєї уваги.

– О! що вже вона вміє закручувати та заморочувати голови паничам, то, дійсно, правда! – одказав отець Хведор. – До цього в неї доволі хисту. Якби ще другий бал, то вона б, надісь, і мені заморочила голову. Зате ж можна сміливо сказати, що її носата гувернантка не запаморочила нікому голови. Ходила вона по гостинній якраз так, як чапля дибає по болоті та мочарах! А що вже танцювала, то, їй же богу, неначе от-от через тин збирається плигнути. Чи не була вона часом в актьорках в театрі? Чи не ходила пак вона по варшавських вулицях з катеринкою?

Всі засміялись, окрім одного Яся.

Ще днів зо два гостювала Ганина рідня в Серединських. Ганя показувала матері своє хазяйство, радилась із нею, водила її по всіх усюдах. На подвір’ї між довгими забудуваннями була хата-молочна, де стояло молоко, де били масло, гнітили сир. Там збирали молодиці молочне і для княжого двору під наглядом управительші: там збирала Ганя молочне і з своїх власних двох корів. Вона повела туди свою матір і сестер. Там саме переполіскували свіже масло, жовте, ніби жовток. І сестри, і сама Ганя не втерпіли, щоб не взятись до роботи. Саме тоді Ясь водив свого тестя по хазяйству, хвалився своїми кіньми. Вони ненароком заглянули і в молочну хату, звідкіль лилась пісня та весела розмова.

Ясь глянув, що Ганя з сестрами, поруч з молодицями й дівчатами, позабиравши ложки, переполіскували масло, і – надувся.

– Ганю! добре ти приймаєш своїх гостей! Засадила всіх до роботи, ще й сама засіла. Неначе нема кому поратись коло отієї справи! Ти повела б сестер у сад, в оранжереї, – нехай би всмак нагулялись.

– Так, так! Це правда! бо дома вони в мене не дуже гуляють! – обізвався отець Хведор. – То, бачте, зятю, вони в мене мали змалку таке виховання, що коли б і за князів повиходили, то все б таки самі колотили сметану! Коли б пак було знаття, що ти, Ганю, будеш колись багатою управительшею, то я був би оддав тебе в «Институт благородных девиц». То, може б, і ти трясла патлами та вертілась коло князя так достоту, як Лемішковська.

– Ганю! кміть ти, серце, за тією Зосею Лемішковською, – говорила до неї потаємно мати, йдучи поруч з нею по дворі. – Я вчора, сидячи, все кмітила за нею, бачила, як вона ніби ввивається коло Яся. Щось моє серце дуже не лежить до неї! Вона гарна, кокетка, як звичайно буває полька, любить вихрити, морочити голови мущинам. Стережись її, не сходься з нею, навіть не пускай її до своєї господи. Вона бідна, а ви багаті тепер; вона з останнього шаі;а стягається на багату й пишну одежину, а потягти в неї біг-ма з чого. Цілий вечір вона, якби змогла, на голові ходила б! Вона вміє вертіти язиком! Стережись ти її!

Поїхала рідня додому. Материні слова глибоко запали в серце Гані. Вона почала прикмічати, хоч і дуже йняла віри чоловікові.

По виїзді тестя з сім’єю Ясь ізнов став невеселий, щось думав, довго ходив по покоях, никав скрізь, поки прийшов до стола, де Ганя наливала в стакани вечірній чай.

– Як несподівано, негадано приїхали наші! Наче знали, що в нас буде вечірок, – промовив Ясь, дивлячись на стакан чаю.

Ганя й передніше вже постерегла, що йому не дуже був приємний несподіваний приїзд її рідні, але все-таки не вгадала, який сором заливав йому кров’ю очі перед дідичами-поляками за своїх сватів.

– Може, ти думаєш, що я подала до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швидко. Приїхали, бо так їм хотілось, – промовила Ганя і стихла.

Ясь почував душею, що Ганя зрозуміла його думку.

– Ні, серце! ти думаєш, що я… що я спротивився б тому, щоб вони прибули до нас, що я був не радий гостям…

– Я не про те говорю. Хіба ж вони оце вперше приїжджають до нас у гості? – промовила Ганя, дивлячись просто в вічі чоловікові. – Тільки я сама добре знаю, що їм зовсім не треба було б приїжджати якраз того дня, коли в нас був бал! В нас були все дідичі, все поляки. Я сама бачила, як вони бсі одрізнялись, навіть одвертались од моєї рідні в нашій же господі… Я сама бачила, як пани скоса й сердито поглядали на батюшку, тоді, як він заглядав через поріг до гостинної.

– Та так! Бачиш, це звичайна річ. Де вже ти хотіла, щоб пани, поляки, та поєднались, ще й побратались з нашими українцями! Між ними єднання й ладу не сподівайсь! – сказати по правді.

– Та ті трохи бідніші панки, ті не цураються нас і не держаться осторонь. Адже ж і ти колись звав себе поляком, але якось зійшовся ж зо мною, та от й живемо вкупі щасливо, хвалити бога, може, щасливіше, ніж хтось інший! А може, ти взяв мене колись через те, що сам був колись бідний! Може, при теперішньому місці та засобах життя і не посватав би мене! – промовила Ганя, сміючись і веселими очима поглядаючи на його.

– Бог зна, що ти верзеш! – одказав Ясь, спустивши очі додолу і не зважуючись чогось глянути їй просто у вічі.

Швидко-швидко хвильова думка блискавкою промайнула через його голову. Слова Ганині не впали в порожнечу повітря, не згинули навіки без сліду, як гине багато людських слів, кинутих з язика на вітер. Вони зачепили в Ясевій душі вже направлену струну, котру натягав поволі вже давно пан Хоцінський, котру направила Зося минувшими днями своїм кокетством, своїм тоном. Та струна стиха обізвалась у Ясевій душі якось несамохіть, обізвалася і… і трохи злякала самого Яся. Так несподівано, так просто, легко й навіть жартовливо торкнула Ганя по тій струні. Чи знала вона, чи сподівалась вона, що тим легким словом вона вирекла собі смертельний вирік, навела Яся на ту думку, котра тільки накльовувалась у його в серці? А та думка одначе вже зародилась у його голові, вже потроху навіть стигла.

– Нічого мені таїтись перед своїми, – промовила Ганя, трохи перегодя. – Я перекажу їм, щоб вони вдруге не приїжджали, як буде в нас бал або вечір, та й годі!

– Та коли той бал ще буде! – одказав Ясь знехотя, все не підіймаючи очей од скатерті. – Ні, Ганю, краще не кажи про це нічого батькам. Нащо їх бентежити якимись панськими примхами? Ще і од нас одцураються! Бога ради, не кажи їм нічого. А потраплять знов на бал або на поляків-гостей, – то нехай буде, що буде…

Ганя налила по другому стаканові чаю і сіла коло Яся. Розмова перервалася. Ясь знов задумався, колотячи срібною ложечкою чай. Ганині слова знов навернулись йому на думку: «А може, ти взяв мене через те, що був сам бідний! Може, тепер, при теперішньому місці, і не взяв би мене». І здавалось йому, що Ганя йде по льоду, підлитому водою, посіченому теплим весняним промінням, що вона сама, ніби зумисне, зійшла на пролизину, де через дірявий лід булькотіла каламутна вода. І здавалось йому, що її ноги ввігнули тонкий лід, шурхнули в пролизину, що вона ввіходить під лід. Ясь подививсь на неї. При блискучих проміннях сонця її повне лице аж сяло красою; карі очі світились добром. Ясь почутив, що жаль стис його за серце; він почував, що любить Ганю, що та свята іскра ще жевріла, ще не згасла в його серці, хоч і починала вже згасати.

Вставши з-за стола, він несподівано обняв її, щиро й гаряче пригорнув і поцілував, що аж Ганя сама здивувалася, і поїхав до робітників…


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 310 – 326.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 36

Модифіковано : 12.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.